Дидактичний матеріал до розділу «Сучасна українська літераутра» 11 клас - Кузьмінська Олена Володимирівна, Минченко Тетяна Миколаївна 2020

2.4. В. Діброва («Андріївський узвіз»), Я. Мельник («Далекий простір»)
Розділ ІІ. Дидактичний матеріал до уроків із розділу «Сучасна українська література»

«Все, за чим не стоїть любов, — приречене»

Володимир Діброва — письменник, перекладач, літературознавець — народився 11 серпня 1951 р. в м. Донецьк.

1968-1973 рр. навчався у Київському університеті імені Тараса Шевченка на факультеті романо-германської філології. 1988 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Творчість Флена О’Браєна і традиції Народної культури».

Автор книжок «Тексти з назвами і без назв» (Київ, «Молодь», 1990), «Пісні Бітлз» (Київ, «Альтернатива», 1991), «Збіговиська» (Київ, «Критика» 1999), «Вибране» (Київ, «Критика», 2002), «Довкола столу» (Київ, «Факт», 2005), «Андріївський узвіз» (Київ, «Факт», 2007, 2008). Лауреат премії ім. М. Лукаша (1992, за переклад роману С. Беккета «Уот») та премії ім. О. Щербань-Лапіки (1996, за п’єсу «Короткий курс»). Прозу В. Діброви перекладено німецькою, польською, угорською, шотландською, англійською мовами. 1996 року в американському видавництві «North Western University Press» вийшов однотомник його вибраної прози «Peltse and Pentameron». Зараз викладає в Гарвардському університеті.

— Пане Володимире! Як відомо, кожна людина, що живе не вдома, а в Америці, та ще й працює у Гарварді, а ще й пише українською мовою і видається на батьківщині, вже має певний скандальний чи бодай пікантний потенціал. Тож перше питання: як ви там опинилися, як живеться, чому не повертаєтеся і т.д.?

— До Америки я вперше потрапив у 1990 р. Тоді я рік працював журналістом у Вашінгтоні для рухівської «Народної газети» й для Радіо «Свобода». Потім двічі (червень-серпень 1992, 1993) викладав у Гарвардській Літній Школі. 1993 р. одержав стипендію ім. Фулбрайта і викладав українську мову в Індіанському університеті (січень-травень 1994) та в університеті штату Пенсильванія (серпень-грудень 1994). Далі мені вдалося продовжити візу, я працював у тому ж університеті в Пенсильванії та підробляв як перекладач при Державному Департаменті. У серпні 1996-го мені запропонували роботу в Гарвардському університеті, де я працюю і дотепер. Тут я займаю кілька посад. Перша — редактор і письменник-резидент в Українському Науковому Інституті Гарвардського університету. Друга — викладач відділення слов'янських мов та літератур Гарвардського університету. Як правило, я веду кілька мовних курсів, а також курси і консультації для аспірантів-славістів, які займаються Україною.

У 1995 р. моїй старшій дочці було поставлено діагноз «аутизм», до якого пізніше додалася тяжка форма епілепсії та проблеми зі сном. Ясно, що з таким «букетом» за умов «розбудови духовності» та занепаду системи охорони здоров'я в Україні наша родина просто не вижила б. Тому всі ці роки ми намагалися залишитись у США.

Востаннє ми були в Києві у червні 1997 р.

— Багато років тому, у дні студентської юності й трохи навіть довше, Ви були, російськомовною людиною (ще й родом з Донбасу), писали російською ж мовою оповідання, як, ніде не друкували... А потім раптом з явилися українські верлібри, а за ними пішла проза, драматургія, переклади... Звідси друге питання: що стало триґґером (це таке англійське слово, яке означає спусковий гачок»), який «запустив» українського письменника. Яка доля Ваших російськомовних оповідань (чи не було бажання їх надрукувати?), що сталося з тими верлібрами і т.п.?

Якби мене тоді, на зламі 1960-х — 1970-х років, хтось назвав «російськомовною людиною», я, мабуть, спочатку не зрозумів би цього, а тоді б іще й образився. Бо я ніколи в житті не відчував себе не-українцем. І це при тому, що я закінчив київську «російську» школу №90 і починав свої літературні вправи російською мовою («А как надо?»)

Ніяких «чистих» українців не було і ніколи не буде. І коли я чую. що хтось пишається тим, що він пише українською мовою, або дорікає тим, хто не робить цього, для мене це вірна ознака того, що нічого путнього з того не вийде. Моя порада такій людині: можеш не писати — не пиши. Перефразовуючи одну мудру людину, можна сказати, що все, за чим не стоїть любов — приречене. Ніякий національний обов'язок, політичні міркування, плекання чи захист поневоленої мови не можуть бути основою для творчості.

Де зараз мої російськомовні твори, я не знаю. Йдеться про, може, десяток юнацьких оповідань, роман «Віногродський» та твори (вірші, пародії, скетчі, пісні та байки), написані спільно з Сергієм Бурдою (1981-1985). Ця спільна творчість є найбільш цікавою. Деякі з тих речей мусять бути у Сергієвої вдови Ілони Моттмюллер у Ризі. Нещодавно я намагався використати у своєму власному творі байки, написані спільно з Сергієм мало не сорок років тому. Нічого з того не вийшло. Виявляється, це зовсім інша стихія, іскри та бризки юнацького світосприйняття.

Дещо з моєї тодішньої російськомовної творчості я перехопив у «Бурдика». Решта, я думаю, розчинилася в часі.

Питання про те, що було поштовхом, який «запустив українського письменника», має, щонайменше, дві відповіді. Перша з них ніякого поштовху не було. Був нормальний розвиток. Дерево росте не лише вгору, а й углиб. Так само й письменник. На якомусь етапі я відчув, що в російській мові мені нічого робити. Це не є моє природне середовище. Там немає місця для мене. Це — не мій голос, це — не я. Ким би я там був? Як кажуть французи, «ecrivain Ukrainien d’expression Russe» («український письменник, що висловлюється російською мовою»). Коли ти формулюєш думки іноземною мовою, проступають як недоречності, так і фальш, яку за інших умов не помічаєш. Контраст між російським та українським у цій фразі був для мене очевидним. І в ньому не було нічого продуктивного

Спершу я прочитав увесь корпус української літератури (в школі я цим зовсім не цікавився), тоді зайнявся перекладами українською (К. Воннегут. Дж. Селінджер, Б. Паскаль, Т. Гарді), вивчав класичні українські переклади (М Лукаш, М. Бажан, все, що тоді друкувалось у «Всесвіті»). Я також трохи писав для газет і пробував віршувати (ті вірші мусять десь бути в Києві). І нарешті в 1979 році я зважився написати своє перше українське оповідання — «Як ми продавали Сталіна». Свідком цієї трансформації був Богдан Жолдак Я йому зачитав це оповідання, і він його схвалив. Це відчуття (крила!) й досі зі мною. Років, може, за шість-сім до того він поділився зі мною одним спостереженням. Я тоді йому зізнався, що хотів би писати українською. А він мені сказав, що, перейшовши на українські рейки, я змушений буду тягнути за собою всі «українські вагони» (стиль, образність, певна політична позиція, емоційна насиченість — тобто все те, що стоїть за поняттям «українськості»).

Отже, український письменник автоматично ставав рядовим ідеологічного війська, звитяжним охоронцем солов'їної мови. Така ситуація є типовою для так званих «малих» літератур. Єдине, чого я хотів, це бути вільним художником. Хоча б тому, що, як сказано в казці, добрий козак усе по волі робить.

А другою відповіддю на питання про поштовх є факт і дата народження мого сина. Коли в тебе з'являється дитина, ти мусиш розмовляти з нею певною мовою. Добре це чи погано, але за наших умов і обставин я мусив вибирати. На щастя, тут мені не треба було довго думати.

— Трете питання вимагатиме дещо більш розлогої відповіді. Ви, звісно, стежите за літературним процесом в Україні. Чи могли б назвати кілька найяскравіших подій у ньому й найсіріших, з Вашого погляду? — Не можу сказати, що я стежу за сучасним літературним процесом в Україні. Однак усе, що потрапляє мені до рук, я сумлінно розкриваю, намагаюся читати й дуже швидко відкладаю. У світі є стільки шедеврів, які я так ніколи й не встигну прочитати... Чи варто гаяти час на чиєсь «самовираження»? Тому, щоби нікого не ображати, мені, мабуть, краще послатися на свою необізнаність.

Якщо ж Вас справді цікавить моя думка щодо сучасної української літератури, то, як на мене, її не існує. Для більшості людей література обмежується письменником і його творами.

— У нашому літературознавстві є традиція дробити літературний процес за десятиліттями і розташовувати по них тих чи інших письменників, відшуковуючи в них спільні риси, що формують покоління.

Можна ділити літературний процес на епохи, на стилі, на географічні зони чи, як це заведено у нас, на десятиліття. Чому б і ні? Якщо це допомагає нам зрозуміти щось про письменство і, зрештою, про себе. Будь-яка класифікація — це лише інструмент. Якщо він нам не підійде чи набридне, ми собі вигадаємо щось інше.

Покоління, при всій умовності його параметрів, це дуже важлива й корисна одиниця виміру. Як і кожна окрема людина, будь-яке покоління має якесь наскрізне життєве завдання. Якщо абстрагуватися від деталей, то це завдання є завжди однаковим і завжди нездійсненним. З одного боку, покоління має повністю реалізувати те, що дається йому від народження (іншими словами, своє ДНК), а з іншого — вирватися з цієї самої пастки. Те покоління, до якого Ви мене цілком справедливо відносите, можна було би назвати повоєнним і (дуже приблизно) визначити дату його народження 1945-1955 роками. Період його формування припадає на хрущовську відлигу. Це — перше радянське покоління, яке не зазнало війни, державного терору та голоду.

В ідеалі під час зміни поколінь мусить відбуватися процес рукоположення. Це коли старші люди через фізичний контакт, поклавши руки на плечі молоді, передають їм естафету життя. Як ветеран «покоління, що не відбулося», мушу зізнатися: замолоду я завжди нарікав на те, що в нас немає вчителів, тобто досвідчених, надійних та гідних віри людей, до яких можна було звернутися за порадою чи зі сповіддю. Може, тому ми змушені були вчитися, імітуючи одне одного як мавпи. Для нас не існувало вертикалі, в кращому разі — горизонталь. Я не знаю — може, це питома українська риса, а, може, лиш ознака часу. Але факт той, що всі мої вчителі були моїми друзями. Стосовно ж письменства це означає, що ми були змушені шукати відповіді та взірці по інших краях.

— Зовсім коротке запитання: що ви думаєте про смерть літератури, яка, кажуть, уже не за горами?

— Чи було колись таке, щоб не було літератури? Не думаю. Мінялися форми (усна, писемна), жанри, стилі, технічні засоби, але в людини завжди була потреба усвідомити те, що з нею відбувається, або просто розважитися й випустити пару. Без літератури не існувало б інших форм мистецтва (наприклад, театру, кіно, телебачення). Книжка як фізичний об'єкт нічим не може бути замінена. Якщо загроза походить від комп'ютерів, то я б не дуже переймався цим. Основа комп'ютерного спілкування — ілюзіонізм, обман, фокус. До справжнього це не має ніякого відношення. Підозрюю, що література існуватиме доти, доки є люди.

— Почну з української мови. Я викладаю її вісімнадцять років, а користуюся нею ще довше. Так от, за моїм спостереженням, з мовою все гаразд. Проблема — з її так званими носіями. Для значної частини статистичних українців «рідна мова» — це, в кращому разі, експонат, місце якому — на музейній стіні. А для тих, хто вважає себе «охоронцями берегині», мова — це, передусім, «красиві» іменники та прикметники, і що розцяцькованіші — то миліші. Насправді ж, двигуном мови є дієслово, а коробкою передач — той морфологічний механізм, який перемикає слово з недоконаного виду в доконаний. Без цього невпинного руху вона вже давно зацукрилася й розкришилася б. А щодо культу «Слова», який, починаючи з 19 століття є символом віри для всіх професійних українців, то це, на мою думку, є ідолопоклонством. Дуже небезпечна річ.

Тепер повернемося до української літератури. Вона й справді у світі майже невідома. Можна, звичайно, казати, що й у себе вдома вона більше схожа на Попелюшку, і що, якби ми самі поважали й плекали її, то і світ би звернув на неї увагу.

У нашому випадку ситуація, як мені здається, ще складніша, і причину «байдужості» світу треба шукати в нас самих.

Отже, ми хочемо, щоби світ визнав і оцінив нас, але при цьому не хочемо нічого в собі міняти. А так не буває. Тому все, що нам лишається, це замкнутись у своїй самобутності й з неї ображатися на весь світ. Щоб підсолодити цей висновок, скажу лише, що у цьому ми не унікальні

— У Вашій останній (тобто найсвіжішій) книжці є епізод, у якому йдеться про поневіряння українського автора тернистим шляхом знайомств із видавництвами, про його пошуки видавця. Це автобіографічне чи художній вимисел?

— Описаний у «Правдивих історіях» епізод із видавництвами — це художній вимисел, який базується на особистому досвіді. Себто, там кожне слово є правдою. Все, що мені як автору потрібно, це надійні ділові стосунки з видавцем. Зі свого боку я Гарантую відсутність вибриків, істерик та інших виявів геніальності. На жаль, ніхто на це не клює, навіть при тому, що вже давно не йдеться про гонорари (а це також — аномалія).

— Пане Володимире, Ваші драматичні твори я вважаю вершинним досягненням української драми кінця XX століття. Разом з тим, вони з незрозумілих причин не отримали належної сценічної долі. Як Ви вважаєте: це їхня особиста карма чи брак Курбасів в українському театрі?

— Хочу насамперед подякувати за відгук на мої п’єси. Чому вони так і лишаються непоміченими, я не знаю. У зв'язку з таким компліментом я пішов, розкрив свою «Рукавичку» і пересвідчився, що в ній і досі все на місці. Можна хоч зараз ставити. А якби знайшовся режисер, який би забажав чогось нового, то в мене знайшлося би що йому показати.

Останнім зазвичай іде запитання про творчі плани, але я дозволю собі оригінальність і його не поставлю. Тим більше, що інтерв’ю з Вами дало такий несподіваний результат: перед читачем постала особистість непроста, різнобарвна, хоч і суперечлива, а водночас — проста, як правда її (тобто його) творів.

— Мені з різних причин важко щось планувати. Але якби знайшовся зацікавлений видавець, я міг би йому подати збірку оповідань «Чайні замальовки», над якою працюю з 1996 р. Є й ще кілька збірок «малих форм», які у разі потреби я можу підготувати до друку. Крім того, я зараз працюю над романом, але про це ще зарано співати.

«Подорож у минуле»

Події цієї подорожі охоплюють 1948-2002 роки. немолодий і дуже втомлений життям Чоловік, потрапивши в день Києва на андріївський узвіз, раптово непритомніє...

П’ята «зупинка»

Проректор одного з університетів утомлений, переживає кризу в особистих стосунках.

Четверта «зупинка»

Чоловікові зараз тридцять вісім, із головою занурений у роботу, намагається розібратися у собі та допомогти молодим людям (студентам).

Третя «зупинка»

Йому немає двадцяти семи, дружина молода, на свій п’ятий день народження їхня дочка почала розмовляти не тільки з ним, а з усіма.

Друга «зупинка»

Чоловік став студентом. Грає на гітарі, пише пісні (~3 десятка, серед них — дві балади на сонети Шекспіра), вірші. Веселе студентське життя: друзі й подруги, пошук себе.

Перша «зупинка»

Небо займає весь простір. Хлопчик бачить таке вперше. Він уже був чоловіком і студентом, а зараз йому п’ять років. Відпочинок у селі. Ан-дрю-шо!

Після того

«Показало інсульт... на ділянках, де... скільки пробуде, а тим більше... коматозний стан. важко передбачити. не виключено. треба готуватися до. тут єдина надія на.

Дружина змахує сльозу. Довкола її очей — пустеля. Павутиння зморшок, розсипи пігментних плям. Але під тим — та сама дівчина, яку він зустрів у коридорі університету. Вона схиляється над ним. Лишається тільки обличчя.

Жіноче обличчя, освітлене любов’ю.

Початок і кінець:

Кінець і початок»

Виявляємо літературну компетентність

1. Яке враження справив на вас прочитаний роман?

2. Визначте реалістичні та фантастичні елементи в романі.

3. Визначте тему, ідею твору, поставлені в ньому проблеми.

4. Які етапи життя людини автор зображує на п’яти «зупинках» у подорожі свого героя?

5. Охарактеризуйте головного героя твору: Чоловіка, Студента, Хлопчика (характер, ставлення до близьких людей, роботи, творчості, того, що відбувається довкола).

6. Як змінюється образ головного героя від початку і до завершення роману?

7. Які ще персонажі є у творі? Як вони вплинули на чоловіка?

8. Філософія буття: чи вдалося героєві осмислити свій земний шлях і визначити те, що має справжню вартість?

Як позначилось на творі те, що автор відносить себе до «покоління, що не відбулося»? Якщо так, то яким чином?

Володимир Діброва

«Андріївський узвіз»

«Нестрашна» теорія, тому що Ви напишете її самі:

Роман-подорож —

Екзистенціоналізм —

Іронія —

Алегорія —

«Покоління, що не відбулося» —

Цікаво знати!

Андріївський узвіз

— Історія. Верхня частина Андріївського узвозу виникла на шляху, який вже за часів Київської Русі зв'язував Старий Київ (Гору) із Подолом, пролягаючи між пагорбами Андріївської (Уздихальниці) та Замкової, Хоревиці та Старокиївської гір. За доби середньовіччя відгалуження Андріївського узвозу було прокладено і до замку на горі Киселівка. У 1711 році за наказом тодішнього київського губернатора проїзд між Замковою та Андріївською горами було розширено, і він став придатним для користування не лише для

пішоходів і вершників, а і для проїзду запряжених кіньми й волами возів. Назву узвіз одержав, імовірно, у XVIII столітті від Андріївської церкви (збудована в 1744-1754 роках, архітектор Бартоломео Растреллі). У 1928 році перейменований на вулицю ім. Лівера, на честь Георгія Лівера, революціонера- більшовика, борця за встановлення Радянської влади у Києві, у списку вулиць 1931 року — узвіз Лівера. Історичну назву узвозу було відновлено 1944 року.

Існує легенда, відповідно до якої місце, де тепер тече Дніпро, було морем. Коли св. Андрій прийшов у Київ і побудував на горі, де зараз стоїть Андріївська церква, хрест, то все море спливло униз. Але деяка частина його залишилася і сховалася під Андріївською горою. Коли пізніше тут побудували церкву, то під престолом відкрилася криниця. В Андріївській церкві нема дзвонів, тому що, за легендою, при першому ж ударі вода прокинулася б і залила не тільки Київ, але і все Лівобережжя.

Основна забудова вулиці виконана в 90-х роках XIX — на початку XX століття. Нині, відтворений у стародавньому виді, узвіз — це місце виставки-продажу живопису і виробів народної творчості просто неба. Андріївський узвіз називають київським Монмартром. Тут завжди можна побачити художників, що демонструють свої роботи, зразки прикладного мистецтва — прикраси, посуд із скла і кераміки, кумедні фігурки з дерева, іграшки, медалі, монети і багато чого іншого. Тут також іноді виступають співаки й артисти. На Андріївському узвозі багато невеликих барів і кафе, де можна відпочити.

На узвозі панує атмосфера міста кінця XIX — початку XX століття. Вулиця славиться тим, що в будинку №13 жив Михайло Булгаков, нині в цьому будинку діє присвячений письменнику літературно-меморіальний музей. Також в будинку 22-а (де з 1995 року працює одна з перших галерей сучасного мистецтва в Україні = «Карась Г алерея»), за словами диригента та композитора Олександра Кошиця, що проживав у цьому будинку пізніше, першим власником будинку був той самий Сірко, що його змальовано в п'єсі «За двома зайцями» драматурга та письменника Михайла Старицького.

На Андріївському узвозі також працює унікальний Музей однієї вулиці. У ньому показано історію Андріївського узвозу у картинах, фотографіях та інших речах від давнини до наших часів. Вздовж усієї вулиці багато картинних галерей, художніх салонів.

- Меморіальні дошки:

✵ буд. №13 — меморіальна дошка на честь письменника Михайла Булгакова (1891-1940), який мешкав у цьому будинку. Бронзовий барельєф роботи скульптора А. В. Куща та архітектора Б.Л. Кравчука відкрито 9 лютого 1982 року.

✵ буд. №15 — меморіальна дошка на честь художника Григорія Дядченка (1869-1921), який жив і працював у цьому будинку в 1909-1921 роках. Виготовлена з граніту (архітектор В.Л. Лоботинський), відкрита у 1971 році.

✵ буд. №21 — меморіальна дошка на честь скульптора, кіносценариста, громадського діяча Ростислава Синька, на фасаді Музею-майстерні Івана Кавалерідзе, який він очолював у 1993-2010 роках. Бронзовий барельєф відкрито 2015 року.

✵ буд. №23 — меморіальна дошка на честь першого Патріарха Київського і всієї України Мстислава (1898-1993), який був висвячений на єпископа у цій каплиці Андріївської церкви 12 травня 1942 року. Виготовлена з бронзи (скульптор Володимир Щур), відкрита у 1998 році.

✵ буд. №34 — меморіальна дошка на честь письменника Григора Тютюнника, який жив і працював у цьому будинку в 1963-1967 роках. Бронзовий барельєф відкрито у 1991 році (скульптор В. П. Луцак, архітектор І. Лебідь).

— Пам’ятники. У затишному парку нижче від церкви можна побачити скульптури роботи Івана Кавалерідзе, майстерня якого розташовувалася у сусідньому будинку (№21). Одна з них — копія пам'ятника Тарасові Шевченку в Ромнах, інша — макет (мала скульптура) пам'ятника Ярославу Мудрому, розташованого у сквері біля Золотих Воріт. Також тут встановлено оригінал пам'ятника княгині Ользі (1911 р.), автором якого також був І. Кавалерідзе. При відновленні монументу в 1996 році під асфальтом знайшли рештки знищеного у 1919-1935 роках монументу. Скульптуру відновили майже повністю (не вдалося знайти тільки голову) та встановили біля будинку-музею скульптора.

Біля літературно-меморіального музею М. Булгакова (буд. №13) 19 жовтня 2007 року встановлено перший у світі пам'ятник письменнику. Скульптура виготовлена з бронзи та граніту, автори — архітектор В'ячеслав Дормидонтов та скульптор Микола Рапай.

На будинку №34 встановлено жартівливий пам'ятник носу Гоголя. Бронзову скульптуру роботи скульптора Олега Дергачова встановлено у 2006 році.

Біля Андріївської церкви встановлено ще один популярний серед киян пам'ятник — Проні Прокопівні Сірковій та Свириду Петровичу Голохвастову, героям п'єси Михайла Старицького «За двома зайцями». Скульптуру відкрито 23 серпня 1999 року (архітектор Володимир Скульський, скульптори Володимир Щур, Віталій Сівко та Руслан Кухаренко).

— Андріївський узвіз у літературі. Події книги Володимира Діброви «Андріївський узвіз» зав’язані навколо Андріївського узвозу, використовуючи його як літературну метафору, яка наче поєднує минуле і майбутнє героя книги, на Андріївському узвозі частково відбувалися події в творах Михайла Булгакова «Біла гвардія» (фігурує під назвою «Олексіївський узвіз») та «Дні Турбіних» та в комедії Михайла Старицького «За двома зайцями».

Андріївський узвіз і зокрема будинок, де мешкав М.О. Булгаков, були «відкриті» для широкого загалу завдяки нарису «Городские прогулки» Віктора Некрасова. Саме йому й належить вислів «Замок Річарда Левове серце», що закріпився за будинком №15.

— Знищення Андріївського узвозу. 9 квітня 2012 року, відбулося знищення пам’яток архітектури Андріївського узвозу. Все є наслідком прийнятого рішення про його реконструкцію, прийнятого в жовтні 2011 року. За попередньою інформацією зруйновано будинки №10а, 10б, 9/11, що знаходились навпроти музею Булгакова. На їхньому місці запланована побудова нового офісного центру компанією ЕСТА, що належить Рінату Ахметову.

11 квітня 2012 року відбулася акція протесту проти забудови Андріївського узвозу.

«Цікава арифметика із життя та творчості Ярослава Йосиповича Мельника»

1. 06.02.1959 — народився Ярослав Йосипович Мельник смт. Смига, Дубенського району, Рівненської області.

2. 1989 рік — член Спілки письменників України.

3. 10 > книг — автор більше десяти книг.

4. 2 — двома мовами пише твори: української і литовською.

5. 5-ка фіналістів Європейської премії Utopiales, разом з романами двох англійських, німецького та шведського письменників, роман «Далекий простір» 2018 року.

6. 2012 — за творами Я. Мельника випускники середніх шкіл Литви здавали екзамен на атестат зрілості.

7. 3 — фільми «Говори зі мною», «Вдома у Бога», «Останній день» зняті за творами «Телефонуй мені, говори зі мною», «Вдома у Бога», «Книга доль».

8. 1 — п’єса «Імператор» про римського диктатора Калігулу з 1998 року іде у Росії.

9. 19 — нагород отримав Я. Мельник, серед них роман «Далекий простір» у 2013 році був визнаний «Книгою року» в Україні (ВВС «Книга року»), у 2018 році цей роман виданий французькою, став фіналістом Європейської премії Utopiales 2018 (премія за кращий фантастичний твір європейського письменника).

10. 9 мовами перекладено твори Я. Мельника: англійською, французькою, німецькою, італійською, есперанто, азербайджанською, румунською, хорватською, російською та іншими.

11. 2 — живе у Литві та у Франції.

Цікаво знати!

1. Вперше в історії премії ВВС «Книга року» підряд три праці одного автора потрапляють у фінал. Це книги Ярослава Мельника: «Телефонуй мені, говори зі мною», «Далекий простір», «Чому я не втомлююся жити».

2. Я. Мельник у часи своєї діяльності критика писав вірші. Але збірки не видав, бо як заявляє сам автор: «В ті часи критик не міг бути поетом».

3. Автор належить до того типу письменників, які не використовують багато епітетів, діалектизмів. Його мова повинна максимально наближена до розмовної, до самої людини.

4. Дизайн обкладинок української і литовської версії книг об’єднані спільною ідеєю: кохання завжди перемагає жорстокість і зло.

«Нестрашна» теорія, тому що Ви напишете її самі:

Повторимо?

Роман —

Антиутопія —

Утопія —

Трилер —

Філософська фантастика —

Соціально-філософська антиутопія —

Виявляємо літературну компетентність

1. Яке враження справив на вас роман? Опишіть свої емоції після його прочитання.

2. Визначте тему твору. Які проблеми ставить автор у романі?

3. Що стається на початку твору з головним героєм? Чому це становить для нього проблему? Які почуття, сумніви в нього виникають?

4. Як ви зрозуміли поняття «близький простір» і «далекий простір» у романі?

5. Схарактеризуйте образ головного героя Габра Силка. Які зміни відбуваються з ним упродовж дії роману? Чим вони зумовлені?

6. Схарактеризуйте образи Ліоз, Нії, Наталі. Які погляди вони представляють? Хто з них викликає у вас повагу, співчуття, симпатію чи, навпаки, відторгнення?

7. Які ідеї втілюють у романі Окс Нюрп, священик, професор Мокр?

8. Яку роль у творі відіграють уривки з наукових книг, творів забороненого поета?

9. Який вибір ви вважаєте найбільш правильним: продовжувати життя в мегаполісі, незважаючи на його ілюзорність, зруйнувати мегаполіс чи втекти, як зробив головний герой? Або запропонуйте свій варіант вирішення конфлікту.

10. Чи вдалося втору достовірно передати відчуття людини, яка почала бачити світ, до того не маючи жодного уявлення про таку можливість?

11. Читачі та критики відзначають переконливість створеного в романі «Далекий простір» фантастичного світу. Чи згодні ви з ними? Спробуйте описати мегаполіс від імені його мешканця і від імені людини, яка щойно туди потрапила. Що ви чуєте, відчуваєте на дотик і запах? Що ви бачите? За бажання створіть ілюстрацію до твору (малюнок, фотоколаж, інсталяція).

12. Чи читали ви інші твори української та зарубіжної літератури в жанрі антиутопії? Припустіть, які твори кіномистецтва можна віднести до цього жанру. Чи подобається вам антиутопія в літературі та кіно?

Загальні підсумки

1. Ініціатором літературної дискусії 1925-1928 рр. був

А Микола Хвильовий

Б Остап Вишня

В Юрій Яновський

Г Павло Тичина

2. Автором поезії «Солодкий світ!..» є

А Микола Вінграновський

Б Павло Тичина

В Богдан-Ігор Антонич

Г Максим Рильський

3. «Розстріляне відродження» — це

А назва літературної організації

Б назва поетичної збірки творів Ю. Лавріненка

В назва збірки мемуарів

Г назва антології творів літератури 20-х рр. XX ст.