ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ: ТРЕБА ПРАЦЮВАТИ ДЕНЬ І НІЧ, ЩОБ ПОБІЛЬШЕ ЗРОБИТЬ ДЛЯ ЗАГАЛЬНОГО ДОБРА... - ФЕНОМЕН ТЕАТРУ КОРИФЕЇВ

Українська література 10 клас (рівень стандарту) - Л. Т. Коваленко - Оріон 2018

ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ: ТРЕБА ПРАЦЮВАТИ ДЕНЬ І НІЧ, ЩОБ ПОБІЛЬШЕ ЗРОБИТЬ ДЛЯ ЗАГАЛЬНОГО ДОБРА... - ФЕНОМЕН ТЕАТРУ КОРИФЕЇВ

ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ 1845-1907

Він був одним із батьків новочасного українського театру, визнаним артистом і при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література.

Іван Франко

Ім'я Івана Карпенка-Карого стоїть у першому ряду корифеїв українського театру другої половини XIX ст. Це драматург, твори якого збагатили українську культуру яскравими характерами, виром реального життя, широким діапазоном справжніх емоцій, котрі хвилюють і сучасного глядача. Це режисер, який виховав школу акторів соціально-психологічного театру. Це актор, який створив неперевершені сценічні образи. Це реформатор українського театру на засадах реалізму.

ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ

Дитячі й юнацькі роки

ван Карпович Тобілевич, відомий під псевдонімом І. Карпенко-Карий, народився 29 вересня 1845 р. в селищі Арсенівка Бобринецького повіту Херсонської губернії (тепер Кіровоградська область). Його батько, Карпо Адамович, працював прикажчиком у панських маєтках, не цурався простого люду, понад усе мріяв про освіту для своїх дітей (а їх було шестеро). Він був переконаний, що лише освіта дасть їм достойне місце роботи. Як пізніше згадувала дружина Івана Карповича, Софія, батько так напучував сина: „Тільки учені люди живуть вільно. Нехай панам собаки служать, а не добрі люди. Тільки темнота наша та злидні примушують нас отак гнути спину весь свій вік! Учись, сину, учись! Ми люди бідні, ніхто нас не порятує, коли ми самі себе не порятуємо!“. Відтак батько віддає хлопця на навчання до Бобринецького повітового училища. У 14-річному віці через матеріальну скруту його „університети“ закінчуються. Проте жага знань протягом усього життя підштовхувала до самоосвіти. Як згадує у спогадах М. Кропивницький, у бобринецький період життя юнаки читали твори російських авторів, а також В. Шекспіра, Й.-В. Ґете, Г. Гейне, Й.-Ф. Шиллера, Дж. Г. Байрона, А. Дюма, Жорж Санд, В. Теккерея, праці філософів і соціологів. А поки Іван працює писарчуком у різних канцелярських кабінетах, підтримуючи матеріально велику родину. Проте одноманітна й рутинна праця була йому не до душі. Саме в Бобринці хлопець знаходить те, до чого прагнув, — аматорський театральний гурток.

Як у нього виникла думка про акторство? Можливо, під впливом матері, Євдокії Зінов'ївни Садовської, простої селянки, яка гарно співала, знала майже всі пісні з „Наталки Полтавки“, кілька разів була на виставах і розповідала про це дітям? Загадкове театральне дійство так зачаровувало підлітка, що він, як свідчать біографи, на початку 60-х рр. ходив п'ятдесят верст1 пішки з Бобринця до Єлисаветграда й назад, щоб побачити виставу „Наталка Полтавка“. Уже пізніше сам І. Карпенко-Карий зізнавався про своє захоплення театром: „Пам'ятаю, одного року спектаклі йшли незабаром після Різдвяних свят... Квитки були розібрані на всі вистави за місяць, так що коли я приїхав у Єлисаветград, — то не міг дістати собі квитка, а між тим страсть хотілось подивитись хоч один спектакль...

На моє задоволення, призначена була генеральна репетиція з платою за вхід 25 коп. — для прислуги, як гласило оголошення. Репетирували “Наталку Полтавку”...“.

Отож точкою відліку для майбутнього актора й драматурга став 1863 р., коли він бере участь в організації театрального гуртка в Бобринці. У ньому ж Іван Карпович знайомиться з М. Кропивницьким. Щире товаришування двох непересічних людей вилилося в самовіддане служіння українському театру.

1 Верста — давня міра відстані, дорівнює 1,0688 км.

У Єлисаветграді

У 1865 р. І. Тобілевич отримує посаду в Єлисаветграді, куди згодом переїжджає і М. Кропивницький. Друзі організовують тут театральний гурток. У 1868 р. Іван Карпович уже в Херсоні, куди його переводять по службі для ревізії та впорядкування архіву міської поліції.

Після повернення до Єлисаветграда він бере активну участь у громадському житті, зокрема, стає активним учасником „Товариства для поширення ремесел і грамоти“. Івана Карповича щиро хвилює питання: як допомогти простому люду? Шукаючи на нього відповідь, він разом з однодумцями організовує гурток, який об'єднав прогресивну інтелігенцію міста. Гурт- ківці цікавляться працями тих представників суспільної думки, які прагнули вказати шляхи суспільних змін. Так у поле зору І. Тобілевича потрапляють твори К. Маркса й М. Чернишевського (їх гуртківці перекладають), які з революційних позицій обстоювали думку про побудову нового суспільства. Він також цікавиться напрацюваннями М. Костомарова, М. Драгоманова, котрі сповідували національну ідею, читає заборонені твори Т. Шевченка. Різні погляди, різні думки, але їх об'єднувало питання соціальної справедливості, яке хвилювало й Івана Карповича. Як натура діяльна й небайдужа, він організовував численні благодійні заходи, зокрема, виручені від вистав гроші передавав для створення ремісничої школи, але розумів, що цього замало, тому щиро зізнавався: „Я бачив, що всі заходи товариства, щоб полегшити життя бідного люду, були як крапля в морі перед безміром усякого лиха, убожества і темряви, де тонуть сільські й міські маси, що ті одноразові допомоги, благодійні діла — то тільки часові, паліативні1 засоби і ліки, безсилі подужати саму хворобу. І, розуміючи все те, опускав руки“.

Саме театр розвіював тугу І. Тобілевича: у ньому він побачив могутній засіб впливу на народну свідомість, засіб засудити жорстокість і несправедливість світу, поділеного на багатих і бідних. Це засвідчується його роздумами: „...бачив своїми очима, який вплив “Наталка” робила на простий народ: і радість, і горе, і сльози Наталчині були горем, сльозами та радощами цієї зали, котра була набита панською прислугою, що тут забула своє суворе похмуре життя“. Театр він розуміє як „ школу життя “ .

1 Паліативні — тимчасові.

У 1883 р. І. Тобілевича за неблагонадійність звільняють із посади секретаря поліції. Про це влучно сказав І. Франко: царський уряд втратив чиновника, а Україна знайшла І. Карпенка-Карого.

Праця в професійному театрі

Іван Карпович успішно працює в професійному театрі, який гастролює в багатьох українських і російських містах. Під час перебування трупи в Ростові-на-Дону (1884) він несподівано дізнається, що потрапив під нагляд поліції через протиправну участь у єлисаветградському гуртку (із забороною повернення на батьківщину). Драматург обирає для проживання розташований поряд Новочеркаськ. Залишившись без засобів до існування, він освоює ковальську справу, потім опановує легший фах палітурника й відкриває власну майстерню. У 1887 р. І. Тобілевич отримує дозвіл на звільнення й оселяється на хуторі Надія.

Варто знати про цей куточок української землі, названий І. Тобілевичем „оазисом у степу“. Садибу родина драматурга успадкувала від батька його першої дружини Надії Тарковської. Поступово хутір, названий на честь померлої дружини, став справжнім родовим гніздом і для трьох дітей драматурга, і для нього самого, і для його рідних — братів Миколи й Панаса, сестри Марії, які в різний час тут мешкали. Хутір Надія гостинно зустрічав відомих театральних діячів, письменників, художників, серед них — М. Заньковецьку, М. Кропивницького, М. Старицького.

Сьогодні „Хутір Надія“ — це державний заповідник-музей І. Карпенка-Карого (Тобілевича).

На фото: пам'ятники — Надії Тарковській і її чоловікові

Іван Карпенко-Карий у ролі Мартина Борулі

Сюди І. Тобілевич повертається після новочеркаського заслання. Тут написано 11 його п'єс із 18. Водночас він якнайтісніше пов'язаний із театром. Спочатку Іван Карпович вступає до трупи М. Садовського, а пізніше — П. Саксаганського, з яким створив „Театральне товариство на паях під орудою П. К. Саксаганського“. У цьому товаристві він працював як актор, адміністратор, драматург.

Актором І. Карпенко-Карий був надзвичайно багатогранним. Він успішно виконував ролі комічні (Омелька, Мартина Борулі з однойменного твору), сатиричні (Пузир з „Хазяїна“), драматичні (Опанас із п'єси „Бурлака“) та інші. Актор уважав, що живі образи-характери з народу мають велику силу впливу на глядача. Він любив повторювати братові Панасу: „Я люблю діло, а не себе в ділі“. Тому й не погоджувався ставити на афіші своє ім'я. Пізніше Л. Старицька-Черняхівська зазначить: „Слава драматурга Тобілевича затемнила славу Карпенка-Карого артиста. А артист Карпенко-Карий — був першорядний артист. Це був артист знавців театрального мистецтва, не артист юрби. Його талант не кидався в очі, то була тонка художня гра майстра-аристократа мистецтва“.

* * *

У 1906 р. І. Тобілевич дізнався про свою невиліковну хворобу. П. Саксаганський згадує про це так: „Карому погіршало, і товариство дало йому відпустку.

От він і зараз у мене перед очима... Вигляд безнадійний, сумний. Актори компанією підходять до нього, намагаються розважити, розвеселити... Передчуття хвилює його, а вся істота прагне до життя і творчості. Душа і тіло немощні... Я розумію сумний погляд його розумних сірих очей...

Через півмісяця він знову почав грати. Виходив на кін немощним, а серед вистави ставав бадьорішим: нерви напружувались, він виставляв всі батареї свого сильного організму проти тяжкої нездоланної хвороби“. Яка сила волі була в цієї людини! Яка любов до справи свого життя!

У серпні 1907 р. І. Тобілевич поїхав на лікування до Берліна, бо німецькі лікарі давали шанс на одужання. Проте хвороба виявилася сильнішою за прогнози ескулапів, і драматург відійшов у вічність. Поховали його на кладовищі поблизу хутора Надія.

Родинне коло

У театральному середовищі І. Карпенко-Карий зустрів своє кохання — Надію Тарковську, яка подарувала йому чотирьох дітей — Юрія, Орисю, Галину, Назара. На одинадцятому році подружнього життя вона раптово померла. Вічною згадкою про неї залишився хутір Надія.

Цю родинну трагедію Іван Карпович важко переживав. Зі спогадів Софії Тобілевич, другої дружини письменника, „він виглядав трохи втомленим і зажуреним. Може, та прихована журба мала глибоке коріння в його тоді ще недавньому минулому. ...йому довелось поховати після тяжкої, безнадійної хвороби свою дружину Надію Карлівну з родини Тарковських, яку він дуже кохав. А тут знову лихо — померла найстарша донечка Галя, яка почала вже заступати меншим дітям... дбайливу матір“.

Одружившись із Софією, хористкою театральної трупи М. Старицького, Іван Карпович удочерив її чотирирічну Марійку, яка стала в майбутньому перекладачкою, письменницею, фольклористкою, театральною діячкою. Сини І. Карпенка- Карого — Юрій і Назар — обрали фах інженерів. А онук Андрій (син Юрія) — заснував державний заповідник-музей свого діда І. Карпенка-Карого „Хутір Надія“ і тривалий час ним керував.

І. Карпенко-Карий — драматург

У літературу І. Карпенко-Карий прийшов уже в зрілому віці й з перших проб пера заявив про себе як про талановитого драматурга, людину із чіткою громадянською позицією, демократичними поглядами.

Митець звернувся до численних тем, актуальних для того часу: життя села, поява нових українських землевласників, її наслідки, зокрема, жорстокість і бездуховність багатих хижаків, інтелігенція, її суспільна роль, історія та її уроки. Ці теми втілювалися в жанрах драми, комедії, трагедії, їх різновидах. Він дебютував у жанрі оповідання („Новобранець“, написане 1881 р., опубліковане 1883 р. під псевдонімом Гнат Карий).

У ньому вже були помітні особливості його творчої манери: тема тяжкої долі селянської родини; як у драматичному творі, напруженість сюжету, виразність діалогів, лаконізм мови персонажів. У п'єсах автор прагнув уразити глядача не стільки інтригою, як відтворенням суспільного тла, психологічною переконливістю персонажів. Для цього він часто звертався до мелодраматичних любовних трикутників, але компонував їх не як банальні історії кохання й зради, а в аспекті морально-психологічному. Неперевершеним зразком такого твору є соціально-психологічна драма „Безталанна“ (перша назва „Хто винен?“, 1883-1884). Її герої — Гнат, Варка — зображені як люди сильних почуттів, пристрастей, чесності в інтимних стосунках. Фатальна обставина (підозра в зраді) примушує Гната одружитися з тихою й несміливою Софією, котра, щиро кохаючи чоловіка, не знайшла щастя, збожеволіла й загинула від його рук. Драматург майстерно розкрив складну психологічну драму, майстерно виписавши кожного героя. Недаремно І. Франко в рецензії на постановку цього твору зауважив: „...й під солом'яною стріхою людські серця б'ються з такою самою силою, людські пристрасті киплять і стикаються з такою самою бурхливістю... як і в людей з іншого середовища“.

Трагічним пафосом позначена й соціально-психологічна драма „Наймичка“ (1885), присвячена долі молодої збезчещеної дівчини Харитини, яка закінчила життя самогубством. Головний конфлікт твору — соціальний, це сутичка між багатим куркулем Цокулем і беззахисною наймичкою — під пером драматурга досягає неймовірної гостроти і трагізму. Адже типова доля покритки поєднується з темою давнього злочину й покари за нього — Цокуль у молодості кохав матір Харитини, тож дівчина — його донька. Образ наймички — найдосконаліший у творчості драматурга, він продовжує тему жінки-страдниці, типову для української літератури.

І. Карпенко-Карий зобразив і таких героїв, котрі здатні не лише на пасивний, а й активний протест. Так, у драмі „Бурлака“ (1884, перший драматичний твір автора, написаний у засланні в Новочеркаську) художньо змодельовано образ протестанта-бунтаря Опанаса Зінченка, котрий, дбаючи про інтереси громади, залишається самотнім у своїй боротьбі, проте не складає рук. Його супротивником зображено сільського старосту Михайла Михайловича, який у своїх діях керується беззаконням, насильством і шахрайством. Він, літня вже людина, задумує одружитися з молодою дівчиною Галею, яка кохає Олексу. Щоб досягти своєї мети, він, староста, пропонує гроші Олексі й заарештовує його за нібито вкрадені коні, аби віддати в солдати. Закоханих захищає бурлака Опанас, котрого також прагне позбутися Михайло Михайлович, намагаючись відправити в Сибір. Закінчення п'єси, на відміну від попередніх, позитивне: для ревізії з волості приїжджає чиновник, котрий ніби є носієм правди, за яку бореться Опанас. Однак літературознавці вважають, що такий фінал твору зумовлений цензурними умовами.

Драматург вірив у великий потенціал сатири, яка може вплинути на непорядну людину, виправити її вчинки. Тому він звернувся до сатиричної комедії. Перший твір цього жанру — „Розумний і дурень“ (1885), у якому І. Карпенко-Карий майстерно передав внутрішнє єство безчесного й нахабного комерсанта Михайла Окуня. Цей образ відкриває галерею заможних здирників, яка доповнюється Калиткою („Сто тисяч“, перша назва „Гроші“, 1889), Пузирем („Хазяїн“, 1900). Вони відтворені об'ємно й психологічно переконливо: разом зі зростанням їхнього матеріального добробуту збільшується їхня духовна мізерність і порожнеча. Адже для них існує єдиний культ — культ грошей, а світ і всі його принади звузилися до банально- прагматичної дії купівлі-продажу.

Історична тема є основною в таких творах І. Карпенка-Карого, як „Бондарівна“ (трагедія, 1894), „Лиха іскра поле спалить і сама щезне“ (історична мелодрама, 1896), „Паливода XVIII століття“ (комедія-жарт, 1893), „Сава Чалий“ (трагедія, 1899), „Гандзя“ (романтична драма, 1902), „Мазепа“ (трагедія, 1897). У них простежується звернення автора переважно до історичних подій XVII-XVIII ст., поєднання моральних і соціальних проблем, героїко-романтичне відтворення характерів та подій минулого, потужний фольклорний струмінь, філософічність в осмисленні української історії.

І. Карпенко-Карий, письменник-реаліст, використовує у творах на історичну тематику романтичні засоби, досягаючи героїзації минулого. У цьому виявилася свідома настанова драматурга, який так щиро вболівав за несправедливо тяжку долю рідного народу. В одному з листів до доньок (1904) він зазначав: „Ні один народ в Європі не переживає того, що ми, українці, в 20-му столітті. Тоді як всі вже давно знають, хто вони, ми тільки починаєм довідуватись, тоді як усі давно в яснім признанні своїх прав національних і вселюдських мають задоволення і йдуть до ширших вселюдських бажань, ми тілько просинаємося, і все, що другі вже мають, треба здобувать! Коли француз, німець, поляк і інші відомі всьому світу, ми, мов яке дике плем'я, забуте і затерте, починаємо піднімать голову і лізти на гору, щоб звідтіля і нас побачили. А ті, що раніш вилізли і зайняли свої місця в світовій комедії, не пускають нас, бо бояться, що ми зіпсуємо мізансцену!.. Тяжка боротьба, але надія, що вилізем, дає нам сили до культурної праці“.

Твори з життя інтелігенції — це драматична дилогія „Суєта“ (1903) і „Житейське море“ (1904), які драматург назвав „сценами“, тим самим визначаючи їх новизну й належність до європейської нової драми (така фрагментарність побудови розцінювалась як новаторська). Ці п'єси є частинами незавершеної трилогії про батьків і дітей, інтелігенцію та народ, про акторство й театр.

Значення творчості І. Карпенка-Карого можна окреслити так:

1 Створення реалістичних творів, показ людини в тісних зв'язках І з оточенням; у центрі творів — не „дрібненькі явища“, а „головні недостатки суспільства“.

2. Розкриття засобами драматургії соціальних колізій і суперечностей, їх причин; психологічно складних характерів.

3. Написання художньо вартісних творів — з гармонійною композицією, переконливими сценічними ефектами, актуальними для свого часу темами й проблемами; відхід від мелодраматичної інтриги, надмірного етнографізму, в акторській грі — від вульгарності, штучності.

4. Обстоювання народного театру, доступного всім суспільним прошаркам; цей театр повинен давати оцінку життєвим реаліям із погляду здорової народної моралі, розкривати потреби народу, його історію | та національний характер.

5. Створення жанру соціальної комедії, оновлення інших драматичних жанрів.

Творчість І. Карпенка-Карого — „золота“ сторінка в історії українського театру й драматургії. Захоплений творами корифея, І. Франко писав: „Обняти такий широкий горизонт, заселити його множеством живих людських типів міг тільки першорядний поетичний талант і великий обсерватор людського життя“.

На честь I. Карпенка-Карого названо Київський національний університет театру, кіно і телебачення.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Який епізод біографії І. Карпенка-Карого вас найбільше вразив? Чому?

2. Розкажіть про театральну діяльність І. Карпенка-Карого.

3. Поясніть, чому І. Карпенко-Карий розумів драматургію і театр як справжній підручник життя, який може виховувати людину, її національну свідомість.

4. Що нового вніс своїми творами І. Карпенко-Карий в українську драматургію?

5. Прокоментуйте думку драматурга: „А жить — значить працювати. Без праці — нема життя“. Для її підтвердження використайте факти з біографії І. Карпенка-Карого.

Портрет Івана Карпенка-Карого (картина з фондів музею „Хутір “Надія"“)

Випишіть у зошит назви п'єс І. Карпенка-Карого в хронологічній послідовності, укажіть їхній жанр.

Читаємо із задоволенням

Прочитайте книжку Леоніда Куценка „Стежками хутора “Надія”“ і дайте відповідь на запитання:

Чому хутір „Надія“ називають колискою української духовності?

ВАШІ ЛІТЕРАТУРНІ ПРОЕКТИ

Дослідіть долю мистецької родини Тобілевичів.