Українська література 10 клас (рівень стандарту) - Л. Т. Коваленко - Оріон 2018

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX ст. - ВСТУП

ІСТОРИЧНІ КООРДИНАТИ

У 50-60-х рр. XIX ст. спостерігається пожвавлення громадського життя, викликане певним послабленням політичного гніту. Причини цього — підготовка антикріпосницької реформи, наростання настроїв протесту. У Східній Галичині було прийнято нову конституцію Австро-Угорщини, яка частково розширювала права „русинів“, тобто українців, які мешкали на цій території. В Україні виникають громади.

Громада — це група людей, об'єднаних спільністю становища та інтересів. В Україні до початку XX ст. існували сільські общини, які називали громадами, а сьогодні — у незалежній державі — спостерігаємо їх відродження.

„Стара громада“ (у центрі — Іван Нечуй-Левицький)

Тож національно-культурні осередки української інтелігенції, які виникли в Петербурзі та Києві у 50-х рр. XIX ст., були названі громадами. Перша з них створена в 1859 р. в Петербурзі у зв'язку з необхідністю суспільних змін, зумовлених скасуванням кріпацтва, її учасники — М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко.

У 70-ті рр. XIX ст. центр українського руху перемістився з Петербурга до Києва. Тут виникла „Стара громада“ — організація української інтелігенції, члени якої активно займалися громадською, культурною, просвітницькою діяльністю. Вона проіснувала до 1876 р., до заборони Емським указом. Серед її учасників — відомий історик В. Антонович, батько М. Рильського — Т. Рильський, композитор М. Лисенко, етнограф П. Чубинський та інші. Як правило, громадівці збиралися щотижня по суботах у когось удома для обговорення спільних справ і планів. Поступово склад цього товариства розширювався, зокрема, студентською молоддю. Виникають нові гуртки в інших містах України під назвою „кіш“ або „курінь“. їх члени — переважно молоді студенти, тому ці організації здобули назву „Молода громада“, а київське товариство — „Стара громада“.

Громадівці зробили неоціненний внесок у розвиток української культури. Так, М. Лисенко став засновником українського оперного мистецтва, М. Старицький — українського театру. За спогадами матері Лесі Українки — Олени Пчілки, у родині М. Старицького панував культ усього українського: усі її члени розмовляли рідною мовою, одягалися в національний одяг.

Громадівці влаштовували театральні вистави, концерти, літературні вечори. Наприклад, було поставлено п'єсу Я. Кухаренка „Чорноморський побит на Кубані“, перероблену М. Старицьким, оперу М. Лисенка „Різдвяна ніч“, лібрето до якої за мотивами твору М. Гоголя написав також М. Старицький. Громадівці популяризували творчість Т. Шевченка, надавали матеріальну допомогу його родичам.

Активність членів „Старої громади“, їхнє служіння ідеї національного визволення непокоїли царський уряд. У 1876 р. Олександр II підписує Емський указ, набагато суворіший, ніж Валуєвський циркуляр 1863 р. Його суть — заборона друку українською мовою оригінальних творів і перекладів (виняток — історичні джерела й документи, художні твори за правилами російського правопису), заборона українською мовою театральних вистав, концертів, навіть тексту для нот. У 70-90-ті рр. посилюється цензурний терор.

Однак репресивна політика царського уряду не змогла припинити рух української ідеї. Переслідування української мови, літератури, русифікація школи, церкви не дали сподіваного ефекту. У 1881 р. Емський указ доповнюється новою забороною — на ввезення українських книг із-за кордону (а вони часто друкувалися в Галичині). З 1884 р. українська п'єса в один вечір не могла виставлятися без російської. У 1895 р. — заборона українських дитячих книжок. У таких умовах українська література була каталізатором суспільного й культурного життя.

Поезія: час зрілості

Основні тенденції розвитку. Поезія другої половини XIX ст. ознаменувалася тим, що в ній працюють митці різних поколінь і стилів. З романтиків (їх називають пізніми) — Я. Щоголів, П. Куліш, із реалістів — М. Старицький, Олена Пчілка, Б. Грінченко, І. Манжура, П. Грабовський1.

У 50-70-ті рр. активно діють у літературі Л. Глібов, С. Руданський, П. Куліш, Ю. Федькович та інші. їхню естафету підхоплюють уже згадані поети-реалісти, а в 90-х рр. заявляє про себе талановите покоління молодших — Леся Українка, В. Самійленко, Микола Вороний. Надзвичайно важливою в цей період є творчість І. Франка, яка засвідчила перехід української поезії від реалістичного стилю до модерністської техніки.

Українська поезія другої половини XIX ст. поділяється на два періоди — 50-70-ті рр. і 80-90-ті рр.

У 50—70-ті рр. вона розвивається під впливом творчості Т. Шевченка. Так, у 60-70-х рр. з'являються видання, у яких досить повно постала його поетична спадщина: „Кобзар“ (Санкт-Петербург, 1867), „Поезії“ удвох томах (Львів, 1867), „Кобзар“ у двох томах (Прага, 1876). Твори Т. Шевченка, уперше видані в такому обсязі, стали загальновідомими й не могли не вплинути на літературне життя. Тогочасні поети, як і великий Кобзар, продовжують возвеличувати свободу, закликати до боротьби з багатовіковою неволею українського народу, до здобуття національної незалежності України. У цей період написано такі твори, як „Ще не вмерла Україна!“ П. Чубинського, „Боже великий, єдиний, нам Україну храни“ О. Кониського. Вони стали національним і духовним гімнами.

Водночас створений генієм Т. Шевченка ліричний герой — сильна особистість, яка може любити й ненавидіти, страждати й продовжувати вірити, — залишається неперевершеним. Поети 50-70-х рр. малюють іншого ліричного героя. Він дуже конкретний, занурений у реалії життя, його дії тісно пов'язані з обставинами. Оскільки провідним мотивом поезії залишається громадянський, то цей герой здатний на самопожертву, але часто його огортають самотність, розчарування, навіть безнадія. Відтак у поезії спостерігається розквіт жанру елегії.

1 Творчість багатьох із цих поетів охоплює не лише другу половину XIX ст., а й початок XX ст.

Ліричний герой оточений однодумцями в боротьбі за національну справу, за народні інтереси, тому він звертається до друзів, ідейних побратимів, літературних учителів. Так у поезії зростає питома вага послань, ліричних листів, присвят.

Так уявляють Шевченкову музу автори пам'ятника Кобзарю, який нещодавно відкрився в місті Сторожинець.

Якщо поети першої половини XIX ст. зверталися до історичного минулого, оспівуючи в романтичних тонах козацькі подвиги, то поети другої половини XIX ст. переважно зосереджені на своїй сучасності. З'являється й розвивається жанр ліричного портрета, у якому змальовується зовнішність персонажа, згадується його соціальний стан, професія, деталі життя. Внутрішній стан ліричного героя пов'язується із зовнішнім світом, його духовні боріння і психологічні стани — із соціальними проблемами.

Лірика набуває публіцистичності, тобто в ній панують важливі суспільно-політичні, соціальні питання, висловлені у стриманих образах, просто, повчально, з ораторськими інтонаціями. Ці явища пояснюються й тим, що поезія стає реалістичною.

- 80-90-ті рр. — це час творчої активізації та зрілості української поезії. Посилюються особистісні настрої, у них зрівноважуються почуття й думки, національні та політичні ідеї набувають більшої образності. Ліричний герой залишається борцем, бо він продовжує вболівати за національний і культурний поступ рідного народу. Проте його словесне змалювання поглиблюється психологічно, він набуває конкретних індивідуальних рис. Виняток — поезія Я. Щоголева, який продовжує традиції романтизму.

Зникають пишнослів'я, сталі образні схеми, декларативність.

Поети звертаються до складних і суперечливих почуттів, наприклад, в оспівуванні кохання. Домінує філософська поезія, у якій серед жанрів переважає медитація1.

У два останні десятиліття XIX ст. активно розвивається гумористично-сатирична поезія. У ній гострі комічні ситуації розкривають соціальні конфлікти, а також людські вади, гідні висміювання. Цікаво, що поети-сатирики критично розглядають творчість своїх попередників і в ній шукають застарілі мотиви, неприродність вислову, які теж висміюються.

В окремих поезіях з'являються урбаністичні мотиви. Це такі твори, як, наприклад, „Місто спить...“ М. Старицького, „Палати“ Я. Щоголева.

ЯКІВ ЩОГОЛІВ (1823-1898)

Яків Іванович Щоголів народився в місті Охтирка (нині це райцентр Сумської області). Навчався в Харківському університеті, після закінчення якого тривалий час працював на різних державних посадах. У його автобіографічних записах можна прочитати: „ Служба була для мене справжньою карою господньою і терпілася лише з-за боротьби за існування... Пішов би далеко далі, але ніколи ні перед ким шиї не зігнув“. Праця дрібного чиновника заважала його літературній діяльності, у яку він поринув у 40-х рр. Тому, щойно з'явилася можливість, Я. Щоголів покидає службу й скромно живе в Харкові. У цьому місті він і похований.

Найточніше Щоголева словами з його ж поезії „Лебідь“ назвав Микола Зеров — „непривітаний співець“. Чому? Поета мало розуміли сучасники, а нащадки досі не вповні дослідили його творчість і опублікували її.

1 Медитація — ліричний вірш-роздум філософського змісту.

Яків Щоголів — один із поетів харківської школи романтиків. Можливо, найталановитіший із них.

Саме його життя сповнене романтичних ситуацій. Чого вартий, приміром, той факт, що він не пам'ятав дати власного народження. Або плутанина з написанням прізвища —

Щоголів, Щоголев, Щогольов, Щоголєв, Щиголь. У долі поета простежуються й містичні збіги. Так, одна з його збірок побачила світ у день похорону поета, 30 травня 1898 р. Повне зібрання творів з'явилося лише в 1919 р.

Життя Я. Щоголева позначене й неймовірною трагедією — передчасною втратою двох дітей. Є в ньому і драматична сторінка: одного дня все, ним створене, було спалено, поет замовк більш ніж на тридцять років.

Доробок митця не такий уже й великий. Художня спадщина поета — дві збірки: „Ворскло“ та „Слобожанщина“. Уся його творчість становить 199 поезій. У них переважають мотиви історичні, громадянські, пейзажні, філософські. С. Єфремов окреслив їх так: „прегарні малюнки української природи, українського життя“ („Косарі“, „Вечір“, „Черевички“, „У полі“), історичні теми („Хортиця“, „Безродні“, „Неволя“, „Опізнився“), „картини тихої праці“, що складають „широкий образ трудового життя“. У них звучать настрої зажури й світової скорботи, притаманні романтикам.

Твори Я. Щоголева високомайстерні, адресовані тим, хто любить, цінує та розуміє поезію. Він сам говорив про свою вимогливість до слова — крім таланту, воно потребує „багато праці і ювелірної чеканки“. Його творче правило було таким: „пишіть менше, але так, щоб написане складало капітал, а не баласт“. Поетові твори не розраховані на примітивні смаки. Він був переконаний, що, можливо, лише через 30 років після його смерті про нього згадають.

Це пророцтво справді збулося. У 20-х рр. минулого століття про Я. Щоголева почали активно говорити, цікавитися його творчістю. Поета називають предтечею українського модернізму, першим українським парнасцем, який протистояв народницькому розумінню завдань літератури, тобто її підпорядкованості суспільним ідеалам служіння поневоленому люду.

Збірка творів Я. Щоголева (1919)

Літературознавчі координата

Модернізм — літературний напрям, який охоплює літературу XX от., проте його перші паростки простежуються в другій половині XIX ст., починаючи з 80-х рр. Це помітно у зверненні до нових тем, мотивів, відмові від традицій, у свіжому погляді на людину, пошуках нових засобів її зображення.

Парнасці

Парнас — гірський масив у Греції. За міфологічними уявленнями давніх греків, це місце перебування покровителя мистецтв Аполлона та муз. У переносному значенні слово „Парнас“ означає „світ поезії“.

У другій половині XIX ст. у Франції утворилася група поетів (Леконт де Ліль, Теофіль Готьє, Жозе-Марія де Ередіа), які видавали збірник „Сучасний Парнас“. Звідси і їхня назва — парнасці. Вони проголосили культ краси, природи, кохання, особливу увагу звертали на форму творів, їх звучання. Натомість парнасці заперечували ідею служіння літератури суспільству, проголошували свободу від потреб натовпу.

Романтичне оспівування козацької героїки („Воля“, „Запорозький марш“, „Січа“, „Нерозумна мати“, „Запорожець над конем“, „Огир“) поєднувалося в Я. Щоголева з поетичним відгуком на соціальне лихо („Неня“, „Вівчарик“, „Новобранець“, „Лист“, „Струни“, „Чередничка“).

Вірші-портрети можна назвати візитівкою Я. Щоголева. Вони настільки ж яскраво характеризують його творчість, як С. Руданського — співомовки. їх зміст — ремісниче життя й тяжка фізична праця. Я. Щоголів як художник слова створив реалістичні, живі, пластичні образи представників різних професій: вівчарів, пастухів, поштарів, ткачів, шевців, мірошників, ювелірів. Так, дівчинка-сирітка з відомої поезії „Череднички“ навіть не має спогадів про безжурні дитячі роки, бо вже й не пам'ятає, відколи її приставили пасти теличок. Перед нами проходить один день із її нелегкого життя: із самого ранечку вона жене череду, повертається аж увечері, не має нікого, з ким би можна було погомоніти, до кого пригорнутися. Єдині співрозмовники дівчинки — це телички. У хвилини розпачу вона просить свою матір устати з домовини й захистити її.

Більшість віршів-портретів Я. Щоголева написані від першої особи, і це надає їм непідробної щирості. Приваблює вміння автора опоетизувати деталі виробничого процесу, сповнити вірш звуками знарядь праці, майстерно передати трудовий ритм, відтворити почуття власної професійної гідності трударів.

Мотивом праці як найвищої краси людини сповнений вірш „Косарі“. Ця праця, хай і нелегка, але невтомлива, бо це праця вільної людини.

„Вчіться, діти!“ — такими словами починається вірш „Тестамент“ („testamentum“ перекладається з латинської мови як „заповіт“). Я. Щоголів звертає увагу на книги, які несуть у собі мудрість і досвід поколінь. Книжне слово порівнюється з колоссям, а книга — основа знань, мудрості. Поет називає природу „з книжок книжкою“, яку треба вміти розуміти:

Йдіть на гори, тихий берег,

В гай, зеленую діброву:

Там ви вчуєте щось друге,

Інші речі, іншу мову...

Там, де гаму не буває,

Другим чимсь на вас подишуть.

І в душі добра і правди

Свій святий закон напишуть.

У поезії звучить філософський мотив щастя, надії, віри. Автор прагне навчити людину цінувати кожну хвилину життя.

Я. Щоголів оспівав запорожців, їхню відвагу, любов до рідної землі та презирство до смерті („Січа“, „Хортиця“, „Щастя“ та інші). Він уславлює подвиг цих патріотів, як і в народних українських піснях, творах на цю тему Т. Шевченка.

Талант поета виявився й у пейзажній ліриці („Листопад“, „Зимній ранок“, „Весна“, „Травень“, „В діброві“, „Степ“, „Озеро“). У ній проникливо відтворено красу української природи. Я. Щоголів використовує слухові й зорові образи, чергує їх, і цим досягає живописності зображеного. Хрестоматійною стала перша строфа поезії „Осінь“:

Висне небо синє,

Синє, та не те!

Світе, та не гріє

Сонце золоте.

Щирість, образність, мелодійність поезій Якова Щоголева привернули увагу таких композиторів, як Микола Лисенко, Яків Степовий. Його вірші „У полі“, „Пряха“, „Черевички“, „Баю-баю“ стали народними піснями.

ІВАН МАНЖУРА (1851-1893)

Іван Іванович Манжура народився в Харкові. Рано втратив матір, і відтоді, як він пізніше зазначить, його життя сповнилось „діккенсових пригод“1. У вир цих пригод кинув його рідний батько, дворянин за походженням. Він сприйняв скасування кріпацтва 1861 р. як грабіжницьку реформу й вирішив викривати зловживання влади, подорожуючи Російською імперією. За численні антиурядові заяви його звільнили з посади дрібного чиновника, і він разом із маленьким сином, якому не виповнилося й дев'яти років, пройшов близько шести тисяч верств. Згодом влада оголосила батька божевільним, відправила до психіатричної лікарні, у якій він і помер. Незалежний і вільнолюбний характер батька успадкував син.

Майбутній поет саме через непокірність не закінчив гімназії, а через участь у нелегальному гуртку — ветеринарного інституту. Тому знову багато мандрує, вивчає народне життя, збирає фольклорні матеріали. У 70-ті рр. І. Манжура починає писати поезії.

Ще одна незвичайна сторінка його життя — участь на добровільних засадах у боротьбі сербів проти турецьких поневолювачів. Після поранення — повернення на батьківщину, постійні переїзди, відсутність власного житла, тимчасові підробітки (то в школі, то на поштовій станції, то в засобах масової інформації, а то в науці: збирає і продає ботанічні колекції). Звідси, як писав поет, відчуття „життєвої відставки“. Знесилений поневіряннями і хворобою, він помирає в Катеринославі (сучасне місто Дніпро), де й похований.

І. Манжура уклав три поетичні збірки, однак за його життя опубліковано лише одну — „Степові думи та співи“. Дві інші („Над Дніпром“, „Казки та приказки і таке інше“) побачили світ уже в XX ст.

1 За аналогією до пригод і важкої долі хлопчика-сироти Олівера Твіста, героя роману „Пригоди Олівера Твіста“ Чарлза Діккенса, англійського письменника, твори якого ви читали на уроках зарубіжної літератури.

Він був активним шанувальником, знавцем і ретельним збирачем українського фольклору. Поет записував численні народні пісні, думи, легенди, перекази, казки, прислів'я, приказки, анекдоти, друкував їх. Він одним із перших зацікавився робітничим фольклором.

Це захоплення вплинуло на його творчість, на її мотиви, образи, художні засоби. Як поет демократичних поглядів, І. Манжура став співцем „убогих сіл“, тобто народної долі. Тому його цікавила сучасність: як жив хлібороб, заробітчанин, людина із соціального дна, бурлака? І. Манжура відтворював їхні безпросвітні будні, сумні думки й безвихідь, як, наприклад, у вірші „На степу і у хаті“:

Журиться тяжко і сам хлібороба:

Виляже взимку без корму худоба...

Хліба на ниві немає снопа,

Так послужила фортуна сліпа!

Чим він у волость подушне заплате?

Чим перекриє безверхую хату?

Тут ще ік тому мала дітвора...

Зазделегоди тікай хоч з двора!

Враження від цих рядків посилюється й риторичними фігурами, й окремими документальними деталями, які приземлюють зміст твору („без корму худоба“, „подушне“, „безверхая хата“). Поет іронічно писав про себе: „Не знаю, чи то думки у мене такі низькі, чи то мова не дозволяє, — ніяк не можна наладнати свою ліру наурочисто-високомовний лад. ..Ніяк не відкинешся від “наземного”, не залетиш за хмари, та там, здається, і шукати вже нема чого“.

Щоб відтворити народні страждання, І. Манжура оригінально використовує в однойменній поезії жанр веснянки. Вона розпочинається словами народної пісні про молодого козака, якому „мандрівочка пахне“. Проте це не дорога в похід до Криму чи Дону, а на заробітки, і мандрує насправді не козак із шаблею, а бідак із косою й мантачкою1.

Барельєф, присвячений Іванові Манжурі, на будинку книгарні в Дніпрі

Перу І. Манжури належать також поезії про жіночу долю, про роль поета, у його доробку гумористичні й сатиричні твори, найпримітніший серед яких — вірш „Щира молитва“. Старенька бабуся просить довгого життя панові, бо для себе з'ясувала закон життя багатих: якщо панів дід відібрав у неї дві ярки2 і стільки ж його батько, а сам він — одну вівцю, то для пайового сина залишилась ще одна, остання. Отож бідна жінка й молиться за довголіття свого пана, бо зрозуміла, що залишиться без нічого.

Поезія І. Манжури, занурена в народну стихію, часто сюжетна, з конкретними деталями земного життя, зі злиттям воєдино авторського голосу та партії ліричного героя.

ВОЛОДИМИР САМІЙЛЕНКО (1864-1925)

Володимир Іванович Самійленко народився на Полтавщині. Його мати — колишня кріпачка Олександра Самійленко, а батько — поміщик Іван Лисевич. Хлопець навчався в Полтавській гімназії. Під впливом прочитаних творів Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка, П. Куліша почав і сам писати. Далі — навчання в Київському університеті. У Києві він став членом літературної громади, познайомився з Лесею Українкою, М. Лисенком і М. Старицьким. На студентські роки припадає найактивніший період його літературної діяльності.

Після закінчення вищого навчального закладу В. Самійленко переїздить у пошуках заробітку з місця на місце. Київ, Чернігів, Вінниця, Кам'янець-Подільський — ось калейдоскоп міст, у яких він жив і працював. Події 1917-1920 рр. поет сприйняв дуже болісно, він не бачив жодної партії чи політичної сили, яка б гарантувала українцям щасливе життя. Разом із багатодітною сім'єю В. Самійленко переїхав до Польщі (1920), але його душа патріота рвалася на батьківщину. Після повернення 1924 р. до України митець поринає у вир громадського й літературного життя. Проте його здоров'я було підірване тяжкими, часто злиденними буднями, еміграцією, утратою всіх чотирьох дітей. Він помер на дачі під Бояркою, де й похований.

1 Мантачка — брусок для гостріння коси.

2 Ярка — молода вівця.

В. Самійленко — сучасник Лесі Українки, П. Грабовського, І. Франка — увійшов в українську літературу як талановитий лірик, сатирик, драматург, перекладач. У центрі уваги його поезій — Україна, її народ. Збірка автора, яка кілька разів перевидавалася, названа дуже промовисто — „Україні“. З такою ж назвою є і вірш у доробку поета, який можна вважати програмовим:

Ти звеш мене, й на голос милий твій

З гарячою любов'ю я полину;

Поки живуть думки в душі моїй,

Про тебе, ненько, думати не кину.

Як мрію чистую з найкращих мрій,

Я заховаю в серці Україну,

І мрія та, як світище ясне,

Шляхом правдивим поведе мене.

В. Самійленко сповідував демократичні ідеали служіння знедоленій людині. Наприклад, у вірші „Поетові“ він заперечує погляд на творчість як на сентиментально-романтичне оспівування природи, краси дівочих очей чи власних нарікань на долю:

...Краще людину змалюй, зазирни в її душу душею,

Радість і смуток її в слові своїм покажи.

Поет з великою повагою ставився до неоціненного скарбу народу — його мови. Її неперевершені можливості він доводив своєю творчістю — і громадянською лірикою, і сатирично- гумористичними віршами. У низці творів В. Самійленко став на захист рідної мови, її краси та ролі в розвитку української культури. Зокрема, в поезії „Українська мова (Пам'яті Т. Шевченка)“ він схиляється перед безсмертним Кобзарем і водночас прагне, щоб українська мова стала голосом нескореного народу:

І на злість ворогам засіяла вона,

Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.

І сіятиме вік, поки сонце стоїть,

І лихим ворогам буде очі сліпить.

Алегорія в цьому творі дуже прозора: діамант у пилу — це українська мова, а рука, яка його огранила, — Шевченкова. Тому нащадкам поета потрібно розвивати й берегти цей скарб.

Окрема сторінка творчості В. Самійленка — його гумористично-сатиричні твори, у яких, зокрема, висміяно псевдопатріотів, нероб, боягузів, пустопорожніх базік. Так, у творі „На печі (Українська патріотична дума)“ сатирично змальовано пана, який, не злазячи з теплої печі, вдає, що боронить рідний край. Аргумент на свій захист у нього такий: піч же українська, значить, і він — український патріот. Такою ж гострою викривальною спрямованістю позначений вірш „Ельдорадо“, у якому протиставляється далека й щаслива країна безправним народам Російської імперії. У ньому нищівна критика самодержавства досягла своєї вершини, наприклад, у цих рядках, сповнених сарказму й іронії:

В тій країні люблять волю,

Всяк її шука по змозі

І про неї розмовляє —

У острозі, у острозі.

Ця сатира була настільки популярною, що поширювалася в списках.

Як і С. Руданський, В. Самійленко в гуморесках використовує народний гумор. Деякі з його фраз стали крилатими: „Працюй, Іване, і не вважай на втому“, „Одно творити язиком, а друге — перти плуга“.

Справжнім шедевром пейзажної лірики є його поезія „Вечірня пісня“, музику до якої написав Кирило Стеценко.

В. Самійленко відомий і як перекладач творів зарубіжної класики — Дж. Байрона, П. Беранже, П. Бомарше, Гомера, Ж.-Б. Мольєра, О. Пушкіна. Про його переклад мольєрівського „Тартюфа“ М. Рильський відгукнувся так: він, переклад, „міг би становити гордість будь-якої культури“.

Бюст Володимира Самійленка в с. Великі Сорочинці на Полтавщині

Особливості реалістичної прози

Нагадаємо, що в другій половині XIX ст. в українській прозі зміцнюється така гілка реалізму, як соціально-психологічний реалізм. Для нього характерним є глибоке проникнення у внутрішній світ героїв, художнє відтворення їхніх почуттів, прагнень, думок на тлі широких суспільних картин життя. У творчості його представників — Панаса Мирного, Марка Вовчка, інших письменників — людина осмислюється як біологічна, моральна й соціальна істота. Водночас риси реалізму етнографічно-побутового (акцент на описі обрядів, звичаїв українського народу, використанні фольклорних джерел) й соціально-побутового (змалювання буденного народного життя, його конфліктів) помітні у творах І. Нечуя-Левицького та інших письменників. Про це детальніше йтиметься в наступних розділах підручника.

Основні тенденції розвитку української прози другої половини XIX ст. такі:

1. Зображення бунтарів, які борються з несправедливістю, а також людей майбутнього, котрі є водночас внутрішньо складними характерами; звернення до образів звичайних людей з їх буденним життям, духовними колізіями, мріями, вчинками.

2. Правдиве змалювання мінливої дійсності в русі, змінах, закономірностях, критичне відтворення суспільних процесів, зовнішніх упливів на людину й навпаки.

3. Новизна тем і проблем — звернення до зображення національно свідомої інтелігенції, поглиблення змалювання українського села: сільських „п'явок“-глитаїв, безземельних селян, а також робітників, мільйонерів-капіталістів.

4. Акцент не лише на правдивому зображенні соціальних процесів, а й намагання проникнути в їх суть, засудити рабську психологію та поведінку, пропагувати людську гідність, волю.

5. Поєднання проблем національного життя із проблемами загальнолюдськими: життя і смерть, добро і зло, злочин і кара, зрада і вірність.

6. Напружені сюжети, гострі конфлікти яких підпорядковані художньому дослідженню національних характерів.

7. Поширення оповіді від третьої особи, що сприяло об'єктивізації зображених у творі типів і ситуацій.

8. Домінування повісті й роману, зокрема, таких їх різновидів, як соціально-психологічні, родинно-побутові, історичні, соціально- побутові тощо.

Покликання драматургії

Неможливо переоцінити виховне, естетичне, національне значення української драматургії означеного періоду. В умовах заборони українського слова вона демонструвала великі можливості спілкування з народом через сценічні майданчики.

Це час створення українського професійного театру й найвищого його розквіту — театру, який дістав назву „театр корифеїв“. Його визначальні риси: національна, соціальна, морально-етична проблематика п'єс, реалістичних у своїй основі, тісний зв'язок із музикою, звернення до історичних і сучасних тем. П' єси І. Карпенка-Карого, М. Старицького, М. Кропивниць- кого, І. Франка були позначені філігранною технікою, майстерним володінням словом, що реалізувалося в монологах, діалогах, полілогах, актуальними проблемами, справжньою художністю.

Детальніше про розвиток української драматургії ви дізнаєтеся в наступних розділах.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Перелічіть, які художні напрями взаємодіяли в літературному процесі другої половини XIX століття. Пригадайте їх основні ознаки.

2. Прочитайте поезії Я. Щоголева „Осінь“ і М. Рильського „Почорніли заводі в озерах...“. Зробіть їх порівняльний аналіз. Поясніть образ „щоголівського неба“ у вірші М. Рильського.

3. Прочитайте вірш І. Манжури „Вранці“. Чим він нагадує народнопоетичні твори?

4. Прочитайте твердження Г. Хоткевича: „Хтось, не пам'ятаю хто, сказав: „“Україна любить свою дівчину”, і се дійсна правда. От і Щоголев, поет України, співав дуже багато про дівчину; найбільша частина її поезії так чи інакше відноситься до дівчини... Описував він нам її дитиною і дорослою, смутною і жартівливою, веселою і з розбитим серцем... І мало у нього поезій, де дійовою особою була інтелігентна дівчина; найбільше таких, де мова про просту селянку-українку, її долю, її радощі і смуток. Сюди треба би зачислити поезії “Лялька”, “Над потоком”, “Горішки”, “Черевички”, “Вербиченька” і багато інших“. Самостійно ознайомтесь із цими віршами і на їх основі „намалюйте“ узагальнений образ української дівчини. Укажіть, які з цих поезій грайливо-жартівливі. Як вони характеризують творчість поета?

5. Прочитайте й прокоментуйте рядки з поезії В. Самійленка:

Не вмре поезія, не згине творчість духа,

Поки жива земля, поки на ній живуть,

Поки природи глас людина серцем слуха, —

Клопоти крамарські її ще не заб'ють.

ВИ —ТВОРЧА ОСОБИСТІСТЬ

Прочитайте повість В. Заремби „Іван Манжура“. За її мотивами напишіть сценарій вечора, присвяченого життю і творчості цього поета.

Виконайте одне із завдань (на вибір).

1 У зошиті тезисно дайте відповідь на питання про особливості розвитку української літератури II половини XIX ст.

2. Розгляньте галерею образів українських дівчат XIX ст. Напишіть есе „Україна любить свою дівчину“. З якими літературними образами асоціюються зображені особи?