Підручник Українська література 10 клас (рівень стандарту) - Л. Т. Коваленко - Оріон 2018

ТИТАН ДУХУ І ДУМКИ

ТИТАН ДУХУ I ДУМКИ: ІВАН ФРАНКО 1856-1916

«СОЙЧИНЕ КРИЛО»

Цей твір належить до пізнього періоду творчості І. Франка. Він написаний у 1905 р. й увійшов до збірки «На лоні природи».

Ідейно-тематичні домінанти

Зміст твору розгортається навколо історії кохання Хоми, працівника «одного бюро», інтелектуала та естета, який любить усе прекрасне побіля себе, і Марії- Манюні, дочки лісника. Життєва доля головного героя окреслюється письменником найперше як стосунки з Манею, несподівана втеча якої змінила його існування. Хома, як він сам вважає, уже три роки після такого фатального для них обох кроку своєї коханої живе з «новим світоглядом, новою життєвою нормою».

Суть її визначається афоризмом римлянина Горація: «Зберегти рівновагу духу!». Отож, незважаючи на гасла жити без крайнощів (оптимізму й песимізму, байдужості й ентузіазму, жорстокості й надмірної чутливості), опосередковано тим давнім гаслом головний герой зізнається в тому, як тяжко він пережив розлуку з коханою. Тому й споглядає навколишній світ, уникаючи його катаклізмів, самозаглибившись.

Історія Марії сповнена подіями, несподіваними поворотами долі, зовнішніми і внутрішніми катастрофами. Вони зумовлені тим, що дівчина припустила одну — але фатальну — помилку у своєму житті, а це призвело до страшних моральних і фізичних страждань.

Через цю незвичайну історію кохання І. Франко порушує низку проблем, актуальних і досі. Вони поділяються на екзистенційні (буттєві) — у чому сенс існування людини, як не помилитися у своєму виборі, яка роль жінки в спільноті людей — і морально-психологічні — що таке справжнє кохання, що таке відповідальність за людину, яку любиш, що таке вірність і зрада.

Так, головний герой — «освічений чоловік, матеріаліст і детермініст», сповнений реформаторських планів щодо створення хліборобських спілок, участі в них інтелігенції, потреби агітації серед народних мас, організації «великої людової партії», проведення виборчої реформи. Він весь у вирі громадського життя, але коли його покинула Марія, Хома став самітником, відлюдьком, байдужим до суспільних інтересів: «Суспільність, держава, народ! Усе це подвійні кайдани. Один ланцюг укований із твердого заліза — насилля, а другий паралельний з ним, виплетений із м'якої павутини — конвенціальної брехні. Один в'яже тіло, другий душу, а оба з одною метою — опутати, прикрутити, обезличити і упідлити високий, вольний витвір природи — людську одиницю». Хома заховався під маску «сухого формаліста та реаліста», утік від життя, створивши культ самотності внаслідок тієї тяжкої травми, яку він пережив від втрати коханої людини. Водночас цей чоловік справедливо вважає себе сибаритом — розпещеною людиною, звиклою до розкоші, «артистом, що плекає одну штуку для штуки — вмілість жити».

Чи таке життя має сенс? На глибоке переконання самого героя, так: «Світові бурі, потреби, пристрасті, мов щось далеке і посторонне, шумлять наді мною, не доходячи до моєї твердині. Я даю тому зверхньому світові свою данину, посвячую йому частину свого життя в заміну за ті матеріальні і духові добра, що потрібні мені для піддержання свого внутрішнього життя». Але автор ніби запитує читача — таке існування є справжнім життям чи його нікчемною імітацією?

Сам герой, оточивши себе портретами письменників і філософів, улюбленими книгами, квітами й добірною їжею, переконаний, що втік від жорстокого світу, проте він не може забути, як зізнається, « остатньої романтичної історії, тої там, у лісничівці». «Коли до мене сміється, зо мною говорить, залицяється молода дівчина, особливо брунетка, мені все здається, що шкіра і м'ясо, і нерви на її лиці робляться прозірчасті і до мене вишкіряє зуби страшна труп'яча голова». Це зізнання засвідчує, що в душі Хоми поселилася образа. Попри всі намагання забути про минуле, воно не відпускає його. Проте почуття «живого чоловіка» перемагають, адже кохання — рушійна сила життя.

Людина не може жити у вигаданому нею ж світі. Такий світ — бездоганний у своїй красі, світ чистої насолоди від музики, живопису, літератури, довершеного інтер'єру — створив Хома. Але він (світ) виявився вежею, баштою, яка відгородила його від людей. Причина цього — образа коханої людини, несправедливість Мані у ставленні до нього. Чи варто жити для самого себе? Чи варто насолоджуватися самотністю? Чи в цьому сенс повноцінного життя?

Сенс життя Марії полягав у пошуках щастя. Вона мріяла про різні світи, про волю, пригоди, палке незвичайне кохання. Утілюючи свої бажання, дівчина зробила неправильний вибір — і доля жорстоко покарала її за втечу та зраду. Лише пройшовши через неймовірні випробування, Марія зрозуміла, що щастя було зовсім поруч. Тому вона повернулася до коханого, бо усвідомила, що основний закон життя — це справжня, щира любов, це відповідальність не лише за людину, яку кохаєш, а й за власні вчинки та дії.

Отож головна ідея твору (відповідно до його проблематики) полягає у твердженні: людина щаслива тоді, коли повертається до своєї справжньої сутності, а її справжня сутність — у любові. Ця гуманістична думка становить зміст новели.

Звучить у творі й тема втечі-повороту. Манюся втікає від себе, від свого справжнього кохання, Хома тікає від себе як громадського діяча у «твердиню» «естета», відчуженого від дійсного життя. У фіналі твору герої повертаються до своєї справжньої сутності, до людей, щоб жити «у вірі, надії, любові».

Сюжет і композиція

Дія у творі розпочинається напередодні нового року в кімнаті головного героя, який несподівано отримує листа від Марії з далекого Порт-Артура. Його читання відбувається — з перервами — десь протягом трьох годин. Насправді ж сюжет охоплює значний період із життя Мані та Хоми — події сягають трьохрічної давності.

Новела має підзаголовок «Із записок відлюдька». Справді, це — щоденник головного героя, у який вплетено лист-сповідь молодої жінки про свою драматичну долю, котру вона ж сама через власну нерозважливість і змоделювала. Оповідь психологічно напружена, бо в ній примхливо переплітаються два голоси. Позиція Хоми, його голос особливо акцентовані письменником. Емоції головного героя, викликані читанням листа (по суті — сповіді, «ескізу, нарису, скелета... пригод» Мані), зображені автором за принципом наростання: від байдужості до схвильованості й розчуленості.

Хома вирішує занотувати свої відчуття в переломний момент життя, осмислити свої душевні страждання. Для нього щоденник— це спроба розпочати нову сторінку життя. Поступово, через нотатки Хоми, розкриваються події, що так вразили головного героя. А лист Мані є щирою сповіддю про жахливі колізії її життя. Водночас він викликає конкретні реакції Хоми.

І щоденник, і лист — це особливі жанри, сповідальні. Вони дають змогу розкритися головним героям у найпотаємніших почуттях і пориваннях. їхня історія романтично-мелодраматична, а її драматизм якраз і підкреслюється оригінальною композицією твору: своєрідним обрамленням, оповіддю в оповіді. Тікає і від реального життя, і від самого себе Хома («Сороковий рік життя, так як і тридцять дев'ятий, і тридцять восьмий, починатиму зовсім інакше. Відлюдьком, самітником... Жити для себе самого, з самим собою, самому в собі!»). Тікає від самої себе й Марія, не розуміючи, що втікає від власного справжнього кохання, утікає у вир злочинного світу.

Сюжетним обрамленням є щоденникові записи, а основні події сконцентровані в листі. Він розпочинається з роздумів Мані про своє життя, помилки та колізії, які в ньому сталися. Дівчина згадує про стосунки з Хомою, від'їзд із Генрисем, який розповів їй про багатого батька, обіцяв одружитися. Насправді цей 26-річний практикант виявився злодієм, хоча зовнішність мав мало не ангельську — «рум'яний, ніжний, як панночка».

Через деякий час Марія дізнається, що Генрись обікрав її батька, який переконаний, що це зробила дочка. Так вона принесла найріднішій людині неймовірні переживання, а згодом старий чоловік, убитий горем, «...зовсім замовк, перестав говорити і видатися з людьми, поки в початку зими не спочив у могилі».

Починаються митарства дівчини: Одеса, Нижній Новгород, Сибір, Порт-Артур. Зникає Генрись, Маню привласнює керівник злодійської банди Зигмунт, якого згодом заарештовують. Жінка вирушає до Москви і в потязі випадково зустрічає молодого інженера Володимира Семеновича. Він опікується долею Мані, проте бездіяльність штовхає його до азартних ігор. Врешті-решт цей чоловік програє дівчину Никонору Ферапонтовичу Светлову, багатому золотопромисловцю. Одного разу їх вистежили злочинці, серед яких був і Генрись, мільйонера вбили, а Маня потрапляє до рук їхнього ватажка Сашки. Коли грабіжників знайшла поліція, капітан Серебряков привіз її до себе. У нього була шлюбна жінка, п'яний чоловік бив їх обох, знущався. Від нього Марія втекла, сіла на перший потяг, яким військові їхали на війну з Китаєм. У Порт-Артурі вона жила з Миколою Федоровичем, доглядала до самої смерті — він помер через тяжке поранення.

Коли Хома закінчив читати лист, у якому переповідалися всі ці події, лунає дзвінок у двері. То повернулася Маня.

Отож сюжет розгортається так:

Експозиція

новорічний вечір, Хома отримує листа

Зав'язка

перша зустріч у лісі, стосунки Мані й Хоми, ревнощі дівчини до сойки, її незадоволення тим, як Хома виявляє почуття

Розвиток дії

втеча з Генрисем, перебування в банді злочинців, поїздка в Іркутськ із Володимиром Семеновичем, програш жінки в карти золотопромисловцю, його смерть, Марія — друга дружина ісправника Серебрякова, втеча в Порт-Артур

Кульмінація

смерть Миколи Федоровича

Розв'язка

повернення Марії

Зазначимо, що експозиція та розв'язка становлять «рамку» в оповіді. І якщо внутрішні переживання Мані розкриваються в листі, то Хоми — у «рамці»-обрамленні листа.

Образи

Головний герой Хома, якого кохана називає Массіно, розбитий морально вчинком коханої так, що свідомо відгороджується від активного життя, створює власний світ, у якому йому комфортно. Але із часом він усвідомлює, що це самообман, спричинений образою на найдорожчу людину. Массіно під впливом листа по-новому осмислює минулі події. Його серце, на три роки замкнене від світу, оживає, його душа, зболена втечею Марії, зцілюється сльозами.

Образ Марії змальований письменником із глибоким проникненням у психологію цієї небуденної дівчини. Вона виросла в лісі, серед гармонійної природи, відчуває її красу, ототожнює своє буття з лісом: «Тямиш той ліс, мій рідний ліс... Се не був ліс, се я була». Дівчина мрійлива й деякою мірою екзальтована, а також наївна: «Я так мало знала світу... Виросла в лісі, при мамі і при батькові, серед добрих, чесних, недосвідчених людей».

Як і багато юнок, марила про незвичайне кохання, великі пристрасті, піднесені емоції. Чи покохала вона Хому? Відповідь однозначна. Як письменник і тонкий психолог, І. Франко ніби розкидає по тексту важливі для читача підказки. Наприклад, гра з іменем головного героя. Хіба закохані не вигадують ніжних і лише їм зрозумілих імен? Марія, її піднесена романтична натура, змінила ім'я Хома (з її погляду, звичайне) на Томассо, далі «здрібніла на Томассіно, а сього вкоротила на Массіно». Якою ж була реакція Хоми? Він сердився на дівчину, яка «протягом години, між трьома серіями поцілуїв і пестощів, тричі перехрестила» його. «Апостольська гідність» Массіно не сприймала грайливість, веселість і пустощі Мані.

А та повсякчас намагалася стягти Хому з п'єдесталу. Вона щиро кохала, а він сердився («Твоя любов виявлялася головно сердитістю»).

То що ж штовхнуло дівчину на такий ризикований і необдуманий крок? Вона тікає тому, що, на її думку, Хома не вірить у її почуття, не відповідає на них так, як вона того бажає. «Не я покинула тебе, а ти не зумів удержати мене, ти не вірив у мене, в мою щирість, у мою любов. Ти приймав мої пестощі, всі вияви мойого розбурханого молодого чуття з пасивністю сибарита — нехай і так, що ніжно, вдячно, але не виходячи з-поза заборола свого успокою, свого егоїзму. І я відчула се».

Кохання дівчини було таким всеосяжним, що вона почала ревнувати пташку до Массіно, бо та будила його раніше за неї. Манюся убиває нещасну сойку з рушниці, а потім довго ридає.

Обидва герої по-справжньому кохають, але кожен із них прислуховується лише до себе, не чує іншого. І в цьому драматизм їхніх стосунків, виражений у психологічному конфлікті як основі сюжету твору.

Пройшовши через численні випробування («Я давно отупіла на всі страховища свого життя. Я відівчилася плакати, відівчилася жалувати, відівчилася боятися чого-небудь»), вона згадує своє перше кохання, хапається «за нього хоч у листі, як за рятівну соломинку». У лист вона вкладає сойчине крило як спогад про їхню любов, а ще одне залишає в себе.

Ці два крила — ніби дві частини її зболеної душі. Одна летить до коханого: «Розмовляю з тобою, Массіно мій. Тулюся до тебе, як бідна, нещасна сирота, що приблукалася з далекого світу і вся терпить безліччю перебутого терпіння. Тулюся до тебе, і мені якось м'яко робиться на душі. Чую присутність якоїсь вищої, доброї сили над собою». Інша лише живе спогадами про Массіно, про свої необдумані рішення і кроки (вбивство сойки, втечу, неповернення додому після з'ясування справжнього «обличчя» Генрися та фатальні наслідки цього). І лист, і сойчине крило відроджують душу Массіно, виводять його зі слимакового існування у справжній вир життя.

Головні герої змальовані як різні психологічні типи. їхня людська сутність найповніше розкривається в любовних стосунках. Так, Маня життєрадісна, емоційна, примхлива, постійно вимагає до себе уваги, прихильності, зокрема, на словах. Її романтичне розуміння життя штовхнуло на найскладніші випробування, через які вона проходить, не зламавшись духовно. Ні дві спроби самогубства, ні психічні й фізичні знущання чоловіків, для яких жінка — це втілення зовнішньої краси та плотської любові, іграшка, не вбили її сили духу. Ці життєві колізії підштовхують жінку до розуміння справжності свого першого почуття кохання. На противагу Марії Хома в любовних стосунках спокійний, самовпевнений, не розуміє жіночої натури, не прагне постійно заявляти про свої почуття. Він глибоко ображений зрадою дівчини, проте своєї провини в цьому не вбачає. Його рішення проблеми — це мур, який він збудував навколо себе і свого життя, це забуття служіння громаді, людям. Лише лист перетворює його з «естета» на «живого чоловіка».

Жанр

За жанром «Сойчине крило» — психологічна новела. В її основі — внутрішній конфлікт між двома закоханими, ширше — між двома поглядами на світ: раціональним та емоційним. Адже Хома-Массіно розумів любов як упорядкованість і гармонійність стосунків, до яких він ставився по-філософськи спокійно. Маня ж таку пасивність й інертність почуттів сприймала як зраду. І. Франко зобразив тип нової жінки, яка помінялася ролями із чоловіком і відстоює право на щастя — таке, яким вона його уявляє. На цьому шляху дівчина помиляється, потрапляє в ланцюг фатальних обставин, коли, прагнучи до внутрішньої свободи, стає безвольною іграшкою в руках чоловіків, які утримують її, бавляться нею. Марія кинула виклик холодності й передбачуваності Массіно, проте потрапила через брехню Генрися й власну нерозсудливість і нерозважливість у пастку, створену нею ж самою.

Несподіваний фінал (саме таке закінчення властиве для новели) — повернення Мані до Массіно, до рідного краю — символічний, бо це її повернення-відродження до нового життя.

Літературознавчі координати

Новела — епічний твір, розповідь про якийсь незвичайний випадок із життя героя, що закінчується несподіваною розв'язкою. Автор, як правило, уникає найдетальнішого опису обставин дії, а зосереджується на змалюванні персонажа крізь призму гострих суспільних, моральних, філософських, психологічних проблем. Характер героя може бути вже сформованим — тож прозаїк зупиняється на якомусь надзвичайно важливому переломі в його житті, зумовленому екстраординарною ситуацією. Також для новели характерний гострий, часто парадоксальний сюжет.

Творцем цього жанру вважають італійського письменника Дж. Бокаччо, автора «Декамерона» (XIV ст.). Неперевершені зразки новелистворили в українській літературі М. Коцюбинський, В. Стефаник, у французькій — Гі де Мопассан, в американській — О. Генрі, Е. Гемінгвей, у російській — А. Чехов.

Цей жанр вимагає від письменника великої майстерності — стислу форму необхідно наповнити багатим змістом, тому зростає увага до слова, його навантаженості, до художньої деталі, що збуджує думку читача й викликає в його уяві цілу картину.

На шляху до модернізму

Творчість І. Франка позначена постійними пошуками нових підходів до змалювання вічної теми літератури — людини. Він увійшов у письменство як реаліст. У його ранніх творах простежується чітка фактологічна основа, правдивість зображення, звернення до окремого життєвого явища, яке художньо осмислюється, ніби під мікроскопом, — детально, на рівні «мікрочастин» людського характеру. Наприклад, як у циклі «Бориславські оповідання».

Ранні прозові твори письменника нагадують « фотографії » дійсності, вчинки героїв пояснюються не лише соціальними чинниками, а й психологічними особливостями людини. І. Франко звертається до відображення життя соціального дна, контрастів великого міста, конкурентної боротьби, часто апелює до патологічних станів людської психіки, відмовляється від пошуків краси навіть у світлих, позитивних аспектах людського буття. Усе це засвідчувало його звернення до натуралізму, що пояснюється впливом на нього французького письменника Е. Золя.

Михайло Жук. Іриси

Водночас у доробку І. Франка є й романтичні твори. Наприклад, його історична повість «Захар Беркут» позначена романтично-ідеалізованими образами головного героя, його відважного сина Максима, закоханої в нього Мирослави, яка потрапляє в надзвичайно складну ситуацію вибору — між батьком і коханим, а також яскравою антитезою минуле-сучасне, несподіваними поворотами сюжету.

З початком XX ст. у творчості письменника все чіткіше виявляються риси модернізму.

Літературознавчі координати

Модернізм (від латинського modernus — сучасний) — літературний напрям, який зароджується на межі XIX і XX ст. й охоплює першу половину XX ст.

Нагадаємо, що межа століть — це час важливих історичних змін, нових наукових відкриттів у природничих науках і гуманітаристиці, які змінюють картину світу. Ці процеси зумовлюють рішуче оновлення літератури, яке стає своєрідним викликом класичному реалізму XIX ст.

Різниця між ними простежується в таких головних моментах:

• реалісти намагалися описати реальність / модерністи прагнули змоделювати реальність;

• для реалістів дійсність — первинна / для модерністів первинною є свідомість;

• у реалістів головний конфлікт — людина й обставини / у модерністів — внутрішній конфлікт, конфлікт у свідомості людини або розщепленої свідомості;

• реалісти сприймають конкретний життєвий факт як незаперечний, як данність / модерністи розцінюють його як проблему;

• у реалістів переважає соціальний аналіз суспільних процесів і художнє змалювання типових образів / у модерністів — духовний досвід особистості та її ставлення до суспільства.

Нове розуміння людини в модерністів поєднується і з новою системою засобів її зображення. Посилюється психологізм — художнє проникнення в найпотаємніші мотиви вчинків і дій людини, у підсвідомість, різні її стани, часто за межею норми. Людина змальовується як сильна особистість, вольова, активна, здатна змінити свою долю. Психологізм породжує ліризм, тобто настроєвість, камерність, якими наснажуються різні жанри: епічні (лірична новела — з нею ознайомитесь, вивчаючи творчість М. Коцюбинського), ліричні (лірична драма — пригадайте «Зів'яле листя» І. Франка), драматичні (драматична поема — її вивчення попереду: це творчість Лесі Українки). Для порівняння — у реалізмі домінував такий епічний жанр, як роман.

Модерністи велику увагу приділяють формі літературного твору. Тому для них важливим є не стільки «що сказати», а «як сказати». Відтак вони звертаються до умовних прийомів, символів, які допомагають їм суб'єктивно змальовувати світ і людину в ньому. Модерністи також використовують у своїх творах гру, іронію. Для композиції часто характерна фрагментарність, монтаж — довільне поєднання різноманітних елементів твору, порушення часової послідовності в розгортанні подій.

В оповіді зростає роль і місце асоціативного мислення, невласне прямої мови.

В українській літературі перші ознаки модернізму з'явилися у творчості І. Франка, зокрема, у збірці «Зів'яле листя», новелі «Сойчине крило». Так, у новелі «Сойчине крило» І. Франко змальовує новий тип героїні. Пригадайте, скажімо, жіночі образи І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного — це жінки з народу, яскраві типові характери, які занурені в патріархальний світ українського села. Безперечно, Маня є носієм особливого погляду на світ, вона незалежна, самостійна, сильна особистість, здатна відстоювати свої позиції, навіть помиляючись. Дівчина кидає виклик пасивному патріархальному світу й прагне не бути підкореною чоловікові, прагне довести своє право на почуття і їх вияв так, як вона хоче це робити. Образ фатальної емансипованої жінки, свідомої як своїх бажань, так і здатної осмислити свої помилки, чи не вперше в українській літературі змалював І. Франко. Вона — згусток волі й емоцій — зображена антиподом Хоми, котрий від втраченого кохання заховався у «твердиню» душі, сам себе випхнув «з кипучої течії громадської праці» та загнав «в отсю тиху, відлюдну пристань». Массіно відтак нагадує людину декадансу в «башті своєї самоти».

Письменник майстерно відтворює душевні порухи своїх героїв, їхні думки, відчуття, сумніви, скепсис у монологах, які, власне, є рефлексією на одну тему — втечу Мані, яка зруйнувала два світи, дві долі. Посилення психологізму поєднується з інтересом до біологічного начала в людині, до її статі.

Митець у творі сміливо експериментує із часовими і просторовими координатами. Це й розмежування сюжетного (дорівнює трьом рокам) і фабульного (три передноворічні години) часу. Це і просторове обмеження дії (лінія Хоми-Массіно) стінами однієї кімнати. Такі художні прийоми характерні для прози XX ст. Зокрема звуження просторових координат дало можливість І. Франку детально змалювати гаму почуттів головного героя, викликаних сповіддю коханої.

Автор виявляє посилену увагу до деталей, які покликані підкреслити психологічні відтінки почуттів головних героїв, а також сюжетне розгортання їхньої історії. Символічного звучання досягає образ сойки. Нагадаємо, що в міфології народів світу птах символізує душу, її висоту, а в українській культурі ця крилата істота покликана віщувати людську долю. За своєю ж біологічною природою сойка майстерно імітує звуки, належить до найбільш обдарованих пересмішників. Отож, цей образ наштовхує на думку про несправжність ідеального існування головного героя.

Символічними є й імена головних героїв: Марія — проекція на Божу матір, Хома — невіруючий як втілення скепсису, сумніву, недовірливості.

Усі ці засоби й прийоми підпорядковані змалюванню нерозважливо зрадженого кохання, яке Марія прагне повернути, як і ствердженню думки про те, що неможливо не зазнати духовних втрат через власні помилки.

Відтак і тематика, і проблематика, і форма новели засвідчують її належність до модернізму.

Афіша спектаклю за новелою І. Франка «Сойчине крило»

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Яка проблематика новели?

2. Схарактеризуйте образи Марії та Массіно.

3. Чи правильний вибір зробила головна героїня? Що її штовхнуло на такий шлях?

4. Як сміх характеризує головну героїню?

5. Чому Марії подобалося називати себе сойкою?

6. Чи можна вважати Марію химерною, загадковою жінкою?

7. Проаналізуйте роль деталей у творі — квіту барвінку, сойчиного крила, збереженої сукні.

8. Пригадайте сон Марії. Як він розкриває її внутрішній стан?

9. Чому у творі немає портрета головного героя?

10. Який зміст І. Франко вклав у вираз «артист життя»?

11. Чому, читаючи лист Марії, Хома назвав її «комедіанткою», «авантурницею»?

12. Прокоментуйте епізод, у якому головна героїня вже прийняла рішення про втечу. З якою метою автор зобразив його в подвійному фокусі — очима Марії та Массіно?

13. Поясніть епізод, коли головні герої з'їдають сойку. Як ви розумієте його підтекст? Чи згодні ви з думкою літературознавців, що він символізує біологічну сутність любові?

14. Чому події в новелі відбуваються в передноворічний час?

15. Визначте позасюжетні елементи у творі та з'ясуйте їх функції в розкритті авторського задуму.

16. Яка роль інтер'єру в розкритті образу головного героя?

17. З'ясуйте значення зачинів-анафор у новелі.

18. Поясніть назву новели. Прокоментуйте її підзаголовок «Із записок відлюдька».

19. Назвіть риси модерністського письма в новелі.

ПОДИСКУТУЙТЕ З ОДНОКЛАСНИКАМИ

Проведіть у класі диспут із проблеми: «Вчинки Марії — моральне падіння чи бажання знайти справжнє кохання?».

ВАШІ ЛІТЕРАТУРНІ ПРОЕКТИ

1. Звернувшись по допомогу до літературознавчих словників, доведіть, що за жанром «Сойчине крило» — новела. Також прокоментуйте такі визначення твору, як «лірична драма в прозі» (І. Денисюк) та «оповідання-роман»(М. Наєнко).

2. Напишіть фанфік на основі новели. Яким ви бачите спільне життя головних героїв?

Проаналізуйте, як у творі протиставляється живе, бурхливе життя Манюсі «паперовому» існуванню Массіно. Відповідь запишіть у зошит.