Українська література 10 клас (рівень стандарту) - Л. Т. Коваленко - Оріон 2018

ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА: ПИШНА ТРОЯНДА В САДУ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ - ВІДКРИТТЯ МОДЕРНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ

ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА 1863-1942

Одна праця, одне перо та власне моє „Я” зробили мене тим, чим я є, — робітницею свого народу...

Я б хотіла, щоб усі українці були орлами...

Ольга Кобилянська

Вона була сучасницею Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника. І була однією з перших з-поміж них, хто наважився зламати традиції української літератури. Вона — Ольга Кобилянська, яка, на думку письменника В. Земляка, „була великою письменницею, бо час нічого не заподіяв її творам, а тільки утвердив їх у нашому народі, приніс їх у новий світ такими ж великими, самобутніми і неповторними, якими вони були зразу ж після своєї появи”.

Ольга Кобилянська — авторка понад семи десятків прозових творів, популярних не лише серед співвітчизників, а й перекладених на англійську, болгарську, грузинську, італійську, польську, російську, румунську, французьку, чеську та інші мови. Про визнання її творчого доробку у світовому масштабі свідчить той факт, що в 1963 р. 100-річчя від дня народження О. Кобилянської за постановою ЮНЕСКО відзначали в міжнародному масштабі.

Марка України, присвячена 150-річчю Ольги Кобилянської

ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ

Родинне коло

Ольга Юліанівна Кобилянська народилася 27 листопада 1863 р. в містечку Гура-Гумора, що територіально входило до складу Австро-Угорщини (нині — Румунія). Її батько Юліан Якович — українець за походженням „з родини української, та ще й гербової” — усе життя працював у різних державних установах. Як згадувала пізніше письменниця, „він працював від рання до вечора, був строгий, поважний, від дітей вимагаючий...”. Мати Марія Йосипівна мала польсько-німецькі етнічні корені. Її батько — німець за походженням — був далеким родичем німецького драматурга Вернера, а мати — полька.

У родині виховувалося семеро дітей — Максиміліан, Юліан, Євгенія, Ольга, Степан, Олександр, Володимир. Усі були різнобічно обдаровані. Четверо старших мали музичні здібності, хист до красного письменства виявляли Євгенія, Ольга й Олександр, а Степанова військова служба не завадила йому стати непоганим художником.

Емоційним центром родини була, безперечно, мати. Вона завжди підставляла своє плече чоловікові, який, щоб утримати велику родину, змушений був часто змінювати роботу. Для дітей же вона стала не лише матір'ю, а й подругою та порадницею. Тому про неї Ольга Юліанівна з теплотою писала, як про святу: „Скільки то чуття, глибокого, святого чуття... Скільки безграничної доброти, біблійної лагідності, жіночої ніжності мала вона в собі. Чого не доконав батько в вихованні на дітях своєю повагою, строгістю й фанатичною консеквенцією [послідовністю. — Автори.] — те довершила вона своїм супокійним розумом, лагідним наказом, погладженням, повним любові...”. Від матері Ольга перебрала на себе обов'язок піклуватися про членів родини, а коли Марія Йосипівна захворіла, до останніх днів доглядала за нею. Після її втрати О. Кобилянська написала: „Всім, що мають ще матерів і родичів, говорила б я заєдно: любіть і шануйте тих Ваших найдорожчих приятелів. Бо все можна по два рази в житті мати, лиш матір і батька вже ні”.

Ольга у віці 5-ти років із сестрою Євгенією та матір'ю

Навчання та самоосвіта. Коли Ользі виповнилося п'ять років, родина переїхала до містечка Сучава. Там батьки заприятелювали з українським письменником Миколою Устияновичем. Ці стосунки справили значний вплив і на розвиток дітей Кобилянських, потяг їх до національної культури. Народні казки, почуті Ольгою з його вуст, збуджували фантазію та уяву маленької дівчинки.

А вже в містечку Кімполунзі, куди батька перевели на службу, почалися її „перші університети”. Правда, вони закінчилися чотирикласною німецькою школою, тому гцо батьки всі кошти витрачали на освіту синів. Обидві дочки Кобилянських, як і переважна більшість жінок у тогочасному суспільстві, мусили знати три „К”: Kinder, Kirchen, Kuchen (дітей, церкву, кухню). Освіту Ольга Юліанівна все подальше життя здобувала самотужки. Уже в Кімполунзі вона багато читає, тим більше що батьки підтримували її потяг до знань. У цьому сірому міщанському містечку Ольга починає писати: „Мене щось прямо пхнуло до пера. Потайки, щоб ніхто не знав, не чув, мов молода кітка, що закрадалась до клітки з пташкою і боялась свідка, я забралась до писання одного оповідання! Бачу себе наче сьогодні! Читачу! Я не розуміла слова "література", не вчилась жодної літератури. Я схилила голову на стіл, над папір, закрила лице в руки і... так сиділа. Мабуть, я щось дуже... велике хотіла починати, щось, що було б незвичайним, великим-великим людям дозволено”. Перші твори „Гортенза, або Нарис із життя однієї дівчини”, „Доля чи воля?”, „Вона вийшла заміж” молода авторка написала у 80-ті рр. німецькою мовою.

На такий її вибір вплинуло кілька чинників. Це і полікультурне середовище Буковини, у якому вона зростала, і навчання німецькою в школі. Не останню роль у ранній „Німеччині”, як дорікали Ользі деякі сучасники, та становленні її естетичних смаків відіграла й німецькомовна література, яку вона вивчає самотужки. Засвоєння переважно через німецьку мову здобутків світової культури допомогло О. Кобилянській піднятися до її вершин, перебороти „уявну прірву між своїм народом і культурною спільнотою світу” (М. Павлишин) та вивести українську літературу на модерний рівень розвитку.

Книга Ольги Кобилянської „Малоруські новели” з ілюстраціями Августи Кохановської (1901)

Водночас під впливом свідомої, патріотично налаштованої інтелігенції, зокрема, першої української лікарки в Австро- Угорщині Софії Окуневської, художниці Августи Кохановської та письменниці Наталії Кобринської, О. Кобилянська починає усвідомлювати духовну належність до українського народу, долучається до його культурного життя — і береться за вивчення української мови. Наснаги в цьому їй додає ще й закоханість у Євгена Озаркевича, брата Н. Кобринської.

Талановиту юнку пригнічувало сіре містечкове середовище, вона прагнула здобути хорошу освіту, бути у вирі культурного життя краю, прислужитися своєю працею рідному народові, тому двічі намагалася вирватися із Кімполунга. Перший раз О. Кобилянська спробувала вступити до трупи Львівського театру, але, коли директор попросив її надати письмову згоду батьків, дівчина облишила свою затію. Годі було й думати про їхній дозвіл, адже тогочасне суспільство несхвально ставилося до роботи жінки в театрі. Другу неординарну спробу письменниця згадала в сюжеті свого роману „Через кладку”: „Одного разу, коли мій брат Юліан вернувся на ферії в гори Кимполунг, розповідав він багато про професора університету, філолога Вробля... а між іншим і те, що він не одружений і що десь говорив, що коли б знайшов чесну дівчину чи жінку — без великих вимог, він одружився б. Брат розповідав докладно про дивацькі звички його. Показував, як, ідучи до університету або вертаючись, ставав по дорозі і сам до себе говорив. Я сміялась з того, а з другого боку дивувалась, який-тo дивак мусив бути той професор. Одної днини прийшло мені на гадку, що це було б добре для мене вийти за нього заміж. У мене не було великих вимог, я б його доглядала, та зате, будучи його жінкою, я б могла вчитись, скласти докторат і писати... писати досхочу! Як я роздумувала над тим, то та гадка чимраз більше вподобувалась мені, я зжилась з нею чимраз то більше, не застановляючись ні над чим іншим, як над тим одним, що коло такого "вченого" чоловіка і я могла б набратись якнайбільше знання. Під впливом тої думки я почала уважніше приглядатись до старших добродіїв і прийшла до висновку, що це нічого такого страшного — мати старого чоловіка. Одної днини я написала лист до професора про своє життя, свої добрі і злі сторони, свої замилування і... своє бажання вийти за нього заміж, виконувати всі обов'язки супроти нього, а зате бажала я, щоб він був мені помічний добувати студії і випровадити мене на найвищий щабель науки, знання і відкрити широкий духовний світ”. На жаль чи на щастя, листа О. Кобилянської дивакуватий професор не отримав.

Феміністичні погляди і „справи сердечні”

У 90-х рр. О. Кобилянська починає захоплюватися ідеями фемінізму1, хоча у своїй автобіографії письменниця згадувала, що вони приваблювали її ще у віці 18-19 років. Ольга Юліанівна виступає проти патріархальних традицій, коли жінка мала обмежитися лише інтересами родини й не могла реалізуватися в царині професійної діяльності, громадського життя чи творчості. Такі погляди зближують її з членами „Товариства Руських жінок на Буковині”, активною учасницею якого вона стає. О. Кобилянська виступає з доповіддю „Дещо про ідею жіночого руху”, де вимагає право жінки на освіту, пише статтю „Рівноправність жінок”, друкує нарис „Жіноча вистава в Чикаго”, порушує ідеї рівних прав чоловіка й жінки у своїх художніх творах. Незалежні погляди вона підтверджує власною впевненою поведінкою й навіть зовнішнім виглядом (модно вдягається, носить, як чоловіки, пенсне, курить, бере уроки верхової їзди й впевнено, як чоловік, тримається в сідлі), тим самим кидаючи виклик тогочасним традиціям. Коли „Товариство Руських жінок на Буковині” припинило свою діяльність, О. Кобилянська в 1902 р. засновує „Кружок українських дівчат” та очолює його. Про цей аспект своєї біографії вона писала: „Мені доводилось не раз в житті боротись з вузькоглядністю, тупоумством і невільничими поглядами, що походили з традиційної зашкарублості і що були через свою довголітність сильні”.

Хибно думати, що феміністка О. Кобилянська не переживала любовних пристрастей. Вона прагнула мати родину, дітей, але так сталося, що її почуття до чоловіків ніколи не були взаємними. Із цього приводу письменниця розмірковувала: „В моєму житті не часто гостює радість... Чому жоден чоловік не любить мене тривалий час? Чому я для всіх тільки товариш? ”. Найдраматичніша історія кохання Ольги Кобилянської була з письменником Осипом Маковеєм. їхні стосунки тривали чотири роки. Він редагує її твори, виступає їх критиком, захоплюється її талантом, вона — дає поради щодо удосконалення його творів, перекладає їх на німецьку й готує до друку, дає поради по господарству, піклується про нього в побуті й пише довгі пристрасні листи. Навіть посилає йому букети квітів. Ольга не соромиться своїх почуттів до О. Маковея й не приховує, що кохає його. Вона навіть перша пропонує йому побратися. Але чоловік не відповідає їй взаємністю. Намагаючись бути делікатним і не завдати сердечного болю відмовою, у своєму невідправленому прощальному листі до О. Кобилянської О. Маковей написав: „...з ніякої моєї відповіді, що я можу дати, ви не можете бути вдоволені, але, вірте мені, я хочу остатися вашим приятелем, і хоч вам того замало, я думаю, що се більше, як любов...”. Ольга довго переживає розставання, на певний час облишає писати „Царівну”, над якою тоді працювала. Згодом сердечні муки вилилися в її поезії в прозі „Смутно колишуться сосни”, „Що я любив”, „Покора”, „Самітньо мені на Русі”, „Сліпець”, „Акорди”, „Місяць”, „Мої лілеї”.

1 Фемінізм — низка рухів та ідеологій, які поділяють одну спільну мету: досягнення рівних політичних, економічних, культурних, особистих і соціальних прав для жінок.

Таємниця душі Ольги Кобилянської (колаж з електронного проекту „На скрижалях”)

Огляд творчості

Одна з наскрізних тем творчості Ольги Кобилянської — доля жінки в тогочасному суспільстві.

На відміну від традиційного потрактування образу жінки в українській літературі як страдниці й мучениці, письменниця створює неоромантичний ідеал — інтелігентну, незалежну, освічену особистість, що має прогресивні погляди й високі духовні потреби. Її героїні кидають виклик філістерському1 оточенню, прагнуть вийти за рамки узвичаєних ролей дружин і матерів, реалізувати себе в суспільно корисних справах, а особисте щастя бачать у рівноправному шлюбі з чоловіком.

Перше визнання О. Кобилянській принесла повість „Людина” (1891), у якій зображено модерний образ жінки, що намагається вирватися з патріархального середовища. Головна героїня Олена Ляуфлер виростає вільнолюбною й творчою особистістю, чим викликає осуд і нерозуміння оточення. Вона в мріє про творчу працю спільно із чоловіком-однодумцем. Але всі життєві обставини діють проти неї: помирає її коханий Стефан Лієвич, батько втрачає посаду й спивається, а дівчина мусить брати на себе обов'язки щодо утримання родини. Затиснена життєвими обставинами в глухий кут, Олена бачить єдиний шлях із нього — побратися з нелюбим, але забезпеченим чоловіком Фельсом, який зможе їй фінансово допомогти утримувати сім'ю. Таким чином авторка зображує крах мрій своєї героїні, яка не змогла вирватися з традиційних уявлень про патріархальну родину.

Якщо в „Людині” жінка потерпіла фіаско в боротьбі за своє щастя, то героїня повісті „Царівна” (1896) Наталка Веркович перемагає життєві випробування. У сюжеті твору багато перегуків із родинними обставинами самої О. Кобилянської. Наталка, осиротівши, має лише один вибір — вийти заміж і перебувати на утриманні чоловіка. Але вона відмовляється від цього, влаштовується працювати й пробує свої сили в літературі.

Філістерський — від філістер — самовдоволена, обмежена людина з міщанським світоглядом і святенницькою поведінкою.

Пройшовши випробування через стосунки з лицемірним і нещирим Орядином, вона знаходить своє кохання й стає письменницею, а отже, перетворюється на „царівну” — володарку власної долі.

Жіночу тему О. Кобилянська продовжує розвивати у творах „Через кладку”, „За ситуаціями”, „Ніоба”, „Valse melancolique”, „Impromtu phantasie”, у яких зображує образи жінок, котрі шукають альтернативу міщанському світу й живуть багатим духовним життям.

Інша тема, що хвилювала письменницю, — зображення села та його соціально-психологічних і морально-етичних проблем, їй присвячені твори „Жебрачка”, „Земля”, „Банк рустикальний”, „На полях”, „У Св. Івана”, „Час”, „Некультурна”. Життєві долі героїв цих творів вражають драматизмом і жорстокою правдивістю. Так, у повісті „Земля” письменниця зображує трагедію братовбивства в родині працьовитого заможного селянина Івоніки Федорчука. Усі герої твору є „раби могучего Молоха1 — землі, прив'язані до неї якимись тайними силами, носять у собі ту пропасть” (М. Євшан). Старше покоління — Івоніка з Марійкою — усе життя працюють, відмовляючи собі в усьому, щоб надбати добра й передати його своїм синам. Для них земля — святість. Так само її сприймає їхній старший син Михайло, натомість для молодшого Сави вона — лише спосіб жити безтурботно. Рахіра, Савина кохана, підбурює його убити брата, щоб стати єдиним спадкоємцем у батьків. Коли в селі сталася трагедія — хтось із рушниці застрелив Михайла, — підозра падає на молодшого сина Івоніки. Але батьки, убиті страшним горем, покрили його злочин. Вони не хочуть втратити й другого сина, хоч і не дають йому земельного наділу. Конкретному випадку, який стався в селі Димка, О. Кобилянська надає широкого узагальнення. Авторка підводить до думки про вплив землі на долю людини і приходить до парадоксального висновку, що земля дає селянину велику силу й водночас забирає в людини все, навіть життя.

Події Першої світової війни вражають письменницю своєю жорстокістю, надихають її на опрацювання антивоєнної теми у творах „Юда”, „Лист засудженого вояка до своєї жінки”, „Назустріч долі”, „Зійшов з розу му ”, „Сниться”.

1 Молох — уживається як символ жорстокої сили, що вимагає багато жертв.

З Україною в серці

Ольга Кобилянська все життя відчувала свою єдність із українським народом. Духовні зв'язки з ним міцнішають у спілкуванні з видатними діячами української культури. Так, 1898 р. вона приїжджає до Львова на відзначення Франкового ювілею, має зустрічі з письменниками, у 1899 р. відвідує Східну Україну, де знайомиться з М. Коцюбинським, І. Нечуєм- Левицьким, родинами Лисенків, Старицьких. Особливий вплив на формування світогляду О. Кобилянської та розвиток її таланту відіграли творчі контакти з Лесею Українкою, з якою вона познайомилася в 1901 р.

У 1918 р., після розпаду Австро-Угорщини, територію Буковини окупувала Румунія, влада якої повела наступ на все українське в краї. Письменниця обурена закриттям українських навчальних закладів, бібліотек, згортанням культурного руху на Буковині. Але її також мало переконують у щирості й дії радянської влади, хоча в Україні друкують твори О. Кобилянської тисячними накладами, обирають й до Спілки письменників Радянської України, призначають грошову допомогу. Авторку популяризують однобоко — як захисницю інтересів народу, на перший план висувають твори соціальної тематики, замовчуючи її модерністські пошуки й досягнення. Таким незручним, наприклад, став роман „Апостол черні”, у якому О. Кобилянська порушила тему відродження нації, служіння інтелігенції рідному народові та відстоювання української національної ідеї.

Коли в 1940 р. Північну Буковину було приєднано до Радянського Союзу, комуністична влада намагається використати популярність О. Кобилянської з пропагандистською метою. Під агітаційними відозвами й брошурами на захист радянської влади ставлять, не погоджуючи з письменницею, її ім'я. Але дослідники вважають, що вона не писала тих текстів, адже в архівах не знайдено їх оригіналів.

Віра Баринова-Кулеба. Ольга Кобилянська і Леся Українка

Коли в 1941 р. німецькі війська окупували територію Буковини, було розпочато розслідування проти О. Кобилянської щодо факту її антирумунської діяльності. Тільки гальмування судового розгляду деякими шанувальниками творчості перешкодило ув'язненню та публічному розстрілу вже тяжко хворої на той час письменниці.

Померла Ольга Кобилянська 21 березня 1942 р.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Прокоментуйте, як ви розумієте вислови О. Кобилянської, використані як епіграф до розділу.

2. Поясніть причини захоплення письменницею феміністичними ідеями. Як це вплинуло на тематику її творів?

3. Розкажіть про пошуки О. Кобилянської шляху в літературі від німецькомовної творчості до української.

4. Чому М. Старицький назвав О. Кобилянську „пишною трояндою в саду української літератури”?

5. Прокоментуйте образний портрет О. Кобилянської. Уявіть, що ви проводите екскурсію в аеропорту Бориспіль, де були виставлені ці художні роботи. Поясніть, чому О. Кобилянська має честь представляти діячів України. Чим її творчість цікава світу?

Анастасія Слепцова. Портрет Ольги Кобилянської (із серії „Діячі України”)

Літературознавчі координати

НЕОРОМАНТИЗМ

Стильова течія модернізму, що виникла в українській літературі на початку XX от., названа Лесею Українкою „новоромантизмом”. Зі „старим” романтизмом його ріднить порив до ідеального, виняткового. Відкинувши раціоцентризм, неоромантики на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання.

Визначальні ознаки неоромантизму:

• неоромантики змальовували переважно не масу, а яскраву, неповторну індивідуальність, що вирізняється з маси, бореться, часом попри безнадійну ситуацію, зі злом, зашкарублістю, сірістю повсякдення;

• герої неоромантиків переймаються тугою за високою досконалістю в усьому, характеризуються внутрішнім аристократизмом, бажанням жити за критеріями ідеалу, а не буднів;

• головна увага зосереджувалася на дослідженні внутрішнього світу людини;

• зовнішні події (також і соціальні) у творах неоромантиків відступають на задній план;

• неоромантики часто вдаються до умовних, фантастичних образів, ситуацій, сюжетів;

• відмова від типізації, натомість застосування символів.

Неоромантизм в українській літературі започаткувала О. Кобилянська новелами та повістями „Людина”, „Царівна”. У цьому стилі працювали також Леся Українка, Олександр Олесь, Микола Вороний та інші.