Українська література 10 клас (рівень стандарту) - Л. Т. Коваленко - Оріон 2018

ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ: ВСЕОБІЙМАЮЧЕ ОКО УКРАЇНИ - ШЛЯХАМИ РЕАЛІСТИЧНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ

Навчальний маршрут розділу

У цьому розділі ви:

ü ознайомитеся

ü з особливостями української прози другої половини XIX ст. в контексті розвитку тодішнього суспільства, культури, мистецтва;

ü прочитаєте й проаналізуєте твори І. Нечуя-Левицького „Кайдашева сім'я“, Панаса Мирного та Івана Білика „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“;

засвоїте поняття з теорії літератури

ü зрозумієте, які проблеми хвилювали прозаїків другої половини XIX ст. та які уроки для своїх сучасників вони пропонували;

ü дискутуватимете про вічні проблеми стосунків батьків і дітей, визначення життєвих цілей та пошуки шляхів їх досягнення;

ü коментуватимете проблематику вивчених творів; пояснюватимете авторську позицію щодо порушених проблем;

ü характеризуватимете образи- персонажі, засоби їх зображення;

ü міркуватимете над тим, що значать для вас поняття честі, справедливості, людської гідності, якими способами можна їх утверджувати;

ü дізнаєтеся про особливості соціально-побутової повісті та соціально-психологічного роману, удосконалите вміння визначати засоби змалювання комічного

ІВАН НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ: „ВСЕОБІЙМАЮЧЕ ОКО УКРАЇНИ“

ІВАН СЕМЕНОВИЧ НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ 1838-1918

...З ранніх років об'єктами його естетичного захоплення — не захоплення навіть, а захвату — стала рідна природа, своєрідність патріархального народного побуту і творчості, людська краса...

Олександр Білецький, літературознавець

Колосальним всеобіймаючим оком України“ назвав І. Нечуя-Левицького І. Франко. Він мав на увазі найперше те, що прозаїк створив „зорові“ картини народного побуту, мальовничої природи, повнокровно зобразив портрети та характери українців. Він творив як художник-реаліст, але використовував не фарби, а слово — багате, самобутнє, барвисте українське слово.

ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ

Основні віхи життя

ван Семенович Левицький (Нечуй) народився 25 листопада 1838 р. у містечку Стеблеві Київської губернії (нині Черкаська область) у родині священика. Його батько був людиною освіченою, цікавився українською історією, записував фольклорні твори. Тому в родині майбутнього письменника панувала атмосфера любові до народного слова, народних звичаїв, обрядів, музики. Пізніше він згадував: батько „любив говорити проповіді по-українській, часто розказував про право українського народу й славу, дуже був радий, побачивши українську Євангелію Куліша і просив мене достати українську Біблію. В нього була вже українська ідея, що рідко трапляється між українськими священиками“.

Іван Семенович, як син священика, пройшов повний курс духовної освіти: бурса — семінарія — академія. Після закінчення навчання він відмовився від духовної кар'єри, обрав професію вчителя. Майбутній письменник працював у гімназіях в Україні й Польщі, Молдавії, викладаючи російську мову та літературу, історію, географію, логіку. Його позиція демократа й прихильника української ідеї не подобалася шкільному керівництву, тому І. Нечую-Левицькому часто доводилося змінювати місце роботи. Про такі епізоди він напише в романі „Над Чорним морем“. У ньому директор гімназії звертається до вчителя Віктора Комашка з неприхованими погрозами: „Ви прочитали в одній класі уривок з української думи про Хмельницького, ви пишете в галицькі журнали...

Ви не на місці в нашій гімназії. Переходьте на Північ, а як ні, то вас силою переведуть на Біле море... Ви чоловік талановитий, ваше слово має вплив, і цим ви найнебезпечні. Якби ви були тупий чоловік, ми б вас ще держали: тупиці не страшні“.

У 1885 р. І. Нечуй-Левицький вийшов у відставку й оселився в Києві. Він брав активну участь у суспільному житті, став членом київської „Громади“. Як людина демократичних поглядів, письменник не приховує свого різко негативного ставлення до антинаціональної політики царського уряду, особливо щодо мови, літератури, освіти, культури. А творити йому випало в час жорстоких заборон українського слова, та це не вплинуло на його позицію демократа й прихильника національної ідеї. Зокрема, він активно виступав за надання права українській мові звучати в усіх навчальних закладах, за можливість друкувати українські книги та періодику. Цікавий факт: письменник не схвалював киян, які знають українську мову, але з якихось причин не спілкуються нею. Так, він писав в одному з листів: „Навіть коли я проходжу коло літнього театру в садку, де стоїть юрба актьорів та хористів української трупи, збираючись на репетицію, то чую, що й ці балакають якимсь жаргоном, а не українською мовою. Виходить, що й вони тільки українські штукарі-промисловці, та й годі! З української пісні, з українського штуцництва мають хлібець, ще й добрий, — і нехтують народною мовою в житті та в щоденній життєвій розмові“.

Письменник спілкується з М. Лисенком, М. Старицьким, М. Коцюбинським, М. Кропивницьким, зустрічається з І. Франком, листується з Панасом Мирним, О. Кобилянською.

Немічна старість, хвороба, Перша світова війна — такими були обставини, у яких жив письменник на початку XX ст. А ще — самотність. Він помер у Києві в будинку для старих людей, похований на Байковому кладовищі.

Родинне коло

Найріднішою людиною для І. Нечуя-Левицького була впродовж усього його життя мати Анна Лук'янівна. Майбутній письменник втратив її в тринадцятирічному віці, але світлий образ цієї жінки зберіг у своєму серці назавжди, як і згадку про українські пісні, які вона чудово співала, про її м'який характер.

Як слушно зауважують науковці, у численних жіночих образах, створених І. Нечуєм-Левицьким, усе найкраще, найчистіше, найдобріше — від матері письменника. Такий своєрідний пам'ятник створив він найдорожчій людині.

У побуті І. Нечуй-Левицький відзначався скромністю, навіть аскетичністю, педантизмом. Легендою стала історія про те, як під час святкування свого літературного ювілею він несподівано зібрався й пішов додому рівно о двадцять другій годині, бо ніяк не міг порушити традиційний розпорядок дня.

І. Нечуй-Левицький — так склалося — не створив сім'ї, жив самотньо. Двічі він хотів стати на весільний рушник, але щоразу хтось його відмовляв. Можливо, не так сильно кохав, що прислухався до порад сторонніх, а не власного серця?

Проте в душі письменника було багато любові до рідних, яким він завжди допомагав матеріально. Але вони, на жаль, забули про нього в найскладніший час — в останні роки життя (пригадайте, це такі страшні для України 1917-1918 рр.). Спогади про них залишила М. Грінченко, дружина відомого українського письменника Б. Грінченка: „Сам собі зашивав одежу, пришивав ґудзики, носив білизну до прачки, сам ходив купувати хліб, цукор, гас. А як почалося стояння в чергах, то сам мусив стояти: заміняти його не було кому.

Скеля над річкою Рось у Стеблеві, що, за переказами, була улюбленим місцем відпочинку Івана Нечуя-Левицького

І ходив він, і стояв у всяку годину: мочило його дощем, засипало снігом, обвівало холодним вітром, тисло морозом...“. І все це про не молоду вже людину.

Родичі — сестра й племінник — вирішують віддати Івана Семеновича до притулку, і, хоча родина Грінченків пропонувала йому свою допомогу, письменник відмовився: він не міг не послухатися рідних, такою покірною була його вдача. А родичі навіть ні разу його не відвідали...

Слушно зауважив С. Єфремов про І. Нечуя-Левицького: „Він жив тільки в літературі й літературою, — всі інтереси його були тут і поза літературою не було в нього нічого, не було навіть особистого життя“.

Загальний огляд творчості

Перші літературні спроби І. Левицький зробив ще в духовній академії. У 1868 р. в Галичині надруковано його повість „Дві московки“. Цей твір вперше підписаний ім'ям І. Нечуй. Особливо плідними для письменника стали 80-ті рр. (кишинівський період життя). У цей час створено повісті „Микола Джеря“, „Кайдашева сім'я“, „Старосвітські батюшки та матушки“, цикл оповідань про бабу Параску та бабу Палажку. У цей же період здійснено першу публікацію роману „Хмари“, над текстом якого прозаїк працював ще й на початку XX ст.

Загалом творчість І. Нечуя-Левицького значна за обсягом. Вона охоплює різні жанри: романи, повісті, оповідання, новели, нариси, гуморески, казки, драматичні твори. Вони написані в реалістичній манері, тобто з широким узагальненням людських характерів і соціальних обставин. Майстерність і талант письменника-реаліста виявляються в тому, що створені ним типи „ідуть“ у народ, стають образними висловами, які характеризують певну людську рису. Так, своєрідною його візитівкою можна вважати образи баби Палажки й баби Параски. До речі, у сучасних словниках крилатих слів зафіксовано їхні імена. А це означає, що образи, створені уявою І. Нечуя-Левицького, переросли своїх героїнь і стали позначенням будь-якої язикатої або сварливої жіночки.

Письменник увійшов в українську літературу як майстер неперевершених українських пейзажів. Ще з дитинства він закохався в казкову природу над річками Россю й Раставицею (Роставицею), яка потім буде відтворена в його прозі яскравими мазками справжнього художника. Пригадаймо хрестоматійні рядки з повісті „Микола Джеря“: „Широкою долиною між двома рядками розложистих гір тихо тече на Васильківщині невеличка річка Раставиця. Серед долини зеленіють розкішні густі та високі верби, там ніби потонуло в вербах село Вербівка.... Подекуди з-поміж верб та садків виринають білі хати та чорніють покрівлі високих клунь“.

І. Нечуй-Левицький, як і належить реалістові, шляхом відтворення правдивих ситуацій, діалогів, промовистих деталей і штрихів розкривав внутрішній світ персонажа. Людський характер у нього завжди залежний від обставин, проте письменник простежував і зворотну дію героя на ті ситуації, у які він потрапляє. Пейзажі й портрети І. Нечуя-Левицького розкривали душу людини, її почуття. Він був переконаний, що реалізм „ потребує, щоб література була одкидом правдивого, реального життя, схожим на одкид берега в воді... дзеркалом, у якому б одсвічувалося правдиве життя, хоч і тонке, схоже на мрію, як самий одсвіт“.

Одним із найкращих його творів є повість „Микола Джеря“ (1887). Її називають справжньою перлиною української літератури. У центрі твору — послідовний життєпис нескореної людини, здатної на протест проти узаконеної соціальної несправедливості. Прикметні риси головного героя — правдошукацтво, сміливість, волелюбність, незламність.

Без перебільшення, І. Нечуя-Левицького можна назвати літописцем українського села і за часів кріпацтва, і пореформеного періоду. Як письменник-демократ, він шукав шляхів виходу з віковічної неволі простого народу. Один із них прозаїк вбачав в інтелігенції, яка покликана вивести український люд із темряви, допомогти йому пробудитися до нового життя. Так з'явилися романи І. Нечуя-Левицького „Хмари“ (1871) та „Над Чорним морем“ (1888). У них створено образи українських інтелігентів — „нових людей“, здатних служити рідному народові. Промовистим у цьому плані є образ Віктора Комашка з роману „Над Чорним морем“. Його світогляд сформований дитинством, проведеним серед простого люду, гарною освітою, знайомством з європейською філософською, соціологічною, політичною думками, українською ідеєю. Юнак убачає своє покликання в просвіті народу, щасливому майбутті людей. Завдання інтелігенції він формулює так: „Будемо засівати свої рідні лани золотим насінням просвіти, широкої культури, будемо дбати якомога за добробут краю й народу“. Усвідомлення мети й переконаність молодого інтелігента настільки високі, що часто це виявляється в афористичних фразах, які нагадують ідеологічні гасла: „Людина без національності, як дерево без коріння: воно зачучверіє й всохне“; „...література — це теж сила, що піднімає народ...“; „...мені здається смішний той, хто зовсім в голові не має ніякісіньких ідей або має такі ідеї, що вже заіржавіли й просяться в архів“; „добре жити для себе, але сто раз вище й краще жити ще й для других людей“.

Герой роману І. Нечуя-Левицького „Хмари“ Павло Радюк — свідомий українець, який не цурається рідної мови, цікавиться народною творчістю і свою „українськість“ підкреслює навіть свитою.

Отже, це типові герої, які представляли покоління української інтелігенції 80-х рр. XIX ст. Водночас письменник невипадково „населяє“ сторінки роману „Над Чорним морем“, дія якого відбувається на півдні, де проживають люди різних національностей, греками, молдаванами, євреями, українцями, росіянами, людьми з „мішаною“ кров'ю. Саме через усвідомлення своєї національності вони можуть піднятись до вирішення проблем загальнолюдських, загальногуманістичних.

До того ж, національна визначеність, на думку автора, — це важливе підґрунтя морального здоров'я.

У сферу уваги автора вперше потрапляє й жіноче питання („Хмари“, „Над Чорним морем“). Він роздумував над проблемами жіночої освіти й виховання, духовного розвитку жінки, її рівноправності з чоловіком. Пізніше така тематика більш повно постане в українській літературі, зокрема, у творчості О. Кобилянської, Лесі Українки. Вона дістане назву феміністичної, як і відповідний рух у кінці XIX ст.

Зацікавлення І. Нечуя-Левицького минулим знайшло свій вияв у низці художніх творів — казці „Запорожці“ (1873), драмі „Маруся Бо- гуславка“ (1875), історичних романах „Єремія Вишневецький“ (1897), „Гетьман Іван Виговський“ (1899).

Зокрема, в останніх двох він звернувся до суперечливих часів — 30-60-х рр.

XVII ст. Автор продовжив вальтерскоттівську традицію художнього відтворення історії, яка передбачає романтичну любовну інтригу на тлі подій минулого. Герої є втіленням високої патріотичної ідеї, вони сильні, мужні, позбавлені дріб'язкових егоїстичних бажань, коли йдеться про відстоювання національної ідеї.

Талант реаліста в І. Нечуя-Левицького позначений і гумористично-сатиричними тональностями. Це, зокрема, виявилося в повісті „Старосвітські батюшки та матушки“ (1880). У ній змальовано історію двох попівських родин, у котрих — яке лицемірство, бо забуваються повсякчас християнські заповіді! — панували егоїзм, лукавство, жадоба грошей, жорстокість. Письменник майстерно створив реалістичні типи духовенства, його побут і звичаї в оповіданнях „Афонський пройдисвіт“ (1890), „Поміж ворогами“ (1893).

І. Нечуй-Левицький відомий і як автор комедій із сучасного йому життя. Одна з них — „На Кожум'яках“ (1875) — була доопрацьована та пристосована до сцени М. Старицьким. І нині ця п'єса надзвичайно популярна під назвою „За двома зайцями“. Герой І. Нечуя-Левицького — крутій Гострохвостий — став Голохвостовим у М. Старицького, проте пафос твору — висміювання київських міщан — залишився незмінним.

І. Нечуй-Левицький реалістично зобразив панораму життя українського люду різних суспільних верств — селянства, міщан, інтелігенції, духовенства, поміщиків і підприємців. Він одним із перших звернувся до теми інтелігенції у такому великому форматі, як роман. Письменник не цурався й історичної проблематики. І сьогодні вражають красою мальовничі краєвиди, волелюбні герої, створені талановитим прозаїком.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Поясніть, як ви розумієте епіграф до розділу про Івана Нечуя-Левицького.

2. Чому І. Нечуй-Левицький відмовився від духовної кар'єри й почав учителювати? Обговоріть це питання з однокласниками.

3. Які. Нечуй-Левицький пропагував українську мову протягом усього свого життя? Відповідаючи, зверніться до біографії і творчості письменника.

4. Які твори І. Нечуя-Левицького набули широкого визнання? Чому?

5. Поміркуйте, чому І. Нечуй-Левицький цікавився історичним минулим свого народу. Назвіть твори письменника на цю тему.

6. Чи можна вважати, що річка Рось стала символом творчого життя І. Нечуя-Левицького? Поясніть свою думку.

7. Прочитайте розділ „Весняні ігри“ з праці І. Нечуя-Левицького „Світогляд українського народу“. Що нового ви дізналися про наших предків? Обговоріть це з однокласниками.

8. Чи можна вважати І. Нечуя-Левицького щасливою людиною? Свою думку аргументуйте.

Підготуйте повідомлення про життя і творчість письменника.

Так Google відзначив день народження Івана Нечуя-Левицького