ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО: ХУДОЖНИК, РОЗІП'ЯТИЙ НА ХРЕСТІ ПОЛІТИКИ - ВІДКРИТТЯ МОДЕРНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ

Українська література 10 клас (рівень стандарту) - Л. Т. Коваленко - Оріон 2018

ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО: ХУДОЖНИК, РОЗІП'ЯТИЙ НА ХРЕСТІ ПОЛІТИКИ - ВІДКРИТТЯ МОДЕРНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ

ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО 1880-1951

Поєднував у собі дві вдачі — митця і бунтаря, дві свідомості — українофіла і соціаліста, дві професії — письменника і революціонера.

Олександр Білецький

Історію України не можна читати без брому”. Ці слова належать відомому українському письменникові, художнику й політичному діячеві Володимирові Кириловичу Винниченку. Власне, перефразовуючи їх, можна було б сказати, що біографію В. Винниченка не можна читати без валеріанки. Він пережив стільки, що вистачило б для біографії кількох пересічних людей. У його житті були стрімкі злети й падіння. Він був одним із архітекторів державності України на початку XX ст., життєві лінії виводили його на контакти з такими одіозними світовими лідерами, як В. Ленін і Й. Сталін. Водночас він — самобутній письменник, який сміливо шукав шляхів розвитку української літератури, автор понад сотні оповідань і повістей, 14 романів, 23 п'єс і численних публіцистичних статей. Погодьтеся, якби про нього знімали нині художній фільм, то це, напевне, був би блокбастер, — таким насиченим і яскравим було його життя.

Поштова марка України, присвячена Володимирові Винниченку (2005)

ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ

Дитинство й навчання

Народився Володимир Кирилович Винниченко 28 липня 1880 р. в селі Великий Кут на Херсонщині (нині — Кіровоградщина). Хлопчик був єдиною спільною дитиною Кирила Васильовича та Євдокії Онуфріївни, яка від попередніх двох шлюбів мала ще трьох дітей. Наймолодший у родині, він був пестунчиком у батька, зате мати ставилася до нього дуже вимогливо. Здібний від природи В. Винниченко навчився читати самотужки непомітно для родини. Першим букварем для нього були афіші, які приносив додому старший брат Андрій, працівник друкарні. У сільській народній школі, де він спочатку здобував освіту, на нього звернула увагу вчителька й порадила батькам продовжувати його навчання.

З 1890 р. В. Винниченко стає учнем Єлисаветградської чоловічої класичної гімназії, яка була на той час одним із найкращих освітніх закладів у Херсонській губернії. У ній вивчали п'ять мов — російську, німецьку, французьку, старогрецьку та латинську, а також — математику, фізику, астрономію. Навчання давалося хлопцеві легко, він був одним із найкращих учнів у класі, а от стосунки з однокласниками та вчителями не клеїлися.

Володимир Винниченко — гімназист

Штрихи до портрета

Від природи запальний і справедливий, В. Винниченко часто наминав боки гімназистам, які глузували з його мужицького походження, мови, одягу й поведінки. Свій нестримний характер письменник опише пізніше в оповіданні „Федько-халамидник”.

Не змовчував хлопець і вчителям, які докладали зусиль, щоб із селюка виховати інтелігента. „Мы тебя учим на чиновника, а не на свинопаса”, — неодноразово чув він. На знак протесту, як згадував у мемуарах письменник і громадський діяч Ю. Тищенко, „він [В. Винниченко. — Автори.] навмисне підкреслював те, що походить з селянського роду і свідомо говорив своєю мовою, як з товаришами-гімназистами, так і з учителями. Вже тоді в його думках зародилося питання: чому се так, що мова, якою говорять його батьки й більшість людей, забороняється та висміюється? Вже тоді склалася і та думка, що се несправедливо, що забороняють говорити йому безправно”.

Протест почав проявлятися в небажанні вчитися, а потім В. Винниченко організовує гурток із числа учнів гімназії на захист їхніх знехтуваних прав. Це рішення не було несподіваним, зважаючи на раннє загострене почуття справедливості юнака.

„З дитинства, — писав В. Винниченко у своєму “Щоденнику” , — з того часу, як поміщик Бодіско бив мого батька у себе в економії, як обдурив його, як визискував, як вигнав у землянку в полі, де я пас череду, — з того моменту вже прийнявши в душу собі зерно ненависті до соціального визиску, до Бодісок усякого ґатунку; потім усе життя організуючи те зерно в свідому, безоглядну, жагучу ворожість до соціального, політичного і всякого панства; віддавши молоді роки тюрмам і вигнанням за це; мріючи про той час, коли можна буде схопити Бодісок і, нарешті, визволити з-під них усіх батьків працюючих, усіх обдурених...”. Як бачимо, уже з ранніх літ (і це почуття він пронесе протягом усього життя!) В. Винниченко перебував під впливом двох почуттів — „любові до українства” й „ненависті до соціального визиску”. Через свою поведінку майбутній письменник не отримує атестат про освіту й лише в останній рік XIX ст. у Златопільській гімназії успішно складає екстерном іспити за повний гімназійний курс.

Революційна діяльність

У 1901 р. В. Винниченко вступає на правничий факультет університету Святого Володимира в Києві. Тут він захоплюється революційними ідеями, стає членом „Української студентської громади”, бере участь у політичній партії РУП (Революційна українська партія). У 1904 р. В. Винниченко — активний учасник реорганізації РУП в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), яка була тісно пов'язана з аналогічною російською партією РСДРП.

Як і його однопартійці, він ідеалізує російських соціал- демократів і свято вірить, що після перемоги російської революції український народ автоматично здобуде політичні та соціальні права. Про національне питання на той час мова навіть не йшла, тому що українські соціал-демократи уявляли вільну Україну на правах автономії у складі Росії. За активну революційну діяльність В. Винниченка після першого курсу відраховують з університету, і лише в 1906 р. він отримав диплом, блискуче склавши іспити екстерном.

За кілька років юнак перетворюється на професійного революціонера. „Намічається путь на Голгофу, — пише він. — Треба, щоб знову чашу пониження, образ, тривог, боротьби було мною випито. Так вимагає те, що зветься “сумлінням””. За участь у революційних заворушеннях слідують кілька арештів, служба в армії, арешт за пропаганду соціалістичних ідей серед солдатів. Як зазначає літературознавець В. Панченко, В. Винниченко відчував „неймовірні психічні перевантаження, добре відомі професійним революціонерам, чия молодість минала в тюремних камерах, у вічному ризикові й вічному напруженні...”. Але ніщо не спиняє його революційний запал. У листі до українського мецената Є. Чикаленка Володимир Кирилович писав: „Будьте певні, Євгене Харлампійовичу, що поки я почуваю в собі сили, я постараюсь зробити все, щоб прислужитись нашій національній справі. Всякими путями, всякими способами, а ми мусимо стати нарівні з передовими націями. Це мета, для якої варто жити й працювати”.

Початок творчого шляху

Поставити Україну в один ряд з іншими націями В. Винниченко мав намір через революційну діяльність і розвиток красного письменства. Він був переконаний, що художніми творами можна змінити і людську сутність, і суспільство.

Перший період його творчості припадає на 1902-1907 рр. Уже перше друковане оповідання „Сила і краса” (1902) привернуло до себе увагу читачів. Є. Чикаленко, який відкрив талант В. Винниченка, відгукнувся про нього так: „На мою думку, оповідання написано вельми талановито, читається з інтересом, навіть захоплює. Очевидячки, з Вас може виробитись неабиякий письменник. Але Вам треба багато, багато працювати”.

І молодий письменник наполегливо працює. Один за одним виходять його твори „Голота”, „Боротьба”, „Антрепреньор Гаркун-Задунайський”, „Біля машини”, „Контрасти” та інші. У них він досліджує проблему людини як соціальної особистості. За стильовими ознаками ранні твори письменника належать до реалістичної прози. У них ще відчутні традиції етнографічно-народницького побутописання, але автор прагне скинути із себе пута традиційності. Його ранні твори, за словами М. Зерова, „зліквідували народницько-умовний образ села, показавши його розшарування та деформацію старого побуту, вони ввели в поле зору української повісті строкових робітників, економічних і заробітчан, представили в колоритних постатях і солдатську казарму, і жорстоку “халтурність” мандрівної малоросійської трупи...”.

У 1906 р. надруковано збірку оповідань В. Винниченка „Краса і сила”. У рецензії І. Франко емоційно оцінив її так: „“/ відкіля ти такий узявся?” — так і хочеться запитати д. Винниченка, читаючи його новели, яких в оцій книжці зібрано сім. Серед млявої, тонко-артистичної та малосилої або ординарно шаблонованої та безталанної генерації сучасних українських письменників раптом виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом, як саме життя, в суміш, українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості, і відкіля ти взявся у нас такий? — хочеться по кожнім оповіданню запитати д. Винниченка”.

Опанувавши жанри малої прози, В. Винниченко, за порадою Є. Чикаленка, береться до написання драматичних творів. Він розуміє, що з-посеред інших видів мистецтва найкращі можливості виховати нову людину має новий театр. Для цього драматичній колізії потрібно надати психологічної глибини та пожвавити дію. Головним героєм його творів цього періоду стає революційна інтелігенція. Так 1907 р. з появою драм „Дизгармонія”, „Щаблі життя”, „Великий Молох” розпочинається другий період творчості В. Винниченка. У драматичних та епічних творах цього часу письменник приділяє велику увагу психологічному змалюванню характерів героїв, реалістична манера письма трансформується в неореалістичну з елементами імпресіонізму та символізму. У другий період творчості В. Винниченко ставить перед собою завдання виховати людину нової доби. Стосувалося це насамперед інтелігенції, зокрема професійних революціонерів із її середовища. На думку письменника, застарілі моральні закони, винайдені колись, нищать природність стосунків, перешкоджають людям бути собою, а отже, є перешкодою для досягнення щастя. В. Винниченко художньо досліджує зокрема проблеми мети й засобів революційної боротьби, неминучості насильства в час суспільних змін, свободи особистості, її відповідальності, вибору між добром і злом, стосунків між чоловіком і жінкою тощо.

Драми В. Винниченка своєю формою та змістом були близькими до європейської „нової драми” — творів К. Гауптмана, Г. Ібсена, М. Метерлінка, А. Чехова. Написані протягом 1910-1913 рр. п'єси „Базар”, „Брехня”, „Чорна Пантера і Білий Ведмідь”, „Мементо”, „Гріх” були поставлені на сценах України й Росії та користувалися великим успіхом.

У боротьбі за незалежність України

Паралельно з активною письменницькою працею В. Винниченко займається революційною діяльністю. У 1907 р. він їде за кордон і повертається з еміграції лише 1914 р. У цей проміжок часу щороку приїжджає до Києва, Харкова, Санкт-Петербурга під чужими прізвищами, а з 1914 до 1917 рр. живе в Україні та Росії з фальшивими паспортами. З поваленням царської влади в Росії та утворенням там Тимчасового уряду в Україні проголошено Українську Народну Республіку. Її головою обрано професора М. Грушевського, а уряд очолив В. Винниченко. Як юрист, він готує всі законодавчі акти нової влади, пише Універсали, у яких спочатку проголошено автономію України у складі Росії. Про той період свого життя В. Винниченко зауважував: „Воістину, ми за тих часів були богами, які бралися з нічого творити цілий новий світ”.

Члени Генерального Секретаріату — першого уряду України, утвореного Центральною Радою 28 червня 1917 р.

Пригадайте!

Яку інформацію про політичну діяльність В. Винниченка ви отримали на уроках історії України? Яка його роль — політика чи письменника — здається вам важливішою?

З розвитком революційних подій В. Винниченко змінює свої погляди на російську соціал-демократію. Він бачить, що її демократизм закінчувався там, де починалося українське питання. Письменник усвідомлює, що не має змоги розв'язати національне питання у складі Росії. Тому 22 січня 1918 р. УНР VI Універсалом, автором якого був В. Винниченко, проголошує українську самостійність і суверенність. У своєму „Щоденнику” від 16 жовтня 1917 р. письменник зазначав: „О, Господи, яка то страшна, тяжка річ відродження національної державності. Як вона в історичній перспективі буде уявлятися легкою, само собою зрозумілою, природною, і як трудно, з якими надлюдськими зусиллями, хитрощами, з яким часом, одчаєм, люттю й сміхом доводиться тягати те каміння державності й складати його в той будинок, в якому будуть жити наші нащадки...”.

Після кризи в УНР В. Винниченко виїжджає за кордон і в 1920 р., як глава закордонної комуністичної партії, пише листа Леніну з проханням про зустріч. Будучи прибічником дружніх українсько-російських відносин, він хоче порозумітися з більшовицьким урядом у національному питанні й легалізувати своє повернення в Україну. Ленін погодився зустрітися з В. Винниченком, але потім доручив провести переговори Троцькому і Сталіну. Результати перемовин тільки ще більше розчарували письменника в можливості співпраці з більшовицькою Росією, і 23 вересня 1920 р. В. Винниченко назавжди покидає Батьківщину.

В еміграції

Спочатку подружжя Винниченків мешкало в Німеччині, а в 1934 р. купило в містечку Мужен (Франція), неподалік від Канн, старий занедбаний будиночок. Жили досить скромно й самотньо.

В еміграції починається третій, досить плідний період творчості письменника. Відірваний від Батьківщини, він не полишає думки про шляхи її розвитку. Чим може закінчитись комуністичний експеримент під гаслом „Від кожного — за можливістю, кожному — за потребами” В. Винниченко художньо осмислює в першому в українській літературі соціально-утопічному романі „Сонячна машина” (1927). У ньому письменник виходить за національні рамки й намагається осмислити глобальні проблеми людства. Дія в романі відбувається в Німеччині. Головний герой — хімік Рудольф Штор — здійснює відкриття, що заміняє людську працю: під впливом сонячного проміння будь-яка рослинна маса перетворюється на придатні для їжі продукти. Цей винахід має забезпечити людству щастя й звільнення від рутинної виснажливої праці. Але шляхетне, на перший погляд, відкриття призводить до деградації та здичавіння суспільства. Таким чином ідейним змістом твору письменник заперечує комуністичні ідеї насильницького ощасливлення людства та нав'язування йому неперевірених соціальних експериментів.

Роман мав великий успіх за кордоном. В Україні він витримав три видання й був досить прихильно сприйнятий читачами й критикою. Фантастичну лінію роману „Сонячна машина” В. Винниченко продовжує в драмі „Пророк”, у якій події відбуваються в Сполучених Штатах Америки, та епічних творах „Нова заповідь”, „Вічний імператив”, „Лепрозорій”. Більшовицькій комуністичній утопії оновлення людства В. Винниченко протиставляє свої філософсько-етичні погляди в трактаті „Конкордизм. Система будування щастя”.

Варто зазначити, що до 1933 р. в Україні В. Винниченко — популярний письменник. Його активно друкують. Так, у 1932- 1933 рр. готується до видання зібрання творів у 28 томах. Але ставлення офіційної влади до письменника змінюється після відкритого листа Володимира Кириловича до Політ- бюро КП(б)У1, у якому він різко звинувачує радянську владу й Сталіна в голодоморі та масових репресіях в Україні.

В. Винниченка непокоїть людиноненависницький режим, установлений на Батьківщині, тому останній його роман „Слово за тобою, Сталіне!” був спробою „навести напівбожевільне суспільство на інший шлях...”. Як і варто було очікувати, до цих ідей в Україні ніхто не прислухався, вони так і залишилися утопічними.

Володимир Винниченко. Краєвид Мужена

1 КП(б)У — Комуністична партія більшовиків України.

Під час Другої світової війни фашистський режим пропонував В. Винниченку повернутися в Україну й очолити уряд, але митець категорично відмовився співпрацювати з нацистами, за що потрапив у концтабір.

Вічний спочинок письменник знайшов на кладовищі в містечку Мужен (Франція).

„Кохання і любов” Володимира Винниченка

Жінки В. Винниченка любили віддано і відчайдушно і, потрапивши у поле його незбагненної притягальної сили, готові були заради нього на все.

Наприклад, Катерина Голіцинська, аналізуючи свої почуття до В. Винниченка, зізнавалася: „Я колись дійшла до такої слабости, що скажи він одне лише слово — і я пішла б сліпо за ним, куди він би схотів, перевернувши цілком догори ногами своє життя.

А він охоче заводив романи з багатьма жінками, слідуючи в житті своєму ж принципу: „Кохати можна одночасно двох, трьох, п'ятьох, стільки, скільки вистачить сили тіла і вогню.

Любити одночасно можна тільки одного. Врости можна тільки в одну душу, і одна душа тільки може прийняти всю істоту до кінця”. Любов'ю В. Винниченко називав почуття до тієї жінки, від якої б хотів мати дітей і створити сім'ю. Таку жінку-обраницю він шукав дуже довго. Нею стала Розалія Яківна Ліфшиць. А в ході пошуку єдиної жінки свого життя письменник заводив романи, ставив експерименти із закоханими в нього жінками, спостерігав за розгортанням любовних сюжетів, а потім переносив їх у свої твори. Часом роман-флірт перетворювався на життєву драму чи навіть трагедію. Так сталося з Катериною Голіцинською, яка хотіла покінчити життя самогубством, Софією Задвиною, Марією Барановою, Аллою Пігуловою, Люсею Гольдмерштейн, стосунки з якою завершилися смертю їхнього сина”.

(За Володимиром Панченком)

Володимир Винниченко. Портрет дружини

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Спираючись на біографію В. Винниченка, прокоментуйте думку О. Білецького, що є епіграфом до розділу.

2. Підготуйте систему запитань про життєвий і творчий шлях письменника та поставте їх на уроці своїм однокласникам.

3. Роздивіться різні зображення Володимира Винниченка. Яке з них ближче і зрозуміліше саме вам?

Микола Глущенко. Портрет Володимира Винниченка (1923)

Володимир Винниченко. Автопортрет (1929)

Ярко Філевич. Володимир Винниченко (2015)

4. Визначте риси характеру В. Винниченка, які забезпечили йому насичене й плідне життя. Яким, на вашу думку, має бути сучасний лідер?

Пригадайте!

Що ви знаєте про реалізм у літературі й образотворчому мистецтві? Назвіть його характерні ознаки.

Літературознавчі координати

Реалізм як домінуючий літературний напрям другої половини XIX ст. — початку XX ст. набуває нових якостей. Він трансформується в неореалізм — художню течію, для якої характерне поєднання реалізму з модернізмом.

Одним з яскравих представників неореалізму в українській літературі був В. Винниченко.

Неореалізм — течія модернізму, яка в нових умовах актуалізує реалістичний стиль (напрям). Від модернізму він узяв суб'єктивізм, ірраціональність, домінування відчуття й сприйняття як форм художнього пізнання дійсності. Це єдина течія модернізму, яка визнає загальну об'єктивну зумовленість буття, його причинно-наслідковий ланцюг, зокрема, психологічну зумовленість усього сущого.

Це постімпресіоністична течія, прихильники якої відмовилися зображати світ фрагментарно, а писали про будь-які явища як процеси. Відштовхуючись від лірико-імпресіоністичної манери, неореалісти зосередились на внутрішньому світі персонажа.

Художні ознаки: герой, як правило, переживає кризу, кризовий час. Минуле зображується як стале, а теперішнє — дегуманізоване, майбутнє — часто це лише натяки на розплату. Художній простір обмежений, камерний. Неореалісти уважні до конкретних історичних подій, проте ці події для них не головні, а центральним і головним є приватне життя героя, яке розкривається через його психологічні рефлексії на конкретні історичні події. Психологічне обґрунтування героїв водночас спирається на їхні вчинки. Письменник не намагається зобразити, як розвивались події, а змальовує реакцію на них героя (героїв).

Зростає роль невласне прямої мови в розкритті душевного світу людини.

Переважають урбаністичні теми.

Основні жанри — психологічна новела, психологічне оповідання, інтелектуальна й психологічна повість, інтелектуальний та урбаністичний роман.

Володимир Винниченко. Вітер