Українська література 10 клас (рівень стандарту) - Л. Т. Коваленко - Оріон 2018

МИКОЛА ВОРОНИЙ: ШУКАЧ НОВОЇ КРАСИ - ОБРАЗНЕ СЛОВО ПОЕТИЧНОГО МОДЕРНІЗМУ

МИКОЛА ВОРОНИЙ 1871-1938

Я син свого часу і хрест мій тяжкий.

Микола Вороний Для Вороного „...поезія має слугувати не тільки боротьбі й відпочинку між боями, бути для людини джерелом естетичної насолоди”.

Іван Іваньо, філософ, літературознавець

Дивна річ — переплетіння доль людських. А ще цікавіше, коли ці люди — визначні культурні діячі країни. Ось, скажімо, Микола Вороний і Микола Вербицький, один з авторів українського Гімну „Ще не вмерла Україна...” та улюблений вихователь славетної української артистки Марії Заньковецької. Саме донька М. Вербицького Віра стала дружиною М. Вороного та народила йому сина Марка, згодом відомого поета. Із цією сім'єю майже родинними зв'язками поєднаний також М. Коцюбинський, Марків хрещений батько. А ще — Михайло Грушевський, Марко Кропивницький, Іван Франко, Панас Саксаганський та багато інших діячів увійшли в життя Миколи Вороного та справили вплив на його становлення як митця.

І таких переплетінь у долі Миколи Вороного дуже багато, адже він, як активна особистість, був у вирі подій кінця XIX — початку XX ст., став одним із тих культурних діячів, що виводили українську літературу на широкий європейський простір.

Віра Ворона з сином Марком, хрещеником М. Коцюбинського

ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ

Дитячі та юнацькі роки

Микола Кіндратович Вороний народився 24 листопада 1871 р. на Катеринославщині. Великий уплив на формування особистості майбутнього митця справила його мати Олімпіада Дмитрівна, яка походила зі шляхетського роду Колачинських. Серед її предків — ректор Києво-Могилянської академії П. Колачинський, сподвижник гетьмана Мазепи. Саме вона співала синові народні пісні, навчала грамоти, увела у світ художньої літератури — і цим заклала основи духовного світу сина.

Після закінчення початкової школи М. Вороний здобував освіту спочатку в Харківському, а потім Ростовському реальному училищі. Нецікава наука „холодних чиновників”, як він називав своїх учителів, штовхала активного юнака в річище літературної творчості та активної громадської діяльності. Микола редагує шкільні журнали, сам починає віршувати: „Перший мій вірш український “До Пацепухи” (прізвище товариша) весь написаний під впливом Т. Шевченка...”.

Остання чверть XIX - початок XX ст. в Російській імперії, яків усій Європі, — час активних громадських рухів, пошуків шляхів до свободи як окремої особистості, так і цілих народів. Саме в училищі М. Вороний активно долучається до організації народників, пропагує соціалістичні ідеї серед робітників, читає й розповсюджує заборонену літературу. За таку діяльність його двічі заарештовували, після чого відрахували з навчального закладу із забороною вступати до університетів і мешкати у великих містах.

Громадська діяльність

Читання творів Т. Шевченка та галицьких видань, відвідання театральних вистав М. Кропивницького вплинули на становлення національної свідомості М. Вороного. „Я мріяв “іти в народ”, але... в український народ”, — згадував пізніше поет. Тому закономірною стала його участь у заснуванні в Ростові „Української громади” та активна діяльність у харківському „Товаристві тарасівців”, одним із завдань якого було визволення українського народу від влади російського самодержавства. Не задовольнивши свої очікування від участі в цих організаціях та маючи намір продовжити навчання, М. Вороний 1895 р. покидає царську Росію. „Я їхав за кордон, щоб вступити до університету в Софії (Болгарія), де жив Мих. Драгоманов, і віддати себе під його освітню й політичну опіку”, — писав він на схилі літ. Але зустрічі не судилося відбутися: М. Драгоманов помер. Тому М. Вороний спочатку навчається у Віденському університеті, потім переїжджає до Львова і вступає на філософський факультет Львівського університету.

Саме тоді він знайомиться з І. Франком. Про цей період у своєму житті М. Вороний згадував так: „...вплив його могучої особи на мене був колосальний. ...це був велетень, таких людей я в життю більше не стрічав... Я незвичайно близько зійшовся з ним, ставши його молодшим другом, кумом і повірником”. Спільність етичних та естетичних поглядів і любов до свого народу зблизила цих двох непересічних людей. Спілкування та спільна праця з І. Франком у Науковому товаристві імені Шевченка, редакціях газет і журналів „Житє і слово”, „Громадський голос”, „Радикал”, „Зоря” сприяли кристалізації політичних поглядів, удосконаленню поетичної майстерності. У цей період М. Вороний захоплюється французькими символістами Бодлером, Верленом, Мореасом, вивчає німецьку ідеалістичну філософію (Шеллінга, Шопенгауера та інших). Така самоосвіта сприяла розвитку його естетичних смаків.

У львівський період творча муза М. Вороного вагається між літературою й театром. Зазначимо, що 1893 р. надруковано перший його вірш „Не журись, дівчино...”, відтоді твори поета часто з'являються в мистецьких періодичних виданнях. Одночасно він пробує свої сили як режисер українського театру товариства „Руська Бесіда”, а з 1897 р., повернувшись у Росію, працює актором труп М. Кропивницького, П. Саксаганського, М. Садовського та інших. Переїзди з театральною трупою з міста в місто сприяли знайомству М. Вороного з передовими культурними діячами того часу. Він видає перші дві збірки — „Ліричні поезії” (1911) і „В сяйві мрій” (1913). Водночас кочове театральне життя надавало можливість безперешкодно перевозити з міста в місто заборонену літературу. Він не полишає своєї громадсько-політичної роботи й разом з М. Коцюбинським та Лесею Українкою стає членом Української соціал-демократичної робітничої партії. Громадянська активність М. Вороного знайшла вихід у 1917 р. Він виступає одним із засновників Української Центральної Ради, але кривава більшовицька розправа над національною революцією підштовхнула поета в 1920 р. емігрувати і деякий час мешкати у Варшаві. Там 1921 р. вийшла друком його збірка поезій „За Україну”. Сум за рідним краєм змушує його переїхати до Львова, де він спочатку викладав у школі при Музичному інституті імені М. Лисенка, а потім став її директором.

Микола Вороний і Михайло Коцюбинський

Перша поетична збірка М. Вороного

Повернення із еміграції

Повіривши пропаганді, як і деякі інші культурні діячі, 1926 р. М. Вороний повертається в радянську Україну, прагне служити своєму народові. Але на Батьківщині добре пам'ятали про його участь в Українській Центральній Раді, тому він для радянської влади — буржуазний націоналіст, ворожий шпигун. Та і його мистецькі пошуки на початку XX ст. розцінюються як небезпечні схиляння перед Заходом. У М. Вороного починається життя, у якому періоди роботи в установах чергуються з тривалим безробіттям. Поет відчуває творчу нереалізованість, ізольованість, постійно перебуває в атмосфері підозр і звинувачень. Ускладнює особисту невлаштованість трагічна доля сина Марка, теж письменника, якого було заарештовано й страчено.

У 1934 р. М. Вороного також заарештовують, потім — трирічне заслання, 1938 р. — другий арешт. У кримінальній справі № 3945 Одеського УНКВС, крім М. Вороного, — ще дванадцять безпідставно підозрюваних селян. Поетові разом із ними інкримінують „участь у контрреволюційній військово-повстанській організації”. Серед багатьох безглуздих звинувачень на адресу М. Вороного такі: „дискредитував методи стаханівської роботи”, „вів шкідницьку роботу з пониження урожайності” та інші.

Микола Вороний із сином Марком

7 червня 1938 р. вирок особливої трійки УНКВС „розстріляти” було приведено в дію. Після цього — двадцять років цілковитого замовчування М. Вороного як поета, хоч без вказівки на автора упродовж десятиліть на всіх святкуваннях виконували блискуче перекладені ним революційні пісні — „Інтернаціонал”, „Варшав'янку”, „Марсельєзу”...

Микола Вороний — виразник українського символізму

Повернувшись зі Львова й натхнений новітніми мистецькими пошуками, М. Вороний робить обережну спробу модернізувати українську літературу, яка переживає кризу. Він вважає, що „...наш інтелігент не хоче вже читати нашої книжки, наших поетів. Його естетичний смак, вироблений на кращих літературних зразках європейських... бридиться ними”. Поет має на увазі побутово-етнографічні твори, у яких переважала соціальна тематика та моралізаторство й дидактизм1. Він робить спробу, хоч і не завжди послідовно, спрямувати розвиток літератури в інше русло. „Декларації модерністів початку минулого століття: Вороного, Філянського, Чупринки — багато в чому видаються сьогодні наївними чи й смішними, — зазначає В. Базилевський. — Не так вони сприймалися у своєму часі. У них був свій, новий читач. І цей — інтелігентний — читач потребував нової поезії. Його вже не задовольняла збита патріотично-уболівальна мелодія”.

У 1901 р. на сторінках „Літературно-наукового вісника” М. Вороний розміщує листа до українських письменників із проханням надіслати твори „хоч з малою ціхою оригінальності, з незалежно свобідною ідеєю, з сучасним змістом.., де б хоч трошки філософії, де хоч клаптик яснів би того далекого блакитного неба, що від віків манить нас своєю недосяжною красою, своєю незглибною таємністю”. Мета письменника — упорядкувати альманах „З-над хмар і з долин ”, який мав дорівнятися до „нових течій і напрямів європейських літератур”. „ Увагу хочемо звернути виключно на естетичний бік видання.., хочемо уникати творів грубореалістичних з щоденного життя,

1 Дидактизм — повчальність у літературному творі.

а натомість бажаємо трошки філософії”, — формулює М. Вороний свої візії майбутнього збірника. Як зазначала С. Павличко, „вперше відкрито прозвучала вимога творити сучасну, незакомплексовану ізоляціонізмом, минулою традицією чи будь-яким політичним покликанням літературу... страшне іноземне слово “модернізм” не називалося, хоч у листі до Єфремова Вороний більш відверто окреслював свою мету як спробу “дати щось modern'е” ”. Під останнім словом малася на увазі література сучасного європейського зразка.

Частина культурних діячів сприйняла декларацію М. Вороного вороже, а відомий літературознавець С. Єфремов назвав його звернення маніфестом українського модернізму. Така характеристика тривалий час вживалася з негативним відтінком. До дискусії долучився І. Франко статтею „Принципи і безпринципність” та „Посвятою Миколі Вороному”, доданою до поеми „Лісова ідилія”. Він дорікає своєму приятелеві за захоплення „чистим мистецтвом”, у той час коли воно має служити високим ідеалам визвольної боротьби.

Але в уявленні М. Вороного поет не лише митець, а ще й громадянин. Він і сам не зрікається громадянських тем. Ця думка звучить у вірші-присвяті „Іванові Франкові”, таку позицію поет красномовно втілює в останній строфі вірша „Краса!”:

її я славлю, і хвалю,

І кожну їй хвилину

Готов оддати без жалю.

Мій друже, я Красу люблю...

Як рідну Україну!

Патріотичні мотиви та мотиви національного визволення звучать у поезіях М. Вороного „За Україну!”, „На Тарасовій панахиді”, „Краю мій рідний...”, „На свято Котляревському”, „Соловейко”, „Горами, горами...”, поемі „Євшан- зілля”. Сатиричного звучання набувають його вірші „Молодий патріот”, „Старим патріотам”.

Але для М. Вороного центральними все ж таки є питання естетики та ролі мистецтва:

І хто Поезію — царицю —

Посміє кинуть у в'язницю?

Хто вкаже шлях їй чи напрямок,

Коли вона не зносить рамок?

Слідом за європейськими символістами, творчість яких М. Вороний добре знає, він експериментує зі своїм віршем:

уводить в українську поезію нові розміри, часто вдається до нерівностопних рядків. Поет „розхитує” строфу, „ламає” рядок, що часто практикували модерністи:

Душа моя —

Мов з кришталю

Мавзолей.

В нім весь мій скарб

Мрій, звуків, фарб,

Ідей.

Його поезіям характерна музичність, яка досягається насамперед за допомогою асонансів та алітерацій, внутрішніх рим, тастого використання рефренів.

Пригадайте!

Розкажіть, що вам відомо про європейський символізм. Назвіть його характерні особливості.

Пригадайте погляди Г. Сковороди на світоустрій (мікро- і макросвіти) та поясніть, чим вони перегукуються з ідеологією символістів.

Літературознавчі координати

Символізм — один із напрямів модернізму, який виник у мистецтві наприкінці XIX - на початку XX ст. Символісти спиралися на ідеалістичну філософію, послідовники якої вважали, що все матеріальне, зриме в цьому світі є минущим, тлінним, відтак має бути щось суще й вічне, що є першоосновою світу. Це вище начало називали по-різному: Бог, Абсолютна Ідея, Світова Воля тощо.

Визначальні ознаки символізму:

• пошук „вічної істини” та намагання зрозуміти „світ у собі”, звідси — орієнтація на релігійно-філософські теорії;

• увага до позасвідомих станів людини (інтуїція, смерть, сон, світ еросу тощо);

• використання художніх символів, що були знаками мінливого „життя душі”;

• зростання ролі фантастичного, захоплення містикою, езотерикою, язичницькими культами;

• опрацювання заборонених і екзотичних тем;

• протест проти консервативної суспільної моралі;

• недооцінка змісту і захоплення витонченою поетичною формою (використання складних метафор, інакомовлення, увага до музичності фрази тощо).

Український символізм представлений іменами М. Вороного, П. Карманського, В. Пачовського, Олександра Олеся, М. Філянського, С. Черкасенка, Г. Чупринки, раннього П. Тичини.