Українська література 10 клас (рівень стандарту) - Л. Т. Коваленко - Оріон 2018

ПАНАС МИРНИЙ: ПЕРШИЙ СИМФОНІСТ УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ - ШЛЯХАМИ РЕАЛІСТИЧНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ

ПАНАС МИРНИЙ 1849-1920

І змістом, і художньою формою своїх творів Панас Мирний уніс багато нового в українську літературу. Симфоніст, майстер епічного багатоголосся, він уперше заговорив про ритміку прози, її музичність, інтонаційну відповідність авторської мови змістові, конкретному настроєві.

Олесь Гончар, письменник

Панас Мирний — псевдонім Панаса Яковича Рудченка, талановитого українського прозаїка, письменника-реаліста й демократа. Без перебільшення можна стверджувати, що вже не одне десятиліття його візитівкою як художника слова є майстерно змальований і суперечливий образ Чіпки, героя роману „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“. Цей твір увійшов до скарбниці української літератури, тому вивчається і школярами, і студентами-гуманітаріями, як і інші численні тексти автора. А життя Панаса Мирного, сповнене для сучасників письменника таємниць, на думку О. Білецького, — це „тема для авантюрно-психологічного роману“.

„Панас Мирний“ — ювілейна монета номіналом 2 гривні, випущена Національним банком України в 1999 р. до 150-річчя письменника

ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ

Основні віхи життя

Життєві шляхи Панаса Рудченка пов'язані з мальовничим куточком України — Полтавщиною, яка подарувала нашій культурі багато талантів. Письменник народився в місті Миргороді 13 травня 1849 року в родині дрібного чиновника. За церковним календарем хлопчика нарекли Афанасієм.

Спочатку він навчався в парафіяльному училищі Миргорода, а потім — повітовому міста Гадяча, куди переїхали батьки.

Здібний хлопець марив про ґрунтовну освіту, але багатодітна сім'я, у якій підростало троє синів і дочка, не мала коштів на навчання дитини (як згадує Панас, якби не шматок власної землі, „доводилося б родині й голодувати...“). Та й батько мріяв про чиновницьку кар'єру для сина, тому вже в чотирнадцятирічному віці, підлітком, він розпочав службу в Гадячі, а продовжив у Прилуках і Миргороді: писарчуком у повітовому суді, помічником бухгалтера. З 1871 р. і до останніх днів життя Панас Якович працює в Полтавському губернському1казначействі. У Полтаві 28 січня 1920 р. і завершився земний шлях письменника.

Хоча через життєві обставини Панас Рудченко не здобув університетський диплом, про який мріяв, він — спраглий до знань юнак — наполегливо займався самоосвітою: вчив французьку мову, читав багато творів української та світової літератур, цікавився фольклором, із шістнадцяти років вів щоденник, записи якого свідчать про широке коло уподобань цього обдарованого, незвичайного службовця, його настрої, думки. Ось нотатки за 1865 р. Щоденник починається російською мовою, і раптом — як осяяння, що вразило шістнадцятирічного хлопця: „...Какое несчастье Украине, этой бедной вдове; народ подавлен, воспитание на родном языке запрещено [...], “Кобзарь”, и тот изуродован. Несчастная Украина, мать ты моя! [...]

Пам'ятна плита на місці будинку, де народився Панас Якович Рудченко

1 У Губернія (вища), ПОВІТ (нижча), волость (у складі повіту) — адміністративно-територіальна одиниця в Російській імперії. У сучасній термінології — область, район.

Не начать ли дневника писать на украинском языке? С завтрашнего дня же бросаю московский и берусь за свой“. Це запис 28 квітня, а вже з 29 квітня Панас переходить на українську мову — ось який докорінний злам відбувся з юнаком, коли прокинулися його національні почуття. Міркування хлопця самокритичні до краю, навіть з використанням просторічно-грубого слова: „Думаю писати яку-небудь повість і в місті приказки ізучати, та хто його знає, як і буде. ...я тільки знаю, що я дурень превеликий, що не вчивсь нашої мови. Правда, в мене є велика надія, мені тільки 16 років...“. Як відомо, мети було досягнуто, свідчення цього — багатий словник, стилістична майстерність, інтонаційне різнобарв'я творів майбутнього знаного епіка.

А поки хлопець виявляє щирі почуття, притаманні його вікові: буває сумно, коли доводиться чергувати на осоружній роботі, „смішно і жалко, що так прогаяв... один день“, бо бездумно відпочивав з товаришами. Водночас він із замилуванням писав про природу, яка дарувала йому відчуття гармонії та спокою: „ Устав дуже рано, гуляв по саду: як хороше — Боже, як! Цвіте мир, а солов'ї йому пісні співають“.

Панаса турбувало й одвічне питання: у чому призначення людини? Відповідь однозначна — „у служінні і праці своєму, рідному “. Це думка вже сформованого патріота, свідомого своєї життєвої мети.

Уже в записах за 1879 р. письменник повертається до цієї думки: „...хочеться мені слави запобігти в письменстві? ні, не хочу тії слави, їй-богу, не хочу. Вся моя слава — Україна, якби я їй добра хоч на мачину зробив, то б мені і була слава, я більшої не хочу. Якби я зміг показати безталанную долю життя людського, високую його душу, тепле серце, як вони є у мирі — то б моя слава була і моя надія справдилася“.

Окрім літературної діяльності, письменник бере активну участь у громадському й культурному житті Полтави, зокрема, організовує Шевченківські вечори, виступає з промовами на ювілеях М. Коцюбинського, М. Заньковецької, допомагає місцевому театру, працює у складі комісії, котра ініціювала спорудження пам'ятника І. Котляревському. Він підтримував дружні й теплі стосунки з М. Лисенком, І. Карпенком-Карим, М. Старицьким, М. Кропивницьким, М. Коцюбинським, Лесею Українкою, М. Заньковецькою.

Штрихи до характеру

Сучасники відзначали надзвичайну скромність і працьовитість цієї людини, яка жила з мрією зробити для України „добра хоч на мачину“. В листі до М. Старицького прозаїк зазначав: „Дуже б мене уразило б, коли б хто сказав, що це я вже про славу дбаю. Не втаюся: про славу, тільки не свого ймення, а про славу самого діла“.

Панас Мирний з увагою і добротою ставився до кожного, з ким спілкувався як державний чиновник, намагався зрозуміти та допомогти, бо не терпів бездушності, бюрократизму. Службі він присвятив сорок років свого життя, здобувши репутацію грамотного, професійного й дисциплінованого працівника, тому був відзначений нагородами — царськими орденами за сумлінну працю, а 1914 р. отримав чин дійсного статського радника (чин цивільного генерала, що прирівнювався до губернаторської посади). Праця в офіційних установах забирала багато часу, сил, стомлювала своєю одноманітністю, але треба було утримувати родину (у Панаса Рудченка підростало троє синів, хворіла дружина). Сам письменник щиро зізнавався в щоденнику: „Пригадалася моя служба... Невесело, і як невесело! зробилось на душі, — наче камінь хто звалив на хилі груди. Задумався я над життям свого брата- чиновника. Непривітне воно само по собі, те сидіння з дня у день за столом, те брязкання на щотах... Робиш ради куска хліба, — о, яке невеселе і тяжке таке життя!“. „Гидким чиновництвом“ називав П. Рудченко канцелярську працю, яка приносила шматок хліба, але не дарувала задоволення й радості: „Нема простору, нема свіжості, щоб дихнути на всі груди, — хоч пропадай!“.

У ставленні до власної літературної діяльності також виявлявся його скромний характер. Так, у листі до львівського професора О. Огоновського, який працював над „Історією літератури руської“ і планував написати розділ про творчість прозаїка, Панас Мирний зазначав: „Про своє життя не подаю Вам ніякої звістки, бо думаю, що не в йому вага й сила, а в тих працях, що до сього появилися у світ або ще коли-небудь появляться“. Він уникав заслуженої слави. Як пише С. Єфремов, письменник „був занадто скромний, щоб виступати на людях, ...волів тиху роботу, неохоче взагалі виходячи на публічну арену, хіба присилуваний до того зовнішніми обставинами...“.

І наводить факт із губернської газети за 1892 р. про прем'єру драми Панаса Мирного „Лимерівна“. Після закінчення вистави, яку показала трупа М. Садовського, „почалися гучні виклики артистки й автора, який довго не показувався. Нарешті, мало не в десятий раз піднявся занавіс й оточений артистами постав перед публікою автор п'єси, майже всім відомий у Полтаві О. Я. P-ко. Овації з приводу артистів і симпатичного автора подвоїлись, коли п. Заньковецька, з глибоким поклоном, піднесла п. Р-ку подарунок від артистів, котрі зразу ж, оточивши винуватця гучного захоплення, аплодували разом із публікою. Картина була невидана в Полтаві і дуже зворушлива“.

Загадка псевдоніма

Як відомо, твори Панаса Рудченка з'явилися під псевдонімом Мирний. Існує кілька версій щодо нього. Так, одні літературознавці вважають, що обране прізвище — контраст до характеру письменника-демократа, який не боявся засобами художнього слова захищати принижених і гноблених. Інші стверджують, що на вибір псевдоніма вирішальну роль справила назва міста, у якому народився прозаїк, — Миргород. Водночас достеменно відомо: крім рідних, практично ніхто не знав, що Панас Якович Рудченко і Панас Мирний — одна людина. Дослідники творчості письменника не втомлюються нагадувати про напівлегендарний випадок із його біографії, коли у високих чиновницьких кабінетах перетнулися папери — указ про відзначення сумлінної праці в казначействі Панаса Рудченка й жандармський циркуляр про розшук якогось неблагонадійного нелегала Панаса Мирного, чиї листи до Львова з творчих питань були розцінені як ворожа діяльність, бо писалися в час війни. Річ у тім, що коли 1914 р. було заборонено вшанування пам'яті Т. Шевченка, письменник у відозві, написаній із цього приводу, висловив глибокий протест і обурення діями російської влади. Не дивно, що в 1915 р. поліція розшукує „ПОЛІТИЧНО підозрілу особу“ Панаса Мирного (він же, як зазначається в поліцейському донесенні, Рудган, Руган), який нелегально проживає в Полтавській губернії.

Сам прозаїк уже на схилі життя 1919 р. писав в одному з листів до знайомого: „Що стосується питання про розкриття мого літературного псевдоніма, то дуже б Вас просив цього не робити. Хоча багато моїх знайомих знають, хто такий ‘‘Панас Мирний'', але я за життя свого не хотів би рекламувати свого прізвища, серйозно вважаючи себе негідним тих прославлянь, які створилися навколо імені Мирного. Нехай, коли я помру (а жити мені, ймовірно, залишилося вже недовго), люди дізнаються, хто я і що доброго зробив для своєї батьківщини, якщо тільки дійсно зробив щось добре“.

Колізії життя і творчості

Життя і творча спадщина Панаса Мирного примушують задуматися над вічними питаннями про честь і обов'язок, мрію й дійсність, славу і скромність. Вражає та колізія між обов'язком чоловіка, батька родини й покликанням літератора, яка супроводжувала його постійно. Вражає й те, як рано виявився талант майбутнього знаного прозаїка, адже в двадцятирічному (!) віці він пише своє перше оповідання „Лихий попутав“ (1872), проникливо зображаючи беззахисність сироти Варки, наймички в рідного дядька, наругу над її першим коханням, нещасний випадок — смерть дитини, ув'язнення й життя в монастирі. У цьому ж році відбувається і поетичний дебют автора — це вірш-послання „Україні“ (його опубліковано з підписом Панас Мирний, а оповідання „Лихий попутав“ було видане анонімно за кордоном, у Львові). Над романом „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“ він починає працювати в цьому ж 1872 р. Не секрет, що епічний твір великого формату вимагає від його автора і серйозного життєвого досвіду, й уміння досліджувати людську душу, узагальнювати суспільні процеси, словом, майстерності та вдумливості.

Історія публікації творів Панаса- Мирного теж вражає. І найперше тому, що демонструє драматичні шляхи розвитку рідного письменства. Кожний автор воліє, щоб твір прийшов до читача, зачепив його серце та розум. Проте в царській Росії правдиве й гуманне слово про народ було під жорстокою забороною. Це відчув на собі й Панас Мирний. У центрі творів письменника — народне життя, змальоване соковитими реалістичними фарбами. Про реалії свого часу він дізнавався із зустрічей і розмов із селянами: і в державних установах, і під час службових відряджень. Ці реалії були драматичними, адже скасування кріпаччини насправді не полегшило становище селянства, бо влада вигадувала нові форми його гноблення: всілякі відробітки, сплати за непридатні земельні наділи, численні податки, штрафи, нечесні та сфальсифіковані вибори на всіх адміністративних рівнях.

Поштова марка України

Пригадайте!

Розкажіть, що вам відомо з уроків історії про реформу 1861 р. та її наслідки.

Гостре й спостережливе письменницьке око відтак поставило правдивий діагноз цим соціальним процесам: кріпаччина — „лихо давнє“, а пореформена доба — „лихо сьогочасне“ (повість „Лихо давнє й сьогочасне“, 1897), або „старе, та поновлене“ (роман „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“ (1872- 1875), або „голодна воля“ (однойменна повість, 1885-1887).

Зрозуміло, що царська цензура не давала дозвіл на друк таких творів, і вони з'являлися за кордоном, у Львові. Так, оповідання „Лихий попутав“, „П'яниця“ (1874), новела „Лови“ (1883), „Казка про Правду та Кривду“ (1883, надрукована 1889-го), драма „Лимерівна“ (1883), переспів „Дума про військо Ігореве“ побачили світ у львівських виданнях, а повість „Лихі люди“ (1875, надрукована 1877-го, без імені автора) й роман „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“ (1872-1875) опубліковані в Женеві. До речі, у Східній Україні повість „Лихі люди“ була надрукована аж 1918 р., навіть її перейменування на більш нейтральне „Товариші“ не допомогло обійти цензуру. Повість „Голодна воля“, незавершений твір, над яким письменник працював у проміжку між 1885 і 1887 рр., побачила світ у 1940 р.

Із середини 1880-х рр. твори Панаса Мирного починають друкуватися на Наддніпрянщині: на сторінках альманаху „Рада“, який видавав М. Старицький у 1883-1884 рр., публікуються два оповідання із циклу „Як ведеться, так і живеться“, перші дві частини роману „Повія“. Про роман „Повія“ варто зазначити й таке: ще один розділ III частини опубліковано 1905 р., а вся третя частина — у журналі „Літературно-науковий вісник“ за 1919 р. Повністю твір побачив світ лише в 1928 р. Цей факт засвідчує не лише те, що існували якісь буденні перешкоди для створення великого епічного полотна, а — й це головне — велику відповідальність письменника перед своїми читачами, перед літературою.

Одне з перших видань роману „Хіба ревуть воли...“

Загальна характеристика творчості

Панас Мирний — письменник яскраво виявленої соціальної теми, яка поглиблюється й розширює свої горизонти за допомогою психологічного аналізу людських доль, їх реалістичного змалювання. Своє творче кредо письменник висловив у щоденнику: „Між люди! у справжнє життя! хай воно тебе посіпає, хай зачіпає — отоді, може, і вийде що, як не звихнеться сила, як не запліснявіє серце!..“. Так, у повісті „Лихі люди (Товариші) “ він правдиво змалював протистояння двох життєвих принципів: тих, хто різними способами бореться із соціальною кривдою, і тих, хто цю кривду захищає. Автор, щоб підкреслити, як можуть розходитися людські дороги, зобразив долі чотирьох товаришів по навчанню. Петро Телепень обирає письменницьку працю, бо щиро прагне звертати „людську увагу на страшні картини нужди та горя“, щоб „будити жаль у серці“. Тимофій Жук, хоч і походить із заможної дворянської родини, пориває із цим середовищем, щоб стати на захист народу. Натомість їхні антиподи — Шестірний і Попенко — служать у в'язниці, у якій і закінчує життя самогубством головний герой — Петро Телепень.

Таке сюжетне тло Панас Мирний використовує для того, щоб розкрити психологію цього персонажа через сни-марення, спогади й контрасти. Схвильований тон розповіді також підкреслює трагізм долі героя, який все-таки вірить, що „настане час — виростуть нові парості, виростуть — і уразять“. Для розкриття змісту твору важливим є і його заголовок, який може прочитуватись із двох позицій: для влади „лихі люди“ — захисники народу, а для захисників народу „лихі люди“ — тюремники.

Як і Т. Шевченка, Панаса Мирного хвилювала тема жінки в несправедливому суспільстві. До неї він звертається в романі „Повія“ (1883). Героїня твору Христя Притиківна потрапляє в складні життєві обставини, тому й змушена вирушати із села до міста у пошуках роботи. Там вона і стає повією. Її життєва історія змальована проникливо реалістично, з трагічними нотами, адже коротка біографія цієї дівчини — це низка страшних у своїй невідворотності подій, які засвідчують жорстоке правило тогочасного суспільства: хто має гроші, владу — за тим і сила. Неправда, обман, смерть батьків, фатальний збіг обставин, зневага людей — усе це змальовує письменник, щоб психологічно переконливо зобразити шлях чистої душею дівчини до соціального дна. Проте автор-гуманіст співчуває Христі, бо розуміє, що вона — жертва суспільства, яка продає своє тіло, але залишається морально вищою від звироднілого панства.

Як великий поціновувач, збирач і видавець фольклору, письменник не міг не використати народно-поетичні мотиви, образи, художні засоби у своїх творах — драмі „Лимерівна“, оповіданнях „Царівна Полунична“, „Морозенко“, „Казці про Правду і Кривду“. Так, хрестоматійним твором стало оповідання „Морозенко“, у якому багатий казковий матеріал допоміг глибше змалювати соціальні проблеми, поєднані з психологічними. Письменник обирає вдалий сюжетний хід — події у творі розгортаються напередодні нового року, і це ще більше підкреслює злидарювання й страждання тих, хто позбавлений елементарних засобів до існування і в будні, й у свята. Якщо оповідання „Морозенко“ реалістичне, то „Казка про Правду і Кривду“ умовно-алегорична, спрямована в письменницьку сучасність, бо Панаса Мирного як людину демократичних поглядів щиро хвилювало питання, чи „настане коли такий час, що Правда подолає Кривду й почне на землі панувати?“. Захоплення фольклором виявилося й у тому, що прозаїк щедро використовував народні пісні, прислів'я, приказки, народнорозмовні вислови в багатьох своїх творах, і це стало ознакою його індивідуального стилю.

Панас Мирний — неперевершений майстер пейзажу. Картини природи, змальовані ним, пластичні, зримі, як і характери персонажів. Завдяки таланту письменника-реаліста він важливі соціальні проблеми втілює в яскравих, часто неоднозначних, але завжди детально й правдиво зображених художніх образах. Його творчу манеру дуже влучно схарактеризував С. Єфремов: „Багата лексика, сила епітетів та порівнянь як з народного скарбу, так і своїх власних, легка і зручна структура фрази з нахилом до закругленого періоду, блискучий і живий діалог — це стиль Мирного... З таким оригінальним, цілком виробленим, власним стилем увіходить Мирний в літературу вже першими своїми творами“.

Відомий Панас Мирний і як перекладач творів У. Шекспіра („Король Лір“), Г. Лонгфелло, О. Пушкіна, М. Лєрмонтова та інших. Письменник здійснив оригінальний переспів „Слова про Ігорів похід“ під назвою „Дума про військо Ігореве“ (1883).

Панас Мирний знаний і як палкий захисник української мови, а також її пропагандист. В одному з листів до М. Старицького він написав: „У мене одна думка: як би нам нашу красну мову так високо підняти, як підняв її Шевченко у пісні“.

На початку XX ст. прозаїк навіть уклав невеликий українсько-російський словник, який так і не було опубліковано.

А його слова зі статті „Рідна мова“ давно вже стали крилатими: „Найбільше і найдорожче добро в кожного народу — це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування“.

Родинне коло

Іван Рудченко в сорокарічному віці палко закохався в учительку музики Олександру Михайлівну Шейдеман.

У квітні 1889 р. вони побралися. Проте сімейне життя не було безхмарним: давалася взнаки різниця у віці (14 років), Олександра Михайлівна не в усьому розуміла письменницькі захоплення й громадські обов'язки Панаса Мирного, хоча завжди залишалася вірною дружиною та доброю матір'ю.

Після народження синів — Віктора й Михайла — вона важко захворіла, лікувалася далеко від рідної домівки — у Харкові, і письменник із надзвичайною турботою переймався

станом її здоров'я. Так, у щоденнику він із гіркотою і щирістю писав: „Цілий день, як бачився я з нею, був днем великого для мене щастя... Турбується, безталанна, що я так схудав та змарнів. Доленько моя! як ти будеш здорова, то я незабаром поправлюся. Мене твоє лихо та хвороба сушили, а сам я не почуваю за собою ніякої болісті. Дай, Господи, щоб ти скоріше поправилася та вернулася до своєї хати, до своїх діток-сиріток“. Після одужання Олександра Михайлівна народила ще одного сина — Леоніда.

Панас Якович Рудченко з дружиною

Письменник мріяв про те, щоб його діти здобули вищу освіту, яку він вважав запорукою служіння рідному народові. Проте Перша світова війна внесла свої корективи. Так, Віктор закінчив юридичний факультет Московського університету, але, відразу мобілізований до царської армії, загинув у бою в 1915 р. Найменший Леонід обрав військову кар'єру, служив в армії С. Петлюри й загинув у 1919 р. десь на Єлисаветградщині, захищаючи самостійну Україну. Михайло обрав технічну спеціальність, одружився, у нього народився син. Середній син Панаса Мирного також служив в армії: спочатку в Денікіна, а потім, як часто траплялося в той буремний час, перейшов до лав більшовиків. Він повернувся до Полтави уже після смерті батька.

Разом із матір'ю Михайло заснував музей Панаса Мирного, яким керував понад двадцять років (1940-1961). Там зберігаються картини, бо Михайло чудово малював, світлини, бібліотека, особисті речі його батька. Перед будинком — пам'ятник письменникові.

Останні роки життя письменника

Здавалося б, у біографії письменника-класика вже на початку XXI ст. не мало би бути „білих плям“, адже про нього написано значну кількість наукових розвідок, у кожному підручнику з української літератури його творчості присвячено ґрунтовний розділ. Насправді ж досі існує одна загадка стосовно останніх років життя письменника. Так, у більшості літературознавчих джерел стверджується, що письменник вітав пролетарську революцію, працював в органах радянської влади завідувачем відділу податків. Отож його життя було спокійним і забезпеченим. Насправді вже немолодому й хворому І. Рудченку велося не зовсім добре. Це засвідчують і його кореспонденції. „Під цей час страшенної дорожнечі на все, як не звужуєш потреби, а все ж на їх заробітку від служби ледве вистачає...“, — писав він в одному з листів 1918 р. У цьому ж році письменник зауважує про необхідність зробити ремонт у помешканні, бо в кімнатах відлетіла штукатурка і вони нагадують лазню. Проте неможливо роздобути будівельні матеріали. Уже в 1919 р. письменник скаржиться на стан здоров'я, але, незважаючи на кашель і температуру, ходить на службу, вірніше, „ледве доповзав туди й назад“. У хаті не було дров, доводилося самим збирати хмиз у саду. Втрата синів, піклування про маленького внука, дружину, невістку — все це тягарем лягло на старечі плечі прозаїка.

У літературно-меморіальному музеї Панаса Мирного в Полтаві

У Полтаві протягом 1917-1920 рр. кілька разів змінювалася влада і ніхто не міг потурбуватися про недужого письменника, гордість нашої літератури. А його родину переслідували холод, голод, матеріальні труднощі. Проте Панас Мирний продовжував перекладати, зокрема, для дітей, упорядкував збірник народних казок. Він не занепадав духом: „але не будемо впадати у відчай — можливо, крива і вивезе“; „будемо терпіти, поки терпиться!“

Досі залишається непроясненим питання про ставлення письменника до подій 1917 р. і їх наслідків. Зрозумілою є позиція радянських літературознавців, які назвали Панаса Мирного революційним демократом, уписавши його в офіційні ідеологічні схеми. Але чи сприйняв більшовицьку ідеологію письменник, який захищав народні права саме з позицій народництва? Ще 1934 р. в одному з джерел зазначалося, що в період 1917-1920 рр. Панас Мирний продекларував себе прибічником Симона Петлюри. Отож пошук істини ще попереду...

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Поясніть, як ви розумієте епіграф до розділу про Панаса Мирного. Для цього за тлумачним словником з'ясуйте значення музичного терміна „симфонія“.

2. Чому твори письменника за його життя були мало відомі широким колам читачів? Про що це свідчить?

3. Яка основна тема творів Панаса Мирного?

4. Поясніть твердження С. Єфремова: „Останніх 30-35 років життя, років достиглого віку, розцвіту таланту й здобутого технічного досвіду, пропали для автора “Повії” даремнісінько... Письменник Панас Мирний одсовувавсь перед службовцем А. Я. Рудченком; він ставав потроху жертвою свого становища, а його особиста вдача тій жертві допомагала і сприяла“.

5. Поясніть думку І. Франка про Панаса Мирного: „Під сукном віцмундира в цій людині билося палке серце патріота, справжнього гуманіста, митця глибоко демократичних переконань“.

Складіть і запишіть у робочому зошиті таблицю з переліком творів Панаса Мирного, зазначивши їх жанр.