Українська література 10 класс (рівень стандарту) - Олександр Авраменко - Грамота 2018

ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО (1880-1951) - МОДЕРНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА

1. Роздивіться репродукції картин і виконайте завдання.

В. Винниченко. Карпатський пейзаж

В. Винниченко. На березі

A. Коротко опишіть картини.

Б. Які емоції викликають пейзажі, зображені на картинах?

B. Які ознаки імпресіоністичної манери письма наявні в цих роботах?

2. Прочитавши життєпис В. Винниченка, розкажіть про нього як громадського діяча й політика.

Володимир Винниченко народився 26 липня 1880 р. в м. Єлисаветграді (нині м. Кропивницький).

Батько письменника замолоду був безземельним селянським наймитом. Він переїхав до міста й одружився з вдовою Євдокією Павленко, яка мала трьох дітей, спільною дитиною був у них тільки Володимир.

Змалку хлопчик мав добру пам'ять. Рано навчився читати, і сталося це непомітно для батьків. Можливо, першим „букварем” для нього були принесені братом (робітником друкарні) афіші, з яких він, граючись, вирізав літери та клеїв на стінку, запитуючи в дорослих, що то за буква. Сусідських дітей „тримав... трохи в терорі, бо був дуже сильний для свого віку й вольовий, упертий”.

Володимир дуже любив батьків. Саме їхня тяжка доля заронила в його душу ненависть до гнобителів, до суспільної несправедливості, до приниження людської гідності. Так закладались основи його майбутніх революційних, соціалістичних переконань.

В. Винниченко писав у щоденнику: „З дитинства, з того часу, як поміщик Бодіско бив мого батька в себе в економії, як обдурив його, як визискував, як вигнав у землянку в полі, де я пас череду, — з того моменту мрію про той час, коли можна буде схопити Бодісок і нарешті визволити з-під них усіх батьків працюючих, усіх обдурених”.

Спочатку хлопчик навчався в початковій школі, а згодом у Єлисаветградській чоловічій класичній гімназії. Це був демократичний навчальний заклад, у якому здобували освіту не тільки діти дворян і чиновників, а й міщан, цеховиків, навіть селян. У різний час у гімназії навчалися польський поет Ярослав Івашкевич, Нобелівський лауреат, фізик Ігор Тамм, творець ракетної установки „Катюша” Георгій Лангемак.

Гімназійне начальство, учителі, а за ними й учні зустріли малого хлопця насмішками. Його українська вимова, простий одяг та інші ознаки пролетарського походження викликали ворожість: „Мы тебя учим не на свинопаса, а на чиновника”.

Усвідомлення свого становища не пригнічувало хлопця, але викликало в нього протест і дієву реакцію: бійки з учнями, розбивання шибок у вчителів. У старших класах він був членом революційної організації, написав бунтарську поему, за яку одержав тиждень „карцеру”, згодом його виключили з гімназії. Мусив заробляти на шматок хліба наймитуванням у поміщицьких маєтках. Те бідування стало першою життєвою школою й матеріалом для майбутніх творів: „Біля машини”, „Народний діяч”, „Суд”, „Голод” та ін.

Незважаючи на скруту, Володимир не залишив навчання. Він продовжував готуватися до матури (атестата зрілості) і склав іспит екстерном у Златопільській гімназії.

У 1900 р. юнак вступає на юридичний факультет Київського університету.

У цей час — на межі століть — національно-культурницький рух різко політизується. Молодь уже не задовольняється етнографізмом і просвітницькою роботою. Виникають українські політичні партії, що висувають демократичні гасла й вносять до своїх програм ідею автономності України. Модними стають соціалістичні гасла, а в українських партіях вони поєднуються з національно-визвольними прагненнями. Головною постаттю в революційних процесах стає студент, про це один історик дотепно зауважив: „На політичну сцену виходить тип революційного юнака з ''Комуністичним маніфестом“ в одній кишені й з ''Кобзарем“ — у другій”.

Долучившись до студентської громади, Володимир увійшов до новоство- реної Революційної української партії. У лютому 1902 р. його заарештували й відправили до Лук'янівської в'язниці. Певна річ, з університету відрахували, а восени забрали на військову службу. Тут він продовжував революційну роботу, але чергового арешту не став чекати й утік з батальйону, поїхав у Галичину. То була перша еміграція письменника. Відтоді він став професійним революціонером.

Паралельно з пропагандистською роботою, арештами, тюрмою й солдатчиною В. Винниченко займався літературною діяльністю. Восени 1902 р. він надрукував своє перше оповідання „Сила і краса” у журналі „Киевская старина” — так відбувся дебют Винниченка-прозаїка.

У Львові Володимир налагоджує зв'язки з галицькими партіями, пише брошури й листівки, які сам нелегально доставляє в Наддніпрянщину. Його знову заарештовують та ув'язнюють на два роки.

З 1906 р. виходять друком одна за одною п'ять книжок його оповідань. Ім'я В. Винниченка стає популярним, про нього позитивно відгукується критика.

І в еміграції, і після повернення додому письменник, крім оповідань, створює психологічні драми („Дисгармонія”, „Брехня”, „Гріх”, „Чорна Пантера і Білий Ведмідь”, „Великий Молох”) і романи („Чесність з собою”, „Рівновага”, „Божки”, „Записки Кирпатого Мефістофеля”). Ці твори були новаторськими, незвичними в тодішньому літературному процесі, тому й сприймалися неоднозначно, вони призводили до суперечок.

Негативну критику письменник сприймав дуже болісно, і був момент, коли він відреагував категорично й, можна сказати, екстравагантно: ладен був писати по-російськи, тим більше, що в російських виданнях його твори в той час охоче друкували.

В. Винниченко в листі до М. Коцюбинського писав: „Пишу зараз велику повість по-російському. Надокучила мені сльозливо-розсерджена критика українська. Надокучили всякі перепони й цензури моральної поліції, усяких добродійних дурнів і лицемірів. Хай їм біс! Коли випихають, то я й упиратися дуже не буду”.

Друзі радили митцю відмовитися від цього імпульсивного рішення.

М. Коцюбинський переконував В. Винниченка: „Хіба ж Ви пишете для критики? Хіба для Вас таку велику, таку рішучу вагу має те, що скаже той або інший?.. Ви маєте найкращого читача, якого можна мати, — молодь!”

Патріот і меценат Є. Чикаленко виплачував молодому письменникові значну стипендію, аби лише той залишився в рідній літературі. Поступово популярність перевищила неприйняття. Романи В. Винниченка користуються небаченим попитом, драматичні твори з успіхом ставлять у театрах Києва, Харкова, Москви, їх перекладають і ставлять у Західній Європі.

До початку Першої світової війни В. Винниченко перебував в еміграції. Час від часу нелегально приїздив в Україну, інколи — разом із Розалією Ліфшиць, з якою одружився в 1911 р. (вона була студенткою Сорбоннського університету й готувалася стати медиком). З 1914 р. письменник перебуває на нелегальному становищі в Москві й на батьківщині.

Закономірно, що після революції 1917 р. саме В. Винниченко — авторитетний революціонер із 17-літнім стажем — очолив перший уряд Української Народної Республіки (УНР) — Генеральний секретаріат. Він був автором майже всіх декларацій та Універсалів УНР — блискучих зразків європейської демократії. Трохи згодом, після повалення Гетьманату П. Скоропадського, В. Винниченко, уже разом з С. Петлюрою, ще раз очолюватиме уряд УНР — Директорію.

Якраз у цей бурхливий період разюче й фатально для України й для нього самого виявляться суперечності його світогляду. Усе життя він самовіддано відстоював два ідеали: національний та соціальний (розвиток національної мови, культури, українську демократичну державність і визволення гнобленого народу, соціальну справедливість).

Улітку 1917 р. В. Винниченко від імені уряду веде в Петрограді складні переговори з російським Тимчасовим урядом з метою домогтись автономії для України хоча б у межах федеративного союзу з Росією. Заради цього він відмовляється навіть від національних збройних сил. Проте Росія була категорично проти. Захопивши владу шляхом перевороту в жовтні, Ленін спочатку підступно визнає Центральну раду, але вже в грудні віроломно починає війну проти України. Україна практично не мала жодних сил для оборони (хоча ще влітку українське військо нараховувало понад 300 тис. вояків). З іншого боку, проводячи соціалістичну політику, В. Винниченко й інші керівники Центральної ради налаштували проти себе представників багатших верств українського суспільства.

Унаслідок зовнішньої інтервенції та помилок уряду Україна втратила незалежність. 22 січня 1918 р. УНР ще встигла проголосити цілковитий суверенітет, але вже було пізно. На початку лютого до Києва вдерлися російські більшовицькі війська й почали безглузде варварське бомбардування беззахисного міста, ріками текла кров, загарбники вбивали киян за українське слово, вишивану сорочку, портрет Т. Шевченка. Кілька разів протягом 1918-1919 рр. удавалося витіснити завойовників із столиці й України, але вони поверталися знову й знову. Трагедію довершили роз'єднаність політичних українських сил, голод і холод, масові епідемії.

В. Винниченко писав: „Завтра має бути урочисте проголошення з'єднання Західньої та Східньої Українських республік в єдину Українську Народну Республіку. Завтра ж роковини з дня проголошення самостійності України. А тим часом більшовики взяли Харків, Чернігів і вчора зайняли Полтаву. Днів через сім-десять вони можуть бути в Києві. Бідні українці не можуть без жаху думати про цей час і зарані розбігаються, куди хто може. Завтра ж — Трудовий конгрес. Боялися, що буде більшовицький, а він, здається, буде правіший за Директорію. Але що з того, коли й Директорію, і його знесе дика люта хвиля варварів із півночі. Вони дужчі за нас, вони мають такого великого й дужого товариша в боротьбі, як голод”.

Навчившись на тяжких помилках, Директорія відхиляє лівий популізм, відтак В. Винниченко ображено йде у відставку й виїздить за кордон. Тут створює тритомну мемуарно-публіцистичну працю „Відродження нації”, у якій аналізує перипетії становлення української державності. Сумнівається в собі, побоюється, що державник переміг у ньому соціаліста, критикує радикальні дії С. Петлюри. Навіть намагається створити Українську комуністичну партію (як альтернативу проросійській комуністичній партії більшовиків України). У цей час більшовики спокушають його казками про нібито їхні наміри здійснити „українізацію” і „соціальне визволення трудящих”, сподіваючись скористатися популярністю письменника, пропонують увійти в їхній уряд. 1920 р. він хоч з осторогою, але таки вирішує повернутися.

В. Винниченко писав: „І знову для мене та сама трагедія, що протягом майже двох років стільки разів роздирала мене. Іти з російськими більшовиками — душити своїми руками свою націю, самого себе. Іти з петлюрівщиною, реакцією — душити революцію, душити самого себе, душити те, що я вважаю добрим для всієї людськості”.

Проте навчений гірким досвідом, В. Винниченко вирушає відразу не в Україну, а в Москву, на переговори з кремлівськими вождями. Кількох місяців вистачило мудрому, досвідченому політикові, щоб зрозуміти суть нового комуністичного режиму. Під гаслами інтернаціоналізму проводилася політика відновлення тієї ж „єдиної-неділимої” імперії, нібито суверенний український уряд у Харкові слухняно виконує розпорядження Москви. Замість соціального визволення запроваджений ще гірший гніт.

Митець писав: „Яка ж різниця між комуністом і контрреволюціонером? Адже люди бачать, що комуністи-комісари беруть хабарі, крадуть, п'ють, розкошують, живуть, як “буржуї”, а робітники працюють, бідують, голодують. Де ж та рівність і справедливість? Яка ж різниця між комуністом-комісаром і царським приставом, околоточним? Навіщо ж битися, голодувати, коли за царських приставів робітникам і бідним жилося принаймні краще, легше, тепліше, ситніше? Де та рівність, коли в соціалістичній Росії так само панує нерівність, коли один має “кремльовський” пайок, а другий — голодний, коли один має все, а другий — нічого? Що ж таке в такому разі комунізм?”

Розчарований, він відмовився від роботи в маріонетковому уряді й виїхав за кордон назавжди. Відтоді жодних прокомуністичних ілюзій уже не мав. Більше того, задовго до Другої світової війни одним із перших заявив про небезпеку для світу комуно-фашистської чуми.

Правда закрила В. Винниченкові дорогу на Батьківщину, де панувала кривда. Однак письменник залишався найпопулярнішим автором в Україні ще майже 15 років.

Як і раніше, його книжки видавали великими накладами. Досить лише сказати, що протягом 1926-1928 рр. побачило світ зібрання творів В. Винниченка у 28 томах.

У 1933 р. письменник написав відкритого листа до комуністичних московських вождів, у якому звинуватив їх в організації геноциду проти українського народу, у „відновленні старої тюрми народів”. За це сталінська влада назвала його „старим вовком української контрреволюції”, гонорари письменника, які надходили з УСРР, було скасовано, видання творів припинено, усі книжки вилучено з бібліотек і знищено, навіть забороняли згадувати його ім'я. Так тривало понад півстоліття.

В. Винниченко залишився без засобів до існування, самотнім (більшість українців-емігрантів уважала його зрадником), але він знайшов сили жити. Допомагала дружина, творчість і давня селянська працьовитість. Винниченки на останні гроші купують занедбану садибу в містечку Муже/ні, неподалік від м. Канн на півдні Франції. Лагідно іменують своє скромне обійстя „Закуток”. Самотужки ремонтують будинок, закладають сад, обробляють город. Розраховують лише на власні сили: дітей у родині не було. Більшість часу в письменника забирає фізична праця. Однак його самодисципліна вражає: щодня він присвячує кілька годин для творчості.

Творчий доробок майстра величезний. Протягом свого життя написав понад 100 оповідань, п'єс, сценаріїв, статей і памфлетів, тритомний історико-політичний трактат „Відродження нації”, двотомну філософську працю „Конкордизм”, 14 романів (11 з них — за кордоном), 40 записних книжок „Щоденника” (з 1911 до 1951 р.), майже 10 романів і досліджень залишилися в начерках.

Його п'єси „Брехня”, „Чорна Пантера і Білий Ведмідь”, „Закон”, „Гріх” перекладали європейськими мовами й ставили в театрах багатьох країн. Так само неодноразово перекладали романи письменника. На екранах Німеччини в 1922 р. демонструвався фільм „Чорна Пантера”. П'єси В. Винниченка постійно ставили і в українських, і російських театрах (до початку 1930-х років), зокрема, такі геніальні режисери, як М. Садовський, Г. Юра та Л. Курбас.

В. Винниченко. Автопортрет

В. Винниченко. Портрет дружини

В. Винниченко. Закуток

З драматургом співпрацювали К. Станіславський та В. Немирович-Данченко.

Митець захоплювався не тільки літературною творчістю, а й малярством. Створив майже сто картин. Акварельні й олійні пейзажі, портрети, натюрморти й графічні композиції не раз експонувались у Франції та за її межами. Їхню художню досконалість визнавали видатні художники, зокрема П. Сіньяк і П. Пікассо.

Під час окупації Франції фашистами В. Винниченко категорично відмовився з ними співпрацювати, за це його арештували й ув'язнили в концтаборі.

Письменник помер 6 березня 1951 р. у своїй оселі.

Величезний архів митця тривалий час зберігався в Колумбійському університеті (США). Після відновлення незалежності 1991 р. за заповітом дружини його було перевезено в Україну.

3. Опрацювавши огляд творчого доробку В. Винниченка, розкажіть, який твір ви поставили б (зняли б) як режисер театральної вистави (кінофільму). Обґрунтуйте свій вибір.

Творчий доробок. Стиль. В українській літературі В. Винниченко започаткував таку течію модернізму, як неореалізм. Хоча іноді в його неореалістичному письмі з'являються й неоромантичні, імпресіоністичні чи символістські елементи (новели-етюди „Промінь сонця”, „Зіна”, „Момент”, малярська спадщина).

Світогляд письменника. Головною метою творчості для митця було дослідження найпотаємніших глибин людської душі, отже, пізнання сенсу життя. Як соціаліст, він завжди стояв на позиціях атеїзму. Тому для нього єдиною таємницею й цінністю залишалася психіка людини.

Бурхлива капіталізація на межі ХІХ-ХХ ст. спричинила руйнування старої, патріархально-міщанської моралі, нерідко виявляючи її показну, лицемірну сутність. Натомість з'явився вибір: повна аморальність („мораль грошей” — що вигідно, те й морально) або пошук якоїсь нової моралі.

У цій ситуації В. Винниченко насамперед висунув концепцію „чесності із собою”. Її суть: „Будь чесним із собою: не приховуй від себе правди, не лукав сам із собою, не бреши собі; збрехавши собі, обдуривши себе, ти будеш здатний до злочину”.

Притримуючись концепції, він у багатьох творах

• психологічно тонко й нещадно викривав безглуздя й штучність старої святенницької моралі, страхітливо-бридку аморалізацію людини капіталізмом (це сп'яніння від раптового скасування заборон);

• здійснював болісний, часом суперечливий пошук нових моральних засад.

Письменникові краще вдалося розвінчання аморальності, аніж формування нової моралі. І все ж ця позитивна програма теж проступає в його творах, зокрема в щоденнику, у філософській праці „Конкордизм”.

Письменник уважав, що це має бути мораль, яка дасть змогу особистості вільно розвиватися. Людина повинна вирватися з пут будь-яких зовнішніх законів (церкви, батьків, суспільства) і слухатися веління тільки власного „Я”.

Основою людського життя, за його теорією, є любов. До речі, він чітко розрізняв два, здавалося б, ідентичні поняття — кохання та любов.

Любов дає людині шанс на щастя. Щастям В. Винниченко вважав зрівноваження різних граней людської душі. Звідси — і назва його трактату „Конкордизм” (від латин, соnсоrdіа — погодження, згода).

Світосприймання митця цілком відповідає екзистенційному мисленню. Саме його ідеї атеїстичного екзистенціалізму згодом продовжили всесвітньо відомі французькі філософи Ж.-П. Сартр та А. Камю.

У творчості В. Винниченка дослідники умовно розрізняють три періоди.

Перший період творчості (1901-1906). Тут переважають твори малих форм, насамперед соціально-психологічні оповідання.

В. Винниченко дебютував 1902 р. в журналі „Киевская старина” повістю, яку він називав оповіданням, „Сила і краса” (згодом назву змінив на „Краса і сила”), незабаром побачили світ у різних часописах ще кілька творів, а 1906 р. з'явилася перша прозова збірка „Краса і сила”.

Дебют відразу ж перетворився на тріумф. Творами молодого прозаїка захоплюються численні читачі, його високо цінують найавторитетніші критики.

І все ж у ранніх творах помітне ще тільки накопичення життєвого та творчого досвіду, спостереження поки що переважає над узагальненням, осмисленням. Перед нами постають вихоплені з повсякдення цікаві сцени, епізоди, колоритні постаті з добре знаних авторові середовищ — селянського, солдатського, робітничого („Краса і сила”, „Біля машини”, „Суд”, „Голота”, „Солдатики”, „Темна сила”, „Студент” та ін.). До речі, В. Винниченко завжди намагався писати про те суспільне середовище, яке добре знав, у якому жив, звідси — така достовірність, „упізнаваність” у його творах.

У перших творах проступають деякі ознаки згодом самобутнього Винниченкового стилю.

• Передовсім це відмова від традицій старого народницького романтизму й реалізму. Так, уже в дебютному оповіданні „Краса і сила” бачимо полеміку із заснованою на фольклорних штампах давньою народницькою манерою змальовувати дівочу красу: „То була краса, що виховується тільки в Україні, але не така, як малюють деякі з наших письменників. Не було в неї ні “губок, як пуп'янок, червоних, як добре намисто”, ні “підборіддя, як горішок”, ні “щок, як повная рожа”, і сама вона не “вилискувалась, як маківка на городі””.

Натомість письменник віддає перевагу точному реалістичному малюнку, намагаючись залишатись об'єктивним і безстороннім спостерігачем.

• Особлива увага до деталей (найчастіше — портретних), які поступово стають психологічними.

• Уже в ранніх творах В. Винниченка захоплюють спостереження над характером, вдачею героя. Згодом розкриття механізму людської душі стане основним творчим зацікавленням митця.

Яскравим зразком ранньої творчості В. Винниченка є оповідання „Краса і сила” (1902). Уже тут порушено проблему, яку потім він досліджуватиме в багатьох творах: людям надзвичайно складно поєднувати протилежне.

В оповіданні йдеться про людей, які потрапили на соціальне дно. Серед голодранців і п'яниць, серед люду, що „не боїться ні тучі, ні грому”, вирізняються Ілько та Андрій — молоді злодії. Ілько — вродливий, добрий, але безвольний. Андрій, навпаки, — негарний, жорстокий, але завзятий. Міська-сільська дівчина Мотря намагається прихилитися чи до „краси” (Ілько), чи до „сили” (Андрій). Проте й „краса”, і „сила” обплутані злодійством і розбишацтвом, тому у фіналі твору вони опиняються за бортом життя: Ілько потрапляє до губернської в'язниці, „звідкіль уже не вертався”, а Мотря з Андрієм хоча й побралися, але „виїхали на поселення, куди присудили Андрія за “покушені на убійство””.

Окрема сторінка у творчості митця — оповідання про дітей і для дітей. Ранні: „Федько-халамидник”, „Кумедія з Костем”, „Бабусин подарунок”, пізніший цикл „Намисто” — усі вони вражають дивовижним знанням дитячої душі, трепетною любов'ю до дітей та болем за їхню тяжку, нерідко трагічну долю в жорстокому, бездушному світі дорослих.

Другий період творчості (1907-1920). Приблизно з 1907 р. у творчості В. Винниченка настає другий, якісно новий період. Тепер переважають такі жанри, як психологічний образок (етюд), імпресіоністична новела, етико-психологічна драма, роман. Цей період є найбільш скандальним у творчості письменника. Критики то звинувачують його в пропаганді „вільної любові”, еротоманії,то закидають надмірну тенденційність, штучність, „перелицьовану мораль”.

Тепер у центрі уваги письменника перебуває революційна інтелігенція, її не завжди світлий, узірцевий духовний світ. Автор ніби поміщає своїх позитивних і негативних персонажів у „моральну лабораторію”: кидає їх у найскладніші ситуації, аби перевірити слушність, правдивість своїх етичних ідей.

У цей час В. Винниченко написав найталановитіші твори, зокрема: драми „Дисгармонія” (1906), „Щаблі життя” (1907), „Великий Молох” (1907), „Базар” (1910), „Гріх” (1919); етюд „Зіна” (1909); новелу „Момент” (1910); романи „Чесність з собою” (1911), „Рівновага” (1912), „Записки Кирпатого Мефістофеля” (1917) та ін.

Більшість творів другого періоду все ж виразно неореалістичні за стилем. Це, зокрема, один із найвідоміших романів письменника „Записки Кирпатого Мефістофеля” (1917).

У романі автор випробовує доцільність своєї концепції „чесності із собою”. Художньо порушує морально-етичні проблеми, це насамперед кохання, подружнє життя, батьківство. Найдокладніше автор аналізує причини появи й механізм існування нещасливих шлюбів.

Сюжет побудовано па взаємодії трьох любовних трикутників, які об'єднує головний герой — Яків Михайлюк. Саме від його імені й ведеться оповідь, тому події в романі читач сприймає через призму свідомості Михайлюка. Композиційно твір вибудовано за принципом драми, в основі якої — окремі сцени, а не розділи.

Кирпатий Мефістофель у романі — сам Михайлюк. У ньому відбувається боротьба двох начал — бісівського й „кирпатого”, тобто людяного, навіть дитинного. Наперекір прагненню головного героя бути цільним, відбувається розлад між його волею, розумом і почуттями, тому він утрачає щастя.

Стихія, у якій живе Мефістофель, — це гра. Михайлюк грається з життям і в життя, сам розробляє сценарії, установлює правила й розподіляє ролі. Він — тонкий психолог, інтелектуал, добрий оратор, іронік. Йому подобається грати з людьми, провокувати їх на певні вчинки, експериментувати, підводити до краю прірви, заохочувати стрибнути. Його роль завжди незмінна — спокусник: „Мені приємно заманити чоловіка на саму гору й зіпхнути його вниз. І той момент, коли в очах, поширених надією й захватом, блискає жах, є найкращий”.

Однак у стосунках із жінками Михайлюк-гравець постає спокушеним, а не спокусником. Спочатку він грається в любов до заміжньої, нещасної в шлюбі жінки Клавдії Петрівни, йому приємно виконувати роль „доброго бога”. Аж ось він закохується й сам по-справжньому в дівчину, яка ніби прийшла з його казкових снів, — Білу Шапочку (так її ніжно називає герой). У цей момент Клавдія Петрівна народжує несподівану й небажану для Якова дитину — сина Міку. Гра припиняється. Михайлюк має вибирати — кохання чи батьківство. Який вибір зробить герой? Чого це йому коштуватиме? Про це ви довідаєтеся, прочитавши роман.

Драматичні твори. Перша п'єса В. Винниченка „Дисгармонія” з'явилася 1906 р., відтоді побачили світ ще 20 драм. Письменник докорінно оновив, європеїзував український театр, драматургію. Насамперед він став першим послідовним урбанізатором1 театру: зосередився на міській проблематиці, сюжетах, характерах („Щаблі життя”, „Брехня”, „Закон”, „Чорна Пантера і Білий Ведмідь”, „Базар”, „Великий Молох”, „Гріх” та ін.).

Драматургія митця — теж неореалістична.

Найбільший інтерес Винниченка-драматурга викликає людина, яка вступає в суперечність з усталеними суспільними й моральними нормами, відстоює, навіть ціною свого життя, власні етичні принципи.

Характерним зразком неореалізму є трагедія В. Винниченка „Гріх”.

Трагедія „Гріх”. Сюжет твору цілком реалістичний, конкретно-життєвий: перед нами доба останніх літ російського царату, Київ. Молода революціонерка Марія Ляшківська, прагнучи врятувати від загибелі у в'язниці свого коханого, Івана Чоботаря, потрапляє в лабети жандармерії, стає зрадницею.

1Урбанізм (від латин, міський) — у мистецтві й літературі XX ст. тематика, пов'язана зі способом життя сучасного великого міста.

Однак за цією життєвою конкретикою виразно проступає надісторичне, містичне зіткнення добра і зла, гріха і святості. У п'єсі досліджується два вияви гріха — зовнішній, відносний (утілений в образі Марії), і внутрішній, постійний, абсолютний (уособлений в образі підполковника жандармерії Сталинського). Відповідно до цього розгортається композиція твору: у першій дії розкривається природа відносного гріха, у другій — природа гріха абсолютного, третя дія — це смертельне зіткнення Господнього й сатанинського начал і перемога одного з них. Так само дібрано й коло персонажів, щоб розкрити різні грані душі двох центральних характерів.

У першій дії ознайомимося з душевним світом Марії. Спочатку видається, що це людина гріховна, морально надломлена: вона зраджувала своєму чоловікові, який на зло їй добровільно пішов на фронт; тепер, мешкаючи в Чоботарів, досить цинічно розігрує наївних Ніну, Олену Карпівну, Михася, святотатствує (хвалиться, що прикурила від лампадки), намагається звабити Ніниного чоловіка.

Однак поступово починаємо розуміти, що цей характер значно складніший, і вся гріховність її вдавана. Марія — неординарна, розумна, розважлива, надзвичайно вольова, енергійна жінка. Тому їй нудно жити в оточенні цих інтелектуально обмежених, надто прив'язаних до побуту, забобонних, по-дитячому беззахисних, безпорадних, пасивних людей. Вона любить їх, мов дітей, і турбується про них (що засвідчують епізоди арешту й ув'язнення), але нудьгує з ними. Вона хоче знайти бодай одну близьку собі за духом особистість. Марія тверезо дивиться на світ і з болем, проте відверто констатує, що люди зреклися відчуття гріха (тобто розрізнення добра і зла). Тому її дратує та смішить наївне жахання Ніни й Олени Карпівни від дрібних грішків, їхнє „страусяче” непомічання справжньої страхітливої гріховності людського світу.

Від решти Маріїних знайомих дуже відрізняється Іван Чоботар. У повсякденні він вайлуватий, холоднуватий, надто діловитий та офіційний. Однак насправді — як покаже сцена арешту — вдачу цього чоловіка визначають вольовитість, тверезість думки, стриманість, емоційне напруження. Відчуваючи в ньому споріднену натуру, Марія палко, щиро, самозречено кохає Івана.

Лише тепер стає зрозумілою ота хвороблива увага Марії до проблеми гріха: вона понад усе хоче бути разом з Іваном, але це означає переступити межу гріха. Душа розчахується між почуттям і законом, приписом. Марія переконує себе: інші роблять значно страшніші переступи, отже, і я можу зробити цей незначний. Проте щось її зупиняє від вирішального кроку.

У центрі другої дії — психологічний тип підполковника Сталипського, якому вичерпну характеристику дає його ж таки підлеглий, мерзенний „шафовий” шпик Ніздря (що дуже показово): „Хіба це офіцер как офіцер? Це диявол. Вєрно диявол. Нечистий дух... Тетот не довольний допросом, не довольний тим, що чоловік сидить у тюрмі год, два, три, що, може, здоров'я потеряв. Йому наплювать. Що йому допрос? Йому душу свою давай... У душу йому нада залізти, сковирнуть її, обплутать, обснувать, як павукові. От що йому нада”.

Отже, Сталинський — людина, у якій переважає, панує гріховне, сатанинське. Це павук (точний символ): він насолоджується від фізичного знищення жертви, а ще більше Сталинський втішається, коли вдається заманити людину в пастку та „сковирнути душу”, тобто знищити все добре й наповнити її злом, а отже, цілком поневолити, перетворити на свою маріонетку (як він зробив із Ніздрею).

Подальші події лише підтверджують цю характеристику. Підполковника цікавить не мета слідства (ревкомівська друкарня), а процес боротьби із сильним ворогом. Він насолоджується своїм умінням віднаходити вразливе місце в душі, здавалося б, абсолютно невразливого противника й вдаряти саме туди. Сталинський обирає головним об'єктом свого полювання найстійкішого противника — не Ніну (він відпускає її в той момент, коли треба було ще трохи натиснути, і та б усе розповіла), не Івана (його зламано фізично), а Марію.

Жандарм застосовує до Марії випробувану тактику: намагається розворушити її гонор, азарт, зламати волю, але все даремно. Марія настільки впевнена у своїх силах, що навіть не мовчить (як Іван), а відповідає мучителеві з ненавистю та сарказмом. Аж ось слабину знайдено: Сталинський довідується через Ніздрю, що Марія любить Івана. І тоді, удаючись до доказів здорового глузду, штовхає її на шлях компромісу (це тактика всякого зла): задля звільнення хворого Івана жінка згоджується виказати навіть не самих підпільників, а лише місце знаходження друкарського устаткування.

У третій дії бачимо компроміс зі злом, процес боротьби „комахи і павука”. Марія „здає” друкарню, потім одного за одним кількох підпільників (зокрема, і наївного, по-дитячому закоханого в неї Михася). Комітетники пильно вишукують серед своїх провокатора, підозрюють одне одного, але Марію — ніхто. Навпаки, її найбільше шанують, до неї всі йдуть радитися.

Найстрашніше для Марії — Іванова ненависть до провокатора. Вона прагне, але ніяк не наважується зізнатися коханому. Якось у жартівливій, натяковій формі розкриває суть трагедії, причини зради й з останньою надією благально запитує, чи міг би він таку людину простити, бодай зрозуміти. Однак Іван рішуче, однозначно відповідає: „Ні”, бо для нього „інтереси громади важніші”.

Після ув'язнення Марія почала поводити себе з Іваном підкреслено стримано й холодно (він, навпаки, став упадати за нею). Очевидно, вона з жахом усвідомлювала, що, занапастивши свою душу, уже не гідна коханого; такою ціною врятувавши йому життя, назавжди втратила Іванову прихильність.

А жандарм продовжує наступ. Якось він приходить уже прямо додому й пропонує Марії поїхати з ним у Крим на відпочинок (фактично стати його коханкою). З насолодою Сталинський пояснює безвихідь її становища: якщо перестане доносити — заарештують Івана, якщо покінчить із собою — він передасть Іванові безсумнівні докази її зради. По цьому Сталинський підсумовує: „Ви — моя, зіронько, з голови до ніг, з душею, із серцем, з тілом, тепер і навіки”. Ось наслідок компромісу зі злом — „комаха” цілком у владі „павука”.

Назвавши все своїми іменами, Сталинський далі, як не дивно, сам підказує, як вирватися з-під його влади: „Коли б ви видавали нас, своїх ворогів, то вам справді не було б ні тяжко, ні соромно. А в цій муці вашій власній і моя сила над вами. Як не стане тої муки, то не стане й моєї влади. Це ж ясно. От і уявіть собі, що вам це цілком байдуже, що ви переламали так свій світогляд, що ці люди перестали бути для вас своїми, і що зразу виходить: що я для вас моментально стаю нулем. Ну що я вам тоді можу зробити? Арештувати ваших? Арештовуйте собі, мені байдуже.

Вистава „Гріх”. Театр „Браво”

Розкрию? Розкривайте, мені не соромно, не тяжко. Розумієте? Уся моя влада розвіється, як дим”.

Після цього Марія реально оцінює ситуацію й робить свій вибір: забезпечивши Іванові та його родині можливість уникнути арешту, відкривши свої почуття до Івана, виклавши в листі до нього всю правду про зраду, вона накладає на себе руки. Отже, усе-таки завдає поразки Сталинському, навіть такою страшною ціною виривається з його пастки, відмовляється йти дорогою зла.

Автор, цілком у традиції неореалізму, не робить однозначних висновків, а ділиться цією надтяжкою місією з читачем (глядачем), уможливлюючи в такий спосіб різноманітність трактувань та оцінок.

Третій період творчості (1921-1951). Це період утопічних1, соціально-пригодницьких і політично-філософських романів („Поклади золота”, „Сонячна машина”, „Лепрозорій” та ін.). Психологічні зиґзаґи тепер замінюються цікавою інтригою. В. Винниченко розвиває тему перебудови людини й усього світу, хворих на страшну хворобу дискордизму (незгоди, роз'єднаності, дисгармонії). Основні ознаки творів цього періоду:

• переважно складна сюжетність;

• гігантські образи;

• засоби пригодницько-детективного роману та кіно.

Винниченкова філософія, яка тільки зародилася в перший період творчості, розвинулася в другий, тепер уже оформилася в цілісну систему, що вийшла за межі окремої особистості у світові масштаби.

Один із найвідоміших творів цього періоду — „Сонячна машина” (1924). Це — перший український авантюрно-пригодницький, соціально-утопічний роман. Успіх „Сонячної машини” був неймовірним.

Дослідники порівнюють роман із фантастичними творами К. Чапека („Війна із саламандрами”) і Г. Уеллса („Машина часу”, „Війна світів”) і віддають перевагу українському авторові.

Тема роману — переупорядкування суспільства за допомогою унікального винаходу.

Дія відбувається через 40-50 років після Першої світової війни. Ареною подій стає не лише Німеччина, а й увесь світ. В. Винниченко з гострою сатирою зображає верховода сучасного фінансово-промислового капіталу — гумового фабриканта й президента Об'єднаного банку Мертенса та його оточення. Король Німеччини Мертенс скупив усе: уряд і парламент, банки й підприємства, поліцію та пресу, але йому цього мало, він хоче купити ще й давній аристократичний герб разом з його власницею — родовитою принцесою Елізою.

1Утопія (від грецьк. місце, якого немає) — тут: художній твір, що змальовує уявний майбутній досконалий суспільний лад.

Могутній машині Мертенса, який хоче підім'яти під себе весь світ, протиставлено винахід геніального інженера Рудольфа Штора — Сонячну машину, що символізує визволення від усіх економічних, соціальних і політичних форм утиску.

У романі розгортаються дві сюжетні лінії: боротьба за Сонячну машину та негаразди нерівного, непереборного кохання принцеси Елізи до Рудольфа Штора.

У творі переконливо показано: стаючи над добром і злом, не виконуючи суспільні обов'язки, отримуючи змогу без жодних зусиль користуватися всіма життєвими благами, людина перетворюється не на вільну й всевладну істоту, а на примітивну тварину.

Автор роману доводить, що людство врятує не стільки Сонячна машина, як усвідомлення потреби єдності, сумлінної й організованої праці, порив до нового щасливого життя.

4. Прочитайте новелу В. Винниченка „Момент”.