Українська література 10 класс (рівень стандарту) - Олександр Авраменко - Грамота 2018

ЛЕСЯ УКРАЇНКА (1871-1913) - ОБРАЗНЕ СЛОВО ПОЕТИЧНОГО МОДЕРНІЗМУ

1. Роздивіться світлини членів родини Лесі Українки й виконайте завдання.

А. Кількома словами опишіть членів родини Лесі Українки.

Б. Які зовнішні риси членів сім'ї свідчать про належність до шляхетного роду?

2. Опрацюйте матеріал про поетичний модернізм і „нову драму” на межі XIX- XX ст.

Літературну дискусію щодо модернізму розпочав у 1901 р. молодий поет Микола Вороний. Старші учасники дискусії (прихильники народницької традиції) головне завдання літератури вбачали в боротьбі за соціальні й національні права українського народу. Молодші учасники дискусії зважали й на художню якість творів, витонченість форми, естетичні пошуки.

На початку XX ст. в Галичині сформувалася група українських модерністів — „Молода муза”. До складу цієї групи входили П. Карманський, Б. Лепкий, В. Пачовський, С. Твердохліб, О. Луцький. Вони видавали журнал „Світ” (1906-1907), збірки поетичних творів. Поети-молодомузівці були символістами, намагалися звільнити слово від суспільного, ідеологічного навантаження, пропагували ідеї „чистого мистецтва”. Подібні естетичні настанови сповідували тоді також європейські угруповання „Молода Бельгія”, „Молода Німеччина”, „Молода Австрія”, „Молода Польща”, за зразком яких і була створена українська „Молода муза”. Потрібно зазначити, що в пізніших творах більшості молодомузівців разом з інтимними, психологічними, естетичними з'явилися й гостросуспільні мотиви.

Осередком східноукраїнського модернізму став київський журнал „Українська хата” (1909-1914). Довкола нього об'єдналася група молодих талановитих митців-новаторів. Це насамперед критики М. Євіиан, А. Товкачевський, М. Сріблянський (Микита Шаповал). Вони вважали, що українській літературі потрібно відходити від примітивного однобокого народництва, яке наївно ідеалізувало абстрактні народні маси, спрощено трактувало складні суспільні й мистецькі проблеми. У центрі творчості має бути людина-індивід, як у європейському модернізмі, навіть надлюдина (Ф. Ніцше) з її неповторним внутрішнім світом.

В „Українській хаті” друкували твори Олександра Олеся, Г. Чупринки, М. Вороного, Г. Журби, О. Кобилянської, В. Винниченка, С. Черкасенка й молодих тоді початківців — М. Рильського, П. Тичини, М. Семенка. З'являлися також переклади західних авторів — Ш. Бодлера, К. Гамсуна, П. Альтенберга, Є. Якобсена, Г. Манна та ін.

Помітним явищем у літературному житті став вихід у світ літературно-художнього альманаху „З-над хмар і з долин”, який упорядкував і видав 1903 р. в Одесі М. Вороний. В альманасі друкували свої твори поети й прозаїки Галичини, Буковини й Наддніпрянщини на межі ХІХ-ХХ ст., які були представниками різних течій і напрямів. Видання розпочиналося з вірша І. Франка „Миколі Вороному”, після якого йшла відповідь М. Вороного „Іванові Франкові”. Письменство має бути глибоконаціональним і художньо довершеним — саме такі погляди домінували на сторінках видання.

Українські драматурги останніх десятиліть XIX — початку XX ст. створили концептуально новаторські за стильовими ознаками сценічні твори. Ядром цього потужного мистецького потоку стала „нова драма”. Її символіка, зосередженість на внутрішній боротьбі характерів, пристрасна дискусійність, наповненість психологічно-буттєвими ситуаціями означали відхід у слові й театральній дії від традиційної драми, утвердження нових виражальних можливостей у літературі та на сцені. У цей час з'явилися драматурги-новатори, це передусім Леся Українка, Олександр Олесь, В. Винниченко.

3. Прочитайте й стисло перекажіть життєпис Лесі Українки.

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) народилася 25 лютого 1871 р. в м. Новограді-Волинському (нині Житомирська область). Родина Косачів була заможною й освіченою, входила до кола патріотичної української інтелігенції.

Батько, Петро Косач, — людина передових поглядів, за участь у студентському русі був виключений із Петербурзького університету, закінчив правничий факультет Київського університету, захистив дисертацію й став службовцем-юристом (головою з'їзду мирових посередників).

Мати, Ольга Косач (більше відома під літературним псевдонімом Олена Пчілка), походила з українського аристократичного роду, була письменницею, перекладачкою, активною громадською діячкою. Вона змагалася з панівною тоді ідеологією імперської Росії. Оберігала від неї своїх дітей, робила це тактовно й розумно, привертаючи їхню увагу до народних звичаїв, рідної мови й історії. Наслідки змагання виявилися блискучими. Олена Пчілка виховала шестеро дітей (двох синів і чотирьох доньок), і жоден із них не змарнував життя: усі шестеро стали справжніми патріотами, інтелігентами, чесними й здібними людьми.

Леся з братом Михайлом. 1880 р.

Ось як згадує про виховання дітей у сім'ї Косачів Л. Старицька-Черняхівська: „Як діти, що виховувалися не в гімназії, а вдома, Леся і Михайло (Лесин брат. — Авт.) були далеко серйозніші й освіченіші за нас. Відрізнялися вони від нас і мовою, й одягом... Усе свідчило про вищий рівень Лесиної освіти й узагалі про вищий настрій її душі. У той час чи й було Лесі 12 років. Але всі роки Леся й Михайло були цілком свідомими й переконаними патріотами. Інтелігентна й глибоко переконана мати вміла впливати на душі своїх дітей. Вона ж керувала їхньою освітою, не пускаючи її з національного ґрунту, а на той час це було дуже тяжко”.

Справді, це був час, коли відбулися замахи та вбивство імператора Олександра II, коли в суспільстві панувала страшенна реакція.

На виховання майбутньої письменниці мав великий вплив також рідний брат Олени Пчілки — відомий науковець і громадський діяч, політичний емігрант М. Драгоманов. Леся називала його вчителем. Саме йому написала перші два листи, коли їй виповнилося тільки п'ять років. Моральним прикладом для дівчинки були й батькові сестри — Олександра й Олена — революціонерки-народниці, які віддали своє життя боротьбі із суспільною несправедливістю. Саме тітці Олені Лариса присвятила свій перший вірш „Надія” (1880), намагаючись хоча б словом підтримати її на засланні.

У дитинстві Лариса найщиріше дружила зі старшим братом Михайлом. Коли той, готуючись до вступу до гімназії, опановував гуманітарні предмети, вона також ґрунтовно студіювала стародавню історію, латинську й грецьку мови. Захоплювалася музикою, виявляла композиторський хист. Уроки гри на фортепіано їй давала дружина Миколи Лисенка, Ольга Олександрівна. Ще з тих юних літ улюбленими композиторами Лариси стали М. Лисенко, П. Чайковський, Ф. Шопен, Л. ван Бетховен. Леся також прекрасно розумілася на малярстві, навчалася в Київській малювальній школі видатного художника М. Мурашка.

Отже, сприятливе середовище благотворно впливало на здібності дівчинки. „Мені легко було вийти на літературний шлях, бо я з літературної родини походжу, але від того не менше кололи мене поетичні терни”, — пізніше зазначала Леся Українка.

У 1879 р. родина Косачів перебралася до Луцька: сюди було переведено на службу батька.

Тоді ж у с. Колодяжному, поблизу Ковеля, батько купив ділянку землі й заклав заміський будинок.

Відтоді цей таємничий та напрочуд мальовничий край став для письменниці уособленням України.

Якось на свято Водохреща Леся разом із братом Михайлом пішла на річку Стир подивитися, як святять воду, застудилася й захворіла. Хвороба дала ускладнення, а згодом виявилося, що в дівчинки туберкульоз кісток.

Будинок Косачів у с. Колодяжному. Сучасне фото

З цього часу почалася, за висловом самої Лесі, „тридцятилітня війна” зі страшною недугою. З кожним роком хвороба прогресувала, упродовж життя Леся їздила на лікування до Києва, Ялти, Карпат, а також до Польщі, Німеччини, Італії, Грузії, Єгипту.

Олена Пчілка посприяла виходу у світ у 1884 р. першої публікації дочки - вірша „Конвалія” (у львівському журналі „Зоря”). Саме цей твір і був уперше підписаний псевдонімом „Леся Українка”.

Естетичні смаки поетеси формувалися під впливом усної народної творчості та європейського письменства. Вона читала світову класику й сучасну їй зарубіжну літературу, як правило, в оригіналі, адже добре знала німецьку, французьку, англійську, болгарську, польську, грецьку, латину.

У 1890 р. Леся написала для своєї молодшої сестри навчальний посібник „Стародавня історія східних народів”, який було видано в 1918 р. як підручник для національної школи. Вірші молодої поетеси виходили друком у львівських журналах „Зоря”, „Дзвінок”, „Народ”. Автобіографічні мотиви мужності й заперечення тужливих настроїв стали провідними в найвідомішому вірші Лесі Українки „Contra spent spero!”1. Долаючи щодня фізичний біль, дев'ятнадцятирічна дівчина писала:

Я на гору круту, крем'яную

Буду камінь важкий підіймать

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

Одна за одною виходять друком збірки „На крилах пісень” (1893), „Думи і мрії” (1899), „Відгуки” (1902).

Навесні 1894 р. Леся відвідала в Софії (Болгарія) хворого дядька М. Драгоманова, який перебував у вигнанні. Дівчина виконувала секретарські обов'язки, упорядкувала дядькову бібліотеку, пройшла справжній „університетський курс” під його керівництвом. Нарешті із сумом провела свого улюбленого вчителя в останню путь. У Болгарії Леся Українка прожила більше року й поверталася додому іншою людиною. Її невідступно бентежило питання: що вона робитиме на Батьківщині, де немає елементарних політичних прав, де лютує деспотичний чужинський гніт.

У листі до дядини, Людмили Драгоманової, у Софію, Леся Українка писала: „До всіх моїх бід за останні часи прилучились іще громадські біди: у Києві було багато обшуків та арештів, поліція забралася навіть у самий університет і там обшукала лабораторію й навіть кабінет одного професора. Після цього почали хапати студентів, між іншими вхопили одного нашого доброго знайомого, і це навело на нас великий смуток, та не минув він і тепер, бо товариш і досі ще сидить, а по городу й досі ганяють “летучие отряды”. Се вже третій погром за сей рік!..”

У 1896 р. Леся Українка надіслала через Людмилу Драгоманову до французької газети „Lа Rеfоrmе” гнівну статтю „Голос однієї російської ув'язненої”, у якій засудила улесливе схиляння французьких митців перед російським монархом Миколою II, який нещодавно відвідав Париж: „Ганьба лицемірній музі, улесливі струни якої наповнювали акордами зали Версалю. Ганьба чаклуванню зрадливої німфи, яка з хаосу віків викликала морок. Ганьба вільним поетам, які перед чужинцем дзвенять своїми добровільно начепленими ланцюгами ...

1 Contra spem spero! (Латин.) — Без надії сподіваюсь!

С. Мержинський. Кінець 1890-х років

Чи ви знаєте, славетні побратими, що таке убожество, убожество країни, яку ви називаєте такою великою?.. Так, Росія величезна, росіянина можна заслати аж па край світу, не викидаючи поза державні межі. Так, Росія величезна, голод, темрява, злодійство, лицемірство, тиранія без кінця — і всі ці великі нещастя величезні, колосальні, грандіозні ...”

Трагічним виявилося й особисте життя Лесі. Улітку 1897 р. в Ялті вона познайомилася із Сергієм Мержинським.

Обоє проходили курс лікування: Леся хворіла на туберкульоз кісток, Сергій — на сухоти. Він приїхав із Мінська, був професійним революціонером, соціал-демократом. Вирізнявся лагідною вдачею, інтелігентністю, високою культурою. У ньому жив вогонь самопожертви. За спогадами друзів, мав „тонке скорботне лице”, „прекрасний, тонкий, обрамований чорною бородою профіль, з блідим, матовим, що часто палало нездоровим рум'янцем лицем, з чорною хвилястою шевелюрою”.

Відтоді вони часто зустрічалися — у Криму, Гадячі, Києві, Мінську. Однак зустрічі ті були короткими й обривалися, як нескінчена розмова. Леся продовжувала їх подумки на самоті, у кімнаті, де зігрівали серце його подарунки: томик Ґете німецькою мовою, копія „Сикстинської Мадонни” Рафаеля, чотиритомник поезії Гейне. Не хотілося вірити, що Сергій (маючи всього лише 30 літ!) невиліковно хворий та наближається неминуче. Лесині листи до нього, сповнені ніжності й смутку, читаються як поезія в прозі: „Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборенно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує й чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене. Як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя?”

Восени 1900 р. лікар С. Мержинського повідомляє Лесю, що її друг помирає. Кинувши все, усупереч умовлянням і своїх, і його рідних, вона їде до Мінська доглядати за коханим.

У вільні хвилини схилялася над робочим столом: заробляла на життя статтями для різних журналів. Однієї січневої ночі, сидячи біля ліжка хворого, написала поему „Одержима”.

Леся Українка й С. Мержинський з родиною Косачів

Леся Українка в листі до І. Франка писала про цю поему: „Я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталася. І навіть писала, не перетравивши тугу, а в самому її апогею”.

Сергія не стало 3 березня 1901 р. Усім пережитим Леся була вимучена фізично й морально. Життя без коханого здавалося їй порожнім і марним. Щоб хоч трохи загоїти душу, поїхала до подруги О. Кобилянської „на зелену Буковину”. По дорозі відвідала у Львові І. Франка. У Чернівцях студенти університету вітали поетесу на урочистостях, організованих на її честь.

У 1903 р. вже як відома на всю Україну письменниця вона побувала на урочистому відкритті пам'ятника І. Котляревському в Полтаві. Тут Леся Українка зустрілася з найвизначнішими митцями своєї доби.

Улітку 1907 р. Леся одружилася з фольклористом і музикознавцем Климентом Квіткою (1880-1953), який високо цінував і надійно підтримував її в життєвих бурях. Подружжя спочатку мешкало в Балаклаві (Климент отримав посаду в суді цього міста), а згодом — у Ялті. Прекрасний морський клімат мав би сприяти поліпшенню здоров'я Лесі Українки, проте їй ставало гірше. Берлінський професор настійливо радив їхати до Єгипту, але зібрані на поїздку гроші подружжя віддало на організацію етнографічної експедиції, яка записувала мелодії українських дум.

З цією метою Леся Українка придбала фонограф. До речі, у фондах Національного радіо України зберігся запис народних пісень, виконаних Лесею.

У цей період з'являються основні твори письменниці: драматичні поеми „В катакомбах”, „Бояриня”, „Оргія”; драми „Руфін і Прісцилла”, „Камінний господар”; драма-феєрія „Лісова пісня”.

У 1911 р. К. Квітку перевели на службу в Кутаїсі, що на Кавказі. Звідси Леся Українка вже поїхала на лікування до Єгипту. Передчуваючи наближення кінця, вона переслала сестрі Ользі свій архів, до повного виснаження працювала над „Лісовою піснею”. 28 квітня Леся востаннє приїхала до Києва, відвідала присвячений їй вечір у клубі „Родина”, а в середині травня повернулася до Кутаїсі.

Серце Лесі Українки перестало битися 19 липня 1913 р. в грузинському м. Сурамі. Тіло письменниці перевезли до м. Києва й поховали на Байковому цвинтарі поряд із могилами батька й брата.

Леся Українка збагатила нашу поезію новими темами й мотивами, розширила її ритмічний та строфічний діапазон. На межі ХІХ-ХХ ст., використовуючи мандрівні, „вічні” сюжети світової літератури, стала в авангарді творчих сил, що виводили українське письменство на світовий рівень.

Климент Квітка — чоловік Лесі Українки

4. Прочитайте матеріал про творчість Лесі Українки й розкажіть, який із творів цього огляду вас найбільше зацікавив і чим саме. Випишіть основні ознаки неоромантизму як стильової течії модернізму.

Творчий доробок. Ознаки світосприймання.

• Леся Українка започаткувала в українській літературі новий тип героя. Її ідеал — сильна (емоціями, волею, інтелектом) особистість, яка шукає розв'язання найгостріших духовних проблем життя. Її ідеал — рух, активність, чин, ризик, порив сягнути недосяжного. Цей образ є в багатьох творах („Осіння казка”, „Contra spem spero!”, цикл „Ритми”). Цю вольову особистість Леся Українка протиставляє пасивності й безпорадності.

• Леся Українка слідом за Т. Шевченком утвердила в українському середовищі ідею активного войовничого націоналізму. Вона розглядала визволення та розквіт нації не як засіб, а як мету. Поетеса надала націоналістичному світогляду трагічного забарвлення. Це трагізм непохитної волі, що швидше згине, ніж зрадить своїм ідеалам, трагізм упертої гордості мученика на хресті, шалу пораненого хижака, що перед наведеним дулом готується до останнього стрибка; це трагізм нації, поставленої перед вибором: перемогти або загинути. Ці ідеї виразно звучать у творах „Бранець”, „Бояриня”, „Оргія”, „В дому роботи, в країні неволі”, у драмах єврейського та єгипетського циклів.

Так, драматичним етюдом „В дому роботи, в країні неволі” (1906) Леся Українка відповіла на спроби російських соціалістів на чолі з Леніним об'єднати всі революційні партії поневолених імперією народів. Символіка твору прозора. Перед нами панорама будівництва величезного храму в Єгипті (це — картина розбудови Російської імперії). Серцевина твору — діалог двох рабів — єгиптянина й гебрея у хвилину перепочинку. Єгиптянин хоч і раб, але привілейованіший — заляпаний фарбою, а не брудом, на гебрея дивиться зверхньо. Він також хотів би мати кращу їжу, відпочинок, але самою будівлею захоплений, мріє всьому світові нав'язати свій ідеал — культ пірамід. Між ним, наглядачем, будівничим, тобто між усіма соціальними станами єгиптян, є духовна єдність, спільна мета.

Раб-гебрей на цій будові не тільки матеріально більш пригноблений за єгиптянина, його ідеали інші. Для нього ця піраміда — безглузда „каміння купа величезна”, його Бог — у Всесвіті, у людських душах, а не в камені. Тому на запитання єгиптянина, як би він будував цей храм, коли б став вільний, гебрей відповідає чесно: „Розруйнував би усі ті храми ваші й піраміди!” За це розлючений єгиптянин б'є гебрея в обличчя (так, як перед цим робив наглядач). Після цього для гебрея стає очевидною жорстока правда:

Я мушу знать, що я тут раб рабів,

що він мені чужий, сей край неволі,

що тут мені товаришів нема.

Провідна ідея твору — у протиставленні двох типів суспільного устрою: імперського й національного, у заклику до поневолених народів, насамперед українського, здобувати свободу й будувати власну незалежну державу.

Активну націоналістичну настанову Лесі Українки підхопить у XX ст. плеяда видатних українських письменників-патріотів, зокрема М. Хвильовий, Г. Косинка, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, Д. Донцов, Є. Маланюк, О. Теліга, О. Ольжич, В. Симоненко, В. Стус та ін.

• Етику письменниці визначають свобода та любов. Її творчість проймає культ героїв і героїзму. Вона не сприймає любові пасивної, усепрощальної, натомість обстоює любов активну, караючу, її„любов ненависті навчила”. Своїм словом вона б хотіла „спокійні чола соромом захмарить і нагадать усім, що зброя жде борця”. Однак щире й трагічне кохання до С. Мержинського, життєва мудрість поступово розтоплюють цю крицевість, войовничість, пробуджують у прометеїстці християнку. І вона вчиться смиренно молитися, каятися й прощати, починає благоговіти перед силою не фізичного, а духовного опору злу. Культ героїзму, жертовності не зникає, а стає одухотворенішим. Особливо помітне це наближення до християнських цінностей у „Лісовій пісні”.