Українська література 10 клас (рівень стандарту) - О. В. Слоньовська - Літера ЛТД 2018

Життєвий і творчий шлях - ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО (1880-1951) - Українська література кінця XIX - початку XX ст.

Життєвий і творчий шлях

Російська демократія закінчується там, де починається українське питання.

Володимир Винниченко

Володимир Винниченко народився 26 липня 1880 р. в місті Єлисаветграді. У дитинстві був упертим і дуже непосидючим, і батьки надовго запам'ятали його витівки: одного разу по річці Інгул на ковзанах приїхав до бабусі й дідуся, що жили за півсотні кілометрів. Зростав фізично розвиненим, як для свого віку, а найулюбленішою була гра у „солов'я-розбійника”. Хлопець мав добру пам'ять, самостійно навчився читати („букварем” стали афіші, принесені братом із друкарні).

Перша вчителька ще в народній школі переконала батьків у тому, що їхня дитина дуже здібна. Незважаючи на тяжке матеріальне становище сім'ї, до думки цього педагога прислухалися і Володимира віддали до Єлисаветградської чоловічої класичної гімназії. Тут хлопчик відчував, що навколо панує зневага до селян, їхньої мови, одягу: „Мы тебя учим не на свинопаса, а на чиновника”. Це було перше усвідомлення соціальної та національної нерівності, яке викликало в дитини палке бажання протистояти несправедливості: бійки з учнями, розбивання шибок у хатах учителів-кривдників, а далі - участь у революційній організації. В. Винниченко написав „революційну поему”, за яку спочатку тиждень відсидів у карцері, а згодом його відрахували з гімназії. Проте юнак екстерном підготувався до іспиту на атестат зрілості в Златопільській гімназії. Усе життя митець працював над самоосвітою, досконало знав кілька мов: російську, латинську, грецьку, німецьку та французьку.

Володимир Винниченко як літератор-початківець намагався наслідувати художній стиль Івана Нечуя-Левицького та Панаса Мирного. Тож першим його „революційним” твором стала „Софія” (приблизно 1899 р.). Особливо цікавили цього митця „болота плодородні”, магнітом притягували „випадки суспільності” (Іван Франко): соціальне дно, світ босяків, злодіїв.

„Серед млявої тонко-аристократичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників раптом виринуло щось дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що... валить валом, як саме життя, всуміш, українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає... границь своїй пластичній творчості”.

Іван Франко

1901 р. В. Винниченко вступив на юридичний факультет Київського університету; невдовзі створив таємну організацію „Студентська громада”. У цей період з'явилося перше оповідання письменника - „Сила і краса” (початок 1902 р.), надруковане в „Киевской старине”. Згодом воно дало назву збірці. Хоча критики дорікали авторові за „розхристаний стиль і грубувату мову” (Микола Вороний), „волохатий, необроблений стиль” (Сергій Єфремов), що його мова „поплямована великоруськими словами” (Іван Нечуй-Левицький),

Іван Франко побачив у юному Володимирі Винниченкові непересічний талант.

Різка еволюція творчості засвідчила, що письменницький хист В. Винниченка розвивався швидкими темпами. Між його юнацькою „Софією” та оповіданням „Сила і краса”, назву якого згодом було змінено на „Краса і сила”, - дистанція не в роках, а в якості написаного.

Паралельно з літературною діяльністю Винниченко занурюється у вир політичного життя - стає членом Революційної української партії (РУП) і проводить агітаційно-пропагандистську роботу серед робітників Києва та селян Полтавської губернії. За це 1903 р. юнака заарештовують і утримують в одиночній камері Лук'янівської в'язниці, звідки він, до речі, успішно втікає. Як наслідок, В. Винниченка відрахували з університету. Згодом - знову в'язниця, потім молодого митця відправляють у дисциплінарний батальйон, звідки він також утік і перебрався до Галичини. Юнакові вдалося налагодити зв'язки з галицькими партіями. В. Винниченко кілька разів нелегально переходив кордон, контрабандою1 переправляв у Наддніпрянську Україну заборонену пресу. Його знову заарештовують, але з допомогою товаришів Винниченкові знову вдається вирватися з рук поліції, адже цього разу вже могли присудити й довічне ув'язнення. Щоб уникнути подальших ризиків, Володимир емігрував до Галичини, де разом із Михайлом Грушевським видавав журнал „Промінь”.

Із 1906 р. одна за одною виходять п'ять книжок прози Володимира Винниченка. Проте письменник дуже болісно сприймав найменшу критику на свою адресу, і меценат Євген Чикаленко навіть платив митцеві стипендію, щоб той не покидав писати українською мовою.

1911 р. В. Винниченко одружився з Розалією Ліфшиць, студенткою Паризького університету. У 1914 р. письменник під чужим прізвищем повернувся до Москви, де нелегально жив до 1917 р. Після Лютневої революції В. Винниченко повернувся в Україну, став членом Центральної Ради, очолив Генеральний секретаріат, обійняв посаду генерального секретаря внутрішніх справ. Він став автором майже всіх декларацій і законодавчих актів УНР. Згодом через суперечності В. Винниченко вийшов з уряду. Однак за місяць знову його очолив. Тривалий час Володимир Кирилович негативно ставився до організації власної армії Української держави, вірив у соціалістичне братерство. Був також проти самостійності України. Спочатку обстоював позиції федералізму та автономії України у складі Російської республіки. Лише після сумнозвісних подій під Крутами письменник-політик дійшов висновку, що для захисту української землі необхідно сформувати національну армію на базі селянства.

1 Контрабандою - тут: забороненими способами, нелегально.

Розалія Ліфшиць. Фото (поч. XX ст.)

Генеральний секретаріат Української Народної Республіки. У центрі нижнього ряду - Голова Секретаріату Володимир Винниченко

Під час правління Павла Скоропадського Володимир Винниченко жив на хуторі Княжа Гора на Канівщині, де був заарештований гетьманською вартою за підозрою в підготовці державної змови. У серпні 1918 р. письменник очолив опозиційний до гетьманату П. Скоропадського Український національний союз, рішуче наполягав на відновленні УНР, створенні її найвищого органу - Директорії, головою якої став у листопаді 1918 р. Однак В. Винниченко покинув Директорію через розходження у поглядах. Володимир Кирилович вважав, що для українців, як „безбуржуазної” нації, національне визволення неможливе без соціального. Йому більшовики були духовно часто ближчими, ніж такі українські соціалісти- самостійники, як Симон Петлюра. Тому Винниченко пішов у відставку і виїхав за кордон. У своєму „Щоденнику” митець зізнавався, що як політик він волів би померти, щоб не бачити всього того, що відбувається в Україні. „Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрушую з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло - літературу”, - зазначав митець.

У Відні В. Винниченко написав тритомну мемуарно-публіцистичну працю „Відродження нації” (Історія української революції. Березень 1917 - грудень 1919 рр.)”, яка досі залишається важливим джерелом вивчення складних політичних процесів в Україні. Володимир Кирилович мріяв організувати партію, соціальна програма якої, на відміну від більшовицької, враховувала б національні питання, підпорядковувала б свої рішення національній ідеї.

Як і пізніше Микола Хвильовий, Володимир Винниченко намагався поєднати ідею комунізму з українською незалежністю, що апріорі було утопією1. Наприкінці травня 1920 р. на запрошення радянського уряду В. Винниченко разом із дружиною приїхав до Москви, де йому запропонували посаду заступника голови Раднаркому України й портфель наркома закордонних справ. Однак дуже швидко письменник-політик зрозумів, що це унеможливить його діяльність на користь рідному народові, і відмовився. Із Харкова В. Винниченко повернувся до Москви, а звідти - знову за кордон.

Протягом 1921-1930 рр. митець переживав справжній творчий злет. Його драми стали невід'ємною частиною репертуару українських і російських театрів. Загалом Винниченко-драматург написав 23 п'єси, і кожна з них стала як літературним, так і театральним явищем. З особливим успіхом у країнах Західної Європи йшли драми Винниченка „Чорна Пантера і Білий Медвідь”, „Закон”, „Брехня”. Герої Винниченкових п'єс вирізнялися тим, що прагнули незалежності від юрби. Письменник закликав читача і глядача:

„Будь чесним із собою, тобто: не ховай від себе самого правди, не лукав сам із собою, не бреши сам собі; збрехавши собі, обдуривши себе, ти будеш здатний до злочину”. Керуючись відомим принципом „чесності з собою” та ідеями Артура Шопенгауера, що „філософові, як і поетові, мораль не повинна закривати правди”, В. Винниченко проникав у найпотаємніші закутки людської душі. Одні називали його „лікарем людських душ”, інші гостро засуджували „колупання” в темних її закутках.

1 Утопія - тут: мрія, що не здійсниться.

Поліна Самійленко в ролі Чорної Пантери з Лесем Курбасом у виставі „Чорна Пантера і Білий Медвідь” за твором Володимира Винниченка (1917)

1934 р. В. Винниченко разом із дружиною оселився у містечку Мужен, поблизу Канн (Франція), у невеликому будинку, який назвав „Закуток”. Тут він займався літературною творчістю та живописом. Письменник був одним із засновників „Артистичної секції”, створеної в квітні 1929 р. при Українській громаді в Парижі. Акварельні та олійні пейзажі, портрети, натюрморти й графічні композиції не раз експонувались у Франції та за її межами. На їхню художню вартість звернули увагу Поль Сіньяк і Пабло Пікассо. Український діаспорний художник, поет і перекладач Святослав Гординський назвав Винниченка „маляром далеко не аматорської міри”. Понад 20 живописних полотен В. Винниченка нині зберігаються в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України.

Марія Келлер стверджувала, що в його творчості насамперед вражає „надзвичайне багатство барв. Його пейзажі, квіти, “інтер'єри” просякнуті світлом і неначе прозорі”. Багаторічний друг В. Винниченка, професійний художник Микола Глущенко зазначив, що, „не маючи високого професійного знання, Винниченко ще з перших своїх малярських кроків дивував своїми досягненнями”.

1933 р. В. Винниченко написав відкритого листа до комуністичних вождів, у якому звинуватив їх в організації геноциду проти українського народу, „відновленні старої тюрми народів”. За це сталінська влада назвала письменника „старим вовком української контрреволюції”. У 1920-х рр. його твори виходили великими накладами, а „Книгоспілка” підготувала до друку „Зібрання творів” письменника в 28 томах, однак за вказівкою верхівки комуністичної партії всі вони зникли з крамниць і бібліотек більше ніж на 50 років. П'єси В. Винниченка припинили ставити на сцені, хоча вони входили до репертуару „Молодого театру” Леся Курбаса, стаціонарного українського театру Миколи Садовського та драматичного театру ім. Івана Франка („Гріх”, „Дисгармонія”, „Великий Молох”, „Панна Мара”, „Співочі товариства”).

Подружжя Винниченків. Фото 1940-х рр.

Будинок Винниченків у м. Мужен (Франція). Фото 1980-х рр.

Володимир Винниченко. Портрет дружини (1929)

Володимир Винниченко. У листопаді над озером (1932)

Під час німецької окупації Володимир Винниченко жив у Франції. Адольф Гітлер пропонував йому очолити уряд на окупованій території України, але той відмовився від маріонеткової посади. За це його відправили в концтабір, але через два тижні відпустили. Після війни В. Винниченко закликав уряди європейських держав до загального роззброєння і мирного співіснування. Філософсько-соціальну працю „Конкордизм” митець називав своєю „найкращою дитиною”1.

На схилі літ митець почувався особливо самотнім. У своєму „Щоденнику” він написав: „Ось кінчилося 70 років твоєму життю, а що ти маєш?.. Тепер ти вже думаєш, що треба продавати „Закуток”, щоб мати що їсти... Вже тепер розпитуємось, чи приймають французи у свої притулки для старих чужинців? А нація що ж?.. А їм що од того? Хай собі йде, куди хоче”.

Помер Володимир Винниченко 6 березня 1951 р., похований у французькому місті Мужен. До останніх днів він мріяв про повернення в Україну. Проте лише у часи незалежної України на батьківщину В. Винниченка, в теперішнє місто Кропивницький було передано його книжкову шафу, два письмові столи, крісло, друкарську машинку „Мерседес”, годинник і мішечок із грудкою української рідної землі.

1 Concorde (із фр.) - злагода, примирення.

Володимир Винниченко. Автопортрет (1929)

Микола Глущенко. Портрет В. Винниченка (1923)

В. Винниченко написав понад 100 оповідань, п'єс, сценаріїв, статей і памфлетів, тритомний історико- політичний трактат „Відродження нації”, двотомну філософську працю „Конкордизм”, 14 романів, 40 записних книжок „Щоденника” (1911-1951). Для дітей митець уклав збірку „Намисто”, став автором першого українського фантастичного роману „Сонячна машина”, його п'єси „Брехня”, „Чорна Пантера і Білий Медвідь”, „Закон”, „Гріх” були перекладені багатьма мовами.

Український фонд культури 1990 р. заснував Міжнародну премію ім. Володимира Винниченка, яку присуджують за особливі досягнення в літературі, мистецтві та благодійній діяльності. Центрально- український державний педагогічний університет у м. Кропивницькому носить ім'я В. Винниченка.

1994 р. український режисер Юрій Ляшенко зняв фільм „Записки кирпатого Мефістофеля” за мотивами однойменного роману письменника.

Пам'ятник Володимиру Винниченку в м. Кропивницькому (2010)

Діалог із текстом

1. Як ви розумієте епіграф до біографії письменника, яким стали слова самого В. Винниченка?

2. Що цікавого ви довідалися про життя і творчість В. Винниченка? Що найбільше вас вразило?

3. Скориставшись матеріалами з уроків історії України та додатковою літературою, підготуйте стислу доповідь про громадсько-політичну діяльність В. Винниченка.

4. Чому письменникові довелося емігрувати з СРСР і він не мав змоги повернутися на Батьківщину?

5. Про що свідчить грудка рідної землі, яку В. Винниченко возив із собою до кінця своїх днів?

6. У яких літературних жанрах цей митець був новатором? Чому вважають, що саме В. Винниченко започаткував українську художню фантастику? Яким саме своїм твором?

7. Якими ще талантами, крім літературного, був обдарований В. Винниченко?

8. Прокоментуйте одну з цитат про В. Винниченка, наведених у біографії письменника.

9. Яку віковічено ім'я В. Винниченка в наш час?

Діалоги текстів

Із наведених нижче афоризмів В. Винниченка виберіть один і спростуйте або належно доведіть його істинність, послуговуючись афоризмом іншого митця: а) „Поки робиш якусь роботу, вір у себе як у генія. Коли закінчив, стався до неї, як до витвору ворога, не прощаючи ні помилки, ні найменшого недогляду”; б) „Людство топчеться серед істин, як сліпець серед незнайомих вулиць. То знаходить їх і якийсь час іде ними, то губить і блудить, шукаючи знову, цюкаючи паличкою у різних "напрямках"”; в) „Чудний наш народ - і сильний, і сумний... Мав героїв - і ніхто їх не знав... Усе життя любив волю - і все життя жив рабом”.

Мистецькі діалоги

1. Розгляньте портрет В. Винниченка пензля М. Глущенка й порівняйте з фото письменника. На якому зображенні внутрішній стан письменника виражено яскравіше і чому?

2. Що ви можете сказати про талант Винниченка-художника на основі репродукцій його картин, уміщених у підручнику?