Українська література 10 клас (рівень стандарту) - О. В. Слоньовська - Літера ЛТД 2018

Суспільно-історичний, культурний контекст в Україні другої половини XIX ст. - ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XIX ст. - Українська література другої половини XIX СТ.

Друга половина XIX ст. в історії української літератури і культури в цілому позначена епохальними здобутками - передусім відбувається утвердження української мови в статусі літературної. Активізується громадянська й культурно-просвітницька діяльність: свідомі українці, митці й передова інтелігенція об'єднувалися в „Громади“ - культурно-мистецькі товариства.

У другій половині XIX ст. подібні процеси спостерігаються і на західноукраїнських землях. За підтримки Єлизавети Милорадович було створено Наукове товариство ім. Тараса Шевченка (1873), яке мало на меті сприяти розвиткові науки та культури України, розшматованої між двома імперіями. Ця свідома громадська діячка і щедра меценатка також відіграла особливу роль у заснуванні й розвитку товариства „Просвіта“, Полтавського філантропічного товариства, журналу „Правда“. На повну силу заявляють про себе такі самобутні письменники, як Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Іван Франко. Водночас у літературу приходить нове покоління письменників, які своїм талантом, щоправда, поступаються зазначеним вище, однак вражає їхня творча активність і громадянська позиція: Михайло Старицький, Олена Пчілка, Борис Грінченко та ін.

Творчість Івана Котляревського - „батька української літератури“ та потужна стихія Шевченкового поетичного слова засвідчили значний потенціал української мови та гідне місце українського красного письменства серед літератур світу. Наприкінці 50-х рр. XIX ст. побачили світ „Народні оповідання“ (1857) Марка Вовчка, „Повісті“ (1857) Григорія Квітки-Основ'яненка, перший історичний роман українською мовою „Чорна рада“ (1857) Пантелеймона Куліша та ін. Значний вплив на подальший розвиток української літератури справили видавничі проекти П. Куліша. Ідеться передусім про альманах „Хата“ (1860), де було надруковано твори Тараса Шевченка, Якова Щоголєва, Євгена Гребінки, Ганни Барвінок та ін., і журнал „Основа“ (1861-1862), завдяки якому публікувалися твори Т. Шевченка, П. Куліша, Марка Вовчка, Олекси Стороженка і багатьох письменників-початківців.

Інтенсивність розвитку української літератури, на жаль, призупинив спочатку Валуєвський циркуляр (1863), який декларував, що української мови „не было, нет и быть не может“, а тому й забороняв друкувати українською навчальні, популярно-просвітні й духовні книги. Черговий потужний дар по національній культурі - Емський указ (1876), який уводив додаткові заборони, а саме: на ввезення українськомовних книг, опублікованих за кордоном, та їхнє перевидання на теренах Російської імперії, на театральні постановки та публікацію текстів до музичних нот українською мовою. Як зазначалося в цьому указі, книги і журнали, видрукувані в Західній Україні чи Європі, опинялися поза законом. Тож нелегка доля на території підросійської України судилася, наприклад, творам „Лихий попутав“, „Лихі люди“, „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“ Панаса Мирного, що були видані у Львові та Женеві. Емський указ розривав культурну й видавничу співпрацю митців з Галичини та Наддніпрянської України, яка зародилася і продуктивно розвивалася в 60-х рр. XIX ст. Зусилля Російської імперії були спрямовані на денаціоналізацію українців, на заборону участі в будь-яких національних культурно-просвітницьких рухах, видавничих проектах. Тож літературна діяльність була надзвичайно небезпечною справою і вимагала не тільки особистої мужності, а й відданого служіння заявленій ідеї і формування національно свідомої інтелігенції. Українська література другої половини XIX ст. відіграла гуманістично-історичну роль у становленні національної самосвідомості.

„В історичній долі України це був складний час придушення царськими колонізаторами будь-яких виявів національного життя народу... Передчасна смерть забрала Шевченка, і здавалося, що над Україною вже навіки зависла пітьма політичної реакції“.

Петро Хропко