Українська література 10 клас (рівень стандарту) - О. В. Слоньовська - Літера ЛТД 2018

Особливості української прози другої половини XIX ст. - ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XIX ст. - Українська література другої половини XIX СТ.

Українська проза другої половини XIX ст. засвідчує тематичне багатство та розширення проблематики. Письменники-реалісти відображають складність і строкатість нових суспільних процесів. Закономірно, що в центрі художніх творів постають будні пореформеного села. Ідеться про соціальне розшарування сільського населення і його наслідки в долі людини: руйнування моральних засад у родині, поява безземельного селянства і нових сільських багатіїв, фінансове й моральне банкрутство вчорашніх поміщиків, початок пролетаризації селянства.

Проблему руйнування родинних зв'язків на ґрунті дрібних майнових інтересів Іван Нечуй-Левицький розгорнув у соціально-побутовій повісті „Кайдашева сім'я“.

Починаючи із 70-х рр. XIX ст. у прозових творах спостерігається зміна принципів характеротворення. У творах Панаса Мирного, Івана Франка, Бориса Грінченка вже немає традиційної для, скажімо, Марка Вовчка опозиції: пани-кріпосники - аморальні визискувачі, селяни - безпомічні й безмовні жертви.

У прозі другої половини XIX ст. акцентовано морально-психологічну проблематику. Письменники-реалісти висвітлюють докори сумління героя за вчинені злочини. Так, Панас Мирний у романі „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“ психологічно переконливо змалював процес душевної спокути як головного героя Чіпки Варениченка, так і другорядних персонажів: „А може ж, воно й гріх так робити?.. Може, за все те оддячиться, хоч не на сім, то на тім світі!“ (Тимофій Лушня).

Проблема драматичного, а часом трагічного становища української жінки, яку в 1860-х рр. актуалізувала у своїх оповіданнях Марко Вовчок, поступово трансформується в проблему жіночої емансипації, про яку так виразно заявляє Павло Радюк („Хмари“ Івана Нечуя-Левицького). Іще потужніше ця проблема постала в прозі 80-90-х рр. XIX ст. у творах Олени Пчілки, Івана Франка та Михайла Павлика.

„Се вже не та поетична, подекуди аж переборщено поетична та квітчаста мова Марка Вовчка, не штучна, силувана, академічно неповертлива мова Куліша, - се переважно буденна мова українського простолюддя, проста, без сліду афектації, але проте багата, колоритна і повна тої природної грації, якою вона визначається в устах людей з багатим життєвим змістом“.

Іван Франко

Українська проза другої половини XIX ст. прикметна й тим, що все частіше в епіцентр художнього зображення потрапляє проблема різночинної інтелігенції та з'являється національна інтелігенція: „Хмари“ (1874), „Над Чорним морем“ (1890) І. Нечуя-Левицького, „На дні“, „Перехресні стежки“ (1900) І. Франка. Письменники створють галерею позитивних образів інтелігента-народника, „нового чоловіка“, який ставить перед собою шляхетне завдання - підвищення освітньо-культурного рівня селянства.

Нові соціальні колізії та новий об'єкт зображення, відповідно, потребував і нових засобів художнього відтворення. Зазнає змін і характер оповіді: замість форми Я-оповідач (перша особа однини), письменники вдаються до форми третьої особи. Зменшується роль і значення повчальності, поглиблюється авторська присутність і психологізм.

У цей час спостерігається активний розвиток повістевих і романних форм, які давали можливість змалювати життя у всіх його проявах, актуалізувати соціально-політичні та філософські проблеми. Ідеться про соціально-побутові повісті „Причепа“ (1869), „Микола Джеря“ (1878), „Кайдашева сім'я“ (1879), „Бурлачка“ (1880) І. Нечуя-Левицького; соціально-психологічні повісті й роман „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“ (1876) Панаса Мирного.

Жанрово-стильовими пошуками позначені 80-90 рр. XIX ст. У цей час високий потенціал художнього слова засвідчує українська історична проза. З'являються твори широкого хронологічного і тематично-змістового діапазону: повість „Захар Беркут“ (1883) Івана Франка, повісті „Облога Буші“ (1891), „Червоний диявол“ (1896), „Заклятий скарб“ (1900), „Разбойник Кармелюк“ (1903), трилогія „Богдан Хмельницький“ (1894-1897), дилогія „Молодость Мазепы“ (1893), „Руина“ (1899) Михайла Старицького, романи „Князь Єремія Вишневецький“ (1897) та „Гетьман Іван Виговський“ (1898) Івана Нечуя-Левицького тощо.

Мала форма жанрово урізноманітнюється: отже, йдеться як про звичні соціально-побутові, так і про соціально-психологічні, сатиричні та алегоричні оповідання.