Українська література 10 клас (профільний рівень) - Василь Пахаренко 2017

Іван Карпенко-Карий (1845—1907)
Українська драматургія ХІХ ст.
Реалізм

Всі публікації щодо:
Карпенко-Карий Іван

Іван Карпенко-Карий (справжнє прізвище — Тобілевич) народився 17 вересня 1845 р. в с. Арсенівці поблизу Єлисаветграда (нині Кропивницький) у родині управителя поміщицького маєтку.

Його батько, Карпо Адамович Тобілевич, хоч і був шляхтичем, проте не мав достатньо документів для підтвердження дворянського походження. Він багато разів безуспішно добивався визнання свого благородного статусу, але так і не досягнув омріяної мети, оскільки в багатьох паперах по-різному фігурувало прізвище предків. Саме цей факт був формальним приводом для відмови в затвердженні роду Тобілевичів у дворянському званні.

Мати, Євдокія Зіновіївна Садовська, походила із с. Саксагані, з колись вільного козацького роду, який потрапив у кріпацьку залежність, з неволі її викупив Карпо Адамович перед одруженням.

Батьки драматурга мали сильні й красиві голоси, до того ж батько був цікавим оповідачем-гумористом.

Неграмотна мати часто переказувала дітям сцени й прекрасним голосом співала пісні з драми «Наталка Полтавка». Тому вже змалку всі вони закохалися в театр. Усе це зумовило унікальний факт: родина Тобілевичів подарувала Україні чотири театральні зірки першої величини: їхні діти — Іван, Микола, Панас і Марія — стали видатними діячами культури, корифеями вітчизняного театру.

Іван здобув освіту в Бобринецькому повітовому училищі, на цьому (через матеріальну скруту батьків) офіційні «університети» для нього закінчилися, хоча й завершив навчання з дипломом першого учня (з відзнакою) і мріяв про університет. Спочатку батько відрядив 14-річного хлопця до канцелярії знайомого пристава писарчуком з платнею... 2 рублі 50 коп. на місяць (бо для офіційного чиновницького працевлаштування треба було мати не менше 16 років). І тільки наприкінці 1864 р. юнака було прийнято на державну службу до Бобринецького повітового суду канцеляристом третього розряду. Чиновницька кар'єра Тобілевича зростала стрімко, і він, імовірно, досягнув би більших висот, але його ідейні переконання патріота й народолюба вступали в суперечність із службовим становищем.

Душею веселої гамірної компанії молодих канцеляристів, які любили збиратися разом після нудної роботи, був Марко Кропивницький. Він мав привітну, артистичну вдачу, чудовий голос. Отож Іван здружився з Марком. Відтоді їхня приязнь тривала все життя.

Незважаючи на чиновницьку рутину, І. Тобілевич багато читав, займався самоосвітою. З дитячих літ мріяв про театр, і коли в Бобринці утворився аматорський драматичний гурток, він став одним із найактивніших його учасників. Захоплення сценою було настільки сильним, що хлопчина ходив пішки за півсотні кілометрів до Єлисаветграда, щоб подивитися «Наталку Полтавку» у виконанні місцевих акторів, а також виставу шекспірівського «Отелло» за участю видатного американського трагіка А. Олдріджа в головній ролі.

1869 р. Іван оселяється в Єлисаветграді. Тут разом з учителями реальної школи засновує новий драматичний гурток, ставить п'єси І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, О. Пушкіна, О. Грибоєдова, М. Гоголя, О. Островського. У театрі юнак зустрів і свою пару. У п'єсі «Назар Стодоля» він грав роль Назара, а його кохану Галю — Надія Тарковська. І якось непомітно сценічна любов переросла в реальну. Молодятам довелося долати ті самі перешкоди, що і їхнім героям: батько дівчини спочатку категорично заперечував шлюб. Надія була шляхтянкою старопольського роду, донькою заможних батьків. І ось трапляється їй не пан, не багатий, не визначного становища, а скромний чиновник поліції. І це при ненависті польських патріотів до представників російської репресивної машини.

І все ж 1870 р. Іван і Надія одружилися (до речі, з роду Тарковських вийдуть геніальні митці ХХ ст. — поет Арсеній Тарковський та його син, усесвітньо відомий кінорежисер Андрій Тарковський).

Іван Тобілевич. 1871 р.

У передмісті Єлисаветграда подружжя оселилося в затишній садибі. Саме тут народилися їхні діти: Галя, Назар, Юрко й Орися.

Дім Тобілевичів став осередком українського мистецького та громадсько-політичного життя в місті. Тут збиралися учасники аматорського театрального гуртка, який очолювали І. Тобілевич і М. Кропивницький. Душею літературно-співочих зібрань була Надія. Вона любила музику, театр, літературу, чудово грала на роялі, складала музику до українських пісень, у всьому підтримувала чоловіка.

Надія Тобілевич (Тарковська)

На гроші з посагу дружини І. Тобілевич заснував неподалік від Єлисаветграда хутір: збудував велику хату, стайню, різні господарські приміщення. Батькам дуже хотілося, щоб діти виростали на природі, на степовому привіллі. Тут родина проводила відпустки, і саме тут пізніше Іван Карпович напише свої найкращі драматичні твори.

Духовне задоволення він діставав від театру, який став сенсом його життя. 1875 р. І. Тобілевич ініціював постановку «Назара Стодолі». Відомий композитор П. Ніщинський спеціально для вистави створив музичну композицію «Вечорниці» як вставну сцену, відтоді особливої популярності набув чоловічий хор з «Вечорниць» «Закувала та сива зозуля».

Діти Тобілевичів — Назар, Орися, Юрій. 1883 р.

Завдання основного рівня

Послухайте «Вечорниці» у виконанні оркестру й хору Тернопільської філармонії (адреса в Інтернеті: https://www.youtube.com/watch?v=PfyaifgeFaY). Які враження у вас викликали мелодія, спів і гра акторів? Який фрагмент дійства особливо зацікавив? Чому? Зверніть увагу на спектр емоцій, виражених у композиції. Назвіть або зобразіть відповідними кольорами цей ланцюжок.

Драма Т. Шевченка настільки захопила митця, що він назвав своїх дітей іменами її героїв — Назаром і Галею, собі також узяв як творчий псевдонім прізвище одного з героїв — Гната Карого, поєднавши його з іменем батька. Неабияким ризиком було ставити твори вітчизняних авторів у період заборони української мови.

На жаль, не судилося довге родинне щастя Тобілевичам. Спочатку захворіла старша 6-річна донька Галя. Надія повезла її на лиман для лікування, купаючи дитину, застудилася сама й незабаром згасла від сухот. А слідом за нею не стало й доньки. Іван Карпович дуже тяжко переніс ці удари долі. На пам'ять про кохану дружину він назвав їхню садибу хутором Надія. Нині це відомий історико-культурний заповідник і просто мальовниче, казкове місце.

Завдання основного рівня

Здійсніть віртуальну 3D-ексурсію на хутір Надія (адреса в Інтернеті: https://tourinfokirovograd.wordpress.com/2016/08/12/хyтір-надія-3d-віртyальна-екскурсія/). Розкажіть про свої враження від побаченого.

Іванові Карповичу були близькі народницькі переконання, ідеї культурництва, просвітянської місії інтелігенції. Він був членом нелегального гуртка, поширював заборонену літературу, використовував своє службове становище для допомоги політичним діячам, яких переслідував царський уряд. І ось 1883 р. його було звільнено зі служби, як неблагонадійного. Сталося це через донос товариша по службі. Пізніше І. Франко влучно скаже, що царський уряд утратив тоді поліційного пристава І. Тобілевича, а Україна придбала драматурга І. Карпенка-Карого.

Митець із цього моменту ще з більшим натхненням і новими силами поринає у творчість: цього року з-під його пера виходить прозовий твір «Новобранець», перша драма «Чабан», яка пізніше дістала назву «Бурлака». П'єсу він написав для трупи М. Старицького, у якій грали його молодші брати — Панас (що виступав під псевдонімом Саксаганський) і Микола (під псевдонімом Садовський), до цього колективу згодом увійшов й Іван Карпович.

1884 р. І. Тобілевича було заарештовано й відправлено в адміністративне заслання до маленького віддаленого містечка Новочеркаська (на Дону).

В один момент у митця було забрано сенс життя — змогу грати в театрі, йому буквально загрожувала голодна смерть. Тому довелося працювати ковалем і палітурником, щоб хоч якось себе прогодувати. Не дали зламатися лише козацька сила волі й кохана жінка.

Із Софією вони познайомилися ще в Києві. Якось до театру М. Старицького прийшла молода вродлива хористка з навдивовижу красивим голосом, походила з польського шляхетського роду, але була дуже бідною. Одного разу молоді хлопці з трупи почали насміхатися з нової хористки-шляхтянки, довівши її до сліз. Вони не знали, що дівчина рано втратила батька, а вітчима заслали в Сибір за участь у польському русі, тому родина зовсім зубожіла й Софії довелося з юних літ працювати гувернанткою. Тоді Іван Карпович став на захист дівчини, а потім підтримував її. А через рік Софія, покинувши все, приїхала до нього на заслання, облаштувала побут. Навіть в умовах гласного нагляду поліції, обшуків і допитів драматург написав п'єси «Бондарівна», «Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля». Лише через п'ять років митець повернувся в Україну й оселився на рідному хуторі (І. Тобілевичу заборонили жити у великих містах).

Софія Тобілевич (Дитківська)

Хліборобська праця, спілкування із селянами, спостереження за капіталізацією в Україні стали тим щедрим ґрунтом, на якому з'явилися найкращі твори драматурга — комедії «Сто тисяч» (1889) і «Хазяїн» (1900).

1889 р. І. Тобілевич повернувся на сцену й більше ніколи її не залишав.

З 1890 по 1900 р. митець, крім уже згаданих, написав ще кілька п'єс, найвідоміша з яких — історична драма «Сава Чалий». В останні роки драматург повернувся до улюбленого свого жанру — соціальної комедії («Суєта», «Житейське море»).

Стомлений тяжкими ударами долі, митець усе частіше скаржився на здоров'я. Час від часу виїжджав то на хутір Надія, то в Єлисаветград, щоб заспокоїтися, відпочити, але хвороба не відступала. Намагаючись урятувати брата, П. Саксаганський влаштував йому поїздку до Берліна для лікування. Після обстеження лікарі винесли страшний вердикт: хвороба невиліковна. 2 вересня 1907 р. І. Карпенко-Карий помер. Його тіло перевезли в Україну й поховали поруч з батьком на цвинтарі, неподалік від хутора Надія.

І. Карпенко-Карий у ролі полковника Барабаша в п'єсі М. Старицького «Богдан Хмельницький». 1899 р.

Творчий доробок. Літературній праці драматург присвятив двадцять п'ять років життя. З-під його пера вийшло 18 п'єс. Деякі з цих творів за манерою написання ✵ романтичні («Бондарівна», «Наймичка», «Безталанна», «Ґандзя», «Сава Чалий» та ін.), інші — ✵ реалістичні («Бурлака», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море»). Драматургія митця вражає тематичним і жанровим багатством, у своїй цілості розкриває перед нами широку й багатогранну картину життя України впродовж століть.

Ви вже знаєте, що основні жанри драматичного роду літератури — трагедія та комедія. В українському театрі в другій половині ХІХ ст. набула популярності й така особлива жанрова форма, як трагікомедія.

Теорія літератури

Трагедія (від грецьк. цапина пісня) — це драматичний твір, у якому зображено зіткнення непримиренних життєвих суперечностей, а незвичайний герой потрапляє в безвихідне становище, уступає в боротьбу з нездоланними в цій ситуації силами та, як правило, гине.

Комедія (від грецьк. весела процесія з музикою, танцями та співами) — драматичний твір, у якому за допомогою засобів гумору й сатири розвінчуються негативні суспільні та побутові явища, змальовується смішне.

Трагікомедія — драматичний твір, у якому поєднуються ознаки трагедії та комедії: «Ревізор» М. Гоголя, «Чмир» М. Кропивницького. Трагікомічне світобачення породжується глибинною любов'ю до людини, умінням розуміти й прощати іншого, пов'язане з усвідомленням відносності чіткого розмежування добра і зла. У таких творах одні й ті ж явища висвітлюються водночас трагічно й комічно, при цьому трагічне та комічне взаємно посилюються, а співчуття автора до одного персонажа суперечить співчуттю до іншого.

Романтичне крило творчості письменника представляє соціально-психологічна трагедія «Безталанна» (1884). Любовний трикутник — вічна тема в драматургії. Гнат, будучи закоханим у Варку, одружується із Софією, а потім убиває її. І. Карпенко-Карий зосередив увагу на буднях молодої сім'ї, прагнучи кожен вчинок своїх героїв психологічно вмотивувати. Важливий момент: автор не дає прямої, простої відповіді на запитання: «Хто винен у цій трагедії?», а залишає його відкритим для глядача. Адже справді, людська душа надзвичайно складна й суперечлива, сказати б, «різнокольорова», а не «чорно-біла». Митець наголошує на цьому, розкриваючи нестерпний внутрішній психологічний конфлікт героя.

У драмі «Безталанна» дія чітко обмежена суто побутовою сферою — без сумніву, через Емський указ: суворі цензурні заборони звертатися до історичних чи актуальних суспільно-політичних тем. Ось чому в тогочасних драмах корифеїв переважає здебільшого тема кохання, приправлена танцями й піснями.

Незважаючи на такі перешкоди, І. Карпенко-Карий усе ж таки звернувся до історичної тематики: п'єси «Паливода XVIII століття» (1893), «Ґандзя» (1902), «Бондарівна» (1884), «Мазепа» (1893). Вершинним твором митця на цю тему вважають трагедію «Сава Чалий» (1899).

У 1860-х роках композитор М. Лисенко записав на Полтавщині історичну пісню «Ой, був в Січі старий козак». Ішлося в ній про реальний факт: 1741 р. гайдамацький ватажок Гнат Голий покарав за відступництво колишнього свого побратима Саву Чалого. Колись козацький сотник Чалий служив у польського магната, а потім (у 1734 р.) перейшов на сторону гайдамаків. Проте після поразки повстання знову «відклонився до ляшеньків».

І. Карпенко-Карий, зацікавившись цією темою, поглибив та ускладнив конфлікт. Його Сава — яскрава, проте внутрішньо суперечлива особистість. Він — зрадник мимоволі, показаний на тій межі компромісу, за якою, власне, і розпочинається відступництво.

Душу козака підточують постійні сумніви. Чалий остерігається, як би безперервними війнами не перетворити рідний край на руїну. Гайдамаччина може скотитися до розбишацтва, тому йому ближчий «бой чесний», відкритий, а не «партизанство». Вносить сум'яття й симпатія до панянки Зосі. Чалий намагається «задавити своє кохання», щоб воно не стало на перешкоді головній меті — визволенню Вітчизни. І все ж...

Автор змальовує його не як банального зрадника-запроданця. Звісно, спокуси теж зробили своє («Там кохання, там слава мене жде», — міркує «пізній» Сава). Але ж спочатку був самообман! Суб'єктивно козак прагне добра для України, однак заплутується у своїх сумнівах. Якщо співвіднести криваві передбачення Чалого з розгортанням реальної гайдамаччини, то вони мали підстави. І все ж у виборі козак фатально помилився.

Трагедія Сави Чалого — це ще й живе віддзеркалення трагічно-кривавих суперечностей самої історії, які часто не мають однозначно позитивних розв'язок.

Завдання основного рівня

1. Якими подіями з історії України ви можете проілюструвати цю тезу?

2. Який персонаж М. Гоголя близький до Сави Чалого? Що спільне й відмінне в їхніх характерах і долях?

Яскраві зразки реалістичної творчості митця — соціальні сатиричні п'єси «Сто тисяч» (1890) і «Хазяїн» (1900), які проникливо показують образ скупого багатія. Нові хазяї в новому капіталістичному суспільстві займаються «стяжанням1 в ім'я стяжання», і саме накопичення капіталу на тлі злиденного життя селян становить основу конфлікту цих п'єс. Обидва твори в критиці дістали назву «драма стяжання».

1 Стяжання — користолюбство, здирництво.

Образи грошовитого скнари досить поширені у світовій літературі. Але І. Карпенко-Карий збагатив цю галерею національним колоритом. Його персонажі багато в чому схожі на «міщанина-шляхтича», чи «скупого Гарпагона» Мольєра, або на «скупого лицаря» О. Пушкіна, але й вирізняються суто українською специфікою.

І. Тобілевич створив новий тип соціальної драми. Він розвинув традицію гоголівської принципово «безгеройної» (тобто без позитивного героя) комедії. Експериментував письменник і над композицією. Комедійний сюжет він розгортав навколо одного персонажа, а його оточення змальовував контрастними барвами, що дає змогу відтінити, яскравіше виявити суть головної дійової особи й одночасно висвітлити психологію різних суспільних верств.

Герасим Калитка («Сто тисяч») — малоосвічений та жадібний сільський буржуа, якому постійно «копиталу не хватає», щоб прикупити ще більше земельки.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.