Українська література 10 клас (профільний рівень) - Василь Пахаренко 2017

Іван Франко (1856—1916)
Література в Галичині наприкінці ХІХ ст.
Модернізм

Всі публікації щодо:
Франко Іван

Цей митець — найвидатніша після Т. Шевченка постать в українській культурі, геній світового рівня, який засвідчив своєю творчістю титанічний духовний потенціал нашої нації.

Іван Франко народився 27 серпня 1856 р. в селі Нагуєвичах Дрогобицького повіту недалеко від м. Львова.

Його батько, Яків, був заможним господарем, сільським ковалем. Ще король Данило Галицький нагородив його далекого предка за військову доблесть шляхетським титулом. Яків зажив пошани в рідному селі своєю доброчинністю: зробив для церкви іконостас і подарував дорогоцінне Євангеліє в срібній оправі, поставив пам'ятний хрест на честь скасування кріпацтва.

Мати, Марія, також походила з хоч і збіднілого, але шляхетського роду Кульчицьких. До речі, родичем їй доводився легендарний Юрій Кульчицький, герой Віденської битви 1683 р., який відкрив для європейців каву. Марія була гордої вдачі, мала чутливе до краси серце. Сина-первістка кликала Мироном, бо вподобала це ім'я більше, як Іван.

З ранніх літ Івана, як і інших сільських дітей, привчали до роботи, найперше — пасти гусей. Ріс допитливим і мрійливим, вирізнявся багатою уявою. Як і малий Шевченко, бігав шукати залізні стовпи, за якими лягає спати на ніч сонце. Милувався річкою, у якій відбивається небесна блакить, але боявся туди ходити, щоб не потрапити на небо... Дуже любив сидіти в куточку батькової кузні й слухати дорослих, які розповідали про своє тяжке життя-буття. Уже тоді, мабуть, зріло в його душі затяте бажання захищати цей нещасний народ.

«Якесь воно не таке, як люди», — казали про нього сусіди, і це ж саме «не таке» помічав у ньому й батько, вирішивши будь-що віддати сина в науку.

Завдання основного рівня

Що вам запам'яталося про життя та творчість І. Франка з вивченого в попередніх класах?

Об'єднавшись у групи, оберіть та простудіюйте в кожній з них одну з праць про життя митця-генія («Для тебе, тату» А. Франко-Ключко; «Спогади про Івана Франка», упорядк. М. Гнатюка; «Бажав я для скованих волі: Біографія І. Франка» Р. Горака; «І остатня часть дороги... Іван Франко: 1908-1916» Я. Мельник). Доповніть біографічний матеріал підручника додатковими відомостями, які вас особливо вразили.

Спочатку Іван навчався в початковій школі сусіднього села Ясениці-Сільної (1862-1864), а пізніше — у так званій нормальній школі Дрогобича (18641867) і Дрогобицькій гімназії (1867-1875). Добре оволодів трьома мовами: українською, німецькою та польською. Навчання в цих закладах було марудним: талановитий хлопець постійно зазнавав знущань від своїх учителів, хоч і виявляв великі здібності та старання. Спочатку Івана, як «хлопського сина», посадили на задню лавку, але вже незабаром у нього були найкращі знання, й тому він опинився на першій лавці відмінників. На екзамені був присутній батько. Коли сина викликали вручати нагороду за відмінне навчання, батько не втримався й голосно заплакав з радості.

Про ранні дитячі роки та навчання йдеться в автобіографічних оповіданнях-спогадах митця — «У кузні», «Малий Мирон», «Отець-гуморист», «Чистописання», «Олівець», «Грицева шкільна наука». Прочитайте ці твори й проілюструйте матеріал підручника найпоказовішими епізодами.

У 9-річному віці хлопець втратив найближчого порадника — свого батька. Це сталося напередодні Великодня. Відтоді аж до самої смерті кожної великодньої суботи І. Франко дотримувався суворого посту.

Його мати залишилася з чотирма дітьми та розладнаним господарством, на яке почало претендувати багато родичів. Щоб підтримати родину й господарство, вона вийшла заміж удруге. Вітчим, Гриць Гаврилик, був доброю людиною, він щиро полюбив дітей своєї дружини, сприяв тому, щоб Іван навчався далі в школі (бо такою була остання батькова воля). У 16-річному віці І. Франко втратив і матір, яку дуже любив.

Незважаючи на життєві трагедії, Франко-сирота навчався в Дрогобицькій гімназії дуже добре, став найкращим учнем. Мав блискучу пам'ять: годинну лекцію вчителя міг продиктувати однокласникам майже слово в слово.

Юнак мусив сам хоч якось заробляти на прожиття: він давав платні уроки з математики, іноземної мови, історії однокласникам із багатших родин. Навчаючись у гімназії, Іван зібрав чималу бібліотеку — майже 500 томів, захопився фольклором. Спочатку пісні записував від матері, далі — кругом, де тільки випадала нагода, уже незабаром уклав два великі зошити записів — майже 800 творів.

У цей же час юнак сам починає писати. 1874 р. у львівському студентському журналі «Друг» під псевдонімом «Джеджалик» уперше з'являються вірші 18-річного Івана — «Моя пісня» і «Народна пісня».

1875 р. І. Франко вступив на філософський факультет Львівського університету. Тут панувала польська мова. Усім студентам нав'язували великопольський шовінізм, зневагу до українського слова, з яким, мовляв, можна йти хіба «до худоби й до гною». Навчання провадилося консервативно й примітивно, навіть на кафедрі руської словесності, якою керували москвофіли.

Іван Франко, учень 3 класу. 1870 р.

Тому юнак активно займається самоосвітою, особливо захоплюється Ч. Діккенсом, Е. Золя, Л. Толстим, Г. Флобером, а надто Шевченковим «Кобзарем» (який майже весь вивчив напам'ять), студіює найпопулярніших на Заході філософів. Також продовжує співпрацювати зі студентським журналом «Друг», друкуючи в ньому свої нові переклади, вірші, літературно-критичні розвідки, публіцистичні праці, прозові проби. І. Франко починає брати участь у суспільно-політичному житті, навколо нього гуртується патріотично налаштована молодь.

У той час уми передових діячів Європи заполонили новомодні соціалістичні ідеї, які, здавалося, дадуть свободу та щастя людині й нації. Молоді небайдужі галичани теж переймаються цими ідеями. Їхнім духовним учителем стає М. Драгоманов. Ерудований, запальний, прогресивний, дійовий професор цілком підкорив юні серця. У листах до молоді (які друкувались у журналі «Друг») він влучно критикував безнадійно застарілі, ретроградні, провінційні форми громадського й культурного життя Галичини. Натомість закликав учитися, орієнтуватися на передові європейські досягнення в культурі й революційному русі, присвячувати себе служінню пригнобленому народові, доводив, що вільне й демократичне суспільство можна побудувати тільки за рецептами соціалізму.

І. Франко (у центрі) з товаришами. 1875 р.

І. Франкові це захоплення обійшлося надто дорого. 1877 р. його було вперше заарештовано (разом з іншими однодумцями) за поширення нелегальної літератури.

Митець провів в ув'язненні 9 місяців разом із кримінальними злочинцями. У тісній, задушливій камері перебувало 12-18 людей, за браком місця лише дехто спав на нарах, решта — під ними на підлозі. Іванові доводилося ночувати під прочиненим вікном, тому щоранку прокидався, маючи у волоссі сніг. У тюрмі юнак підірвав здоров'я, що через багато літ призвело до паралічу рук і важкої смерті.

Після звільнення галицька інтелігенція показово вороже поставилася до І. Франка: майже всі видавництва не хотіли друкувати його твори. Адже тоді соціалізм у поміркованому міщанському суспільстві ототожнювався з тероризмом. Івана позбавили стипендії, перед ним зачинилися двері «Просвіти», «Руської бесіди», інших товариств і бібліотек, його зреклося багато приятелів, перестав виходити друком журнал «Друг».

Але найбільше підкосила юнака особиста любовна драма: батько його коханої, Ольги Рошкевич, який перед тим дав згоду на заручини, тепер заборонив опальному митцеві з нею зустрічатися й змусив дочку вийти заміж за іншого. Довідавшись про цей шлюб, Іван тяжко занедужав, мало не помер.

У цей час І. Франко заробляє собі на прожиття публікаціями, але в польській пресі, бо в українській відмовляються друкувати його твори. Він часто голодує.

Незважаючи на це, юнак поринає в роботу. Разом із товаришем і співв'язнем Михайлом Павликом починає видавати на кошти, отримані від М. Драгоманова, журнал «Громадський друг», у першому числі якого друкує свій вірш з промовистою назвою «Товаришам із тюрми»:

Наша ціль — людське щастя і воля,

Розум владний без віри основ,

І братерство велике, всесвітнє,

Вільна праця і вільна любов!

Після заборони «Громадського друга» І. Франко видає два збірники журнального типу «Дзвін» і «Молот», що по суті були продовженням попереднього часопису. У цих виданнях був надрукований знаменитий вірш «Каменярі». У серії книжок «Дрібна бібліотека» митець публікує багато своїх перекладів із різних літератур. Як журналіст, він зближується з робітництвом, ознайомлює українських трударів з основами економіки, з формами боротьби робітників за свої права в Європі, із соціалістичними ідеями. Навіть бере участь в організації страйку у Львові. Наслідком цієї діяльності стає повість-викриття бориславських капіталістів «Boa constrictor» (з латин. удав справжній).

Насичена діяльність митця була перервана другим його несподіваним арештом у березні 1880 р. й тримісячним ув'язненням у коломийській тюрмі. Івана звинуватили в підбурюванні місцевих селян проти «законного порядку» і влади.

Після звільнення хворого на малярію, голодного поета жандарми гнали пішки з Коломиї до рідного села під нагляд місцевої влади. Спочатку староста заборонив йому мешкати в Нагуєвичах, аж доки не надійде паспорт з Дрогобича. Тому конвой погнав украй знесиленого арештанта назад. Згодом він згадував: «Тяжка це була дорога, після котрої мені на обох ногах повідпадали нігті на пальцях». Потрапивши під крижаний дощ, Іван зліг з лихоманкою. Помер би від виснаження в коломийському готелі, якби готельний слуга не зжалівся та не поділився мисочкою супу. Враження про ці поневіряння письменник передасть у повісті «На дні».

Після повторного арешту І. Франка виключили з університету. З 1881 р. у Львові за участі письменника виходить друком журнал «Світ», у якому він публікує «Борислав сміється» — перший у європейській літературі роман з робітничого життя. Через матеріальну скруту митець змушений повернутися в Нагуєвичі до вітчима й працювати по господарству. Часу на творчість не було, тож І. Франко писав уночі. У таких умовах він (як згадуватиме потім з усмішкою, «між курми та телятами») створює блискучу історичну повість «Захар Беркут», перекладає трагедію «Фауст» Й. В. Ґете, поему «Німеччина» Г. Гейне, пише статті про Т. Шевченка.

З 1883 р. письменник знову у Львові, тут він працює в журналі «Зоря». У 1885-1886 рр. нелегально відвідує Київ з метою поглибити співпрацю інтелігенції Західної та Східної України, розділених між двома імперіями. Тут письменник налагоджує контакти з М. Лисенком, М. Старицьким, І. Нечуєм-Левицьким, іншими знаними діячами.

Перебуваючи в травні 1886 р. в Києві, І. Франко познайомився з освіченою, розумною, щирою дівчиною, яка походила з давнього козацько-старшинського роду, випускницею Вищих жіночих курсів Ольгою Хоружинською. Курсистку приваблювала популярність його як політичного діяча й письменника. Любовних віршів І. Франко їй не писав, та після недовгого листування, зважаючи на свої політичні ідеали, узяв з нею шлюб. На весіллі, що сприймалося як вінчання Західної та Східної України, у київській каплиці Колегії П. Ґалаґана були Олена Пчілка, М. Лисенко й інші члени «Старої громади».

Іван Франко (уривок з автобіографічного листа): «З теперішньою моєю жінкою я одружився без любові, а з доктрини, що треба одружитися з українкою [тобто дівчиною зі Східної України, а не з галичанкою. — В. П.], і то більш освіченою, курсисткою. Певна річ, мій вибір був не архіблискучий, і, мавши іншу жінку, я міг би розвинутися краще й доконати більшого, ну та дарма, судженої конем не об'їдеш».

Родинне життя Франків було нелегким. У львівському середовищі Ольга так і залишилася чужою, часто її називали зневажливо «москалькою», «малороскою». Спочатку подружжя підтримувало стосунки на порозумінні й повазі. О. Хоружинська вивчила українську мову, була вірною дружиною, доброю матір'ю (народила І. Франкові чотирьох дітей), дала гроші на його навчання в аспірантурі. Допомагала чоловікові в літературній праці, за свій кошт опублікувала його книжку «В поті чола» і вдруге збірку «З вершин і низин». Вони разом видавали журнал «Життє і слово», поет присвятив дружині одну з найкращих своїх збірок «З вершин і низин». Але постійні нестатки, важка непродуктивна праця й негаразди озлобили Ольгу, поступово призвели до тяжкої нервової недуги... Незважаючи на це, І. Франко до кінця життя шанував свою дружину, був вдячним їй за щастя батьківства, за підтримку.

Особливо щасливим у бурхливій біографії митця став 1887 р. Тоді народився син-первісток Андрій, вийшла друком поетична збірка «З вершин і низин», яку за рівнем таланту та силою впливу на українство вдумливі критики порівнювали з «Кобзарем».

Проте 1889 р. І. Франка було заарештовано втретє вже під цілком надуманим приводом. На цей раз його мало не звинуватили в державній зраді на користь Російської імперії за зв'язки з наддіпрянськими українцями.

Ольга й Іван Франки. 1875 р.

У 1890-х роках з'являються збірки інтимної лірики «Зів'яле листя» і морально-повчальна «Мій Ізмарагд».

Родина з малими дітьми дуже бідувала. Дружина сподівалася, що матеріальне становище покращиться, якщо чоловік стане університетським викладачем. Нарешті І. Франко підкорився її вмовлянням, хоча й усвідомлював безнадійність цього задуму (казав: «Скорше Австрія перестане бути Австрією, ніж мене допустять до університетської кафедри»).

Львівський професор О. Огоновський, який згодом за іронією долі започаткує наукове франкознавство, побоявся стати науковим керівником такого неблагонадійного пошукувача. Тому докторську дисертацію І. Франко захистив не у Львівському, а у Віденському університеті 1892 р.

Діти Франків: Андрій, Тарас, Петро та Ганна

Після здобуття ступеня доктора філософії І. Франкові, однак, не вдалося влаштуватися на вільне місце доцента у Львівському університеті. Тут він прочитав лише вступну (пробну) лекцію ««Наймичка» Т. Г. Шевченка», яка вразила всіх присутніх науковою глибиною та майстерністю викладу. Проте місцева влада, яку очолювали поляки, зробила все, щоб перешкодити цьому призначенню.

У безвиході митець ціле десятиліття (1887-1897) мусив працювати журналістом і ще й у чужомовних польських та австрійських виданнях (як сам пізніше з гіркою усмішкою писав: «У наймах у сусідів»).

1895 р. І. Франко погодився балотуватися до парламенту. Однак австрійські власті й польські шовіністи щоразу (у 1895, 1897, 1898 рр.) вдавалися до провокацій та насильства, щоб перешкодити обранню «неблагонадійного хлопського» кандидата.

Протягом 1898-1908 рр. він очолював філологічну секцію при Науковому товаристві імені Шевченка.

1902 р. на гроші, зібрані громадськістю з нагоди 25-літнього ювілею його творчої діяльності, і на дружинин посаг І. Франко нарешті побудував власний просторий дім. Окрему кімнату відвів для книгозбірні, яка налічувала 13,5 тис. томів, найчастіше рідкісних, і була предметом особливої гордості господаря.

Етапним явищем у вітчизняній літературі став міський роман «Перехресні стежки» (1900), у якому І. Франко художньо втілив свій гіркий досвід громадської роботи, зокрема участі у виборах.

На межі ХІХ-ХХ ст. письменник перебував у центрі літературного життя не лише Галичини, а й усієї України (згадайте його літературно-критичні відгуки на твори Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького, І. Карпенка-Карого, М. Старицького, які не раз цитовано в цьому підручнику). Сприяв об'єднанню мистецьких сил обох частин України журнал «Літературно-науковий вісник», першим редактором якого самовіддано працював І. Франко (у 1898-1906 рр.). Його статті, друковані в цьому часописі, охоплювали найпомітніші явища тогочасної української та зарубіжної літератур.

На початку XX ст. ім'я І. Франка набуває широкої популярності. «Академія в одній особі» — називали його сучасники, наголошуючи на володінні чотирнадцятьма мовами. 1905 р. його обирають членом Чеського наукового товариства, 1906 р. Харківський університет приймає рішення «о возведении галицийского ученого-исследователя Ивана Франко в степень доктора русской словесности», а 1916 р. Російська академія наук присуджує йому премію за працю «Студії над українською народною піснею».

Будинок Франків у Львові. Нині меморіальний музей І. Франка

Тяжка хвороба (параліч рук), починаючи з квітня 1908 р., змусила, за зізнанням письменника, покинути «усі праці, які міг виконувати власними руками, й обмежитися такими працями, які міг виконувати за допомогою інших, передусім своїх синів». Сам міг писати, тільки використовуючи спеціальний пристрій, припасувавши до руки олівець. Після передчасної смерті старшого сина Андрія Франкові допомагають студенти як секретарі. Останні роки життя були надзвичайно складними для письменника, адже перша світова війна розкидала його родину: синів забрали до австрійського війська; дочка опинилася по другий бік фронту, у Києві; дружина лежала в лікарні.

Наприкінці 1915 р. І. Франка було висунуто на здобуття Нобелівської премії. З клопотанням про це перед Нобелівським комітетом виступив професор, доктор філософії з Відня Йосип Застирець.

Заяву професора Й. Застирця підтримали провідні науковці світу. Проте незабаром І. Франка не стало, а за правилами комітету премія вручається лише живим претендентам.

В останні дні письменника доглядали студенти й добрі сторонні люди. Його серце перестало битися 28 травня 1916 р. Преса понад п'ятдесяти країн світу відгукнулася на сумну звістку про смерть українського генія. Митрополит А. Шептицький, довідавшись про смерть І. Франка, назвав цю подію найбільшою втратою українців у Першій світовій війні. З Нагуєвичів прийшов пішки босим востаннє побачитися з братом Захар Франко. Єдиний із сім'ї прощався з батьком син Петро — його для цього відпустили з фронту. Січові стрільці (українські частини австрійської армії) відкомандирували вояків для почесної варти.

Оскільки був «такий бідний, як цілий наш народ», ховали І. Франка 31 травня у Львові на Личаківському цвинтарі в купленій НТШ вишиванці та єдиному старенькому костюмі. Грошей на окрему могилу не було, тому «позичили» місце в чужому гробівці. Лише через шість літ митця перепоховали на почесному місці при вході на цвинтар, неподалік від могили М. Шашкевича. 1933 р. на пожертви галичан на його могилі було споруджено пам'ятник із символічним образом каменяра, що розбиває скелю, прокладаючи шлях у нове життя.

Трагічно складалися долі нащадків митця. Радянська влада намагалася використовувати їхній авторитет для пропаганди своїх ідей, жорстко контролювала їхнє життя. Незважаючи на це, вони залишалися вірні українській справі й виявили потужний франківський талант у різних галузях культури. Син Тарас (1889-1971) став письменником, педагогом, науковцем. Молодший син Петро (1890-1941) також був письменником, педагогом, співорганізатором пласту (української дитячо-юнацької патріотичної організації, яка діє й тепер). Воював за волю України в лавах січових стрільців, командував сотнею, а 1919 р. організував авіаційний полк. Після поразки визвольних змагань працював учителем, інженером, написав кілька книжок. 1941 р. комуністична влада примусово вивезла його з Галичини й за нез'ясованих обставин знищила. Помітний слід в українському культурному й громадському житті залишила Зиновія Тарасівна Франко (1925-1991) — онука письменника. Примусово вивезена до Києва, під нагляд КДБ (таємної поліції часів СРСР), вона, проте, зуміла стати визначним мовознавцем, автором понад 250 наукових праць, брала активну участь у дисидентському русі шістдесятників. За це її звільняли з роботи, заарештовували, забороняли друкуватися, усіляко переслідували. І все ж Франкова онука виявилася сильнішою за систему — вона багато зробила для відродження Української держави й таки дочекалася її проголошення 1991 р.

Пам'ятник на могилі І. Франка. м. Львів. Скульптор С. Литвиненко. (1933 р.). Сучасна світлина

Духовний ідеал І. Франка. І. Франко одним з перших і найрішучіше в Галичині виступив проти замшілого, провінційного, малокультурного міщанського животіння, обстоював і власним прикладом утверджував життя — дієве, активне, творче, духовно багате й незалежне.

Обриваються звільна всі пута,

Що в'язали нас з давнім життєм!

З давніх брудів і думка розкута, —

Ожиємо, брати, ожиєм.

Така позиція викликала опір, а то й ненависть не лише окупаційних властей, польських шовіністів, а й частини відсталої, консервативно налаштованої української інтелігенції.

І. Франко був щиро відданий своєму народові, залюблений у нього.

Поет вірить у світле майбуття всього людства, яке повинне колись утвердити основи справжнього щастя, ідучи шляхом духовного вдосконалення:

Хоч порох чоловік, та вірю я в той порох:

Я твердо вірю в труд його могучий,

В ті міліони невсипущих рук,

І твердо вірю в людський ум робучий

І в ясний день по ночі горя й мук.

Цей ідеал розквіту людства через розквіт націй завжди жив у душі І. Франка, визначав його життєву й мистецьку позицію, творчі та світоглядові пошуки, його одержиму мистецьку, наукову й політичну діяльність.

Любити рідну націю для митця означало самовіддано працювати на її благо (а не використовувати її для свого зиску), щиро казати навіть гірку правду про її вади заради того, щоб вона видужала. У вірші «Сідоглавому», звертаючись до лжепатріотів, поет писав:

Ти, брате, любиш Русь,

Як хліб і кусень сала, —

Я ж гавкаю раз в раз,

Щоби вона не спала.

Ти, брате, любиш Русь,

Як дім, воли, корови, —

Я ж не люблю її

З надмірної любови.

Завдання основного рівня

Знайдіть оксиморон у цьому вірші. Як ви його розумієте? Чи актуальні процитовані рядки в сучасній Україні?

Ще в ранньому вірші «Не пора...» (1880) І. Франко чітко задекларував свої громадянські ідеали:

Не пора, не пора, не пора

Москалеві й ляхові служить!

Довершилась України кривда стара,

Нам пора для України жить...

Творча еволюція майстра. І. Франко жив у перехідний період між реалізмом і модернізмом, і це виразно позначилося на його світогляді. Осмислюючи велетенський творчий доробок митця-мислителя, потрібно постійно пам'ятати про його складну духовну еволюцію.

✵ У суспільно-політичній і філософській площині це шлях від соціалізму через позитивізм до демократичного націоналізму, від атеїзму до екзистенційної віри (яка передбачає й сумніви та їхнє долання, внутрішній діалог з Богом). Це усвідомлення того, що світлий, творчий людський дух є доказом існування животворного духу Божого. Зрілий І. Франко неодноразово заявляв (наприклад, на урочистостях з нагоди його ювілею): «Я людина віруюча!» Митця дуже вразило те, що багато хто й далі за інерцією вважав його атеїстом.

✵ В естетичній площині І. Франко пройшов шлях від народницького, революційного реалізму через натуралізм до модернізму (зокрема, неоромантизму).

У чому ж основна, непроминальна цінність Франкового мистецького досвіду, унікальність його таланту? Як відомо, головні чинники творчості — емоції та інтелект (чуття та мисль, серце й розум). Ці первини символічно називають іменами грецьких богів Діоніса й Аполлона. У душі митця переважає зазвичай якась одна з двох первин, у декого (украй рідко) вони врівноважуються. Виразні діонісійці — Мікеланджело, Т. Шевченко, Дж. Байрон; аполлонівці — Й. В. Ґете, О. Пушкін, пізній А. Міцкевич, Леся Українка (у драматургії). Аполлонівець також і Франко.

Євген Маланюк (уривок із нарису«Франко незнаний»): «При всім незаперечнім темпераменті Франка, при всім, глибоко, щоправда, захованім, жарі його серця, почуття Франка — у його поетичній творчості — завжди проходять крізь суворий фільтр його інтелекту... Світ його почувань, внутрішні «стихії» його єства, бурі й негоди його серця — у його поезії — завжди контрольовані потужною, але й формотворчою силою розуму».

Чим породжене оце раціональне сприйняття світу? Певно, галицьким менталітетом, раціональною добою, у яку формувався митець, конкретніше — впливом М. Драгоманова. Водночас письменник відчував згубність повного раціоналізму й усе життя боровся з ним у собі. Отож знаходимо в нього твори, де чуттєвий елемент підпорядковується ідейним задумам, розуму («Борислав сміється», «Основи суспільності», поезії збірки «З вершин і низин» тощо). Але є твори цілком протилежні, породжені вибухом чуття, переливами настроїв (суто діонісійські), — збірка «Зів'яле листя». Нарешті, у поемах І. Франко досягає вкрай рідкісного синтезу аполлонівського й діонісійського струменів творчості. Завдяки таким творчим пошукам митець, як той каменяр, пробивається крізь скелю холодного розуму до світла істини, закликає нащадків іти шляхом згармонізування духовного життя.

Загальна характеристика творчості. Поезія. І. Франко подарував нам визначну спадщину як поет, прозаїк, драматург, перекладач, літературний критик, літературознавець, фольклорист, етнограф, мовознавець, психолог, політолог, соціолог, економіст, сходознавець, публіцист. Дослідникам відомі понад 6000 творів І. Франка, написаних українською (більшість текстів), польською, німецькою, російською, болгарською, чеською мовами! За радянських часів було видано зібрання його творів в 50 томах, але багато праць зосталося неопублікованими, зокрема з ідеологічних міркувань. Досі не видані за приблизними підрахунками майже 50 томів творів геніального митця та мислителя (деякі з цих праць побачили світ уже за часів незалежності в збірнику «Мозаїка»). Влучно кажуть науковці: «Франко — велетенське море, а кожен дослідник лише ходить його берегом». І. Франко — найвизначніший український поет пошевченківської доби. Саме в поетичній спадщині виразно простежується його еволюція від революційного реалізму до неоромантизму. Митець розширив тематичні, жанрові та стильові обрії української лірики. Сюжети для своїх творів він черпав із життя та боротьби рідного народу, а також із першоджерел людської культури — з Біблії, культур Сходу, античності, доби Ренесансу. Був «золотим мостом» між українською та зарубіжними літературами. Сенс літературної творчості та своє кредо І. Франко афористично сформулював у вже згадуваній «Посвяті Миколі Вороному»: «Слова — полова, / Але огонь в одежі слова — / Безсмертна чудотворна фея, / Правдива іскра Прометея».

У поетичному доробку письменника майже 500 окремих ліричних і ліро-епічних творів, частина з яких була опублікована за життя поета в 11 збірках (з урахуванням перевиданих).

Перша велика творча перемога І. Франка — збірка «З вершин і низин» (1887 р., друге, більш повне видання — 1893 р.). Саме ця книжка поезій засвідчила прихід у літературу мужнього поета-громадянина й митця-новатора з індивідуальним стилем. Вона стала потужним висловом прогресивних поглядів молодої української інтелігенції Галичини.

Збірка укладена за розділами, що побудовані на розгортанні певного мотиву чи настрою, — «De profundis» (латин. з глибин, з низин), «Профілі і маски», «Сонети», «Галицькі образки», «Жидівські мелодії», «Легенди». Перші чотири розділи поділяються ще на цикли, а шостий складається з поем — «Смерть Каїна», «Цар і аскет», «Панські жарти».

У книжці переважає громадянсько-політична, патріотична лірика («Товаришам із тюрми», «Гімн», «Каменярі», «Земле моя», «Тюремні сонети», «Не пора» та ін.). Ліричний герой «З вершин і низин» — самозречений борець із національною й соціальною кривдою у світі, який знає реальні шляхи втілення гуманістичних ідеалів. Центральним у збірці є образ Духу, який проймає всю Україну, іде з вершин до низин і навпаки, кличе до перетворення, удосконалення життя.

Заспівом до збірки став програмний вірш «Гімн» (1880). У ньому прославляється «вічний революціонер», який уособлює невмирущий дух, прагнення до щастя й волі, боротьби проти світового зла, темряви, примітивності. Він — «дух, що тіло рве до бою», це все те, що зумовлює поступ людства, — «наука, думка, воля», які ніколи «...не уступлять пітьмі поля» (суспільній реакції). Дух, що тільки «вчора розповився», рвучко простує туди, де розвидняється, він на весь голос скликає до себе мільйони пригноблених, безправних, які прагнуть позитивних змін, справедливого суспільного устрою.

Важливо, що ліричний герой закликає не руйнувати, а наголошує на перетворювальній силі «науки, думки й волі». Саме вони протистоять тій «пітьмі», що здавна принижувала людину, зводила її до становища раба.

«Дух» (вічний революціонер) персоніфікується через нагнітання дієслів-присудків: живе, рве, йде, міцніє, спішить та ін., вони додають динаміки перетворювальній силі, час для якої вже настав.

За допомогою чотиристопного хорея, анафор (повторів початкових ні, по, і в рядках різних строф), алітерацій (повтор однакового приголосного [р]») поет створює ритмізований звуковий малюнок, який навіть без музичного супроводу вистукує маршеву мелодію гімну:

Ні попівськії тортури,

Ні тюремні царські мури,

Ані війська муштровані,

Ні гармати лаштовані,

Ні шпіонське ремесло

В гріб його ще не звело.

Саме «Вічний революціонер» миттєво приніс І. Франкові популярність, а ще більшого розголосу твір набув 1905 р., коли М. Лисенко поклав його на музику. «Вічний революціонер» на межі ХІХ-ХХ ст., як і «Заповіт» Т. Шевченка, став одним із неофіційних гімнів бездержавного українського народу.

Завдання основного рівня

Послухайте «Гімн» у виконанні львівської хорової капели «Дударик» (адреса в Інтернеті: https://www.youtube.com/watch?v=_vveTO0O0Os). Які емоції, інтонації вірша увиразнює мелодія М. Лисенка? Основні музичні прийоми, до яких удався композитор, — поліфонія1 кожного образу та динамічне крещендо2 у веденні головної теми.

1 Поліфонія — багатоголосся в музиці, засноване на одночасному сполученні й розвитку ряду рівноправних мелодій.

2 Крещендо — поступове збільшення сили звука.

Наскрізь алегоричні, засновані на паралелізмах та антитезах вірші циклу «Веснянки». Тут автор оновлює громадянською образністю й проблематикою традиційний фольклорний жанр вітання весни, Великодня. Характерний зразок — поезія «Гримить»: як весняний грім символізує прихід «благодатної пори», що відроджує природу, так само й грім національних і соціальних виступів є провісником благодатних, щасливих змін, на які чекають мільйони.

Ліричному героєві нестерпно болять нужда й неволя рідного народу. Тому він по-лицарськи стає на захист покривджених, його гасло: «Лиш боротись — значить жить!» (заключний вірш циклу «Vivere memento!», що означає в перекладі з латини «пам'ятай, що живеш»).

Для боротьби з могутньою суспільною пітьмою героєві потрібні невичерпні сили, які може дати лише рідна земля. Тому найзаповітніше його прохання:

Земле, моя всеплодющая мати,

Сили, що в твоїй живе глибині,

Краплю, щоб в бою сильніше стояти,

Дай і мені!

Окрасою збірки «З вершин і низин» стали цикли сонетів («Вольні сонети», «Тюремні сонети»), які приваблюють читача не тільки своєю класичною витонченою формою, а й високими ідеями добра й краси як вічних світлих категорій буття людини (наприклад, поезія «Сикстинська Мадонна»). І. Франко оновив, здавалося, уже безнадійно застарілу форму сонета, надав йому нового громадянського та філософського забарвлення.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.