Всі публікації щодо:
Франко Іван

Українська література 10 клас (рівень стандарту) - О. І. Борзенко - Ранок 2018

Мойсей - Іван Франко (1856-1916) - Титан духу і думки

(Уривки1)

Народе мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздорожжу,

Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу,

Від сорому, який нащадків пізних

Палитиме, заснути я не можу.

Невже тобі на таблицях залізних

Записано в сусідів бути гноєм,

Тяглом у поїздах їх бистроїзних?

Невже повік уділом буде твоїм

Укрита злість, облудлива покірність

Усякому, хто зрадою й розбоєм

Тебе скував і заприсяг на вірність?

Невже тобі лиш те судилось діло,

Що б виявило твоїх сил безмірність?

Невже задарма стільки серць горіло

До тебе найсвятішою любов’ю,

Тобі офіруючи душу й тіло?

Задарма край твій весь политий кров’ю

Твоїх борців? Йому вже не пишаться

У красоті, свободі і здоров’ю?

Задарма в слові твойому іскряться

І сила й м’якість, дотеп і потуга,

І все, чим може вгору дух підняться?

1 Повний текст твору ви знайдете в електронному додатку до підручника.

Задарма в пісні твоїй ллється туга,

І сміх дзвінкий, і жалощі кохання,

Надій і втіхи світляная смуга?

О ні! Не самі сльози і зітхання

Тобі судились! Вірю в силу духа

І в день воскресний твойого повстання.

О, якби хвилю вдать, що слова слуха,

І слово вдать, що в хвилю ту блаженну

Вздоровлює й огнем живущим буха!

О, якби пісню вдать палку, вітхненну,

Що міліони порива з собою,

Окрилює, веде на путь спасенну!

Якби!.. Та нам, знесиленим журбою,

Роздертим сумнівами, битим стидом, —

Не нам тебе провадити до бою!

Та прийде час, і ти огнистим видом

Засяєш у народів вольних колі,

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі

І глянеш, як хазяїн домовитий,

По своїй хаті і по своїм полі.

Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,

Та повний віри; хоч гіркий, та вільний,

Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,

Твойому генію мій скромний дар весільний.

20 липня 1905 І

І

Сорок літ проблукавши, Мойсей,

По арабській пустині,

Наблизився з народом своїм

О межу к Палестині.

Тут ще піски й червоні, як ржа,

Голі скелі Моава,

Та за ними синіє Йордан,

І діброви, й мурава.

По моавських долинах марних

Ось Ізраїль кочує:

За ті голі верхи перейти

Він охоти не чує.

Під подертими шатрами спить

Кочовисько ледаче,

А воли та осли їх гризуть

Осети та будяччє.

Що чудовий обіцяний край,

Що смарагди й сапфіри

Вже ось-ось за горою блистять, —

З них ніхто не йме віри.

Сорок літ говорив їм пророк

Так велично та гарно

Про обіцяну ту вітчину,

І все пусто та марно.

Сорок літ сапфіровий Йордан

І долина пречудна

Їх манили й гонили, немов

Фата-моргана злудна.

І зневірився люд і сказав:

«Набрехали пророки!

У пустині нам жить і вмирать!

Чого ще жадать? І доки?» <...>

II

Лиш один з-поміж сеї юрби

У шатрі не дрімає

І на крилах думок і журби

Поза гори літає.

Се Мойсей, позабутий пророк,

Се дідусь слабосилий,

Що без роду, без стад і жінок

Сам стоїть край могили.

Все, що мав у житті, він віддав

Для одної ідеї,

І горів, і яснів, і страждав,

І трудився для неї.

Із неволі в Міцраїм свій люд

Вирвав він, наче буря,

І на волю провадив рабів

Із тіснин передмур’я.

Як душа їх душі, підіймавсь

Він тоді многі рази

До найвищих піднебних висот

І вітхнення, й екстази.

І на хвилях бурхливих їх душ

У дні проби і міри

Попадав він із ними не раз

У безодню зневіри.

Та тепер його голос зомлів

І погасло вітхніння,

І не слухає вже його слів

Молоде покоління.

Ті слова про обіцяний край

Для їх слуху — се казка;

М’ясо стад їх, і масло, і сир —

Се найвищая ласка.

Що з Міцраїм батьки і діди

Піднялись до походу,

На їх погляд, се дурість, і гріх,

І руїна народу.

Серед них Авірон і Датан

Верховодять сьогодні;

На пророцькі слова їх одвіт:

«Наші кози голодні!»

І на поклик його у похід:

«Наші коні не куті».

На обіцянки слави й побід:

«Там войовники люті». <...>

[Увечері в таборі мандрівників пожвавлення — Мойсей промовляє до людей. Він застерігає всіх від відступництва та нагадує про необхідність вирушати в дорогу. Щоб розкрити вище призначення народу, пророк розповідає «казку» про те, як дерева обирали короля.]

У глибокім мовчанні сю річ

Вухом ловлять гебреї...

«Се вам казка,— промовив

Мойсей, —

Ось вам виклад до неї.

Дерева — се народи землі,

А король у їх колі —

Божий вибранець, син і слуга

Господевої волі.

Як народи Єгова создав,

Мов літорослі в полю,

Заглядав всім у душу й читав

З неї кождого долю.

Заглядав їм у душу, яка

Їх удача й причина,

І шукав, кого з них би собі

Обібрати за сина.

І не взяв отих гордих, грімких,

Що б’ ють в небо думками

І підносять могутню п’яту

Над людськими карками.

І не взяв багачів-дукачів,

Що всю землю плюндрують,

Людським злотом і потом собі

Домовини мурують.

І не взяв красунів-джигунів,

Що на лірах брязкочуть

І свій хист у мармурі, в піснях

Віковічнити хочуть.

Згордував усю славу, весь блиск

І земне панування,

І всі пахощі штук, і усе

Книжкове мудрування.

І, як терен посеред дерев,

Непоказний на вроду,

І не має він слави собі

Ані з цвіту, ні з плоду, —

Так і вибраний Богом народ

Між народами вбогий;

Де пишнота і честь, там йому

Зависокі пороги.

Між премудрими він не мудрець,

У війні не войовник,

У батьківщині своїй він гість

І всесвітній кочовник.

Та поклав йому в душу свій скарб

Серцевідець Єгова,

Щоб він був мов світило у тьмі,

Мов скарбник його слова.

На безмежну мандрівку життя

Дав йому запомогу,

Заповіти й обіти свої,

Наче хліб на дорогу.

Але заздрий Єгова, наш Бог,

І грізний, і сердитий:

Те, що він полюбив, най ніхто

Не посміє любити!

Тож на вибранця свого надів

Плащ своєї любові,

Недоступний, колючий, немов

Колючки ті тернові.

І зробив його острим, гризьким,

Мов кропива-жеруха,

Аби міг лише сам він вдихать

Аромат його духа.

І посольство йому дав страшне

Під сімома печатьми,

Щоб в далеку будущину ніс,

Ненавиджений братьми.

Горе тому нездарі-послу,

Що в ході задрімає

Або, Божу зневаживши річ,

І печать розламає!

Сцени з опери «Мойсей» на музику Мирослава Скорика (режисер-постановник Збіґнєв Хшановський, Львівська національна опера)

Вийме інший посольство страшне

Лінюхові з долоні,

Побіжить, і осягне мету,

І засяє в короні.

Та щасливий посол, що свій лист

Понесе скоро й вірно!

Дасть вінець йому царський Господь

І прославить безмірно.

О Ізраїлю, ти той посол

І будущий цар світу!

Чом не тямиш посольства свого

І його заповіту?

Твоє царство не з сеї землі,

Не мирська твоя слава!

Але горе, як звабить тебе

Світовая забава.

Замість статися сіллю землі,

Станеш попелом підлим;

Замість всім з’єднать ласку, ти сам

Станеш ласки не гідним.

Замість світ слобонити від мук,

І роздору, і жаху,

Будеш ти мов розчавлений черв,

Що здихає на шляху».

[Авірон закликає поклонятися іншим богам — Ваалу й Астарті. Він виступає проти походу до Палестини. Датан, якого підтримує зневірений натовп, звинувачує Мойсея у зраді: мовляв, вивів людей із Єгипту за намовою фараона, щоб вони загинули в пустелі. Тож Датан закликає побити пророка камінням. Не насмілившись підняти руку на Мойсея, люди постановляють вигнати його з табору.]

X

Добігало вже сонце до гір,

Величезне, червоне,

І було мов герой і пливак,

Що знесилений тоне.

По безхмарному небі плила

Меланхолія тьмяна,

І тремтіло шакалів виття,

Мов болючая рана.

Затремтіло щось людське, м’яке

В старім серці пророка,

І понизила лет свій на мить

Його дума висока.

Чи ж все буть йому кар вістуном

І погрозою в людях?

І, мов хоре, голодне дитя,

Щось захлипало в грудях.

«О Ізраїлю! Якби ти знав,

Чого в серці тім повно!

Якби знав, як люблю я тебе!

Як люблю невимовно!

Ти мій рід, ти дитина моя,

Ти вся честь моя й слава,

В тобі дух мій, будуще моє,

І краса, і держава.

Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав

У незламнім завзяттю, —

Підеш ти у мандрівку століть

З мого духу печаттю.

Але ні, не самого себе

Я у тобі кохаю;

Все найкраще, найвище, що знав,

Я у тебе вкладаю.

О Ізрайлю, не тям ти сього

Богохульного слова:

Я люблю тебе дужче, повніш,

Ніж сам Бог наш Єгова.

Міліони у нього дітей,

Всіх він гріє і росить, —

А у мене ти сам лиш, один,

1 тебе мені досить.

І коли з міліонів тебе

Вибрав він собі в слуги,

Я без вибору став твій слуга,

Лиш з любові і туги.

І коли він для себе бере

Твою силу робочу,

Я, Ізрайлю, від тебе собі

Нічогісько не хочу.

І коли він жадає кадил,

І похвали, й пошани,

Я від тебе невдячність прийму,

І наруги, і рани.

Бо люблю я тебе не лише

За твою добру вдачу,

А й за хиби та злоби твої,

Хоч над ними і плачу.

За ту впертість сліпую твою,

За ті гордощі духа,

Що, зійшовши на глупий свій шлях,

Навіть Бога не слуха.

За брехливість твого язика,

За широке сумління,

Що держиться земного добра,

Мов ціпкеє коріння.

За безсоромність твоїх дочок,

За палке їх кохання,

І за мову й звичаї твої,

За твій сміх і дихання.

О Ізраїлю, чадо моє!

Жалься богу Шаддаю!

Як люблю я безмірно тебе,

А проте покидаю.

Бо вже близька година моя,

Та остатня, незнана,

А я мушу, я мушу дійти

До межі Канаана.

Так бажалось там з вами входить

Серед трубного грому!

Та смирив мене Бог, і ввійти

Доведеться самому.

Та хоч би край Йордана мені

Зараз трупом упасти,

Щоб в обіцянім краю лише

Старі кості покласти.

Там я буду лежать і до гір

Сих моавських глядіти,

Аж за мною прийдете ви всі,

Як за мамою діти.

І пошлю свою тугу до вас,

Хай за поли вас мине,

Як той пес, що на лови у степ

Пана свойого кличе.

І я знаю, ви рушите всі,

Наче повінь весною,

Та у славнім поході своїм

Не питайте за мною!

Най наперед іде ваш похід,

Наче бистрії ріки!

О Ізраїлю, чадо моє,

Будь здоровий навіки!»

[Розчарований, пророк залишає табір. Уночі він лишається в пустелі на самоті. Згадує сорокалітню подорож, роздумує, чому випала така доля. Мойсей чує в пустелі голос демона Азазеля, який навіює сумніви. Пророк питає себе: чи не краще було б народові лишитись у єгипетській неволі? Чи не через власну гординю повів він людей у небезпечні мандри, чи не власний план, замість Божого, запропонував народові? Мойсей марно просить підтримки й поради в Єгови. На ранок люди з табору помічають пророка на вершині гори — у молитві він звертається до неба. Лише з настанням ночі знесилений Мойсей падає на землю. Йому здається, що чує голос матері, яка розповідає притчу про Оріона.]

XVI

Про Оріона пісню ти чув,

Про гіганта сліпого,

Що, щоб зір відзискать, мандрував

Аж до сонця самого?

А на плечах поводиря ніс,

Сміхованця-хлопчину,

Що показував шлях йому — все

Інший в кожду годину.

«Ти до сонця веди мене, хло!»

Той вів рано до сходу,

А на південь в полуднє, під ніч, —

До західного броду.

А Оріон іде все та йде,

Повний віри в те сонце,

Повний спраги за світлом, що ось

Йому блисне вже конче.

Через гори і море свій хід

Велетенський простує,

А не зна, що на плечах його

Хлопчик з нього жартує.

Сей Оріон — то людськість уся,

Повна віри і сили,

Що в страшному зусиллі спішить

До незримої ціли.

Неосяжнеє любить вона,

Вірить в недовідоме;

Фантастичнеє щоб осягнуть,

Топче рідне й знайоме.

Строїть плани не в міру до сил,

Ціль не в міру до актів,

І жартує з тих планів її

Хлопчик — логіка фактів.

І, як той дивовижний сліпець,

Що чужим очам вірить,

Все доходить не там, куди йшла,

В те трафля, в що не мірить.

А ти молишся! Бідне дитя!

Де твій розум, де сила!

Ти ж хапаєшся піну благать,

Щоб ріку зупинила!»

[Мойсей розуміє, що то промовляла не матір, а демон пустелі Азазель, який вселяє сумніви. Пророк наказує демонові відступити. Натомість Азазель показує йому Палестину — маленьку й зовсім не схожу на рай. Але Мойсей не втрачає віри. Тоді демон розповідає, що саме чекає на мандрівників у Палестині: боротьба за місце під сонцем, війна, навала чужинців, біди й горе.]

Сумніваєшся? Віри не ймеш?

О, ймеш віру, я знаю!

Се той рай, що жде плем’я твоє

У обіцянім краю!

Ти для нього трудився! Скажи,

Було за що трудиться?

Щоб наблизився він, може, ще

Схочеш палко молиться?»

І поник головою Мойсей.

«Горе моїй недолі!

Чи ж довіку не вирваться вже

Люду мому з неволі?»

І упав він лицем до землі:

«Одурив нас Єгова!»

І почувся тут демонський сміх,

Як луна його слова.

[Грім і блискавка викликають страх у душі Мойсея. Він чує грізний голос Єгови.]

Ось де ваш обітований край,

Безграничний, блистячий,

І до нього ти людям моїм

Був проводир незрячий.

Ось де вам вітчина осяйна,

З всіх найкраща частина!

Лиш дрібненький задаток її

Вам отся Палестина.

Се лиш спомин вам буде, лиш сон,

Невгасаюча туга,

Щоб, шукавши її, став мій люд

Паном земного круга.

А що ти усумнивсь на момент

Щодо волі моєї,

То, побачивши сю вітчину,

Сам не вступиш до неї.

Тут і кості зотліють твої

На взірець і для страху

Всім, що рвуться весь вік до мети

І вмирають на шляху!»

XX

Ходить туга по голій горі,

Мов туман по пустині,

Сіє думи й бажання свої

По широкій країні.

Сипле квіти й листки, що давно

Вже зів’яли й пожовкли,

Підіймає в душі голоси,

Що давно вже замовкли.

Що ще вчора байдужне було,

Нині любе й шановне;

Що ще вчора топтав, оплював,

Нині святості повне.

У гебрейському таборі ніч

Проминула в тривозі;

Скоро світ, всі глядять: він ще там,

На скалистій віднозі?

Ні, нема! І було те «нема»,

Мов жах смерті холодний,

Чули всі: щезло те, без чого

Жить ніхто з них не годний.

Те незриме, несхопне, що все

Поміж ними горіло,

Що давало їм смисл життєвий,

Просвітлило і гріло.

І безмежна скорбота лягла

На затвердле сумління,

І весь табір мов чаром попав

В опустіння й зомління.

Одні одним у лиця бліді

Поглядали без впину,

Мов убійці, що вбили у сні

Найдорожчу людину.

Чути тупіт. Чи вихор в степу?

Чи збувавсь пророцтво?

Се Єгошуа, князь конюхів,

І за ним парубоцтво.

Гонять стада, кудись-то спішать...

Чи де напад ворожий?

Всіх їх гонить безіменний страх,

Невідомий перст Божий,

Голод духу і жах самоти

І безодні старої...

А Єгошуа зично кричить:

«До походу! До зброї!»

І зірвався той крик, мов орел,

Над німою юрбою,

Покотився луною до гір:

«До походу! До бою!»

Ще момент — і прокинуться всі

З остовпіння тупого,

І не знатиме жаден, що вмить

Приступило до нього.

Ще момент — і Єгошуї крик

Гірл сто тисяч повторить;

Із номадів лінивих ся мить

Люд героїв сотворить.

Задуднять — і пустині пісок

На болото замісять.

Авірона камінням поб’ють

І Датана повісять.

Через гори полинуть, як птах,

Йордан в бризки розкроплять,

Єрихонськії мури, мов лід,

Звуком трубним розтоплять.

І підуть вони в безвість віків,

Повні туги і жаху,

Простувать в ході духові шлях

І вмирати на шляху...

1905

Виявляємо соціальну та громадянську, літературну компетентності

1. Під впливом яких подій і вражень виник задум поеми «Мойсей»? Коли поема була видана?

2. Пригадайте авторське трактування теми твору. На вашу думку, чи вдалося І. Франкові розкрити заявлену тему?

3. Поема починається зверненням до народу. Яким автор бачить сучасний йому стан українців? Яким він уявляє народ у майбутньому?

4. Поміркуйте, який настрій переважає в пролозі до поеми.

5. Схарактеризуйте строфічну будову прологу.

6. Який епізод біблійної оповіді про Мойсея використав автор?

7. Визначте роль вставних притч у розумінні ідейного змісту поеми.

8. У чому суть «казки» про терен?

9. Як автор осмислив міф про Оріона?

10. Яким Мойсея зображено в Біблії? Чому цей образ відносять до вічних?

11. У чому авторська своєрідність трактування образу Мойсея в поемі І. Франка?

12. Поміркуйте, як головний герой поеми ставиться до свого народу. Аргументуйте свою відповідь.

13. Чи можна подолати духовне рабство? Як розв'язує цю проблему І. Франко в поемі? Висловте власну точку зору на проблему.

Досліджуємо самостійно

14. Визначте найбільш драматичні епізоди твору. Обґрунтуйте свою думку, звернувшися до тексту.

Запрошуємо до дискусії

15. До чого має бути готовий пророк, виконуючи свою місію?

16. Чи має право пророк на сумніви?

Виявляємо літературну, інформаційно-цифрову компетентності

17. В електронному додатку до підручника знайдіть і перегляньте відео-лекцію

про поему І. Франка «Мойсей». Що нового ви дізналися із цієї лекції? Занотуйте основні тези лекції, які доводить авторка.








На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.