Всі публікації щодо:
Літературознавство

Українська література 10 клас (рівень стандарту) - А. М. Фасоля - Педагогічна думка 2018

ОБРАЗНЕ СЛОВО ПОЕТИЧНОГО МОДЕРНІЗМ

Читацький путівник

Навчальні цілі теми «Образне слово поетичного модернізму»

Знання:

сутність естетичних поглядів Лесі Українки, М. Вороного, Олександра Олеся на шляхи розвитку української літератури; особливості втілення стильових рис модернізму в їхній творчості.

Уміння:

пояснювати смислову й настроєву значущість зорових, звукових, тактильних образів у виучуваних творах;

проводити аналогії між поезією М. Вороного та творами західноєвропейських поетів-символістів; визначати характерні ознаки символізму й неоромантизму в поетичних та драматичних творах; розкривати символіку духовних поривань до кращого життя, розуміти трагічну суперечність між мрією, духовністю й жорстокістю світу в драматичному етюді Олександра Олеся «По дорозі в Казку»; розмірковувати про сенс життя, прагнення людини бути щасливою.

Ставлення:

гордість за життя-подвиг Лесі Українки; усвідомлення духовної цінності неоромантичного світогляду; критична оцінка результатів людської діяльності в природному середовищі; поцінування краси поетичного слова, його здатності об’єднувати людей роздумами над вічними проблемами життя; розуміння, що свобода й незалежність є обов’язковою умовою творчості митця; усвідомлення того, що любов до рідного краю - джерело творчої наснаги; трактування мрії як основи прагнення людини жити краще, спонуки до активної діяльності; осмислення благородства вчинків, які здійснюються заради щастя людей; розуміння важливості гармонійного розвитку особистості для її самореалізації.

Соціальні, економічні, суспільні чинники, які зумовили розвиток української модерної прози, вплинули й на становлення модернізму в поезії. Позитивістську естетику й настанову реалістичного мистецтва відтворювати дійсність у формі самої дійсності змінюють філософізм, естетизм, психологізм.

Водночас у поетичному слові цього періоду відобразилися й інші «прикмети часу»: пробудження національної самосвідомості українців, зростання їх політичної активності, поширення ідеї державної самостійності.

Сягаючи витоками Франкових «Не пора...», «Великі роковини», «Розвивайся ти, високий дубе...», ці ідеї знайшли гідне продовження в поезії українських січових стрільців, П. Тичини, митців «розстріляного відродження».

Поетичне слово було надзвичайно «різнобарвним»: жанрово, стилістично, за провідними мотивами. Поєднуються реальне і фантастичне, приземлене і модерно вишукане. Відбувається пошук нових засобів пізнання дійсності і людини, нових форм їх зображення, нового ліричного героя.

На поетичній ниві трудяться водночас представники різних поколінь: «пізні» романтики Я. Щоголів, П. Куліш, С. Воробкевич та ін., представники старшої генерації І. Франко, М. Старицький, Олена Пчілка, Б. Грінченко, І. Манжура, П. Грабовський та інші і молоде покоління, яке, зрештою, і визначило шляхи подальшого розвитку — Леся Українка, В. Самійленко, М. Вороний, Олександр Олесь, Б. Лепкий, П. Карманський, В. Пачовський та інші. Розвивається романтизм, реалізм, модернізм. Поезія твориться різними мовами: російською, польською, італійською, чеською, навіть португальською. Період ознаменувався бурхливим розвитком «жіночої поезії» (Леся Українка, У. Кравченко, Л. Старицька-Черняхівська, X. Алчевська та інші).

Розширяються жанрові межі: активно освоюється царина філософської лірики, громадянської, пейзажної, інтимної. Збагачуються мотиви лірики. Строфіка відзначається різноманітністю. Ритмічний малюнок вірша стає вигадливим і непередбачуваним.

Так само непередбачуваним і неординарним стає ліричний герой. Він може бути меланхолійно-мрійливим, відірваним від реалій життя, що притаманне ліриці «молодомузівців». І поряд «живе» інший герой — героїчна й вольова особистість, герой-борець (твори Лесі Українки), який також мріє, однак його мрії дають сили для боротьби за їх утвердження.

І чи не найголовніший здобуток модерної поезії — поглиблення психологізму, занурення в глибини людського «я», визнання естетичної вартості як достатньої умови для пошанування поетичного слова.

Відтак слушним є визначення В. Погребенника, який назвав кінець XIX — початок XX століття «золотим віком» української поезії.

Біля витоків української модерної поезії стояли І. Франко (збірка «Зів’яле листя», поема «Смерть Каїна») і Леся Українка (драматичні поеми, поетичні твори). У них виразно окреслюється ключова ознака нового стильового напряму: зміщення акценту «із зображення дійсності на самовираження митця і з суспільної функції літератури на художню творчість як естетичну самодостатність» (М. Ільницький).

«Першим виразним об’явом нового напряму» в українській літературі стала, на думку І. Франка, поетична збірка В. Пачовського «Розсипані перли». Саме «молодомузівці» першими «кинули виклик» народницьким ідеалам служіння поета народові.

Угруповання «Молода муза» утворили митці, що об’єдналися навколо журналу «Світ» (П. Карманський, Б. Лепкий, В. Пачовський, М. Яцків та інші). Вони сповідували естетизм, культ краси, прагнули віднайти її в найрізноманітніших проявах життя й відобразити у своїх творах. Об’єднувало також поетичне експериментування з лексикою, жанрами, строфікою, фонікою.

Ліричний герой «молодомузівців» — це людина, що заблукала в трагічному світі й часто втікає від нього у вимріяні далі. Однак він вільний у своєму виборі, світобаченні, самовираженні.

У пошуках нових шляхів у літературі, прагненні вирватися з тісних рамок побутового етнографізму погляд закономірно звертався до європейських літератур, де гучно заявляло про себе молоде покоління. «Молода Польща», «Молода Німеччина», «Молода Бельгія» утверджували новий ідеал — служіння красі й символізм як основний метод пізнання світу і його відображення в мистецтві. «Молодомузівці» прагнули через творче засвоєння надбань ввести українське поетичне слово в загальноєвропейський контекст.

їх звинувачували у відриві від національних традицій, заледве не зраді громадських інтересів (різка критика С. Єфремовим творчості М. Яцківа). Насправді нехтування не було. Ішлося про відмову від побутового етнографізму, змалювання соціальних конфліктів не описово, а через заглиблення в психологію героїв.

Подібною була творча настанова письменників-наддніпрянців, що гуртувалися навколо журналу «Хата» (М. Євшан, М. Сріблянський та інші): митець має право на самовираження, в оцінці художнього твору перевага надається його естетичній вартості.

Розвиток поезії і прози в Україні мав багато спільного. Хоча були й певні особливості. У мистецтві поетичного слова виразно проявилися всі ознаки модерного світосприйняття: поглиблений самоаналіз, змалювання особистості в межовій ситуації, експериментування в жанрах, стилях, формах, часто — стильовий синкретизм, міфологізм, інтелектуалізація творчості, асоціативність, звернення до художніх засобів суміжних мистецтв — музики, живопису, позбавлення митця ролі виразника соціальних чи класових або національних ідей.

Чи не найбільші здобутки в поезії цього періоду пов’язані з неоромантизмом (Леся Українка) і символізмом (М. Вороний, Олександр Олесь).

Символізм в українській поезії проявився досить потужно і різнобічно. Філософські засади — вчення про два світи: матеріальний та ідеальний — близькі українській ментальності. Символізм є однією з ключових ознак народної творчості, чи то поетичного, чи декоративного мистецтва. Через символ автор прагне передати власне бачення світу (часто дисгармонійне) й себе в ньому, спонукати читача заглянути в потаємні закутки своєї душі. Звідсіля увага до підсвідомого, потаємного, ірраціонального.

Разом з об’єднавчими ознаками, які стосуються «символістського світобачення», творчість кожного поета мала «своє обличчя». Так, поезію Олександра Олеся вирізняє з-поміж інших не лише мелодійність, настроєвість, а й виразно заявлена патріотична настанова. Переживання ліричного героя позбавлені трагічності, вони сповнені непереборного життєствердного оптимізму.

Такою ж є одна з настанов М. Вороного, хоча домінанта дещо інша. Його ліричний герой насамперед естет, а поетичне слово — засіб естетичної насолоди, естетичного самопізнання й самовираження. Цьому підпорядковуються творчі пошуки й знахідки в тематиці, строфіці, жанровому розмаїтті.

Неоромантизм Лесі Українки проявляється в домінуванні мотивів життєствердження, прагненні діяти, волі, нескореності, уславленні сили духу, вірі в щасливе майбутнє рідного краю.

Лірична героїня переживає різноманітні почуття, серед яких є туга, розчарування, страждання. Але ніколи — розпач! У духовному світі поєднуються особистісні рефлексії, прагнення пізнати й відтворити найтонші й найпотаємніші душевні порухи і бажання бути корисною своєму народові, служити ідеї і творчості.

Прикметно, що лірична героїня свідомо обирає свій шлях. Вона наділена романтичним світовідчуттям. Без показного хизування, декларативних закликів вступає у моральний та інтелектуальний двобій за своє право жити по-своєму.

Творчість Лесі Українки є ще одним яскравим підтвердженням тези, що «чистого мистецтва» в українській поезії не існувало, що навіть у найпослідовніших співців Краси наявні мотиви громадянського обов’язку.

Мистецькому факту як явищу передувало критичне осмислення його окремих проявів. Стосовно українського модернізму це проявилося в обстоюванні Лесею Українкою правомірності існування інших, окрім реалістичної, форм письма, введення в широкий ужиток поняття «неоромантизм» («новоромантизм» у написанні поетеси).

У статті «Новейшая общественная драма» (1901) співачка «Досвітніх вогнів» обґрунтовує принципи неороматичної драматургії, у якій філософія переважає над побутописанням чи соціальним аналізом, особиста драма домінує над соціальною, а твір стає символічно-реальною «драмою настрою».

Це була загальноєвропейська тенденція, що зреалізувалася в так званій «новій драмі». Біля її витоків стояли Г. Ібсен, Б. Шоу, Кнут Гамсун, М. Метерлінк, Г. Гауптман.

Найхарактерніші риси «нової драми»: прагнення до максимально точного відображення середовища, у якому діє персонаж; зосередження уваги на внутрішньому конфлікті героя; збагачення сценічних засобів розкриття характеру дійових осіб, зокрема широке використання підтексту, дискусії; наявність ознак натуралізму й символізму; розроблення нових жанрів: соціальна драма, психологічна, інтелектуальна (драма ідей).

Такою «новою драмою» є драматургія самої Лесі Українки. У ній авторка осмислює мотиви страждання, боротьби, жертовності особистості. Висновок, до якого підводить вона свого читача, — у боротьбі й стражданнях народжується і стверджується людина. Її героїні — Мавка («Лісова пісня»), Міріам («Одержима»), Долорес («Камінний господар») — борються за внутрішню свободу, духовне визволення, шукають власне призначення, власну сутність. Перемога в цій боротьбі знаменує нове життя і, навпаки, зрада власного «я» є смертю духовною, за якою неминуче приходить фізична («Лісова пісня»). Проблема свободи й боротьби за свободу (духу, соціальну, національну тощо), віри в себе, свою перемогу є наскрізними для неоромантичної творчості Лесі Українки.

Символістська поетика притаманна драматургії Олександра Олеся, зокрема п’єсі «По дорозі в Казку». Змальовані події відбуваються в позачассі, без «прив’язки» до конкретного місця. Головний герой, який веде народ у країну рівноправ’я, достатку, справедливості й благополуччя, зневірившись, гине «за мить» до мети. Його, зневіреного, юрба закидає камінням. Однак ця смерть, стверджує автор устами відданої ватажкові Дівчини, недаремна. Життя героя є подвигом, оскільки він зумів «піднятися над собою», повести за собою, зреалізувати себе. Таким чином, його образ підноситься до рівня символу. Символами є країна, до якої герой хотів довести людей, і юрба, що не має сили піднятися до усвідомлення подвигу героя і його права на хвилинну слабкість. Змістом і мотивами п’єса перегукується з «Мойсеєм» І. Франка.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.