Українська література 11 клас (рівень стандарту) - Олександр Авраменко 2019

Майстер корабля (Уривки) - Юрій Яновський (1902-1954)
Проза 20-30-х років ХХ ст.
Прозове розмаїття

Всі публікації щодо:
Яновський Юрій

Роман

(Уривки)

VI

Море підкидало хвилі. Біля моря ми відчували себе сильнішими. Далеке місто тонуло в тумані наступаючого вечора. Тільки мол1 закруглявся з одного й іншого боку, перед нами — море, а позаду — спокійна смуга води гавані. Ніби сиділи ми на вигнутому місяці, відбивалися в безмежному морі й пливли не знати куди по такій шумливій воді. (...)

1 Мол — захисна споруда в порту (стіна або дамба, що виступають у море).

Ми йшли додому й зустріли в порту Тайах. Вона тримала капелюх у руках, і її золоте волосся куйовдив вітер. Одежі на ній наче зовсім не було — так вітер дмухав на легку тканину. Ми взялись усі за руки й потягли Тайах за собою на мол. Це було веселе біснування. Ми щось кричали, вибігши на мол, і були, як паруси, що кожної хвилини можуть знятися в повітря й попливти один за одним у радісну морську безвість. Тайах щось співала, але хрипливі нотки відчувалися в її голосі, немов хотіло прорватися ридання. Вона кинулася мені на шию й жагуче поцілувала в губи, притулившись усім тілом. Потім вона поцілувала Сева.

— Я, мабуть, сплю, — сіла вона на камінь, — дружочок, візьми мене за голову.

Сев почав фантазувати про далекі острови, про голих чорних королів і високі зелені пальми, що ревуть і гойдаються від шторму на піщаному березі. Дружочок, тобто я, намалював картину життя на цьому спеченому острові, картину сходу сонця, коли воно вертикально піднімається на пекуче небо, і заходу, коли сонце падає, одразу утворюючи чорну ніч тропіків, де немає сутінків і вечірніх тіней. Халупа на похилому березі, яка тремтить од вітру, і марево свічки, що раз у раз б'ється по стінах, і хазяї, не знати чого викинуті до цієї пустелі й забуті людьми.

Тайах слухала й мовчала. Лише поглядала на нас радісно, і забута усмішка, професійна усмішка балерини, набувала іншої виразності. Ми помітили, що в театрі в неї не раз з'являлася така ж усмішка. Під час танку, коли траплялися перерви й переходи, вона любила зайвий раз упевнитися, що ми сидимо в залі — я чи Сев. (...) Вона не любила танцювати й танцювала холодно, коли не було в театрі знайомих. Їй здавалося тоді, що вся публіка чужа, як купа каміння, розкиданого по залі. Треба було їй когось, хто репрезентував би глядачів. Зате нам вона танцювала так, що ми захлиналися з гордості. Тоді викликала її захоплена зала безліч разів, і вона підходила до рампи, усміхаючись нам і кладучи руку на серце. Нам заздрило все людське море.

Шторм, як розлютований оркестр, викидав щоразу нові й нові симфонії, збільшуючи темп і тембр. Коли б у таку погоду високопарусний бриг з'явився на морі, ніхто не побачив би на ньому парусів. Тільки щогли гнулися б і хляскали шкотами1, а команда, прив'язавшись до койок, забула б, де в людей стеля й де підлога.

1 Шкот — пристрій, за допомогою якого розтягують вітрила й керують рухом судна.

Ми побачили, як хвиля несе щось на собі. Крізь туман ми розгледіли щоглу чи якийсь брус, подібний до неї. На один кінець ніби хтось кинув купу мокрої одежі. На щоглі лежить рукав, а з нього виглядає рука. Голова людини притулилася до дерева, і довге волосся розчісує вода. Передній кінець щогли йшов над водою, як простягнута з глибини моря рука велетня.

Сев полетів у воду й, не вміючи плавати, стояв по пояс у воді та чекав, доки щогла наблизиться до нього. Я вагався, знаючи, що вода холодна, але щогла, підпливши до берега, почала битись об камінь, струсила із себе у воду закляклого вершника, разів зо два збила Сева з ніг і могла потрощити йому кості. Я плигнув у воду й собі, скинувши туфлі й штани.

Екземпляр людини, яку викинуло море, був навдивовижу живучий. Ми його трусили й ламали, волочили по піску й садовили на землю, терли, гойдали й вибирали в нього з рота пісок і траву, доки він нарешті прийшов до пам'яті. Його думки були далеко, дуже далеко, він проговорив декілька слів, ніби румунською мовою, і знову втратив свідомість. Ми почали кутати його в піджаки. Він розплющив каламутні очі, і ми злякалися: такі вони в нього були сині. Ми не відривалися від зусиль його розуму вимовити ще щось, що дало б нам ключ, хто він є — цей бурлака з моря. Англійська фраза: «Води, ради Бога, води!» — нас збентежила. Румун чи англієць? Ми відрядили Тайах за спиртом.

І. Айвазовський. Буря на морі вночі. 1849 р.

— Де я? — запитав незнайомий німецькою мовою, підводячись на лікоть. Його почало страшно нудити. Ми не перешкоджали йому. Потім віднесли його в затишок і зняли всю одіж. Це був прекрасний екземпляр мужчини. Обличчя обвітрене й мужнє, а тіло радувало очі чистими лініями. Ми викрутили його одіж так, що в ній не залишилось і краплі води, і заходилися розтирати незнайомого горілкою, що принесла Тайах. (...)

Зусилля наших шістьох рук, щира робота Тайах і наша, горілка в роті й шлункові зробили своє діло. Незнайомий остаточно прокинувся й засоромився, відчувши себе голим серед нашої компанії. У Тайах горіли очі. Вона не могла відірвати погляду від тіла цього матроса — ми знайшли якір на його руці.

— Прекрасний початок для майбутнього фільму, — сказав Сев, подаючи незнайомому його одіж.

Той одягся, і я запримітив, як поступово розчаровувалися очі Тайах, коли брудне матроське лахміття покрило прекрасні форми мужчини.

Тепер перед нами стояв блідий матрос, чорнявий та смаглявий, із затьмареними синіми очима, страшенно змучений попередньою мандрівкою на щоглі. Чорнява борідка пробивалася на щелепах, обличчя приємне, хоч і некрасиве. Вражав погляд, що завше був скерований в обличчя співбесідника.

— Початок добрий, — сказав я, ляскаючи матроса легенько по спині. — Bist du Deutsch, Mensch1?

1 Чи ти німець, чоловіче? (Нім.)

Матрос оглянув нас усіх такими радісними очима, ніби ми давали йому гетьманські клейноди при світлі рампи. Він сів на землю від слабості й простягав до нас руки, як божевільний. Далі він цілував землю й пророблював інші формальності, що їх завели мандрівники, повертаючись на рідну землю.

— Братики ви мої рідні! — нарешті почули ми його національність.

Потім матрос затремтів й несподівано випив з пляшки решту горілки. Він уперше злякано на нас подивився.

— Мене сьогодні розстріляють? — запитав він і зараз же знепритомнів від усього пережитого. Далі його непритомність перейшла в тихий, міцний сон.

— Я — Богдан, — пропищав він, коли ми його підняли, щоб нести.

Матрос був досить важкий. До візника, якого ми зустріли біля портової митниці, ми добре натрудилися. З нашої одежі йшла пара. Уже зовсім звечоріло. Моря не видно було через туман. Шторм лютував, ніби велетенські руки перегортали у воді каміння, не жаліючи сили.

Ніхто не повірив би, що ми вантажимо контрабанду, коли б побачив, як ніжно посадовили ми матроса поруч із Севом на візника й помахали руками. Далі ми з Тайах пішли з порту.

По дорозі ми зайшли до Професора й посиділи в нього з годину на китайських кріслах. Ми з'їли прекрасну диню, яка об'єднала нас, як люлька миру. Я одержав Будду з бронзи, що його чекав уже давно, божка з Індії, зробленого людськими руками в XV столітті.

— Історія цього бога, — каже Професор, — розпочинається з останньої китайської війни. До того часу Будда спокійно спостерігав життя в кумирні2. Його вкрав матрос експедиційного загону. Перед тим як убити свідка крадіжки — бонзу, матрос розпитав його, чи немає чого цінного в череві бога. «Сину мій, — відповів наляканий бонза, — завше в таких божках є найцінніша річ усього нашого життя. Найцінніша річ». Та матросові не пощастило перевірити слова китайця. У нього в кумирні ж одібрав Будду офіцер. Через те, що останній не чув інформації покійного бонзи, Будда й досі стояв у родині офіцера, як трофей геройського батька.

2 Кумирня — язичницька молитовня.

Я потрусив божка, перепрошуючи його за кощунство, і нічого не почув у нього всередині. Ми посміялися: я, Тайах і Професор. Останній, правда, знав, з чого сміявся.

— А ми знайшли в морі людину, — похвалилася Тайах, — матроса, красивого хлопця.

— Ви завжди щось для себе знайдете, тільки не відразу йому закручуйте голову. Не забудьте, що матроси не здатні прив'язатися надовго. Кожен порт милий їм лише доти, доки не кликав їх гудок на борт. У кращому разі він подарує вам мавпочку або сергу з власного вуха.

Ми промовчали.

— Одначе вас не задовольнить жоден мрійник і романтик. Вам треба сильної руки, пошерхлої руки моряка та його просолених вуст із запахом горілки й міцного матроського тютюну.

— Фе, Професоре, які у вас думки про мене! Невже я схожа на дівку з пристані?

— Тим гірше, що не схожі.

— Мене тягнуть обрії. Я почуваю себе молодою й наївною. Мені хочеться завжди бути у вагоні потяга. Професоре, напророкуйте мені щось цікавіше за матроса. Навіть за цього, гарного.

— Хай буде так, як буде. Так, як ви захочете.

Ми вийшли від Професора, зігріті теплом цієї людини. Тихі вулиці міста були повні штормового вітру. Він проходив площами, як господар. Море билося десь об берег скажено й грізно. Я зазирав у безкінечно лагідні очі Тайах. На перехрестях вулиць ми зупинялися, бо вітер наче танцював навкруги нас. Ми цілувалися, не звертаючи уваги на перехожих, і йшли до іншого перехрестя. Там цілувалися знову, і я свистів з насолодою в пальці. Але вітер свистів дужче.

— Заходь, дружочок, — каже Тайах, коли ми рівняємося з її готелем, — це ж останній вечір. Завтра я від'їжджаю до Генуї. Доки ми знову побачимося, пройдуть місяці.

Проходячи коридорами готелю, ми помічаємо на дверях Сева записку: «Повіз Богдана до лікарні. Повернуся пізно». Ми пишемо нижче: «На добраніч!» — і заходимо до кімнати Тайах. Кімната молодої, привабливої жінки завше нагадує каюту. Тільки в ілюмінатор може литися таке свіже повітря! Каюту застелено килимом, на стінах — пурпуровий шовк, блакитний газ повис на люстрі, високе ліжко виглядає затишно — справжня койка. Вона може приспати натомлену людину.

Ми сиділи, загубивши розуміння власності рук. Ми хилились одне до одного, як дуб і лоза, і кожне з нас було то дубом, то лозою.

— Там умирає моя тітка, — сказала Тайах, — а в Мілані живе батьків брат. Поїдемо зі мною, дружочок?

Я промимрив щось, лінуючись відповідати, і поніс Тайах по кімнаті, не відчуваючи її ваги. Вона злякалася й здригнулася, шукаючи моїх очей та допитливо глянувши в них. Потім засміялася й, як воркітлива кішка, проказала мені на вухо:

— А я думала...

— Що думала?

— Що й ти такий, як вони.

— Тепер не думаєш?

Замість відповіді вона почала кружляти мене по кімнаті, доки не заморилася вкінець. Я попрощався й вийшов, почуваючи, що неймовірний тягар узяв на себе такими стосунками. «Не загуби Богдана», — крикнула вона з дверей. Губи мої були червоні й ніби не мої, коли я вийшов на вулицю. В обличчя мені вдарив вітер, штормовий вихор.

Ніч. На небі нагромаджувалися химерні темні скелі, море здавалося чорною пащею колосальної машини, звідти дмухало солоним, густим повітрям, вітром неймовірної сили. Був шторм.

XVII

Бриг спущено на воду. На ньому — я та Богдан. (...) Ми ходимо по новій палубі від корми до прови1, заглядаємо до кожної щілини. (...) Бриг виглядає куцо: марс-і брам-стеньги2 на нижні щогли ще не ставили. Вхід під палубу видається ще як звичайна дірка, без східців, куди ставлять малу драбину, коли хочуть оглянути каюти й трюм. Ми сходимо вниз. На долівці безліч стружок. Скрізь видно свіже дерево (...) До трюму ми лише заглядаємо, бо тяжко лізти туди нам — хворим і виснаженим. Ми повертаємося на палубу, щоб сидіти на стружках біля верстата (...). Сидіти, відчувати, як хвиля, доходячи до берега, підносить наше судно, як коливається палуба, як сонце звернуло на захід і стоїть над містом, як блищить вода в гавані та як солодко ниють серця та сверблять загоєні рани.

1 Прова (діал.) — передня частина судна.

2 Стеньга — верхня частина щогли.

Ми не встигли побачити процедури спускання брига на воду. На березі ми застали тільки риштовання, багато дерева й чималу юрбу людей. Сам же корабель уже дивився з води на свою колиску та пелюшки. По ньому ходили майстри, підходили групами до бортів, ставали всі на корму, розгойдували прову. Але бриг нахилявся настільки, наскільки йому належало, гойдався так, що не втрачав своєї поважності. Поступово він спорожнів — був кінець робочого дня. Довго ще виставляли з нього на берег сторонніх людей, які допомагали ставити на воду й через це вважали за обов'язок оглядати бриг до найдальших темних кутків трюму. Хазяїн трамбака вийшов на берег останнім. Ми привітали його з водою.

— Ще декілька днів — і ми на вітрилах. Можна буде виходити в море, — сказав він.

Десь у близькій кав'ярні чекали друзі, виразно було чути, як стогнав його порожній живіт, і ми відпустили хазяїна трамбака, зійшовши на бриг у той час.

Ми не встигли ще як слід звикнути до палуби й обім'яти стружки біля верстата, як на бриг перебіг з берега Сев. Не помітивши нас, він, як вихор, облітав усе судно. Побував у трюмі, у каютах, чимось постукав унизу, щось зачепив і повалив на долівку, посвистів, дослухаючись до резонансу, покричав і почав був якусь арію. Та швидко ми його побачили на палубі. Він пройшов повз нас двічі, доки ми наважилися втрутитися до його самотності.

— Алло, Севе! — крикнули ми.

Він здригнувся, ніби ми зловили його на непристойній поведінці, і повернувся до нас.

— Мрієте на стружках?

— Гоїмо свої рани, — відповів Богдан, підморгуючи мені й гостро дивлячись на Сева.

— Хіба вони не загоєні?

— Вони вже зрослися, та болітимуть іще доти, доки ми не впізнаємо злодія.

Сев не сказав нічого.

— Ми тут говорили оце про колодку, що лежить унизу, — почав я. — Чи не могли б ви нам викотити її на палубу?

— Нащо?

— Богдан хоче зайнятися ділом. Колодка — з горіха. Тут біля верстата, маючи під рукою декілька інструментів, він хоче попрацювати над майстром корабля.

— Яким майстром?

— Так я називаю фігуру, що стоїть під бугшпритом1. Вона веде корабель, оберігає його від рифів і заспокоює хвилі.

1 Бугшприт — горизонтальний або похилий брус, за допомогою якого піднімають носові вітрила.

Сев пішов під палубу й прикотив нам колоду. Ми поставили її на дошку й трохи обтесали. Це робив в основному Сев, бо наші руки не були ще дужі. Він обтесав за вказівками Богдана тільки передню частину колоди. Я знову здригнувся, побачивши, як сильно й міцно лежить сокира в його лівій руці. Богдан показував мені очима на ліву руку Сева.

— Закотіть рукав, — вимовив Богдан, — вам зручніше буде тесати.

Сев удав, що не чує.

— Закотіть рукав, — сказав я.

Сев почав закочувати, але раптом поклав сокиру й зробив заклопотане обличчя.

— Мені треба вже йти. (...)

— Я ж вам казав, що в нього є шрам?

— Облиште вигадки, мені вже набридли ваші підозри. Беріться краще за сокиру й тешіть.

— І вам не хочеться дізнатися ім'я ворога?

— Не хочеться, — відповідаю я, відчуваючи справжній розпач від того, що цим ворогом може бути Сев. Але ця думка поступово вміщується в моїй голові, і я з нею звикаюся.

Богдан теше потроху колодку, щось обрубує, щось залишає й, нарешті, береться за струг2. Але струг він кидає ще скоріше: працюючи стругом, треба напружувати м'язи черева, а людині, яка має два свіжих шрами на животі, цього не витерпіти. На зміну стругові приходить долото й дерев'яний молоток. Установивши як слід колоду, Богдан поцюкує молотком по долоті.

2 Струг — інструмент для оброблення деревини (стругання).

— Хіба ви знаєте, як різьбити дерево? — питаю я.

— Звичайно, знаю. На острові Пао я часто тільки цим і займався. Коли моя мала поїде, було, до сусіднього острова, я сиджу й вирізую з м'якого кореня її обличчя та тіло. Це була ясна, блискуча бронза (...).

— А тепер ви що різьбите? Вовка, ведмедя чи, може, хитрого лиса?

— Я вирізьблю те, що було на прові в мого хазяїна з острова Пао. Коли мені пощастить, ми матимемо найкращого майстра корабля, що прославився на південних морях. Кожний порядний грабіжник складав до ніг моєї жінки тканини й одежу, пахучі есенції, люстерка й консерви. За це вона мусила вмовити мене, щоб я зійшов із своїх високостей та зволів зробити ще одного майстра корабля до бугшприта.

— І ви робили?

— Авжеж, робив. Мені краще було робити це діло, ніж підставляти смерті голову на палубі корабля мого хазяїна й тестя. Іще після того, як я устиг покарати безвухого китайця, отого... як його звали, забув зовсім ім'я. Я вам хіба не розповідав про цей випадок? Ні? Ну, то слухайте.

До нас завітав ще один гість. То була Тайах, яку зустрів у місті Сев і послав до нас. Вона впевнено пройшла по палубі, ніби й зроду мала палубу під ногами. Навіть пробігла трохи на пуантах і похвалила гладеньку палубу.

— Невже без Сева ти й дороги не знайшла б сюди?

Вона зробила біля щогли декілька фуете й усміхнулася.

— Може, і знайшла б.

— А може, і ні?

— Може, і ні.

Вона підійшла до борту, подивилася на воду, а потім глянула поверх наших голів, ніби спостерігала десь потрібні їй сигнали.

— До берега Пао приїхали ми того разу надвечір. Нас зустріли, як завжди, дружина й дочка хазяїна. Ставши на червоній землі над водою, вони скидалися на блискучі статуї з ясної бронзи в тихій, затишній затоці острова Пао. Наш хазяїн — малаєць — хижий та старий морський розбишака — сідав на човен (проа) і плив до берега перший. Потім судно відтягали туди, де берег був високий, і ховали його в густій тіні дерев, що хилилися над водою. Корабель розвантажували. Далі, у глиб острова, під кокосовими пальмами був наш склеп. Стіни в нього були плетені, а дах — з листя кокосів. Над землею його підлога піднімалася на десять метрів. Як добре я пригадую той склеп! Часто цілими місяцями я не брався ні за холодну воду. Збивши кокосового горіха, я випивав з нього молоко й поїдав ніжну зелену масу кокоса. Мене цілком задовольняло таке життя. Офіційно ж я вважався за вартового біля краму.

Кажу: того разу все йшло, як завжди. Позносили ми крам, пограбований з пароплава, повечеряли й полягали спати, де хто хотів: одні — на палубі під брезентом, інші пішли на острів, де були заховані їхні жінки. Щоб не забути й потім до цього не повертатися, я розповім вам про випадок у той наш рейс. Формально — ми зафрахтувалися перевезти вантаж, а фактично — шукали когось, щоб пограбувати. Малаєць — наш хазяїн — був урождений моряк. У тих краях морем здебільшого ходять малайці, а яванці не сперечаються з ними за цю честь. Яванці — красивий народ, декого з них наче зроблено із золота, тіло так і сяє розкішними золотими фарбами, вони стрункі, гнучкі й люблять співати. Поміж них малаєць видається чорнявим жуком. Він меткий, швидкий, очі вузенькі, як щілини, говорить багато, рухається проворно, добрий купець і сміливий розбійник. Коли грається юрба дітей та одне з них верховодить, б'є інших, забирає ляльки, то це обов'язково буде малаєць. Такі яванці й малайці. Мій хазяїн був одружений з яванкою, і від їхнього шлюбу народилася дівчина, що мала характер батька й красу матері. Вона любила... та я бачу, що вже збився. Почну знову.

Значить, везучи наш вантаж, ми шукали пригод. Ми вже й здали вантаж, а цікавого нічого не зустріли. Роздратовані, вистоювали ми в затишку біля островів, пливли далі до інших місць. (...) Пригадуєте, я вам розповідав, що тоді була війна, скрізь на простих шляхах блукали ворожі військові судна, і капітани пароплавів вибирали інші дороги — поміж островами, серед глушини, подалі від вільного моря. Цим користувався мій хазяїн: підійшовши вночі до пароплава, брав його на абордаж і, забравши потрібні речі, пускав пароплав на дно. Тоді таким чином багато зникало пароплавів, але годі було дошукатися причин їхньої загибелі.

Нарешті нам пощастило зустріти здобич. Це було маленьке судно. Ми причепилися до його борту. Машини глухо гуркотіли, везучи й нас. Команда була в паніці. Ми полізли на пароплав з усіх боків. Капітан пароплава розрядив свої обидва револьвери, забивши й поранивши трьох наших, а потім шпурнув зброю просто в юрбу й за цим разом набив добру ґулю на голові в нашого хазяїна. На хвилину той знепритомнів, а капітан вихопив у безвухого китайця рушницю й, стріляючи, перебіг корму. Доки хазяїн очуняв, доки розбишаки поралися з командою, капітан зник. Він утік на човні. Бачили б ви, що робилося з хазяїном! Як тигр, літав він по палубі. Капітан пароплава добереться до своїх! Після цього треба буде забиратися десь у глушину й чекати тихо — хай пересердяться білі дияволи. Китаєць ховався від хазяїна, де тільки міг. Та врешті попався. Хазяїн бив його доти, доки в ньому була хоч маленька іскра життя. Потім наказав викинути його за борт.

Зробивши такий відступ, я розповім про той вечір, коли ми повернулися з грабунку. Я вже казав, що дехто спав на палубі, а дехто пішов до жінок на острів. Мені було тоді шістнадцять років. Як ви думаєте, куди я пішов? Не вгадаєте, бо я пішов на побачення.

— З дочкою малайця? — поцікавилася Тайах. Вона уважно слухала, стоячи біля борту.

— Відкілля ви знаєте? Так, справді з нею. Звали її Баджін — так називають яванці вивірку. Вона була й справді рухлива й поворотка, як вивірка. Тільки я її називав «матта-апі», що значить «вогненні очі». Це не було перебільшення: очі розбишацькі, жовті, як у «мачана» (тигра), мала дівчина. Вона, сміючись, казала на мене «боая» (кайман, щось подібне до крокодила), «праху» (човен), бо я був тонкий та довгий, як ця легенька споруда для плавання.

Баджін трохи запізнилася, прибираючись для зустрічі зі мною. «Тудун» — капелюшок з пальмового листя — лежав на її «конде» — вузлі волосся на голові. Легенький «сарон» покривав її стегна, на яких була ще «кахін» — спідниця, що дуже подібна до шароварів. У руці вона тримала «рампе» — квіти магнолії й тримала їх так, ніби то були не квіти, а золотий «пайон» (парасоля) — найвища ознака благородства. «Мінтак ампон, — сказала вона, — але клаппа пошаруділа своїм листям і не веліла мені поспішати. Вона ще з часу останнього західного монсуна, коли йшли дощі так довго, стала мені за порадницю. Вона сказала, що мій криластий кідан повернеться живий та здоровий, і вона завжди проганяла від мого ліжка понтіанака — злого духа, що іноді злазить із своїх дерев і сниться жінкам, особливо вагітним». Ми пішли до мого житла, зайшли за кламба, що висіла на дверях, і сіли на балебале — бамбукову лежанку. Та нам не сиділося. Я страшенно чогось боявся. Ніби я сидів на вогні. Це горіла моя перша любов. Баджін була молодша за мене на два роки, проте відчувала себе зовсім дорослою й кепкувала з мене, як уміла. «Ти не кідан, а риба, — казала вона, торкаючи мій «клеван» — шаблю, яку я носив з гордістю юнака, — ти повісь собі бамбукову палицю, а мені віддай твій клеван». Південні зорі цокотіли за кламба хатини. Тьмяна пристрасна ніч нависла над Пао, учепилася до дерев, стелилася долі, як напоєне отрутою листя. Було зовсім темно. Торкаючись голих плечей дівчини, я здригався, як той, кого охопив «амок» — безум. «Ти мачан, — відсунулася вона від мене, — ти — білий тигр». (Так лають на Яві європейців). Але голос її не відштовхував. Я згадав свій перший сон про жінку. Це був він. Я взяв Баджін до себе на коліна й почав казати їй на вухо мільйон слів.

— Далі нам відомо, — глухо сказала Тайах, — далі в таких випадках іде все як по писаному. Вона стала вашою, ця дика яваночка?

— Не поспішайте, — спокійно зауважив Богдан, цюкаючи молотком по долоті й працюючи біля колоди, — ми сиділи так досить довго. Можливо, що ми й цілувалися, але я цього не пам'ятаю: так горіло в мене все всередині. Ми сиділи, потім лежали, ходили пити воду, і, нарешті, я пішов на судно за подарунком, що його я привіз дівчині. Проходячи по палубі, я побачив на прові вогник. Я затаївся за щоглою. Вогник коливався, ніби хтось дмухав на нього. Така поведінка невідомої людини мені не сподобалася: вона скидалася на злочин. Я витяг з піхов клеван і пішов тихо вздовж борту.

Я боявся вогню не через те, що він міг скоїти шкоду хазяїнові, а через те, що тоді я втрачав надію повернутися коли-небудь на батьківщину. Вогонь на кораблі — завжди небезпека: він гірший за тайфун, за чуму й за голод. Коли на кораблі з'являється блискуче, високе та гойдливе полум'я, треба боятися за життя. Я міцно стискав клеван і потроху посувався до прови. Якась людина, заховавшися за купою старих канатів, робила ганебне діло. Купка трісочок уже розгорілася, почали обгорати й товщі шматки дерева. Людина була задоволена зі своєї роботи. Підвелася, шукаючи речі, які можна було запалити. На момент світло дістало її обличчя: це був безвухий китаєць. Я знав добре, що його мали викинути в море, і здивувався, ніби побачивши небіжчика. Його хтось з матросів пожалів, заховавши до купи лахміття на прові, і він збирався віддячити тепер команді й передусім хазяїнові. Чекати довше було нікуди. Вогонь розгорався. Китаєць, його звали... (Ніяк не можу пригадати його імені. Уже ось декілька разів про це думав, та наче зовсім воно вивітрилося з пам'яті!). Китаєць мовчки скалив зуби, і то був диявольський регіт. Я згадав увесь біль від його кулаків, згадав свою юнацьку клятву, і на спині в мене наче настовбурчилася шерсть. Я вийшов до вогню, грізно піднявши клеван. Китайця наче вітром відкинуло назад. Він вихопив із-за пояса крис і набіг на мене, але зустрів мій клеван. Китаєць, після того як його побив хазяїн, не мав іще своєї справжньої сили й не був дужчий за мене. А я, помщаючись за свою юнацьку честь, ніби виростав разом з моєю злістю. Вогонь тим часом розгорався.

Китаєць хитрував: удавав із себе кволого й знеможеного, тільки захищався не нападаючи й усе хотів опинитися ближче до мене, щоб пустити в діло ніж. Я підбіг до вогню й уже хотів ногою розкидати жар, щоб він не набирав сили, але вчасно згадав, що без освітлення я загину від ножа китайця. Я став знову наступати й тут побачив зовсім несподівану річ: китаєць щосили заганяв мене до вогню, щоб зайнялася на мені одежа. Уже вогонь лизнув одну мою штанину, я погасив її, потерши ногою об ногу. (...). У цей час я побачив мою Баджін. Вона збігла на корабель, тримаючи бамбукову палицю. Китаєць завагався: у нього подвоїлося ворогів. Скориставшись цим моментом, я вдарив його клеваном. Він поточився до борту й, ловлячи повітря руками, полетів у воду. Баджін розкидала палицею жар. Ми загасили головешки й повикидали їх за борт. Палуба знову стала темною та порожньою. На ранок там могли знайти лише сажу від вогнища та крис китайця. (...)

— Я відчуваю запах диму, — сказала стурбовано Тайах.

Ми понюхали повітря.

— То вам здається. Ми говорили про пожежу, і завжди в таких випадках люди гостро відчувають і продовжують собі розповідь.

— Та я справді чую запах диму.

Ми знову замовкли. Над гаванню ширяв вечір. Сонця вже не було. Нитка диму літала над бригом. Можливо, її занесла течія повітря із сусідньої палуби, можливо, вона була лише уявною. З нас ніхто не палив на палубі. Ми мовчки стривожилися.

— Я піду подивлюся, — запропонувала жінка.

— Куди?

— Униз, до трюму й кают.

Вона полізла по драбинці вниз. Ми посідали на палубі, звісивши ноги в люк.

— Шукайте там добре! — кричали ми й сміялися. — Понюхайте всі кутки!

— Ей, хто на палубі? — гукнув до нас з берега жіночий голос.

— Заходьте, — відповів я.

До нас підбігла жінка. Це була Поля. Ми простягли руки, здоровкаючись і висловлюючи їй нашу любов за врятування від смерті. Але вона не слухала й, освітливши драбину в трюм сірником, полізла по ній хутко та стурбовано. Ми не розуміли такої поведінки. Знизу ми почули її заклопотаний голос:

— Тут хтось є? Одійдіть трохи — дайте я присвічу сірником. Ви ще нічого не знайшли? Будемо шукати разом. Хазяїн трамбака біжить теж і швидко тут буде. У мене ноги проворніші. Бачите, я дізналася від однієї людини, що в трюмі покладено спеціальний гніт, який, догорівши до сірників і клоччя, мусить запалити трюм. Ні, я не скажу, у кого я дізналася. Тут ніде нічого не видно. Підемо нижче.

Розмова Полі почала доходити ще глухіше — очевидно, жінки перейшли до трюму через незабиту стіну.

— Тут дивіться уважніше — воно десь тут. Тепер я гашу сірник — треба заплющити очі, потім подивитися навкруги: вогник десь мусить себе показати. Ще очей не розплющуйте, я скажу, коли.

Раптом ми почули, як унизу щось пихнуло, по стіні коридора метнувся відблиск світла, і крізь щілину ми побачили глибоко під нами вогонь. У трюмі жінки закричали. На палубу вибіг, брязкаючи відром, хазяїн трамбака. Усі гуртом ми побігли до трюму. Дівчата били вогонь сосновою дошкою. Хазяїн трамбака допоміг водою. У трюмі стало темно.

— Вийдемо звідси, — прошепотіла мені Тайах та обняла мене за шию. (...)

* * *

Колоду з горіха Професор приховав до дня, коли шхуна-бриг була готова. До того часу вона лежала в потайному місці — у трюмі на стружках, до неї приходив Богдан і в самотності різьбив її та довбав. (...) З горіхової колоди вилуплювалася червона дівчина, її обличчя нагадувало обличчя Баджін. Дівчина піднімала руки над головою, ніби пірнаючи під воду. Вона була навіть без сарон. Її гладеньке тіло оживало, груди набували пружності, дерев'яні стегна — принадності. Майстром корабля мала бути жінка.

Каюти всередині споліровано, у кожній — дві койки та стіл, над столом — ілюмінатор. Коридори встелено товстим брезентом. Загальна їдальня затишна, як садок. Бібліотека містилася в крихітній каюті. На кораблі порожньо: люди, збудувавши його, пішли геть.

Гойдаються стиха реї. Паруси всі змотано. Грот-щогла зовсім гола: гафель1 не піднято. Палуба пахне смолою. Кормовий якір лежить під бортом. На прові — люк у чорний трюм. Борти похитуються. Усе пахне живим деревом і лісовою нудьгою. Кожне дерево не втратило ще індивідуальності. Дуб кричить, що він дуб, сосна стогне, що вона сосна, негній-дерево крекче й собі своє ім'я. Ще немає одностайності. Кожну дошку, кожну планку защемлено між чужими: аж смола від цього виступає, мов піт. Дубовий брус придавлено тисом і буком. Усім від цього нелегко. Позвикавши в лісі, на волі розхитувати черево, надимати груди, розмахувати руками, дерева тут відчувають, що перевернувся світ. Сосни-щогли стогнуть не менше за інших: де поділася зелена дзвінка хвоя, якою можна було ловити вітер або сипати її собі під ноги зеленавим дощем? Голови позрубано, ноги підтято, рип-рип, як тяжко, рип-рип, як тоскно, недо-о-бре!

1 Гафель — похилий брус для піднімання прапорів і сигналів на кораблі.

Але перше ж горе об'єднає всі дерева. У вільному морі заскиглить, засвистить (...) вітер. Забіліють на хвилях баранці. «Держись! — гукне бом-брам-рея до брам-стеньги. — Бачиш, як багато вітру налетіло в моє вітрило?!» — «І до мене теж!» — крикне брам-рея. «Держись! — гукне брам-стеньга до марс-стеньги. — Бачиш, як тяжко тримати бом-брам-парус і брам-парус?!» — «Держись і ти, — попросить марс-стеньга нижню щоглу, — на мені брам-стеньга з вітрилами, і мій марс-парус — он як надувся!» Нижня щогла міцніше упреться в кіль2-свинку, і кіль крикне: «Братики, виручайте! На вас надія, ласкаві дубе й буче!» Не витримають і шпанти — корабельні ребра: хвиля на них тиснутиме з обох боків. Звернуться шпанти до сволоків з негній-дерева, що йдуть упоперек корабля, розпирають ребра й тримають на собі палуби: «Не гніться, хлопці! Бо загинемо всі разом, як погнетеся. Один за всіх, і всі за одного». А сволоки з негній-дерева й собі мусять когось просити, вони озвуться до соснових дощок на палубі: «Дошки-сестрички, тісніше ляжте! Хай хвиля по вас слизне й у море полетить. Не пускайте води до нас!» Забудуть тоді дерева своє листя та свою хвою, вони зробляться однокровними частками великого корабля.

2 Кіль — поздовжня балка нижньої частини судна.

Під бугшпритом дівчина — бронзова Баджін. Вона вестиме корабель, підставляючи своє горіхове тіло всім вітрам.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.