Українська література 11 клас (рівень стандарту) - Олександр Авраменко 2019

Три зозулі з поклоном - Григір Тютюнник (1931-1980)
Українська література на початку 60-х років ХХ ст.
Літературне шістдесятництво

Всі публікації щодо:
Тютюнник Григір

Любові всевишній присвячується

Я виходжу з-за клубу, у новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачу, — хату Карпа Яркового. А перед нею — молоденькі сосни рівними рядочками на жовтому піску. На ґанку Карпової хати стоїть Марфа Яркова й веде мене очима. Вона стоїть без хустки, сива, пишноволоса — колись її волосся сяяло проти сонця золотим, тепер не сяє. Видно, думаю, волосся вмирає раніше, ніж людина...

Підійшовши ближче, я вклоняюся Марфі й кажу через молоденьку сосну:

— Здрастуйте, тітко.

Марфа ворушить губами й проводжає мене далі, аж доки я не підійду до великої сосни (у нас її називають ще «та, що твій тато садив»).

Удома мене зустрічає мама, радіє, плаче й підставляє мені для поцілунку сині губи.

— Мамо, — питаю після того, як куці студентські новини розказано (сесію здав, ось костюм купив), — а чого тітка Марфа Яркова на мене так дивиться?

Мама довго мовчить, потім зітхає й каже:

— Вона любила твого тата. А ти на нього схожий...

Марфа — тоді її в селі за маленький зріст звали «маленькою Марфою» — знала, що лист від тата приходить раз на місяць. Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист, мабуть, ще з півдороги. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку — тонесенька, тендітна, у благенькій вишиваній сорочині й рясній спідничині над босими ногами — і сидить, сяє жовтими кучерями з-під чорної хустки: утекла від молотарки або від косаря, за яким в'язала, або з лук, де сіно скиртують.

Сидить на поріжку й обриває пелюстки на ромашці, шепочучи: «Є — немає, є — немає, є...»

Коли з пошти виходив наш поштар дядько Левко — височенний, худющий, як сама худорба, з брезентовою поштарською сумкою через гостро підняте вгору плече, Марфа підхоплювалася йому назустріч і питала тихо, зазираючи знизу в його очі:

— Дядечку Левку, а від Мишка є письомце?

— Немає, — відказував Левко, блукаючи очима поверх Марфиного золотого волосся, що вибилося з-під чорної хустки.

— Не брешіть, дядечку. Є...

— Ну — є! Є... так не тобі, а Софії.

— Дядечку Левку! Дайте я його хоч у руках подержу...

— Нельзя. Чужі письма нікому давати не можна. Заборонено.

— Я тільки в руках подержу, дядечку, і віддам.

Сині Марфині очі запливають слізьми й сяють угору на дядька Левка — ще синіші.

Левко озирається довкола, зітхає немічно худими грудьми й манить Марфу пальцем за пошту. Там він дістає із сумки конверт і простягає Марфі:

— На. Тільки нікому не кажи, що давав, бо за це... виженуть мене.

— Ні-ні-ні, дядечку! — аж захлинається від щирості Марфа. — Ось вам хрест святий!

Вона хапає з Левкових пучок лист — сльози рясно котяться по її щоках — пригортає його до грудей, цілує у зворотну адресу...

— Чорнила слізьми не розмаж, — каже Левко й відвертається: жде.

Марфа, якщо поблизу не видно людей, нескоро віддає йому лист, мліючи з ним на грудях, і шепоче, шепоче...

— Ну, от бачте, нічого я йому й не зробила... Тепер несіть Софії. Я ж нічого йому не зробила... Спасибі, дядечку, рідненький... Нате вам осьо, вип'єте за його здоров'я.

Вона дістає з-за пазухи пожмаканого карбованця й укладає Левкові в долоню.

— Хіба що за його здоров'я, — бурмотить Левко, — а так зроду не взяв би...

І чимчикує в село, наставивши вгору гостре плече з порожньою майже сумкою (тоді не дуже-то люди писали одне одному).

А Марфа біжить на роботу, птахою летить, щоб дов'язати до вечора свої шість кіп. І вітер сушить — не висушить сльози в її очах.

— А хто вам про це розказував, мамо? Дядько Левко?

— Ні. Він мовчав. Сама бачила й чула. Я теж-бо за нею слідком з роботи втікала. Отуди ярком, ярком — і до пошти. Дивлюся — а вона вже на поріжку сидить, жде... Вона щоразу перша вгадувала, коли тато обізветься.

— І ви на неї не сердилися?

— У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе.

— А як же то — вона вгадувала, а ви — ні?

— Хтозна, сину. Серце в усіх людей неоднакове. У неї таке, бач, а в мене таке... Вона за тата набагато молодша була. Йому тридцять три, а їй дев'ятнадцять. Два годочки прожила із своїм Карпом і нажилася на сто. Тато ж... він якось і не старів, однаковий зоставався й у двадцять, і в тридцять годочків... сокіл був такий ставний, смаглявий, чорнющі очі так і печуть! Гляне було — просто гляне й усе, а в грудях так і потерпне. Може, тому, що він рідко піднімав очі. Більше долонею їх прикриє й думає про щось. А востаннє як бачила його (ходила з передачею аж у Ромни, їх туди повезли), то вже не пекли, а тільки голубили — такі сумні. Дивиться ними — як з туману.

Вони до нас на посиденьки ходили, Карпо й Марфа. Щовечора. І гомонимо, бувало, утрьох або співаємо потихеньку. Тато баритоном, а я другим йому помагаю, а Марфа першу веде. Голосок у неї тоді такий був, як і сама вона, ось-ось наче переломиться, ну, ловкий. А Карпа хоч викинь. Сидить у стелю дивиться. Або у вуса дме, то в один, то в другий — розпушує. То я йому гарячих галушок миску (він їсти страх любив), ложку в руки — їж, Карпе! І тьопає, як за себе кидає. Ми співаємо, а він вусами пару з миски ловить і сопе так, що каганець на столі як не погасне. «Я, — каже, — картоплю в галушках люблю. Картоплі треба більше кидать у галушки». Товстопикий був, товстоногий. І рудий — матінко ти моя... Як стара солома. Марфа проти нього — перепілочка. Ото гляне, було, як він над галушками катується, зітхне посеред пісні й відвернеться, а сльози в очах, наче дві голубі свічечки. До тата... Я ж бачу. А він затулить надбрів'я долонею та співає. Або до тебе в колиску всміхається та приколисує легенько.

— Ти, Михайле, кажу, хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться.

А він:

— Навіщо ж людину мучити, як вона й так мучиться?

Очі мамині сухі, голос ані здригнеться, і я чую за ним: її спогади не щемлять їй та не болять — вони закам'яніли.

Останній лист від тата: «Софіє! Соню! Учора дав мені товариш скалку від дзеркальця, я глянув на себе й не впізнав. Не тільки голова, а й брови посивіли. Зразу подумав: може, то іній (це надворі було), тернув долонею — ні, не іній... Більше не дивитимуся. Часто сниться мені моя робота. Наче роблю вікна, двері фільончасті, столи, ослони. І так мені руки потім засверблять, що, буває, ріжу ложки хлопцям на дозвіллі. А руки як не свої... Ти питаєш, як нас годують, як одягають на зиму. Годують такою смачною юшкою, що навіть Карпо Ярковий п'ятнадцять мисок умолотив, ще й добавки попросив би! Удяганка звичайна, селянам до неї не звикати. Цю ніч снилася мені моя сосна. Це вона вже досі в коліно, а може, і вища. Сосна — а за нею річки синє крило. Ні ти, ні синок, мій колосок, чогось давно не снитеся, тільки привиджуєтеся. Мій сусіда по землянці молиться вві сні, а Бога не називає. До кого молиться?..

Соню! Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди й зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут біля мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї та скажи, що я послав їй, як співав на Зіньківських ярмарках сліпий бандуристочка, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу. («Сибір неісходиму» було нерішучою рукою закреслено густим чорним чорнилом, а вгорі тією ж рукою написано знову: «Сибір неісходиму»). Сходи, моя єдина у світі, Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття.

Обнімаю тебе й несу на руках колиску із сином, доки й житиму...»

Коли це було... А я й досі думаю: «Як вони чули одне одного — Марфа й тато? Як?..» А ще думаю: «Чому вони не одружилися, так одне одного чуючи?» — «Тоді не було б тебе...», — шумить велика «татова» сосна.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.