Українська література 11 клас (профільний рівень) - Борзенко О. І. 2019

Ліна Костенко - Про кохання і творчість («Маруся Чурай»)
Літературне «шістдесятництво»

Всі публікації щодо:
Костенко Ліна

Дівчина з легенди

Український народ зберіг легенду про Марусю Чурай, авторку пісень, серед яких «Віють вітри, віють буйні», «Засвіт встали козаченьки», «Ой не ходи, Грицю».

За легендою, поетеса народилась у Полтаві. Її батько Гордій Чурай брав участь у війні з поляками, потрапив у полон і був страчений ворогами.

Маруся мала неабиякий поетичний талант і гарний голос, сама складала й виконувала пісні. Була закохана в козака Полтавського полку Григорія Бобренка, який її зрадив. Образа й ревнощі підштовхнули до помсти. Зрадливий коханий одержав від Марусі отруйне зілля.

Доля Марусі Чурай зацікавила багатьох літераторів. Про легендарну піснярку писали С. Руданський, М. Старицький, В. Самійленко, О. Кобилянська та ін. Кожен виклав власний погляд на її трагічне кохання. Свою версію запропонувала й Л. Костенко в романі «Маруся Чурай».

Жанр та історична основа

Жанр історичного роману у віршах дозволив авторці не лише розкрити душевну драму героїні, а ще зробити її причетною до доленосних подій української історії. Взірцем вірності й патріотизму став для Марусі Чурай батько, який брав участь у битві під Кумейками, а потім загинув у польському полоні. Не випадково дівчина порівнює батька з іншим козаком — Грицем Бобренком, котрий хоч і воював під Берестечком, однак не витримав моральної перевірки вірністю в особистих стосунках. У романі згадано епізоди часів Хмельниччини (основні події орієнтовно припадають на 1651 рік). Наприклад, у розділі «Проща» показано спалений ворожим військом Київ. Подано чимало історичних відомостей про Полтаву й участь Полтавського полку у війні під проводом Богдана Хмельницького. Саме цей гетьман відіграв вирішальну роль у скасуванні судового рішення у справі Марусі Чурай. У творі фігурують як історичні особи, так і суто літературні персонажі. Авторка не ставила за мету досягти повної точності в зображенні історичних діячів — вони або лише згадані, або зображені фрагментарно, або їхні образи суттєво переосмислені — відповідно до художніх завдань.

Історичний роман у віршах — це великий за обсягом і складний історичний твір, у якому епічний спосіб зображення дійсності погоджено з ліричним. Він розповідає про минуле, поєднуючи історичну правду з художнім вимислом.

Особливості художньої організації

Твір поділено на дев'ять розділів — кожен зі своєю назвою. У першому є пролог зі згадкою про пожежу 1658 року, яка знищила Полтаву. Авторка припускає, що тоді й згоріли всі книги магістрату із записами про суд над Марусею Чурай. В уяві письменниці постає книга, яка б могла вціліти в цій пожежі, «І ми б читали старовинний том...», «І загула б та книга голосами».

У першому розділі зображено судовий процес, що й справді «гуде голосами». Ліні Костенко добре вдається образ громади з її пошуками простих пояснень. Дівчину обвинувачують в отруєнні Гриця Бобренка: «Чурай Маруся, що його любила, / любила, справді, вірно і давно, / тоді його із ревнощів убила, / підсипавши отруту у вино».

Бобренчиха, численні свідки, війт, навіть Галя Вишняківна — усі висловились. На захист Марусі стали полковий обозний Іван Іскра, закоханий у дівчину, Марусина мати, Яким Шибилист і Лесько Черкес. Посланець із Січі, що саме прибув до полтавського полковника Пушкаря, пропонує «інший вибрати закон, — не з боку вбивства, а із боку зради». Але «громадська» думка перемагає в суді, і Марусю засуджують до страти.

Найдраматичнішим є третій розділ із промовистою назвою «Сповідь». І вже тут не багато голосів, а лиш одна Маруся та її правда: «Я не труїла. Те прокляте зілля / він випив сам. Воно було моє». Драматизмом позначений і п'ятий розділ — «Страта». Знову громада («Стояли люди злякані, притихлі»), а потім — поява невгамовного Івана Іскри з «універсалом», що скасовує вирок. Це добра новина для більшості присутніх, але... не для самої Марусі: «І не було ні радості, ні чуда. / Лиш тихий розпач: вмерти не дали».

Із особистою драмою героїні авторка поєднала історичну сюжетну лінію, що стосується визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Маруся Чурай теж бере участь у боротьбі: складає пісні й мелодії, що надихають воїнів-козаків. І навіть смертельно хвора, ледь стримує хвилювання, коли Полтавський полк на марші виконує саме її пісню.

Тема, художній конфлікт, проблематика

Кохання, зрада і війна — це ті теми роману, що, як кажуть, лежать на поверхні. І ще важливою є тема поезії, як в індивідуальному житті митця, так і в житті народу.

А поза цим «зовнішнім» комплексом тем стоїть те, що, можливо, хвилювало саму авторку найбільше — тема душевного й духовного аристократизму. Вона втілена в образі головної героїні, але не лише в ньому. До умовних «аристократів духу» можна віднести ще й Івана Іскру, Гордія Чурая, котрий постає у спогадах дочки взірцем патріотизму й вірності козацькому слову, а ще є лиш епізодично представлений Богдан Хмельницький зі своїм мудрим універсалом та мандрівний дяк із розділу «Проща».

Тема «духовного аристократизму», тобто здатності людини піднестися понад дрібними егоїстичними інтересами, визначає основний художній конфлікт. У романі дві групи персонажів. З одного боку — патріоти й захисники, які сповідують перевагу духовних цінностей. А з іншого — ті, хто живе суто меркантильними інтересами, наприклад нерозбірливий у засобах багатій Вишняк («Вся Україна полум'ям горить, він і на цьому теж нагріє руки»).

Головний конфлікт твору має ціннісний характер. Це протистояння різних життєвих переконань: духовного й приземленого, патріотизму й егоїзму, справедливості й корисливості. Наведений ряд ще можна продовжити, зокрема, додати до нього кохання й розрахунок, що визначають душевну роздвоєність, внутрішній конфлікт Гриця Бобренка й пояснюють його зраду в коханні та запізніле розкаяння: «Нелегко, кажуть, жити на дві хати. / А ще нелегше жить на дві душі!»

Авторське бачення духовного аристократизму поширюється на становище поетеси в суспільстві й обумовлює її конфлікт з оточенням, власне, із громадою, що виявлено, наприклад, у зображенні судового процесу. Марусі доводиться вислухати на свою адресу різні закиди, зокрема, й абсурдне обвинувачення у відьомстві. Але на все це вона відповідає мовчанкою, не опускаючись до дріб'язкових суперечок, адже її високе творче покликання вимагає саме такої, гідної поведінки.

Тематика роману дала авторці змогу порушити низку важливих проблем. Це проблеми зради й вірності, патріотизму, соціальної відповідальності, творчості й мистецького покликання. Окремо слід виділити проблему самовизначення жінки та її ролі в суспільстві й родині. Головна героїня не готова заради шлюбу поступатися своїми переконаннями та творчим покликанням. Вона хоче бачити поруч гідного й рівного їй супутника життя, не готова обмежувати себе буднями берегині домашнього затишку. Тому й протиставляє себе тому жіночому типові, до якого належить Галя Вишняківна: «На неї можна нагримать, і можна її побити. / Вона простить, приголубить, розсолу тобі внесе. / Ти, може, від мене втомився. Мене потрібно любити. / А там треба тільки женитись. Ото женився — і все».

Маруся Чурай і Гриць Бобренко

Роман Л. Костенко в осмисленні особистої драми має чимало спільного з «Лісовою піснею» Лесі Українки. Адже у відомій драмі майже так само мова йде про кохання, зраду й запізніле усвідомлення непоправної втрати. Обидва парубки піддаються впливу своїх прагматично налаштованих матусь. А ще є та сама проблема душевної роздвоєності: Лукаш і Гриць дуже між собою схожі — обидва не здатні «своїм життям до себе дорівнятись».

А от Мавка й Маруся Чурай суттєво різняться. У Л. Костенко замість символічного образу діє хоч і гранично ідеалізована, але цілком «земна» героїня. Ідеалізацію цього образу забезпечує мотив творчого покликання, що вимагає усе, навіть кохання, оцінювати високою міркою творчості. Своїм покликанням Маруся не здатна поступитись — воно вже стало частиною її «я». Усе міряє творчістю, навіть у стосунках зі зрадливим коханим: «А я за тебе, Грицю, не піду. / Це ж цілий вік стоятиме між нами. / А з чого ж, Грицю, пісню я складу?!»

Складати пісні і жити, жити і складати пісні. Це основа тієї життєвої філософії, якою піснярку наділила Л. Костенко. Моральний максималізм у творчості та в житті, єдність слова і вчинку — таку ідею втілено в образі Марусі Чурай. Про це говорить на суді Іван Іскра: «Ця дівчина не просто так, Маруся. / Це — голос наш. Це пісня. Це — душа». І в гетьманському універсалі так само: «Її пісні — як перло многоцінне, / як дивен скарб серед земних марнот».

І звичайно, дівчина не здатна на вбивство через ревнощі: порівняно з попередніми літературними версіями, авторка роману «реабілітувала» свою героїню. У розділі «Сповідь» поетеса розкрила обставини смерті Гриця Бобренка, хороброго козака, якого щиро покохала Маруся, хоч і не розгледіла його роздвоєної душі. Навіть захищала перед іншими («Він, мамо, гордий. Він козак. Він лицар»). А Гриць усе більше думав про достаток, брехав і зустрічався з дочкою багатіїв. Та все ж повернувся до Марусі: «Як хочеш знати, — так, я їм продався, / але в душі на тебе я молюсь!». Зображуючи взаємини Марусі і Гриця, поетеса зосередилась на мотиві «нерівності душ». Вона розкрила основні причини розладу у стосунках: виділила ціннісні розбіжності двох людей, яким так і не судилося бути разом.

Опрацьовуємо прочитане

1. Яке враження справив на вас роман у віршах Ліни Костенко? Які розділи мали найбільший емоційний вплив? Які розділи спонукали до роздумів про людину і світ, сенс людського життя?

2. Коли було опубліковано твір «Маруся Чурай»?

3. Що означає поняття роман у віршах?

4. Поміркуйте, звідки Л. Костенко могла взяти відомості про Марусю Чурай.

5. Схарактеризуйте історичну основу роману у віршах Л. Костенко «Маруся Чурай».

6. Як у романі у віршах Л. Костенко зображено стосунки митця й оточення?

7. Розкрийте життєві ідеали Марусі Чурай.

8. Як у романі розкрито тему кохання? Чи можливий такий моральний максималізм у наш час?

Читацький практикум

Прочитайте уривки з роману. Виконайте завдання.

Маруся Чурай

Історичний роман у віршах

(Уривки)

ЯКБИ ЗНАЙШЛАСЬ НЕОПАЛИМА КНИГА

Розділ перший

Влітку 1658 року Полтава згоріла дощенту.

Горіли солом'яні стріхи над Ворсклою.

Плавились бані дерев'яних церков.

Вітер був сильний. Полум'я гуготіло.

І довго ще літав над руїнами магістрату

легенький попіл

спалених паперів —

всіх отих книг міських Полтавських,

де були записи поточних судових справ.

Може, там була і справа Марусі Чурай?

Може, тому і не дійшло до нас

жодних свідчень про неї,

що книги міські Полтавські «през войну,

под час рабованя города, огнем спалені»?

А що, якби знайшлася хоч одна —

в монастирі десь або на горищі?

Якби вціліла в тому пожарищі —

немов неопалима купина?

І ми б читали старовинний том,

де писар вивів гусячим пером,

що Року Божого такого-то, і місяця такого-то,

і дня

перед Мартином Пушкарем, полковником,

в присутності Семена Горбаня,

що був на той час війтом у Полтаві,

перед суддею, Богом і людьми

Чурай Маруся — на підсудній лаві,

і пів-Полтави свідків за дверми.

І загула б та книга голосами,

і всі б щось говорили не те саме.

І чорні бурі пристрастей людських

пройшли б над полем буковок хистких.

Тоді стара Бобренчиха, вдова,

суду такі промовила б слова:

— Пане полковнику і пане войте!

Ускаржаюся Богу і вам

на Марусю,

що вона, забувши страх Божий,

отруїла сина мого Григорія.

І втеди син мій Григорій наглою смертю вмер,

на здоровлі перед тим не скорбівши,

през отруєння і през чари бісовські.

То вам, панове, правдиво, під сумлінням, кажу

і людьми те освідчу.

Оскаржену Марусю Чураївну

тоді суддя суворо запитав, —

коли, чого і для якой причини

таке незбожне діло учинила?

Але вона ні слова не сказала,

усправедливлень жодних не дала,

тілько стояла, яко з каменю тесана. <...>

Виявляємо літературну компетентність

1. Яке враження справив на вас цей уривок? Яку роль він виконує в сюжеті, композиції роману?

2. Поміркуйте, з якою метою авторка на початку твору подає ліричний відступ про «неопалиму книгу».

3. Якою постає на початку роману головна героїня? Чому поведінка Марусі на суді для багатьох є доказом її вини?

4. Пригадайте, хто виступає на суді зі свідченнями. Яке враження справляють на вас ці свідки?

5. Хто стає на захист Марусі? Поміркуйте: Іван Іскра захищає Марусю Чурай лише тому, що кохає її?

СПОВІДЬ

Розділ третій

...Пройшло життя. Не варт було і труду,

Лише образи наберешся вщерть.

Останні дні вже якось перебуду.

Та вже й кінець. Переночую в смерть.

А що в житті потрібно ще мені?

Одбути всі ці клопоти земні.

Оці останні клопоти одбуть,

іти туди, куди мене ведуть, —

аби одбути, все уже одбути, —

і щоб не бути, щоб уже не бути!

Три дні дали на розмисли мені.

А нащо вже тим смертникам три дні? <...>

А втім, яка мені уже різниця?

Я теж убивця. Я убила Гриця.

Оце ж за те мені й заплата —

із кам'яних мурів кам'яная хата.

Старий кожух... солома... постелюсь...

Хоч так полежу... в пітьму подивлюсь...

...А я заснула. Господи, заснула!

Солодким сном уперше за всі дні.

Та так заснула, наче потонула.

Ще щось хороше й снилося мені...

Прокинулась, ніяк не розберуся —

чого я тут,

хто вбивця,

хто Маруся?

Сама від себе ще така далека,

немов оце приніс мене лелека

та й опустив у мальвах і жоржинах

на тих ранкових росяних стежинах.

І я ще, як малесеньке дівчатко,

щоранку починаюся спочатку.

Солодка млість... блідесенький промінчик...

як добре жити... думати про інше...

А сон минув, розтанув. І натомість

раптовим болем обпекла свідомість.

Єдине слово виникло: невже?!

Душа болить, і тіло як чуже.

Навпомацки з підлоги підвелася.

Не розчесавши коси, заплелася.

Все так, як є. Приречена. Одна.

Стіна. Стіна. І ґрати. І стіна.

...А вже світає. Сумно, сумно, сумно

благословляється на світ.

Десь коні ржуть і глухо грають сурми.

Полтавський полк виходить у похід.

Десь грають сурми. В добрий час їм грати.

В литаври б'ють, так само, як колись.

Душа рвонулась — і застряла в ґратах,

прозорі руки з ґратами сплелись.

Далекий гомін сповнює в'язницю.

Десь вітер гонить куряву руду.

Це вперше, Грицю, це уперше, Грицю,

що я тебе в похід не проведу!

Ой, ллються сльози материнські, ллються!

Свята печаль, печаль без гіркоти.

Загинуть хлопці, то хоча б по-людськи.

А як загинув, як загинув ти?!

Що кожен їде, — і вогню, і грому,

всього там буде в клекоті доріг.

А ти лежиш на цвинтарі старому,

де ще ніхто з козацтва не поліг. <...>

Чурай, той так: побачив свою долю, —

ось ти, ось я, тепер нас буде двоє.

А що у мене стіни голі, —

повісим костю саджені пістолі

та килим з дірком. І у курені

з тобою буде солодко мені.

А Гриць не так. То розум десь не татків:

— З'єднаєм що, нестатки до нестатків?

Багатому і діти чорт колише,

а бідному і янгол не рідня.

А як землі нам мати не одпише?

А ще ж стягтися треба й на коня.

Подбати мушу про якусь копійку.

Весілля мушу справити, ая.

То ж був один, тепер нас буде двійко.

Аж мати раз не втерпіла моя:

— Що ти все:

мушу, мушу, мушу, мушу?!

Земля, земля... А небо твоє де?

Як будеш так розношувати душу,

вона, гляди, із совісті спаде.

А він прийшов тоді з-під Берестечка.

Страшна поразка душі всім пекла.

Дражливий став. Ледь що, вже й суперечка.

Гіркі думки не сходили з чола.

Приходив рідко, лагідний не дуже.

Все курить, курить, люлька на губі.

Такий зробивсь, не прозирнеш у душу.

Якийсь чужий, — мені чи вже й собі?

А якось каже: — Щастя треба красти.

Хоч добре, не заклюнулось дитя.

Весілля знову мусимо відкласти.

Що зробиш, мила, як таке життя?

Погане літо, не було врожаю.

Та ще ж тягтись на чоботи й кожух.

А я такий, я матір поважаю.

Я впоперек їй слова не скажу. <...>

Кого діждалась? Парубка чи воїна?

Чому не йде? Здавалося в ті дні —

моя любов, прогіркла й перестояна,

вже скоро душу випалить мені.

Я ж так боялась підлості і бруду!

Гули думки, сколошкані, як рій.

Сама нічого, якось перебуду.

А що скажу я матері старій?!

А мати знала. Мати все вже знала.

Снує чутки нещастя, як павук.

Не дорікала, не випоминала,

а тільки все їй падало із рук.

А раз сказала з розпачу гіркого:

— Є ж лицарі у нашому краю!

О Боже мій, на кого ж ти, на кого

збагнітувала молодість свою?!

...Мені немов полегшало відтоді.

Зболілася. Відмучилася. Годі.

Спинити Гриця не зробила й спроби.

Ходжу, хитаюсь, як після хвороби.

І хоч би злість яка чи ворожнеча, —

нема нічого. Пустка. Порожнеча.

Усе жаліла я його чомусь.

Або до Галі мислями звернусь:

— А може, хтозна, може, так і треба.

Бо хто я, Галю, проти тебе?

Ти Вишняківна. Рід у вас гучний.

Таких родів не густо у Полтаві.

Твій батько, Галю, чоловік значний.

У нього жінка ходить в златоглаві. <...>

Вишняк ішов угору все та вгору.

Вишнячка йшла ушир усе та вшир.

А Галя дбала в скриню та в комору.

А Бог на небі долю нам вершив. <...>

А може, я несправедлива до неї?

А може, саме таку дружину треба козакові, —

до печі і до городу, до коней і до свиней, і

до ради, і до поради, і вночі до любові?

Таку м'якеньку і теплу, як перестиглу грушу,

щоб тільки дивилася в очі і ні про що не питалась.

Приніс чоловік додому свою потовчену душу,

а жінка, як подорожник, до всіх виразок приклалась.

Що в неї й хата не хата, а так — прикалабок раю.

У неї — на двох глупоти, у нього — розум на двох.

У цьому твердому світі він, може, ніякий скраю,

зате як прийде додому — для жінки він цар і бог.

На неї можна нагримать, і можна її побити.

Вона простить, приголубить, розсолу тобі внесе.

Ти, може, від мене втомився. Мене потрібно любити.

А там треба тільки женитись. Ото женився — і все.

Так дай же вам, Боже, щастя. Прибийте собі підкову.

Нічим не журися, Грицю. Усе, як я, промине.

Але ні навмисно, Грицю, ні просто так, випадково,

ні словом лихим, ні добрим ніколи не згадуй мене. <...>

Маруся Чурай (Іван-Валентин Задорожний, 1977)

* * *

...Остатній день.

Прийшов священик.

— Отче!

Зніміть з душі цей безнемірний біль! —

Йому людина дивиться у очі,

а він її під цю єпітрахіль.

— Покайся, — каже. — Стежкою гордині

тебе ведуть соблазни суєти.

Од Бога так положено людині

долиною смиренія іти.

Покаялась. Прощення попрохала

за те, що дуже грішною була:

одного разу матері збрехала,

одній сусідці сіль не віддала.

А що скажу?!

Свою пригаслу душу

чи донесу, як свічечку на Страсть?

Бог знає все. А батюшці байдуже.

Хіба він правду Богу передасть?

Пошепотів, як знахарка над раною,

молитвою вуста поворушив.

І властію, од Бога йому даною,

спасибі, одпустив і розгрішив.

Скрегоче засув кованих дверей.

Пішов собі достойний ієрей.

...Десь тихо жаби кумкають з болота.

Лягла на мур вечірня позолота.

Прощальний промінь блиснув на стіні.

І сонце, сонце — як жива істота,

єдина, що всміхається мені!

Я завтра, сонце, буду умирати.

Я перейшла вже смертницьку межу.

Спасибі, сонце, ти прийшло крізь ґрати.

Я лиш тобі всю правду розкажу.

Не помста це була, не божевілля.

Людина спроста ближнього не вб'є.

Я не труїла. Те прокляте зілля

він випив сам. Воно було моє.

Я ту отруту з розпачу зібрала.

Я змалку знаю, де яке зело.

Мені це ще од баби перейшло, —

її вважала відьмою Полтава. <...>

Я наварила м'яти, драголюбу.

Не пособило. Наварила ще.

Вже скоро день, що їм іти до шлюбу,

мене ж пече всередині, пече!

«Болить моя головонька від самого чола:

не бачила миленького ні тепер, ні вчора», —

отак собі заспіваю, наче й не журюся.

«А як вийду за ворота, од вітру валюся».

«Любилися ж, кохалися, як голубів пара!

Не дай Боже розійтися,

як чорная хмара...»

А найстрашніше, що пече, як жога,

перевертає душу від жалю:

невірного, брехливого, чужого,

огидного, — а я ж його люблю!

«У неділю рано зілля копала...

А у понеділок переполоскала...»

Порятуй від болю, смертонько ласкава! <...>

...Вже й воду брала з іншої криниці,

а вже й не знала, де себе подіть.

Дівчата потягли на вечорниці,

то я й пішла, щоб дома не сидіть.

Вони собі жартують з парубками,

а я сиджу, самотня, при стіні.

Пряду куделю. Не зберусь думками.

В мені умерли всі мої пісні.

Вони ж співають про якусь кирею,

про те, що хтось когось занапастив.

Я оступіла: Гриць прийшов із нею.

Мене побачив — очі опустив.

Враз поповзли по вилицях рум'янці.

Очима більше не стрічались ми.

Він танцював із Галею, і в танці

мов щось топтав і нищив чобітьми. <...>

...Мені всю ніч в очах це маячіло.

А після тих проклятих вечорниць

пройшло два дні, вже добре споночіло,

аж, Боже мій! — заходить в хату Гриць.

Якийсь чудний, запалені повіки,

пригаслі очі, під очима бриж.

— Марусю! — каже. — Я прийшов навіки.

Я на коліна стану, ти простиш?

— Я найдорожчі сплакала літа.

Чого вернувся до моєї хати?

Ми ж розлучились... Матінко свята!

Чи я ж тебе примушую кохати?!

Коли своїм коханням поступився

заради грошей і багацьких нив,

чи ти тоді од мене одступився,

чи сам себе навіки обманив?

— Себе, Марусю. Не дивись вороже.

Мені ті дні повік не одболять.

Тут двоє матерів, твоя і Божа.

Хай нас на шлюб вони благословлять.

Людей накличем, зробим перепросини,

щоб знали всі, хто чеше язиком.

Марусю, чуєш, зараз, ще до осени,

поберемось та й вступимо в закон.

А мати — з дому. Плачуть, затинаються

і говорить не хочуть ні про що.

А мати кажуть: — Руки не здіймаються.

Іди туди, ізвідки ти прийшов!

— Я зрадив, так.

Але це біль чи злочин?

Скажу всю правду, ми тепер одні.

Кому з нас гірше? Я одводжу очі,

а ти у вічі дивишся мені.

Я мучуся. Я сам собі шуліка.

Є щось в мені так наче не моє.

Немов живе в мені два чоловіка,

і хтось когось в мені не впізнає.

І що найтяжче: мука ж моя марна,

бо зрада — діло темне і брудне.

А ти — це ти.

Ти і в стражданні гарна.

Ти можеш навіть пожаліть мене. <...>

Відступник я. Нікчемний я і ниций.

Але ти любиш і тому прости.

Життя — така велика ковзаниця.

Кому вдалось, не падавши, пройти?

Він говорив, і відбувалось диво.

Він зраду якось так перетворив,

так говорив беззахисно й правдиво,

неначе він про подвиг говорив.

А я стояла як сліпа від сліз.

Душа марніла, як зів'яле клечання.

Хоч би мені хто

жменьку землі

з могили його приніс...

натертися проти серця... може б,

трохи полегшало...

Він взяв мене за плечі, звав єдиною.

Щось говорив про долю, про борги.

Що там, під Дубно, він ще був людиною,

а тут він сам з собою вороги.

Що Галя — гуска, що й по ній це видно.

І все. І годі. — Я од неї втік.

А може, й правду кажуть, що ти відьма,

приворожила — і пропав навік.

Бо що б мене інакше так палило,

чого ж я так страждаю і борюсь?

Куди б мене в житті не прихилило,

а все одно до тебе я вернусь.

Ти ж ніч моя і світло моє денне!

Вже тут брехать, — який мені хосен?

Прости за все, воно таке буденне.

А я ж не можу без твоїх пісень!

Коли я там і говорив, і клявся,

я знав одне: збрешу — не помилюсь.

Як хочеш знати, — так, я їм продався,

але в душі на тебе я молюсь!

Тоді я двері відчинила в ніч.

Він ще й не встиг збагнути, в чому річ,

як я сказала:

— Йди собі, іди! —

А він сказав:

— Мені ж нема куди.

— Іди до неї. Будеш між панами.

А я за тебе, Грицю, не піду.

Це ж цілий вік стоятиме між нами.

А з чого ж, Грицю, пісню я складу?!

...Лежала тінь від столу і до печі.

Лампадка тріпотіла в божнику.

А він сидів, зіщуливши ті плечі

і звісивши ту голову тяжку.

«Як не хочеш, моє серце,

Дружиною бути,

То дай мені таке зілля,

Щоб тебе забути.

Буду пити через силу,

Краплі не упущу.

Тоді я тебе забуду,

Як очі заплющу...»

Торкнувся шклянки білими вустами.

Повільно пив. І випив. І погас.

Ой сонце, сонце, промінь твій останній!

Оце і є вся правдонька про нас.

А потім в суд щодня мене водили.

А судді були добрі й недурні.

Вони мене по совісті судили,

найлегшу кару вибрали мені.

Чого було так довго мудрувати

і вивертать параграфи статтям?

Було б одразу присудить до страти.

Найтяжча кара звалася життям.

Ведіть, карайте, вішайте злочинну!

То я хоч там, хоч там уже спочину.

Хоч там уже дихну на повні груди,

побачу зблизька Господа хоч раз.

Так буде краще. Важко було, люди,

і вам зі мною, і мені між вас.

— Куди ти хочеш, в пекло чи у рай?

— Туди, де батько, де Чурай. <...>

Виявляємо літературну компетентність

1. Яке враження справив на вас розділ «Сповідь»? Чому він має таку назву?

2. Де відбуваються події цього розділу? Що читачі з нього дізнаються? Яку роль «Сповідь» відіграє в будові роману?

3. Якою постає Маруся? Прослідкуйте за текстом, як змінюється психологічний стан героїні. Що впливає на ці зміни? Свої спостереження занотовуйте в таблиці. Презентуйте результати спостережень однокласникам та однокласницям.

Над чим розмірковує героїня, про які події згадує

Морально-психологічний стан героїні



Висновок:

4. Об'єднайтеся в малі групи, запропонуйте гіпотези, обґрунтуйте їх і презентуйте однокласникам та однокласницям. У п'ятому розділі «Страта» настає розв'язка події, з якої починається дія роману: рішення суду скасовано, Марусю не страчують, а звільняють. Але в композиції роману цей розділ займає не останнє чи передостаннє місце, а розміщений саме посередині твору. Чому?

5. Роман складається з дев'яти різних за обсягом розділів. Прослідкуйте, хто є оповідачем кожного розділу, про які події в ньому розповідається, які персонажі діють. Свої спостереження занотовуйте в таблиці. Зробіть висновок, з якою метою авторка змінює форму оповіді.

Назва розділу

Місце дії

Оповідач

Події, про які йдеться

Персонажі






Висновок:

Запрошуємо до дискусії

6. Майже всі дослідники сходяться на думці, що в романі є дві сюжетні лінії. Проте які саме, дійти згоди не можуть. Наприклад, одні вважають, що ці сюжетні лінії можна означити так:

1. Особиста сюжетна лінія — трагічне кохання Марусі

2. Історична сюжетна лінія — визвольна боротьба українського народу на чолі з Б. Хмельницьким проти польської шляхти

Інші пропонують визначати сюжетні лінії в такий спосіб:

1. Маруся Чурай і суд людський

2. Маруся Чурай і суд історії

До якої думки схиляєтеся ви? Можливо, ви маєте власний погляд на сюжет твору? Обґрунтуйте свою позицію.

7. Оберіть рівень складності й дайте відповіді на запитання.

✵ Які історичні особи є персонажами роману Ліни Костенко «Маруся Чурай»? Яку роль вони виконують у сюжеті твору?

✵ Які образи роману допомагають авторці розкрити проблему «батьків і дітей»?

✵ Які проблеми авторка порушує завдяки протиставленню образів Марусі Чурай і Галі Вишняківни?

✵ Які проблеми авторка порушує завдяки протиставленню образів Івана Іскри і Григорія Бобренка?

✵ Яку роль у романі виконують ліричні відступи? Наведіть приклади ліричних відступів і проаналізуйте їх.

✵ Чому героїнею «історичного роману у віршах» Ліна Костенко обирає легендарну, а не історичну особу?

Виявляємо обізнаність у сфері культури

8. Знайдіть у мережі Інтернет і послухайте пісні сучасних музикантів на вірші Л. Костенко (Sofi Fraser, Джамала, BRUTTO, «Фіолет», Ptakha, сестри Тельнюк та ін.). Поміркуйте, чим приваблює сучасних музикантів поезія Ліни Костенко.

Досліджуємо самостійно

9. Проведіть пошук текстів і зображень у мережі Інтернет за запитом «Ліна Костенко, цитати». Зробіть висновки щодо кількості знайдених результатів. Чому, на вашу думку, поезію цієї авторки так часто цитують, використовують як епіграфи та девізи? Якими особливостями її творчої манери це зумовлено? Під час читання творів Л. Костенко виберіть цитати, які ви могли б використати як епіграф, власне життєве гасло, статус у соцмережі. Яке враження справили на вас ці твори?







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.