Українська література 11 клас (профільний рівень) - Слоньовська О. В. 2019


«Шістдесятництво» як суспільне і мистецьке явище
Українська література 1960—2000-х рр. Відродження багатоголосся у стильовому розвитку

Всі публікації щодо:
Історія літератури
Літературознавство
Вінграновський Микола

Суспільно-політичне тло

Після смерті Сталіна й приходу до влади Микити Хрущова шквал переслідувань, ув'язнень і арештів у СРСР почав стихати, а промова новообраного першого секретаря на ХХ з'їзді КПРС про розвінчання культу Сталіна спонукала радянську інтелігенцію наївно повірити, що часи утисків закінчились. Проте надії людей, які пережили жахливі сталінські репресії та кривавий вир Другої світової війни, коли загинув кожен четвертий українець, не справдилися. Вишита сорочка, крислатий капелюх і простонародна, від вуха до вуха, усмішка нового радянського вождя аж ніяк не гарантували українцям політичної свободи і питомого права на національну самоідентифікацію.

«Наші юність і молодість, наше тодішнє молоде життя мало подвійну сутність: одну - офіційну, казенну, для вчителів та оцінок у школі, а другу - поза школою, там, де було життя справжнє, життя реальне. Коли ця подвійність була усвідомлена, стався бунт: піднялася наша справжня сутність і відкинула оту офіційну, фальшиву. З цього бунту і почалося «шістдесятництво»».

Микола Вінграновський

За вдачею новий радянський вождь М. Хрущов був політичним авантюристом, власне, звичайним «коліщатком та гвинтиком» тоталітарної держави - сумлінний сталінський виконавець, який, наприклад, із радянського боку керував операцією «Вісла», що коштувала нашому народові не тільки територіальної втрати питомо української Лемківщини, а й загибелі тисяч ні в чому не повинних дорослих і дітей.

Час правління М. Хрущова ознаменувався значним спадом виробництва, трагічним становищем і мало не голодомором у Криму (який передали у підпорядкування Україні, лише аби перекласти на неї величезні матеріальні витрати і ще більшу відповідальність); а також кривавим придушенням мирної демонстрації у червні 1962 р. у Новочеркаську: із 87 поранених страйкарів 30 лишилися інвалідами на все життя, до того ж без виплати будь-якої допомоги; було порушено 57 кримінальних справ, за якими засудили 114 осіб; сімох за вироком суду розстріляли, а 82 - отримали по 10-12 років в'язниці й були вивезені на лісоповал чи будівництво вузькоколійки, де посилена охорона й важка фізична праця щодня наближали смерть від виснаження чи побоїв.

Микита Хрущов під час виступу на засіданні Генеральної Асамблеї ООН. 12 жовтня 1960 р.

Так, за часів М. Хрущова СРСР освоїв космос і на орбіті побувала перша у світі людина - Юрій Гагарін. Однак у той самий період людство опинилося на порозі Третьої світової війни, адже так звана холодна війна перейшла у фазу «гарячої» і карибська криза, коли США встановили свої ракети в Туреччині, а СРСР - на Кубі, мало не призвела до знищення всієї земної цивілізації. Атомна зброя, яку США тестували у Хіросімі й Нагасакі, виявилася іграшкою, порівняно з випробуваною у СРСР на Новій Землі 100-мегатонною атомною бомбою, якою М. Хрущов недвозначно пригрозив усьому людству. Вогняна куля від вибуху «цар-бомби» досягла 4,6 км у діаметрі, її ядерний «гриб» був заввишки 67 км, а вибухова хвиля обійшла всю планету.

Цікаво знати!

У міжнародній політиці СРСР і надалі відгороджувався від європейського прогресу «залізною завісою», символом якої стала Берлінська стіна.

Залишки Берлінської стіни на площі музею «Топографія терору». Фото Ігоря Герича (2011)

Термін «хрущовська відлига» - умовний, просто гарна метафора. Щоденниковий запис від 9 вересня 1963 р. Ірини Жиленко: «В Києві немає хліба, люди панікують... Володя1 щодня вділяє мені шматочок зі свого лікарняного харчування», - свідчить, що за правління М. Хрущова навіть у столиці України виникали проблеми з найнеобхіднішим. «Неблагонадійних», причому насамперед представників творчої інтелігенції, нехтуючи їхнім станом здоров'я, змушували служити в армії в складних умовах, як це, наприклад, сталося з Володимиром Дроздом. Та найстрашніше, коли психічно здорову людину силою госпіталізували в психоневрологічну клініку і там, проводячи жорстокі експерименти, доводили до божевілля.

1 Володя - письменник Володимир Дрозд, чоловік Ірини Жиленко.

Літературно-мистецький горизонт епохи українського «шістдесятництва»

Ідеальним письменником для М. Хрущова був посередній російський поет Дем'ян Бєдний, а загалом генсек2 узагалі не розбирався у тонкощах мистецтва, і тому безцеремонно розправився з російськими художниками-абстракціоністами. Проте саме за часів його влади в Україні голосно заявило про себе молоде покоління «шістдесятників». Вони мали за плечима важке минуле: близькі загинули під час Голодомору 1932-1933 рр., були репресовані сталінською системою (як, приміром, у Ліни Костенко й Григора Тютюнника), не повернулися з війни (зокрема, у Бориса Олійника й Віктора Близнеця).

2 Генсек - генеральний секретар.

Бунт молоді пробудив громадянську свідомість митців старшого покоління.

Цікаво знати!

Вірний слуга тоталітарного режиму Олександр Корнійчук оббивав пороги високопосадовців, прагнувши очолити Спілку письменників України, однак київські митці не обрали його і делегатом з'їзду. Не вдалося просунути кандидатуру автора «Загибелі ескадри» й від областей, тож влада пішла на нечуваний крок: оголосила делегатами всіх 770 письменників України! Однак обрали не Корнійчука, а Олеся Гончара, і за час його головування жодного письменника - хоч який був тиск згори! - не виключили зі Спілки.

І молодь отримала від старших надійну підтримку. Коли П. Тичині влада наказала «зняти стружку» з юних талантів, він з обуренням закричав: «Ви що, нашими руками хочете переломити хребти і цим молодим поетам?!». Підняли свій голос проти розправи над молодими талантами П. Загребельний та Олесь Гончар. Чи не за це Павла Архиповича й зняли з посади редактора «Літературної України». Проте «шістдесятники» відчули силу свого протистояння тоталітарному режимові, й азарт боротьби додав їм сміливості.

Іван Марчук. Запах весни (1987)

Врешті, ці гарячі голови мали радянське виховання і вірили в побудову світлого майбутнього за умови, що партократів усунуть від влади.

Безперечно, молоде покоління українських письменників-«шістдесятників» реалізувало себе не за шаблонами й не у вигляді сірої «масовки», де всі пишуть про одне й те саме у чітко дозволеному діапазоні. Кожен із них - багатогранна яскрава особистість як у літературі, так і в інших видах мистецтва та у громадському житті.

Наприклад, Микола Вінграновський проявив себе як актор і режисер, поет і прозаїк. Василь Симоненко - це автор патріотичної і громадянської лірики, новеліст, журналіст, яскравий громадський діяч. Ліна Костенко - авторка першого українського роману у віршах, дослідниця літератури і філософ. Іван Драч - автор неповторних кіносценаріїв, поет авангардистського тембру, неповторний автор «малої» прози. Борис Олійник - журналіст, поет-пісняр і поет-трибун. Дмитро Павличко - перекладач, літературознавець, автор пісень, які стали народними, творець громадянської і тонкої любовної лірики, поет-сонетяр. Євген Гуцало - новеліст і чудовий метафорист у ліриці. Ірина Жиленко - неповторна поетка, згодом авторка спогадів «Homo Feriens».

Значна частина «шістдесятників» успішно опанували «дитячу» літературу: Віктор Близнець («Женя і Синько»), Дмитро Павличко («Золоторогий олень»), Ліна Костенко («Бузиновий цар»). Важливо, що в умовах форсованої столичної русифікації і переслідувань дисидентства ця когорта митців підтримувала дружні стосунки з Іваном Дзюбою, Мирославою Зваричевською, Євгеном Сверстюком, Іваном Світличним, Опанасом Заливахою, Михайлиною Коцюбинською, В'ячеславом Чорноволом.

1 Творчість письменників, помічених значком «*», чинною програмою передбачено для оглядового й вибіркового вивчення. Зважаючи на гранично встановлений обсяг паперового підручника, ми пропонуємо учням ознайомитися з їхнім життєписом та оглядом творчості в розширеній електронній версії підручника, розміщеній під QR-кодом.

Поет Дмитро Павличко*1 (нар. 1929) досі не залишає перо і виступає перед широкою аудиторією; у часи СРСР їздив навіть до Афганістану, щоб своїми виступами підтримати солдатів-українців, яких влада кинула в чужу країну на криваву бійню. У часи становлення Української держави поет багаторазово був обраний депутатом Верховної Ради України, був Надзвичайним і Повноважним Послом України в Словацькій Республіці, а також Послом України в Республіці Польща. У народі величезну популярність мають його пісні «Два кольори», «Лелеченьки», «Явір і яворина». Молодь залюбки читає любовну лірику збірок поезій «Таємниця твого обличчя» та «Золоте ябко».

Іван Драч* (1936-2018) свою поетичну творчість розпочав яскравою публікацією поеми-трагедії «Ніж у сонці», яку надрукувала «Літературна газета» в 1961 р. Саме І. Драча і М. Вінграновського вважають поетами-авангардистами «другої хвилі», як і поетів-емігрантів Е. Андієвську, Ю. Тарнавського; «перша хвиля» (1910-1930 рр.) - В. Поліщук, М. Семенко, ранній М. Бажан, «третя хвиля» - поети-постмодерністи.

Тільки в дні похорону поета стало відомо, що Івана Драча українські митці-емігранти висували на Нобелівську премію з літератури 1967 р. У 1976 р. він отримав Державну премію УРСР ім. Т. Шевченка за збірку віршів «Корінь і крона». На Чорнобильську трагедію поет відгукнувся поемою-циклом «Чорнобильська Мадонна». Як висловлюються критики, творчість Драча є «поезією запитань, а не відповідей». Про себе поет сказав: «Я був як робочий віл, робоча бджола, я не був людиною, яка б'є у барабан і кричить про себе». За півроку до смерті поет написав книгу «малої» прози «Золотий цап» та останню збірку лірики «Дожити до соловейка».

Микола Вінграновський* (1936-2004) - унікальний поет-метафорист (через багатющий арсенал художніх засобів його називають першим із-поміж неповторних у плеяді «шістдесятників»), який філігранно умів використовувати новаторські художні тропи. Авангардист, як і Іван Драч. Вірші М. Вінграновського вирізняються інтимною сповідальністю, непідробленою щирістю, камерністю, внутрішнім аристократизмом, вишуканим естетизмом, тонким відчуттям прекрасного. Кадровість строф поезій М. Вінграновського, мабуть, пов'язана з його кінематографічними режисерськими навичками.

Борис Олійник* (1935-2017) - поет-трибун і водночас тонкий лірик, у якого є окрема книжка віршів про матір - «Сива ластівка». На Чорнобильську трагедію митець відізвався поемою «Сім», назвавши її так на честь сімох героїв-пожежників. Борис Олійник - депутат кількох скликань Верховної Ради України, дійсний член Національної академії наук України, академік Української екологічної академії наук. До останніх днів життя він був головою Українського фонду культури, співголовою Форуму слов'янських народів. Цього поета номінували на здобуття Нобелівської премії.

У прозі «шістдесятників», зокрема Григора Тютюнника, Віктора Близнеця, Євгена Гуцала, убога, затуркана колгоспним рабством людина постає, на противагу радянським новітнім панам, взірцем моралі, виявляє читачеві цілий космос своєї незаплямованої душі.

Письменники-«шістдесятники» у саду кіностудії ім. О. Довженка (сидять зліва направо): Микола Вінграновський, Євген Гуцало, Володимир Дрозд, Григір Тютюнник, Валерій Шевчук і Борис Олійник. Фото (1969)

Новелісти-«шістдесятники» бралися за небезпечні теми. Григір Тютюнник це зробив у новелі «Медаль», не вказуючи на час, але насправді змальовуючи повоєнний голод.

Поети-«шістдесятники» ще встигли видати свої перші збірки до настання «брежнєвських заморозків», майстри пензля 1960-х рр. Опанас Заливаха й Алла Горська заявити про себе як про талановитих художників.

Хоча 1964 р. у СРСР і проходив під гаслом святкування 150-річного ювілею Кобзаря, саме в цей час тоталітарний режим спробував взяти реванш. До ювілею Т. Шевченка за дуже короткий термін Алла Горська, Опанас Заливаха, Людмила Семикіна та Галина Зубченко створили у Київському університеті імені Т. Шевченка небаченої краси й естетичної сили вітраж. Однак шедевр було варварськи знищено. Автори вітража не могли мовчки скоритися - Л. Семикіна висловила свій протест дуже категорично: вимагала осудження вандалізму і покарання винних. Та державна комісія замість дошукуватися правди кинулася захищати владу, внаслідок чого А. Горську та Л. Семикіну виключили зі Спілки художників України. Згодом мисткинь поновили в Спілці, однак О. Заливаху було звинувачено в антирадянській пропаганді й агітації та засуджено до 5 років таборів суворого режиму із забороною малювати (присуд, справді гідний пам'яті Т. Шевченка).

Алла Горська - одна з небагатьох - стала на захист не лише Опанаса Заливахи, а й В'ячеслава Чорновола та Валентина Мороза.

«У влади вітраж викликав обурення: Шевченко був надто гнівним, Україна покривджена, книжка зависоко піднята, а згадка про німих рабів образлива - адже ж у Радянському Союзі рабів нема. Ще перед офіційним відкриттям вітража й оглядом художньою радою його знищено у березні 1964 р. за наказом ректора університету Івана Швеця, що, як пояснювали, діяв за дорученням парторганізації університету і Міністерства вищої освіти».

Богдан Певний

Ескіз вітража «Шевченко. Мати», встановленого в червоному корпусі Київського університету ім. Тараса Шевченка (1964)

У липні 1968 р. Л. Костенко, І. Дзюба, Є. Сверстюк, А. Горська, В. Некрасов звернулися до «Літературної України» з відкритим листом, спрямованим проти наклепницької статті редактора журналу «Всесвіт» О. Полторацького (у 1920-х рр. письменник належав до футуристів, та згодом долучився до цькування Остапа Вишні своїм памфлетом «Що таке Остап Вишня». За вказівкою партії він накидався й на інших українських митців). Саме О. Полторацький сприяв арешту В. Чорновола та І. Дзюби, а, виходячи із зали засідань президії Спілки письменників, неодноразово посилав прокльони на адресу Олеся Гончара, Д. Павличка, П. Загребельного, обзиваючи письменницьку організацію «схроном», а її керівництво - «поліцай-президією».

Цікаво знати!

Саме Алла Горська не дозволила під час шевченківського вечора, що відбувся навесні ювілейного року в Жовтневому палаці, поставити Шевченкових «Гайдамаків» в один ряд зі звичайними російськими бандитами. Літературознавець Богдан Певний згадує, що коли під час урочистої програми раптом залунала пісня про Стєньку Разіна, «Горська повільно й поважно встала і гордо вийшла. За її прикладом почався масовий вихід із залу».

Алла Горська. Автопортрет із сином (1960)

Життя митців-«шістдесятників» перебувало в небезпеці. Так, загинула мученицькою смертю від рук кадебістів А. Горська, яка проявила себе свідомою українкою, самостійно вивчила українську мову, якою раніше не володіла, і спонукала до віднайдення власної національної ідентичності інших митців.

Влада відчувала небезпеку, тож діяла на випередження. У ніч із 23 на 24 травня виникла пожежа в Державній публічній бібліотеці Академії наук України. Протягом доби вогонь і вода, яку щедро лили пожежники, знищили півмільйона книжок. Версії підпалу й досі суперечливі.

Євген Сверстюк свідчив, що передчуття небезпеки у той час мав кожен із його сучасників: ««Шістдесятники» виламувались з-під цього трафарету, і ті, що виламувались, почали впізнавати й поважати один одного. Але розпізнавальною прикметою тоді була передусім бирка, поліційний ярлик і кагебістський хвіст; який тягнувся за кожним, хто «посмів»».

Дисиденти, «вороги народу», українські політичні в'язні

Незважаючи на всі заборони, покарання і навіть фізичну розправу, українське красне письменство, кіно і малярство в 60-х рр. ХХ ст. мало виразний національний колорит. «Голос крові», перебуваючи далеко за межами радянської України, почув і геніальний Іван Марчук, злет малярської творчості якого також припадає на середину ХХ ст.

На полотнах фарбами, як і в книгах - словом, митці висловлювали свій протест проти несправедливої влади, тоталітарного радянського режиму. Поява реальних дисидентів1 і дисидентство, спочатку внутрішнє, глибоко приховане, яке В. Базилевський помітив ще у В. Свідзинського й О. Довженка («Є два види дисидентства: зовнішнє, яке вимагає публічного жесту, і дисидентство як органічна форма існування»), у середовищі митців-«шістдесятників» переросло в стадію відвертого опору державній системі. Насамперед дисидентами стали журналісти й літературознавці, а за ними - художники, письменники й навіть бібліотекарі.

1 Дисидент (латин. dissidens - відступник) - незламна людина, яка свідомо не погоджується з політикою держави й готова нести за свої погляди покарання.

До «шістдесятників» приставляли «своїх» людей без комплексів і совісті. Ірина Жиленко згадує: «Із Дзюбою «розмовляли», його «проробляли,» «попереджали», йому погрожували. Від Дзюби влада не могла просто відмахнутися, бо він був геніальним агітатором... Влада прекрасно розуміла, що ні арешт, ні заслання, ні навіть убивство Івана не вирішить проблеми». Хоча Іван Дзюба - «в'язень сумління» й жертва режиму - може стати промовистим символом, його все ж звільняють із редакції журналу «Вітчизна», а потім ув'язнюють. Та єдиним злочином тогочасних «недопущених», «відсторонених» було те, що кожен із них «був українцем, просто справжнім українцем, любив свою мову, свою землю, свою культуру і хотів бачити Україну нормальною українською землею, а не витоптаним полем, батьківщиною яничарів» (Юрій Покальчук).

Переполоху наробила стаття І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965). Система видала саму себе: за російський шовінізм у радянський період не було засуджено нікого, а за чесні погляди на поняття інтернаціоналізму і русифікації І. Дзюбу було названо «буржуазним націоналістом» і записано в дисиденти.

Також українськими дисидентами стали чесні журналісти В'ячеслав Чорновіл, Левко Лук'яненко, брати Михайло і Богдан Горині, літературознавці Іван Світличний, Євген Сверстюк, художник Опанас Заливаха й навіть кадровий офіцер Петро Григоренко. Цих свідомих юнаків змушували писати покаянні листи для преси, переслідували й ув'язнювали, але навіть багаторічне перебування в тюрмі не здатне було їх зламати.

Прихід нової хвилі в'язнів - «шістдесятників» - спричинив появу у в'язницях значної кількості людей із вищою освітою, високими моральними якостями, серед них був і Василь Стус.

Опанас Заливаха. Портрет Василя Стуса (1991)

На 60-ті рр. ХХ ст. припадає розквіт українського поетичного кіно1. Про фільм С. Параджанова «Тіні забутих предків» (1964) ви вже дізналися чимало, коли читали й аналізували однойменну повість М. Коцюбинського. Також у добу «шістдесятництва» І. Драч написав сценарій до фільму за повістю М. Гоголя «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1961); було знято фільми Ю. Іллєнка «Криниця для спраглих» (1965) (сценарій І. Драча) та «Білий птах із чорною ознакою» (1972); Л. Осики «Камінний хрест» (1968), «Захар Беркут» (1971), «Тривожний місяць вересень» (1976). Яскраво проявив свій акторський талант у кіно І. Миколайчук.

1 Українське поетичне кіно - фільми середини 60-х рр. ХХ ст., у яких на противагу соцреалістичному кіно акцент було зроблено на національних і сюрреалістичних мотивах, візуальній виразності.

«Знаєте, концтабори Совєтського Союзу і до війни і, особливо, після війни були переповнені переважно українцями. Їх було більш як 50 %. Навіть тоді, коли я потрапив до табору, - у 73-му році».

Євген Сверстюк

Діалог із текстом

1. Що ви довідалися про «хрущовську відлигу»? Чому цю назву вважають лише красивою метафорою?

2. Поясніть, кого з українських письменників ми відносимо до когорти «шістдесятників» і чому.

3. Хто такі дисиденти? Об'єднайтеся в пари і підготуйте невелику розповідь про одного з них.

4. Прокоментуйте слова В. Базилевського про два види дисидентства. Що він мав на увазі, говорячи про внутрішнє?

5. Розтлумачте вислів «в'язень сумління». Поясніть, чому його застосовують до дисидентів.

6. Користуючись мережею інтернет, підготуйте усний виступ про А. Горську як громадську діячку, мисткиню й українську патріотку.

7. Що ви можете розповісти про українських поетів-«шістдесятників» та їхню громадянську позицію, заявлену в ліриці?

Діалоги текстів

1. Поясніть, чому український критик Володимир П'янов у своїх спогадах зауважує, що в авантюру цькувань і розправ над «шістдесятниками» були втягнуті посадові особи й навіть керівники держави, а з офіційної трибуни лунали заяви: «Не будет вам оттепели. Оттепель закончилась!».

2. Прокоментуйте одну з цитат, наведених у тексті (на ваш вибір).

Мистецькі діалоги

✵ Як саме в 60-х рр. ХХ ст. розвивалося українське кіно? Які з названих у підручнику фільмів ви переглянули? Поділіться враженнями від гри актора Івана Миколайчука.

Діалог із науковцем

Ольга Бондаренко

УКРАЇНСЬКЕ «ШІСТДЕСЯТНИЦТВО» ЯК СУСПІЛЬНО-ЕСТЕТИЧНЕ ЯВИЩЕ

Як і молодь 20-х років, «шістдесятники» побачили себе нацією через літературу, вони стали певною мірою каталізатором здобуття Україною незалежності. «Шістдесятники», свідомі колоніального становища України, не вірили в жодні московські гасла й глумливо викривали наївну довірливість українця цим фальшивкам і подальше підкорення теророві та страхові. Адже відомо, що радянський режим був удвічі чутливіший на вимоги національних прав, ніж особистих прав і свобод.

Центральна тема студії І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965) - загрозливе становище в Україні як вислід далекосяжних цілей російсько-радянського режиму. І. Дзюба сформулював своєрідне звинувачення правлячим колам у Києві та Москві. Він переконливо показав на основі детального аналізу стану освіти, національної економіки, адміністрації, видавничої політики, що радянські керівники постійно проводять цинічно визначену і зручно маніпульовану політику русифікації та денаціоналізації українців у СРСР.

1. Схарактеризуйте внесок «шістдесятників» у розвиток української літератури зокрема та здобуття Україною незалежності загалом.

2. Проаналізуйте особливості розвитку української національної ідеї в українській літературі, починаючи від творчості письменників 20-х рр. ХХ ст. і закінчуючи доробком «шістдесятників». Обміняйтесь думками в класі.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.