Українська література 11 клас (профільний рівень) - Слоньовська О. В. 2019

Григір Тютюнник (1931—1980)
«Шістдесятництво» як суспільне і мистецьке явище
Українська література 1960—2000-х рр. Відродження багатоголосся у стильовому розвитку

Всі публікації щодо:
Тютюнник Григір

Життєвий і творчий шлях

Григір Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931 р. у селі Шилівка Зіньківського району Полтавської області. Зі своєю першою дружиною Ївгою Буденною батько Михайло Тютюнник перебував у шлюбі недовго. Довгий час жив сам і аж через 11 років одружився із Ганною Сивокінь, молодшою на 16 років. За іронією долі, обох Михайлових синів, які стали відомими письменниками, назвали однаково - Григоріями, тому пізніше менший вирішив дещо змінити ім'я, підписуючись Григором.

Голод 1932-1933 рр. не оминув родини Тютюнників. Григір згадував: «Сімейство наше опухло з голоду, а дід, батько мого батька, Василь Феодулович Тютюнник помер - ще й не сивий був.., а я в цей час - тоді мені було півтора року - перестав ходити (вже вміючи це робить), сміятися і балакать перестав...».

У ніч з 29 на 30 листопада 1937 р. Михайла Тютюнника заарештували, а шестирічний Григір на все життя запам'ятав, як біг аж на край села услід за «чорним вороном», на якому повезли батька. Про нього не можна було навіть згадувати, бо «ворог народу». По Михайлові Тютюннику не лишилося ні фотографії, ні могили. Лише 1958 р. прийшло повідомлення, що за рік його було реабілітовано посмертно за браком складу злочину. Уже в зрілому віці письменник напише: «Мені якби мати... живого батька... Хоч би знати, де його могила... Мені вона ввижається десь далеко-далеко, в дрімучому лісі».

Григору «забракло батька не тільки в ранньому дитинстві, а й забракло... в спогадах, і він з дивовижною наполегливістю знову і знову повертався до тієї дещиці спогадів, які його зогрівали... впродовж життєвих поневірянь. Кілька разів він говорив про те, що одну із своїх книжок йому б хотілося назвати лаконічно й просто: «Тато»».

Євген Гуцало

Після батькового арешту малого Григора забрав до себе на Донбас батьків брат Филимон Васильович, який працював бухгалтером, а його дружина, Наталя Іванівна Рябовецька, - учителькою української мови та літератури.

У 1938 р., коли Григір пішов до школи, набралося лише сім учнів, батьки яких мовою навчання дітей обрали українську, і всіх приєднали до російськомовного класу. Тож Григір Тютюнник указував: «З того часу і до 1962 року я розмовляв, писав листи (іноді оповідання) російською мовою, окрім років 1942-1949, коли я знов опинився в селі біля матері».

На початку війни дядька взяли на фронт, а хтось із сусідів натякнув хлопчикові, що варто перебратися до мами, в село, де є хоч якісь харчі: «Йшов пішки. Маючи за плечима одинадцять років, три класи освіти і порожню торбинку, в якій з початку подорожі було дев'ять сухарів, перепічка і банка меду - земляки дали на дорогу. Потім харчі вийшли. Почав старцювати. Перший раз просити було неймовірно важко, соромно, одбирало язик і в грудях терпло, тоді трохи привик». До рідного села Григір добирався через Слов'янськ, Краматорськ, Диканьку два тижні. Згодом сюди прибилася й тітка з дитиною на руках. Хату, у якій жила мама, зруйнувала бомба, тому довелося жити в чужій. Тітка через деякий час виїхала на Донбас, а звідти перебралася в село Щотове на Луганщині. Петро Засенко згадував, що Григір Тютюнник ніколи не міг забути дитячих поневірянь: «...Хай ніколи не вернеться ні дитинство, ні юність моя. Ніколи! Так було мені нестерпно! Не хочу нізащо!».

1946 р. після закінчення 5-го класу Григір вступив до Зіньківського ремісничого училища № 7, «щоб мати якусь одежину і сімсот грам хліба». Власне, той пайок і врятував і Григора, і його матір під час повоєнного голоду. Про це письменник розповість у повісті «Вогник далеко в степу». Здобувши фах слюсаря 5-го розряду, хлопець повинен був відпрацювати три роки на заводі імені Малишева в Харкові. Виснажлива праця, недоїдання посприяли виникненню туберкульозу. Григір вирішив їхати додому, до матері. У селі він зміцнів, але його звинуватили у втечі із заводу й відправили на чотири місяці в Полтавську колонію.

Після в'язничного терміну Григір подався на Донбас, де влаштувався на роботу на Миронівській ДРЕС, працював на шахтобуді. У листопаді 1951 р. Григора забрали в армію на флот у Владивосток, де він прослужив чотири роки радистом. Старший брат писав молодшому листи в армію, проте їхні стосунки ще не стали родинними.

Після демобілізації, працюючи токарем у вагонному депо, Григір учився у вечірній школі. 1957 р. майбутній письменник вступив на російське відділення філологічного факультету Харківського університету. У студентські роки Григір серйозно взявся за літературну працю, редагував журнал «Промінь».

1959 р. юнак одружився з випускницею філфаку Людмилою. У подружжя народився син Михайло, а через кілька років - ще й Василь: «Одного Михайла замордували, може, хоч другому поталанить жити по-людськи. Об цім тільки й молю Господа Бога».

Григір Тютюнник із дружиною і синами (1960-ті рр.)

1961 р. Григір Тютюнник написав російською свою першу новелу «В сумерки». Її надрукував журнал «Крестьянка» за підписом Г. Тютюнник-Ташанський. Псевдонім з'явився від назви річки Ташань, яка протікала через рідне село. Новела народилася завдяки листу Григора Тютюнника до майбутньої дружини, якій він письмово оповідав драму їхньої сім'ї. Дав цей твір прочитати старшому братові, який відіграв важливу роль у творчій долі Григора: «Після того, як не стало батька, доля розлучила нас із Григорієм на п'ятнадцять років: мене забрали з Шилівки в Донбас тітка й дядько, Григорій поступив до Харківського університету. Різні дороги, різні долі. Я знав, що в мене є брат, знав і не більше. Те ж саме було, мабуть, і з Григорієм». Дружба між братами зав'язалася після війни, з якої старший повернувся пораненим і вже до смерті носив уламок заліза під серцем.

«...По сей день образ батька в моїй уяві нероздільний з образом Григорія. Я з'єднав їх докупи - Григорієву зовнішність та манери й те, що чув про батькову вдачу або вигадав сам, і вийшов тато, якого я не пам'ятаю і не знаю навіть, який він був із себе, бо єдине його фото (він не любив фотографуватися) загубилося».

Григір Тютюнник

Брати Григорій і Григір Тютюнники (кінець 1950-х рр.)

Усе життя Григорій-старший квапився жити. Він наче відчував, що долею йому відведено зовсім мало часу. Саме він спонукав до творчості й молодшого брата, радив йому писати українською: «От ти пишеш по-російськи. Ну, що ж, як воно вже так склалося, пиши. Тільки знай, братику, мова - душа народу. Як же ти писатимеш про українців не їхньою мовою, як виразиш їхню душу не через їхню мову, сиріч душу? Ти обов'язково зайдеш у цей тупик і потупцяєш назад, шкодуючи, що змарнував стільки часу».

Григорієві не вдалося привітати молодшого брата з публікацією його україномовних творів, бо життя старшого Тютюнника обірвалося на 41-му році. Сам Григір Тютюнник згадував: «По тому, як умер Григорій, я знову взявся за писання, але вже українською мовою. Цей злам вам повинен бути зрозумілим...». Григір дуже поважав братову дружину Олену й підтримував з нею теплі зв'язки, а вона доглядала Григорову матір до смерті старенької.

Після закінчення Харківського університету Григір Тютюнник учителював у вечірній школі на Донбасі. У 1963-1964 рр. письменник працював в редакції газети «Літературна Україна», опублікував кілька нарисів та перші оповідання: «Дивак», «Рожевий морок», «Кленовий пагін», «Сито, сито...».

Зацікавившись кінематографом, Григір працює в майстерні Київської кіностудії ім. О. Довженка, де створює літературний сценарій за романом Григорія Тютюнника «Вир», рецензує твори кінодраматургів та фільми.

Обкладинка книжки «Григорій Тютюнник. Вир (роман). Григір Тютюнник. Вир (кіносценарій)» (2017). Упорядник - Олексій Неживий

Згодом Григір Тютюнник перейшов на редакторську роботу у видавництва «Молодь» і «Веселка». 1966 р. вийшла його перша книжка «Зав'язь», яка ознаменувала посилення ліризму в «малій» прозі. Наступного року журнал «Дружба народов» відзначив оповідання Григора Тютюнника як найкращі серед опублікованих за рік. А ще за рік «Литературная газета» оголосила всесоюзний конкурс на найкраще оповідання. Гр. Тютюннику було присуджено премію за оповідання «Деревій», яке пізніше дало назву новій книжці (1969). З'являються збірки «Батьківські пороги» (1972), «Крайнебо» (1975), «Отчие пороги» (Москва, 1975).

Цікаво знати!

Твори Григора Тютюнника викликали захоплення в письменника, актора, кінорежисера Василя Шукшина. Перекладач Ніна Дангулова згадувала, що якось була в Будинку творчості в Передєлкіно, коли там перебував В. Шукшин. Переклавши твір Г. Тютюнника «Поминали Маркіяна», вона ввечері в їдальні передала рукопис В. Шукшину, щоб він висловив свою думку. Серед ночі її розбудив стук у двері: «Отвори, это я, Шукшин...». Письменник, не стримуючи емоцій, кричав: «Кто это такой? Это потрясающе! В русской литературе такого нет...». Н. Дангулова пообіцяла познайомити митців, але за тиждень до зустрічі Василь Шукшин помер на зйомках фільму «Вони воювали за Батьківщину» в Ростові. У той день Григір Тютюнник пішов на Бессарабський ринок, де скупив усі чорнобривці, і терміново вилетів до Москви.

Пізніше письменник напише нарис «Світла душа», у якому були такі слова: «Народ. Це головний герой і літературних, і кінематографічних творів Василя Шукшина. Народ - не як безлика маса, а як сукупність неповторних індивідуальностей. Добрих душ і ницих. Щасливих і нещасливих. Різних». Василь Шукшин, як і Григір Тютюнник, найчастіше писав про людей, які живуть у селі. Вони світлі душею, їхні почуття опоетизовуються («Степкина любовь»), вони дбають про чуже життя («Классный водитель»), не схожі на своїх дітей, які вибирають життя в столиці («Сельские жители»), ніколи не забудуть важке воєнне дитинство («Долгие зимние вечера»).

На жаль, в Україні ім'я Григора Тютюнника радянська цензура занесла до «чорних списків». Письменник констатував: «Я написав лишень півправду - тож мене викидають з літератури. А коли б я написав усю правду, то що: мене треба знищити?».

1974 р. в Таллінні з'явилася збірка оповідань Григора Тютюнника естонською. Письменник став автором збірок для дітей «Ласочка» (1970), «Степова казка» (1973), книги-календаря «Дванадцять місяців» (1974). 1978 р. вийшла збірка «Коріння». Журнал «Сельская молодежь» (1979, № 1) повідомляє, що письменника нагороджено медаллю «Золоте перо» за багаторічне творче співробітництво. Але це вже не приносило радості: «Чиїсь руки дужче й дужче, жорстоко, чую, стискають мою шию. За кожним моїм рядком свідчить вандаляче око... «Вибране» уже півмісяця читають і перечитують у тій же цензурі. Звірили все з попередніми українськими виданнями, тепер звіряють з російськими книжками, шукаючи чогось... А ще ж треба і працювати: думати, відчувати, шукати душевної рівноваги, забуватися, щоб було слово і світло на папері. Розпачу немає. Просто давить душу. Треба терпіти і тікати в роботу».

«Григора Тютюнника дехто називає українським Шукшиним. Так само можна було б назвати Шукшина російським Тютюнником. У них справді є чимало спільного - і в особистій долі, і в поглядах на життя й літературу. ...Шукшин явив нам глибоко російські характери, а Григір Тютюнник - яскраво українські».

Анатолій Шевченко

За книги «Климко» (1976) і «Вогник далеко в степу» (1979) Григорові Тютюннику 1980 р. присуджено республіканську літературну премію імені Лесі Українки.

«У нього була зболена душа і навіть очі були зболені».

Павло Загребельний

«Тими очима промовляла сувора печаль правди».

Микола Вінграновський

В останні місяці свого життя Григір Тютюнник працював над книгою «Житіє Артема Безвіконного», яку так і не завершив, хоч, як признавався, «уже бачив її всю». Письменник описав спробу самогубства Оксьона, а потім сам, не відчуваючи сили сповна реалізувати свій талант в атмосфері чиновницького диктату, вкоротив собі віку...

«Я сприймаю те, що мене оточує, і те, що діється навколо мене, спочатку почуттям, серцем, а вже потім усвідомлюю розумом - тобто страждаю двічі з одного приводу. Боже, як важко».

Григір Тютюнник

Життя митця обірвалося 6 березня 1980 р. У руці письменник стискав передсмертну записку: «Домучуйте когось іншого, а моє, що в мене є, спаліть». Зранку прибула делегація зі Спілки письменників. Дружині повідомили, що забирають рукописи, адже владу найбільше цікавило, чи немає чогось крамольного у Тютюнникових записах. Поховали Григора Тютюнника на Байковому кладовищі: «Посеред квітів, тиші, шепоту, зітхань натовпи його щирих прихильників не могли зрозуміти цього крайнього кроку, не усвідомлювали його трагічного протесту». Державну премію імені Т. Шевченка Григорові Тютюннику присудили вже посмертно, у березні 1989 р.

За мотивами оповідання Григора Тютюнника «Син приїхав» створено фільм «Скляне щастя» (1981). Також знято кінокартину «Климко» (1983) за однойменним твором митця. 1993 р. екранізовано його твір «Три плачі над Степаном».

Діалог із текстом

1. Розкажіть про життєвий і творчий шлях Григора Тютюнника.

2. Чим зумовлено те, що з Полтавщини Григір переїздить на Донбас?

3. Батька Григора Тютюнника заарештували в ніч із 29 на 30 листопада 1937 р. Схарактеризуйте цей рік в історії українського суспільства.

4. Яке місце посідає письменник у суспільному і літературному житті 1960-х рр.?

5. Якими були стосунки братів Тютюнників?

6. Як сталося, що Григір Тютюнник починав писати російською? Кому належать слова, звернені до нього: «Як же ти писатимеш про українців не їхньою мовою, як виразиш їхню душу не через їхню мову»?

7. Що, на вашу думку, стало причиною самогубства Григора Тютюнника? До кого він звертається у своїй передсмертній записці?

Діалоги текстів

1. Розкажіть про твори Григора Тютюнника, надруковані в Росії. Хто їх перекладав?

2. Створіть проект «Два рідні брати Григорії Тютюнники: краса істинного голосу крові».

3. Що поєднувало Григора Тютюнника та Василя Шукшина?

4. Прокоментуйте одну з уміщених у підручнику цитат про Григора Тютюнника, яка, на вашу думку, найкраще характеризує митця.

Мистецькі діалоги

1. Як Григір Тютюнник вплинув на розвиток українського кінематографа?

2. Чому для Гр. Тютюнника було важливим написати літературний сценарій за романом брата «Вир»?

3. Перегляньте фільм, знятий за мотивами оповідання Григора Тютюнника «Син приїхав». Порівняйте його фабулу із сюжетом прозового твору.

Діалог із науковцем

Уляна Глібчук

ПОГЛЯД КРІЗЬ РОКИ

(Інтерв'ю з найближчим другом Григора Тютюнника Петром Засенком)

Петро Засенко: Справжній талант проявляється у всьому... Григір глибоко знав життя народу і не піддавався віянням ідеологічних вітрів. Умів так цікаво подати негативну суть радянського життя, що йому важко було щось заперечити. Так вміло вмонтовував епізоди горя народного, що навіть в ЦК партії не могли нічого вдіяти: «І написано ж, біс його візьми, не можна навіть голкою проткнути між словами...». Якби не Тютюнник-старший з його великим життєвим і літературним досвідом, то хто знає, як було би з Григором... Навіть те, що молодший брат перейшов на українську мову, є заслугою старшого.

Уляна Глібчук: Це був переломний момент у творчій біографії Тютюнника-молодшого?

Петро Засенко: Так. Згодом він перечитав чотирьохтомний словник Бориса Грінченка. Був вражений, як від найкращої белетристики. Якби не старший брат, цей самобутній талант став би окрасою російської літератури. Старший брат казав: «У тебе, Григоре, таке відкрите серце, що ти його хоч рукою прикривай...». Бувало, що люди приїжджали з глибоких провінцій до Григора і ночували у його тісній квартирці. Він не був багатий... Та Боже! Яке там багатство зі скупих гонорарів... Але часто своїм гостям і квитки на дорогу купував і подарунки. Якщо помічав, що хтось з молодих у подертих черевиках, то довго не розмірковував, а заходив з ним у взуттєвий магазин і купував нові... Скільки таких випадків було...

1. У чому виявлявся талант Григора Тютюнника, його відмінність від звичайної людини-сучасника?

2. Про які людські якості письменника Григора Тютюнника розповідає в інтерв'ю його найкращий друг Петро Засенко?

Екзистенціалізм як стильова домінанта творчості Григора Тютюнника

Критики стверджували, що новаторство «шістдесятників», до яких належав і Григір Тютюнник, полягало у тому, «для них головна річ - людська душа, її стан, її рухи в таких чи інших обставинах...». Якось один молодий письменник випитував у Григора Тютюнника секрети його творчості й несподівано почув у відповідь: «Біль! Повна душа болю... Але ж ви його не візьмете. Бо не пережили те, що мої герої». Митець добре пам'ятав свої відчуття від втрати рідних, жорстоких ударів долі, злиденного воєнного дитинства.

Основна екзистенціальна проблематика його творів - як залишитися людиною в екстремальних умовах. Новеліст викриває деградацію тогочасного суспільства, проте водночас творить унікальний психотип нібито пересічної людини - українця, який живе без матеріальних статків, але свято дотримується моральних норм. Письменник мав повне право сказати про своїх художніх героїв: «Мила моя людино, ніколи я не скажу про тебе чорного слова!». У творах Григора Тютюнника буденне життя, як правило, тяжке і несправедливе, тому гинуть найкращі, найдостойніші, серед них навіть діти, наприклад Климко з однойменної повісті.

Марія Сельська. Портрет жінки (1960)

Звертаючись до «малих» прозових форм, митець хотів показати людину «тут і зараз», зобразити її внутрішній світ, неповторність моменту, переживання. Така форма написання відповідала характеру автора. Мова його творів - лаконічна, надзвичайно виразна, насичена народними афоризмами. Для Григора Тютюнника характерний пісенний ліризм, емоційність і сентиментальна чутливість. Герої сприймають усе, що відбувається, спочатку серцем, а вже потім розумом.

Критики вказують на перегуки стильових рис у малій прозі Василя Стефаника і Григора Тютюнника. Обидва автори акцентували на життєвому трагізмі; описували межові стани, почуття відчаю, самотності, страждання, смерті; застосовували прийом розповіді від першої особи. Селяни у В. Стефаника й Григора Тютюнника - єдині носії найвищих моральних якостей, хранителі національних традицій.

Особливу роль у творчості цих письменників відіграє художня деталь1, яка є наскрізною і часто переростає у символ, як, наприклад, у «Трьох зозулях з поклоном».

1 Художня деталь - засіб словесного мистецтва, якому властива змістова, символічна наповненість, композиційна та характерологічна функції. За допомогою художніх деталей письменник звертає увагу читачів на певну ідею, емоції.

«Три зозулі з поклоном» (1976) - один із найліричніших творів Григора Тютюнника. Щодо його жанрового визначення і досі тривають дискусії: автор у підзаголовку вказав жанр як «новела», проте наявність описів, які значною мірою збільшують обсяг тексту, структура твору (вставний лист) дають підстави вважати його оповіданням. Проте й це жанрове визначення є неповним - це оповідання баладного типу.

Балади поєднують у собі ознаки всіх трьох родів літератури - лірики (прояв почуттів, емоцій), епосу (наявність сюжету), драми (виразний конфлікт із трагічною розв'язкою). Найдавніша група цих творів розповідає про метаморфози людини - перетворення на рослину чи тварину через нерозділені або втрачені почуття. У народі існували вірування у приворотне зілля, любовні замовляння.

Григір Тютюнник написав унікальний художній твір, у якому подав народну формулу відворотного замовляння: щоб позбавити мук нерозділеного кохання, такій людині в козацькі часи через старця чи малу дитину передавали особливе привітання - «три зозулі з поклоном». Воно означало «забудь», «відпусти». Оскільки зозуля гнізда не мостить, то закохана людина мала зрозуміти, що її кохання приречене.

Володимир Тимошенко. Спроба зозулі звити гніздо (2009)

Поштовхом до написання твору послужила пісня «Летіла зозуля через мою хату...», яку 1976 р. в Ірпінському будинку творчості виконав сліпий бандурист. Очевидці розповідали, що ледь дослухавши її, Григір Тютюнник підхопився й побіг у свій номер. Того ж дня народився твір «Три зозулі з поклоном». Це оповідання письменник довгий час не міг опублікувати, бо в ньому згадувалися репресії, які безпосередньо торкнулися його батька. У журналі «Ранок» твір з'явився з правками. У листі, в якому Михайло просить дружину: «Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зіньківських бандуристочка сліпенький, три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму...», - «Сибір неісходиму» виправили на «цей світ неісходимий».

Проявом автобіографізму постає наскрізна художня деталь - «татова сосна». Батько письменника колись посадив перед хатою сосну, і вона стала пам'яткою про нього: «Сю ніч снилась мені моя сосна. Це вона вже досі в коліно, а може й вища. Сосна - а за нею річки синє крило...». Таким чином активізуються зорові образи, підсилюється колористика, яка здатна впливати на емоційне сприйняття, створюються настроєві картини.

Цей твір Григора Тютюнника має незвичайну присвяту: «Любові Всевишній...». Епітет «всевишній» в українській мові найчастіше використовується в контексті слова «Бог», таким чином, письменник підкреслив велич людського почуття.

Обкладинка роману Григора Тютюнника «Три зозулі з поклоном» (2017)

Твір має мозаїчну будову, оскільки постійно відбувається зміщення часових площин. Григір Тютюнник, звернувшись до «малої» прозової форми, поєднав аж три сюжетні лінії, які відображають любовний трикутник. Число три використане й у назві твору. Страждають три душі: Михайло на засланні, Софія, яка самотужки виховує сина, і Марфа, яка тужить від нерозділеного кохання. Вони не змогли пережити свої почуття сповна. Частини твору в єдине ціле об'єднує образ сина-оповідача. На це вказує і назва завершальної частини - «Останній лист від тата», який є текстом у тексті.

Катерина Білокур. Портрет дівчини (початок 1950-х рр.)

Письменник за допомогою інтертекстуальності описує не тільки Михайла, люблячого, відвертого, чесного, милосердного, працьовитого, а й подає цілісний образ жорстокого й несправедливого суспільства. Михайло пише Софії, що йому дуже «хочеться вижити. Не так-то й далеко я зайшов, та далеко вертатися». Чоловік намагається вберегти від страждань свою дружину, тому не розповідає про справжнє життя на засланні, тільки загальними штрихами описує, що робить. Він навіть піджартовує: «Годують такою смачною юшкою, що навіть Карпо Ярковий п'ятнадцять мисок умолотив би, ще й добавки попросив!».

Любомир Медвідь. Село Верещиця (1980)

Образи Софії та Марфи виписані лаконічно, але всебічно і досить повно. Читач розуміє, що герої постаріли не тільки від прожитих літ, а й від горя і важкої праці в колгоспі. На це вказують такі текстові деталі, як волосся і губи: дивлячись на Марфу, оповідач думає, що «волосся умирає раніше, ніж людина...»; а «мама радіє, плаче і підставляє для поцілунку свої сині губи». Син, розповівши «куці студентські новини (сесію здав, костюм ось купив)», запитує маму про сусідку, яка чомусь на нього дивно дивиться. Софія чесно розповідає про Марфині почуття до Михайла, адже завжди співчувала цій жінці й навіть просила чоловіка: «Ти, Михайле... хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться». А Марфа «два годочки прожила з Карпом своїм і нажилася за сто». Її чоловік постає обмеженою і черствою людиною, яка думає тільки про їжу, похапцем набиває рот навіть тоді, коли всі в хаті співають. У Марфи і Карпа немає дітей, а символом сімейного щастя Софії і Михайла стає образ колиски, яку батько «приколисував легенько» і всміхався. У листі тато лагідно називає сина «мій колосочок», сумує, що ані дружина, ані син йому не сняться, тільки привиджуються. Так підсилюється емоційне сприйняття тексту.

Софія ніколи не мала неприязні до Марфи, яка не просто кохає її чоловіка, але й відчуває його на відстані: безпомильно вгадує, коли має прийти лист; просить листоношу дозволити їй потримати конверт у руках, цілує зворотну адресу, плаче, а потім «птахою летить, щоб дов'язати до вечора свої шість кіп, і вітер сушить - не висушить сльози у її очах». Дружина Михайла вважає Марфине кохання неземним. А порівняння з пташкою імпліцитно1 перегукується з назвою, вказує на те, що навіть нерозділене кохання може окрилювати.

1 Імпліцитний - неявний, прихований, такий, що може бути виявлений тільки через свої зв'язки з іншими образами у тексті.

Письменник описує любов, яка піднялася вище тілесного рівня. Михайло в Сибіру відчуває: «Десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна». В останньому листі він просить Софію передати Марфі «три зозулі з поклоном» - може, тоді «хоч на хвильку прийде забуття». Син, слухаючи про кохання Марфи до його батька, помічає, що «очі мамині сухі, голос ні здригнеться», і відчуває, що «спогади її не щемлять і не болять - вони закам’яніли».

Важать у творі не події, а почуття й переживання. Софія намагається донести своєму синові, що любов є найбільшим даром і цінністю у житті людини.

Діалог із текстом

1. Поясніть поетику назви оповідання Григора Тютюнника «Три зозулі з поклоном».

2. Схарактеризуйте композиційні особливості твору.

3. Чи простежуються в оповіданні «Три зозулі з поклоном» риси автобіографізму?

4. У чому полягає своєрідність розкриття теми кохання у доробку Григора Тютюнника?

5. Схарактеризуйте образи твору. Як розвиваються стосунки Софії і Марфи?

6. Чим відрізнявся Михайло від Карпа?

7. Як ви розумієте слова Софії: «У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе»?

8. На вашу думку, чи здатна людина у реальному житті на такі глибокі й тривалі почуття, як показано в цьому творі?

9. Заповніть порівняльну таблицю цитатами з тексту.

Михайло

Софія

Марфа

Амплітуда інтимного почуття




Амплітуда горя




Амплітуда всепрощення й емпатії




Діалоги текстів

1. Наведіть приклади нерозділеного кохання з інших літературних творів. Як у цих художніх текстах розв'язувалася проблема особистого щастя?

2. Пригадайте фольклорні твори, у яких є образ зозулі. Який настрій навіює ця пташка? Чому?

3. У чому полягають перегуки стильових рис у новелістиці Василя Стефаника і Григора Тютюнника?

Мистецькі діалоги

1. Розгляньте малюнок Володимира Тимошенка «Спроба зозулі звити гніздо», поданий у підручнику. Які символічні образи тут постають?

2. Об'єднайтеся у «малі» групи і підготуйте коротку розповіть про сучасного художника Любомира Медвідя, філософську глибину його творів. Розгляньте його картину «Село Верещиця» та опишіть її екзистенціальні риси. Яким чином вони перегукуються з творчістю Григора Тютюнника? Обговоріть у класі.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.