Українська література 5 клас - Олександр Авраменко - Грамота 2018

ХУХА-МОХОВИНКА - ВАСИЛЬ КОРОЛІВ-СТАРИЙ (1879-1943) - СВІТ ФАНТАЗІЇ ТА МУДРОСТІ

Вона була останньою.

Народилася не ранньою весною, як усі її сестри та брати. Було тоді вже тепле, ясне, веселе літо. Тим-то вона була найменшою в родині, „мізинчиком“. Її дуже жаліли й любили, але ж любили не тільки за те, що вона була манісінька, як кошенятко. Вона була добра, лагідна, плоха, звичайненька, слухняна, роботяща. А граючись з іншими малими хухами, радо приставала на всяку забавку, до якої ЇЇ кликали. І ніколи ніхто не бачив, щоб вона колись гнівалася, чи була роздратованою, або ж мала якісь примхи.

Коротко кажучи, це була дуже гарна хушка, може, ліпша, як всі інші хухи в тому лісі.

Звали її Моховинка.

Ми, люди, усіх хух звемо просто хухами, так само, як і вони кажуть на всіх нас просто люди. А тим часом хухи бувають різні. Ті, що живуть у лісі, звуться лісовими; ті, що по проваллях і скелях, — печерницями; що понад річками й озерами, — очеретянками; ті, що у високій траві та бур'янах, — бур'янками. Бувають ще степовички, байрачні, левадні. Тільки немає болотянок, бо всі хухи, як котики, не люблять вогкого.

Моховинка була зроду лісовою хухою. І не тільки лісовою, а ще й боровинкою, бо народилася вона в густому-густому старому бору, де споконвіку жив увесь її славний рід. Відомо ж бо, що хухи з роду в рід живуть по одних і тих самих місцях. Переселяються ж тоді, коли щось зруйнує милу їм їхню батьківщину.

А це буває дуже, дуже тяжко, і вони гірко плачуть. Правда, люди здебільшого того плачу не розуміють, думають, що то стогне вітер, чи скриплять дерева в лісі, або пищать миші в полі. Бо ж люди дуже рідко помічають і розуміють чужі сльози...

Однак тому великому бору, у якім жила Моховинка, нічого не загрожувало. Лісник доглядав, щоб ніхто не кинув сірничка, хлопці глибоко всередину ходити боялися, рубали ж ліс тільки невеличкими частками, і він швидко виростав знову.

У тому бору, між корінням великої сосни, зробила на осінь Моховинка собі хатку. Заблудити вона не могла ніколи, бо ту сосну легко було впізнати: на прикорні вона ділиться на три товстих стовбури. Моховинка заложила всі дірки сосновими галузками, а щілини й зокола1, і зсередини — м'яким зеленим мохом.

1 Зокола — зовні.

Була вона й сама така пухка, як мох. Мала довгу вовночку, що, мов шовком, укривала все її тільце. Сама тільки мордочка була голенька й нагадувала садову жовто-фіолетову квіточку — братки. Та були ще в неї голенькі зісподу1 рожеві лапки.

Як і всі інші хухи, Моховинка так само мала мінливу вовночку, яка враз сама собою робилася того кольору, що й ті речі, біля яких бувають хухи. Моховинка найчастіше була зеленою, бо рідко відбігала від своєї зеленої хатки. Але ж коли вона бігала по соснових старих глицях2, що лежали на землі, то ставала такою ж рудувато-червоною, як вони. Біля потоку вона була блакитною, як вода, на піску — жовтою, як пісок, між кущами шипшини — рожевою, на вересі3 — фіолетовою, на снігу ставала білою.

Через те люди так рідко й помічають хух. Хоча ж і те треба сказати, що люди взагалі дуже неуважні: вони мало дечого помічають навколо себе.

До того ж далеко-далеко не кожний може побачити хуху...

Одного дня Моховинка прокинулася спозаранку: ще й не світало. Прокинулася, бо їй стало холодно. Вона виглянула у віконце й побачила, що по лісу на глицях і на деревах лежить якась срібна пелена. Спочатку вона помислила, що то була імла, але ж коли придивилася краще, то помітила, що те було не подібне ні на імлу, ні на важкий туман, що часом котив бором. А був то перший сніг, бо вже зачинався підзимок.

Щоб не змерзнути, Моховинка витягла зі своїх зимових запасів сухого моху й затулила щільненько вхід у хатку. Потім знову скрутилася клубочком та й заснула. Але недовго вона спала. Розбудив її якийсь страшний звук. Вона почула, неначе хтось міцно гупнув біля неї, аж у вухах задзвеніло. Сама ж вона так підплигнула на своєму ліжку, що аж її ніжки вгрузли в мох, а манісінька подушечка з м'якенької кульбаби покотилася на долівку. Тієї ж хвилини щось гупнуло знову, ще дужче. Хуха прожогом відчинила віконце й побачила чоловіка.

То був дід у великих повстяниках4, що майже цілком застували їй дивитися. Він вихнувся, щось блиснуло в повітрі, і те блискуче вдарило по її сосні.

1 Зісподу — з нижнього боку, знизу.

2 Глиця — лист деяких дерев у вигляді голок, шпильок; хвоя.

3 Верес — вічнозелений, низенький кущик із дуже дрібним листям і лілово-рожевими квітками.

4 Повстяники — валянки.

Знову аж луна пішла від того дзвінкого удару, а її сосна жалібно застогнала.

Перелякана Моховинка притьмом плигнула до дверей і між дідовими ногами проскочила надвір. Навколо стояло вже чимало інших хух і сумно дивилися, як дід рубав сосну. їм було боляче слухати, як плаче та красна троїста сосна. Але ж що вони, малесенькі, могли зробити? Як могли їй допомогти?

Тільки ж один старий, мудрий і досвідчений Хо-Суковик1 надумався.

— По тому, як той дід поспішає та оглядається, — промовив Суковик, — я бачу, що він робить не по правді! А біжіть, лишень, діти до лісника, пищіть, шкрябайте йому у віконце, аж поки він не прокинеться. Забіжіть котрась по дорозі до Лісовика, скажіть і йому — він щось вигадає...

Хухи мерщій покотили до лісникової хатинки. Там вони пищали, хрокали, стукали у вікна, аж поки не прокинувся лісник.

„Що воно за знак? — промовив він сам до себе. — Дерева стоять і не поворухнуться, а воно щось шумить і пищить. Чи не хухи часом?“

Тоді хухи почали ще дужче шкрябати по шибах. Лісник накинув кожушину на плечі и вийшов на поріг, Тут його призвичаєне вухо здалеку вловило стук сокири. Він хутчій ухопив рушницю й побіг у ліс. А поперед нього біг його ловецький пес, а ще поперед пса котили щасливі хухи. Та тільки ж дід ще здалеку почув небезпеку й подався тікати.

і таки втік. Але ж Моховинчину хатинку було знищено, сплюндровано. Одну стіну було зовсім вивалено, мох понівечено й розкидано, а всередину не можна було й пролізти: стільки там валялося великих і малих трісок та кори. Прийшла до Моховинки біда...

* * *

Що було робити?.. Проситися до когось у хатку було незручно, бо в хух такий звичай, що кожна доросла хуха повинна мати свою окрему хатинку. Через те вони й будують такі манісінькі хатки, що навіть удвох там не можна зручно поміститися. Турбувати ж хоча б і рідних батьків чи там сестер або братів жодна хуха собі не дозволить. Отож залишалося одне: шукати нового помешкання, дарма що всі родичі та знайомі кликали Моховинку до себе жити. Одубілими рожевими лапками побігла хуха по білому, холодному снігу, заглядаючи під кожне дерево, під кожний кущик.

Але ж у тому лісі було повно хух. Скрізь, де тільки було дупло чи якась нірка, — там уже була інша хуха або хо.

1 Хо-Суковик — один із духів-лісовиків.

Моховинка бігла все далі й далі. Була вже й обідня пора, а вона ще зранку нічого не їла. Охляла, знесилилась, перемерзла. Ледве пересувала ноженятами, але ж мандрувала все далі. Нарешті скінчився ліс, і Моховинка вийшла на узлісся. Там побачила вона незрозумілі їй величезні білі купи.

Здалека вони були подібні до того, у чому жив лісник. Коли ж вона наблизилася до них, то вчула, що відтіль тягне теплом і чимось дуже смачно пахне.

З одного боку меншої купи вгледіла вона дощану соснову стіну. Під нею було кілька щілин, якими можна було пролізти. Моховинка заглянула в дірку й побачила велику теплу хату. У тій хаті лежали дві великі білі тварини, подібні до диких кіз або сарн.

Вони мали роги й довгі, як у Водяника, бороди, але дивилися на неї лагідно своїми жовтими очима.

Моховинка часто бачила диких кіз, навіть улітку гралася з деякими козенятками, то и тепер вона не злякалася цих незнайомих створінь, бо вони трохи нагадували тих, що були в лісі. Через те вона привіталася й пролізла щілиною під ворітьми в козячий хлівець...

Тут було тепло, було багато запашного сіна, що так само гарно пахло, як і її улюблений мох. Господарі були лагідні, дуже співчутливо вислухали, яке трапилося їй нещастя, і самі запросили її тут залишитися та оселитися. І хоча, звичайно, хухи не живуть по хлівах, Моховинка не мала чого іншого робити.

Так і стала хуха-боровинка хухою хлібною...

* * *

Через якийсь час відчинилися ті дверцята, під якими пролізла Моховинка, і в хлівець зайшла дівчинка. Вона була гарнесенька, білява, з блакитними очицями й відразу сподобалася Моховинці.

Дівчинка ввійшла з дійницею та шматочком хліба, що був дуже смачний, бо хуха потім знайшла на соломі три крихітки й наїлася досхочу. Дівчинка пестила кіз, цілувала їх у рожеві мордочки, подоїла молочко, щільненько затулила дверцята й пішла собі. Так щодня приходила вона кілька разів у хлівець. Так само приходив сюди й сам господар, що приносив козам їсти. А коли настало кілька тепліших днів, то вкупі з дівчинкою щоразу був і манесенький хлопчик. Він був такий самий милий, як і його сестриця...

Минав день за днем. Тихо й спокійно жила в козячому хліві Моховинка. Було їй тут тепло, мала вона м'яку постіль, їжа була смачна та поживна. Могла їсти досхочу запашного сіна, майже щодня знаходила кілька крихіток хліба, а часто могла ще й полизати краплинку молочка, що іноді вибризкувалося з дійниці на сіно.

Одного бракувало Моховинці: не було тут ніде поблизу жодної іншої хухи. А кожний знає, як тяжко жити без рідного товариства в чужій стороні!..

І хуха мріяла й удень, і вночі, коли ж прийде час, що вона зможе повернутися до своєї батьківщини. Однак тільки мріяла, бо що далі, то все ставало холодніше, а Моховинка боялася виткнути на мороз свою жовто-фіолетову мордочку. Вона ще не знала, що по зимі завжди приходить весна. Сподівалася ж тільки того, що, коли вже вона зовсім виросте й у неї зробиться дуже густа вовночка на кожушку, — тоді тільки зможе вона, не боячись морозів, повернути до рідного краю.

* * *

Одного дня в хліві трапилося нещастя. Як приходив увечері господар з великим оберемком сіна для кіз, то його зненацька покликали з хліва. Він поспішав і забув узяти із собою ту сітку, у якій звичайно приносив сіно. Отже, уночі в ту сітку й заплуталася старша коза Лиска. Що дужче вона борсалася в ній, то дужче заплутувалася. Уранці Моховинка побачила Лиску зовсім безпорадною. Вона лежала зі спутаними ногами, голова також застромилася в поплутані мотузки, бідна коза не могла поворухнутися, а тільки жалібно мекала. Менша кізка Оришка ходила навколо своєї подружки, лизала її, обнюхувала, також мекала, але не могла їй нічим допомогти.

Тоді Моховинка кинулася кликати дітей. Вона вискочила щілинкою під дверима й побігла до хати. Тут вона вищала, муркотала під вікнами й під дверима, але ніхто в хаті не чув її ніжного голосочка. І тільки тоді, коли вже господар, виходячи надвір, відчинив двері, хуха могла проскочити в хату. Тут вона враз ускочила в ліжко до дітей.

Але хухи не можуть говорити, доки бувають невидимі. Вони тільки пищать, як мишки, або ж муркочуть, як котики. Сили вони також не мають, бо легесенькі, як пушинка, а м'якесенькі, як вата. Тим-то хоч як не намагалася Моховинка розбуркати діток, нічого не могла зробити. Вони тільки крізь сон чули її пухнате тільце, чули, як ніжно вона лоскоче їх своїми лапками по обличчю, і, усміхаючись, спали далі.

І тільки тоді, коли вже мама зварила снідання, пробуркалися дітки. Вони прокинулися веселі й почали розповідати, який гарний їм снився сон.

— Ненечко! — гукали вони одне поперед одного. — До нас у ліжко вскочило щось — таке, мов котик. Тільки то не був котик. Гарнесенький, м'якесенький. Мордочка мов квіточка, а голосок як у мишки.

Але мама їм відповіла:

— То вві сні таке часом увижається. У житті ж такого не буває. їжте, дітки, кулешик.

Бідна ж хуха бігала навколо дітей і не могла їм нагадати про Лиску, що лежала спутана в хліві. І вже аж тоді, коли з хати вийшли тато й мама, Моховинка наважилася показатися дітям. Вона могла це зробити, бо ж ті дітки були дуже добрі. А відомо, що тільки дуже добрі дітки, які ніколи нікого не уразять, тільки ті можуть побачити на власні очі живу хуху.

Дуже зраділи дитинчата, коли перед ними з'явилося те миле звірятко, що вони бачили його вві сні. Хлопчик нахилився до Моховинки, щоб узяти її на руки, але ж вона вислизнула в нього з-поміж пальчиків і тонесеньким голосочком, як струна, продзвонила:

— Хутчій! У нас нещастя! Коза Лиска заплуталася в сітку! — І з тими словами вона побігла до дверей. А за нею побігли й діти...

Так хуха врятувала свою приятельку Лиску, яка дозволила їй жити в теплому хлівці.

* * *

Діти були їй дуже вдячні. Тепер вони приносили Моховинці крихітки всього того, що їм давали найсмачнішого. А хуха, коли ніде поблизу не було когось із людей, показувалася дітям, гралася з ними, дуже їх бавила.

Ще проминуло чимало часу. Колись на Масляній тато й мама поїхали до другого села в гостину до бабусі. Діти ж запросили Моховинку до хати. Там вони весело забавлялися, бо хуха була моторна й уміла вигадувати всілякі виграшки. Саме тоді, коли вона показувала, як по деревах стрибає вивірка1, нечутно відчинилися двері й у хату ввійшов отой самим дід, що хотів колись зрубати сосну, у якій жила Моховинка.

1 Вивірка — білка.

— Тікайте, діти! То ж хуха! — закричав він страшним голосом, угледівши Моховинку, і кинув на неї сокиру, щоб її вбити.

Хуха враз стала невидимою. Однак вона не встигла як слід відскочити, і гостряк сокири влучив її по ніжці. Вона болісно запищала і, шкандибаючи, попід лавками покотилася до дверей. А той лихий дід почав її лаяти й ганити увесь хушачий рід.

— То — лихі тварини! — говорив він дітям. — Вони тільки те й роблять, що чинять якесь лихо людям. Та й нема ж чого дивуватися, бо то ж — нечиста сила!..

Діти слухати й не йняли тому віри. Вони вже й самі добре знали хуху. Бачили вони навіч, яка вона мила, добра, нешкідлива. Знали вони, як Моховинка вболівала, коли кому була якась прикрість, пам'ятали, як вона врятувала їхню Лиску. І тому не могли вони повірити словам злого діда, що говорив про те, чого сам не знав, а тільки чув від інших, також незнаючих людей.

Навпаки, дуже вони жаліли бідну Моховинку, скрізь шукали, кликали, приносили їй найсмачнішої їжі. Але їжа залишалася незайманою. Хуха ніде не обзивалася...

* * *

Поранена Моховинка мовчки чекала під лавкою, аж поки хтось не відчинив з хати дверей. Тоді вона вискочила надвір. На хвилинку забігла в хлівець, попрощалася, красненько подякувала гостинним козам за їхню ласку й пошкандибала до свого рідного бору.

У лісі вже зачинав танути сніг, починало пригрівати весняне сонечко. Тепер Моховинка вже й без того не боялася холоду, бо ж вона була зовсім дорослою. У лісі вона знайшла маленьку ямочку під каменем, надряпала з-під снігу м'якого моху й зробила собі тимчасову хатинку. Там вона перебувала аж до літа, коли вже могла знайти собі житло.

Усі хухи-боровинки раділи з її повернення. Залюбки вони слухали її цікаві оповідання про те, як цілу зиму прожила вона з козами та людьми. І з того часу почали її кликати Хатньою хухою, або Кривенькою Моховинкою.

* * *

Минув після того цілий рік. Знову в лісі нападало багато снігу. Тільки ж тепер Моховинка вже не боялася зими. З допомогою своїх родичів вона вибудувала собі гарнесеньку хатку, наносила повну хижку запасів: сушених грибків, меду, в'ялених ягідок, корінців, суничного чаю. І жилося їй дуже добре. Удень вона працювала по господарству, а ввечері йшла кудись у гості до подружок. Також робила все, що хухам загадували мавки.

Якось довелося їй іти далеко, аж на другий бік лісу на іменини до старого, мудрого й усіма поважаного Хо-Суковика. Надворі було дуже холодно. Крутила така віхола, що й світу Божого не було видно.

Моховинка котилася з кучугури на кучугуру й уже перебігла аж до середини лісу, коли зненацька почула стогін. Прислухалась і впізнала: стогнала якась людина. Вона метнулась у той бік та угледіла в заметі майже зовсім заметеного снігом злого діда. Біля нього лежала зрубана сосна. Він знесилів, задубів і, почуваючи, що йому надходить кінець, голосно молився.

— Господи! — стогнав він. — Пробач мені мої гріхи... Я не хотів би покинути цей світ, не покаявшись... — І він почав перелічувати злочини та кривди, що вчинив протягом життя. — Але ж, — говорив він, — коли б мені врятуватися на цей раз, то заприсягаюся, що до смерті вже не зроблю жодного лихого вчинку. Не крастиму, не лаятимусь, нікого, нікого, навіть мухи не скривджу!..

Шкода стало Моховинці старого безпомічного діда. Забула вона й про те, як він зруйнував її хатку та вигнав з батьківщини, як хотів він її зарубати сокирою та на все життя зробив кривенькою. Швидше покотила вона туди, куди йшла, бо знала, що там здибає цілу громаду хух. Там вона розповіла, що бачила, і просила допомогти. Недовго їй довелося просити, бо ж усі хухи мають добре серце. Вони гуртом кинулися до діда, що вже ледве дихав. Одні огорнули його зі всіх боків своїми теплими кожушками; інші здмухували з нього сніг; ще інші лапками розгрібали замет. Дідові стало тепліше. Він почув, як знову побігла його жилами затужавіла кров. Потім простяг одну руку, вона була вільна, обперся другою на сучок і висмикнув одну ногу, а потім і другу. Радии та щасливии, виліз він із замету и став на снігу.

Було все навколо сіро. Віхола крутила так, що не можна було вгадати, куди буде праворуч, а де — ліворуч. Дід постояв, а потім застогнав знову.

— Яка з того поміч, що я здолав вилізти із снігу? Усе одно в цій віхолі не знайду я дорогу додому. Так чи інакше мені помирати, бо ж хто мені покаже дорогу?!

Тоді перед ним об'явилася Хуха-Моховинка.

— Хуха! — затрусився він і закричав не своїм голосом, шукаючи сокири.

Він одхилився з твердого місця й знову загруз у заметі. Там стояв безпомічний, мов закам'янілий. Але в тій хвилі почув тонісінький голосочок:

— Так, я — хуха! І навіть та сама, якій ти зруйнував торік хатку, а потім у хаті в добрих людей хотів мене зарубати своєю сокирою...

Дід затрусився ще дужче. Він був певен, що тепер хуха помститься йому.

— Але ж тобі немає чого мене боятися! — продовжувала Моховинка. — Знай, що всі хухи на світі ніколи не шкодять людям, а навпаки, дуже часто їм допомагають. Ми — добрі й не пам'ятаємо лихого. Це ж ми, хухи, допомогли тобі вилізти із замету. А тепер я допоможу тобі вийти й з лісу. Не бійся нічого й іди за мною!

Дід усе ще стояв нерухомо. Щелепи в нього трусилися, зуби цокотіли, і він не міг вимовити жодного слова.

— Ну, не марнуй часу. Ходімо! — ще раз звернулася до нього Моховинка й потихеньку покотилася вперед.

На узліссі, коли вже стало видно, як блимають по селянських хатах вогники, Моховинка спинилася.

— Тепер уже я буду вдома! — радісно промовив дід. — Як же я тобі віддячу? — спитав він потім хуху.

— Хухи не потребують подяки. Вони роблять добро з повинності1. Але ж на пам'ятку цього дня я б просила в тебе ось про що. Не забудь, що ти є)біцяв, коли вже замерзав у заметі. А по-друге, розкажи людям, що з тобою трапилося. А тепер ходи здоров!..

Тієї ж миті Моховинка зникла, але ж вона ще чула, як дід щиро їй дякував.

Швиденько вона покотилася на хушині збори, де чекали її веселі вечорниці в старого Хо.

А дід щасливо дійшов до своєї хати й з того часу почав переконувати і дітей, і дорослих, що не слід боятися маленьких, добрих і гарнесеньких хух...

1 Повинність — тут: обов'язок.

1 - Хухи народжуються

А навесні

Б улітку

В восени

Г узимку

2. Моховинка була хухою

А печерницею

Б очеретянкою

В бур'янкою

Г боровинкою

3. Установіть відповідність.

Герой

Репліка

1 дід

2 дівчинка

3 Хо-Суковик

4 Хуха- Моховинка

А — По тому, як той дід поспішає та оглядається, я бачу, що він робить не по правді!

Б — Що воно за знак? Дерева стоять і не поворухнуться, а воно щось шумить і пищить.

В — Господи! Пробач мені мої гріхи... Я не хотів би покинути цей світ, не покаявшись...

Г —То вві сні таке часом увижається. У житті такого ж не буває.

Д — Хухи не потребують подяки. Вони роблять добро з повинності.

4. Розкажіть про всі добрі вчинки Моховинки. Як до неї ставиться автор казки? З чого це видно?

5. Чому Моховинка не залишилася жити в хліві?

6. Що приваблювало дітей у характері Моховинки?

7. Як ви розумієте виділене слово в реченні Хухи не потребують подяки. Вони роблять добро з повинності? Яку повинність ви маєте?

8. Запишіть у робочий зошит усіх героїв казки „Хуха-Моховинка“, розділивши їх у дві колонки: 1) реальні персонажі; 2) вигадані.

9. Прочитайте уважно матеріал рубрики „До речі...“ і перший абзац останньої частини казки „Хуха-Моховинка“. Що в казці не відповідає віруванням давніх слов'ян? Чи має право письменник відходити від міфічних уявлень у художньому творі, зокрема в казці? Чому?

10. Чого навчає казка В. Королева-Старого „Хуха-Моховинка“?

11. Поміркуйте, чому люди більше вірять— почутому чи побаченому. Чому? Знайдіть підтвердження своїй відповіді в казці.

12. Усно перекажіть уривок, у якому йдеться про життя Моховинки в хліві й серед дітей.

1. До кожної частини казки (їх розділяють три зірочки) доберіть заголовок і запишіть у робочий зошит.

2. Знайдіть у мережі Інтернет інформацію про міфічного героя Лісовика. Підготуйте про нього коротку розповідь з описом зовнішності (за бажанням).

Теорія літератури

Портрет

Уважний читач завжди у своїй уяві малює зовнішність кожного героя. Переглядаючи фільм чи виставу, ми бачимо персонажа: його стать, вік, зріст, риси обличчя, одяг та інше. У літературному творі письменник описує нам, який вигляд мають дійові особи. Змалювання зовнішнього вигляду літературного героя називається портретом. Звичайно, найдетальніший портрет мають головні дійові особи. Змальовуючи другорядних персонажів, автор, як правило, або взагалі не подає портрета, або згадує лише якусь яскраву деталь, скажімо, великий ніс, згорбленість статури чи руде волосся. Портретна деталь — це зображення лише однієї, але прикметної, дуже яскравої риси зовнішності. Наприклад, в описі зовнішності Скорохода з казки „Летючий корабель“ використано лише одну портретну деталь: „Іде чоловік шляхом, одна нога за вухо прив'язана, а на одній скаче“. В уяві читача щоразу, коли з'являтиметься в казці Скороход, поставатиме образ чоловіка з прив'язаною за вухо ногою.

Слово портрет походить із французької мови, у якій означає „зображення обличчя людини на фотографії або картині“. Узагалі, літературне поняття „портрет“ не треба сприймати вузько, як зображення зовнішності на фотокартці. Літературний портрет уключає опис як обличчя, волосся, статури, одягу, так і міміки, жестів і навіть голосу, манери говорити. Такий портрет дає можливість глибше розуміти внутрішній світ героя. Одяг людини часто свідчить про її естетичні смаки, риси вдачі, майновий стан, рід занять. Міміка й жести теж промовисті, вони можуть нам розповісти про рівень внутрішньої культури й вихованості героя. Міміка — це рухи м'язів обличчя, які виражають внутрішній стан людини. Жести — це рухи тіла чи рук, які супроводжують людську мову або замінюють її. Прочитайте два портрети й порівняйте, якими засобами передано особливості зовнішності героїв.

Лис Микита. Якийсь дивний і страшний звір, синій-синій, з препоганим запахом, покритий не то лускою, не то якимись колючими ґудзами,

не то їжаковими колючками, а хвіст, у нього — не хвіст, а щось таке величезне й важке, мов довбня або здоровий ступернак, і також колюче.

Хуха-Моховинка. Була вона й сама така пухка, як мох. Мала довгу вовночку, що, мов шовком, укривала все її тільце. Сама тільки мордочка була голенька й нагадувала садову жовто-фіолетову квіточку — братки. Та були ще в неї голенькі зісподу рожеві лапки.

Без літературного портрета читачі не мали б чіткого уявлення про героя, кожен малював би у своїй уяві рівних, а іноді протилежних вовні людей. Ось чому важливо уважно читати описи зовнішності літературних героїв.

1. Установіть відповідність.

Поняття

Визначення

1 міміка

2 жести

3 портрет

4 портретна деталь

А рухи тіла чи рук, які супроводжують людську мову

Б зображення лише однієї, але яскравої риси зовнішності

В змалювання зовнішнього вигляду літературного героя

Г детальний опис внутрішнього вигляду приміщення

Д рухи м'язів обличчя, що виражають внутрішній стан людини

2. Установіть відповідність.

Герой

Портретна деталь

1 Ох („Ох“)

2 Дажбог („Дажбог“)

3 дурень („Летючий корабель“)

4 Силун

(„Як виникли Карпати“)

А ... такий став, що його й не впізнаєш: одежа на ньому так і сяє, шапочка золота, а сам такий гарний, що й не сказати.

Б ... обличчя його уявлялося подібним до сонячного кола, із русявою бородою-промінчиками.

В ...закипів так, що аж очі кров'ю налились, а з рота вогонь пішов.

Г .. .дід, увесь, як молоко, білий, й одежа на ньому біла.

Д ...маленький дідок, сам зморщений, а борода зелена аж по коліна.

3. Портретною деталлю є виділене дієслово в реченні

А і він почав перелічувати всі злочини та кривди, що вчинив протягом свого життя.

Б Віхола крутила так, що не можна було вгадати, куди буде праворуч, а де — ліворуч.

В Знай, що всі хухи на світі ніколи не шкодять людям, а, навпаки, дуже часто їм допомагають.

Г Моховинка... подякувала гостинним козам за їхню ласку й пошкандибала до свого рідного бору.

4. Зображаючи портрет літературного героя, письменник удається до розповіді, роздуму чи опису? Поясніть свій вибір.

5. Чому важливо уважно читати літературні портрети в художніх творах?

6. Портрет якого героя найбільше вам запам'ятався з нещодавно прочитаних творів зарубіжної літератури? Чим саме?

7. Прочитайте портрет Хухи-Моховинки. Чому в описі цього персонажа автор використав зменшено-пестливі суфікси? Випишіть слова з такими суфіксами в робочий зошит і виділіть їх.

8. Знайдіть і прочитайте опис зовнішності кіз у хліву. Як ви вважаєте, цей опис є портретом чи, може, містить тільки портретну деталь?

9. Яких персонажів найбільше наділяють портретними характеристиками — головних чи другорядних? З чим це пов'язано?

10. Прочитайте за ролями уривок з казки від слів: „Радий та щасливий, виліз він із замету й став на снігу“ і до кінця твору.

11. В. Королів-Старий не змалював у казці „Хуха-Моховинка“ портретів діда й лісника. Якими ви намалювали б у своїй уяві під час читання очі, погляд цих героїв, їхні губи, волосся, статуру й одяг? Усно опишіть їх. Чи схожими вийшли портрети цих приблизно однакових за віком чоловіків?

12. Роздивіться ілюстрації, на яких зображено Хуху-Моховинку, й уважно прочитайте її портрет. На скільки точно, на вашу думку, малюнок відповідає словесному портрету? Що б ви змінили в ілюстраціях? Чому?

1. Знайдіть у казці „Хуха-Моховинка“ портрет дівчинки й випишіть його в робочий зошит.

2. Намалюйте побачену вами Хуху-Моховинку з однойменної казки В. Королева-Старого (за бажанням}.

3. Прочитайте казку В. Симоненка „Цар Плаксій та Лоскотон“. Випишіть у робочий зошит незрозумілі вам слова.