Українська література 5 клас - Л. Т. Коваленко - Освіта 2018

ТАЄМНИЦЯ КОЗАЦЬКОЇ ШАБЛІ - ЗІРКА МЕНЗАТЮК (Нар. 1954 р.) - ІСТОРИЧНЕ МИНУЛЕ НАШОГО НАРОДУ

(Скорочено)

Повість

Наталочка з батьками дізнаються, що історичній реліквії — козацькій шаблі — загрожує небезпека, і вони вирушають на її порятунок. Можливе її перебування — місця, де відбувалися козацькі битви. Наталочка знайомиться з Антипом і дізнається, що він зі своїми батьками теж шукає шаблю. У Берестечку вона знайомиться з хлопчиком Северином, який хоче допомогти їй знайти шаблю.

РОЗДІЛ 7,

у якому з Антипом стається дивовижне перетворення

Діти обійшли майдан, тоді Северин вирішив заглянути ще й у підземний хід, що з'єднував церкви і вів кудись за пагорб. Наталочка воліла лишитися надворі — досить з неї підземель, принаймні на сьогодні. Зручніше прилаштувалася під старою церквою, заплющила очі... Хотіла ще бодай на мить побачити битву. Навколо гомоніли люди, на сцені читець декламував рядки Шевченка про берестецьке поле:

Круг містечка Берестечка

На чотири милі

Мене славні запорожці

Своїм трупом вкрили...

Віддалік гухнула гармата. Насправді гухнула: то стріляли сучасні козаки з Запоріжжя. „Сла-а-ва-а!” — покотилося долиною, і до гармашів звідусюди потяглися барвисті вервечки людей, а діти, як горобці, сипнули попереду всіх.

Наталочка щільніше стулила повіки, уявляючи знайомого молодого звитяжця і сивого січовика, яких бачила при переправі.

... їх стояло три сотні на пагорбі, що, мов острів, височів серед болота. Старого важко було впізнати: чуб розметався, сорочка розхристалася, очі палали, а шабля в руці мигтіла, як блискавка. Поляки насідали, козаки відбивалися, не відступаючи ні на крок. Та й не мали куди відступати. Мабуть, бій тривав давно, козаки поморилися, декотрі були поранені, проте в очах світилося все теж тверде завзяття. Наталочка помітила, що за боєм невідривно стежив якийсь вельможний чоловік у коштовних латах. Він щось сказав одному з своїх наближених, і той, пересилюючи дзенькіт шабель, закричав до козаків:

— Панове запорожці! Ясновельможний король Ян Казимир подивований вашою відвагою, — („Так то сам король!” — збагнула Наталочка). — Він помилує вас, якщо складете зброю. Він візьме вас на службу за високу плату!

Між козаками пішов якийсь рух.

„Невже здаються?” — не то злякалася, не то зраділа дівчинка, але раптом збагнула, що вони робили: з-за поясів та з глибоких кишень своїх безкраїх шароварів діставали гроші і зневажливо, широким жестом сівачів кидали їх у твань.

— Срібло-злото — то болото, — гукнув сивий січовик. — Вибачай, королю, але нам не потрібна твоя ласка. Лицарська смерть козакові дорожча.

На долоні чорнявого козака серед дрібних монет блиснув срібний перстеник, козак на хвильку його затримав, певно, згадав ту русяву, карооку, для якої придбав його, проте зсунув суворіше брови, і перстень плюснув у воду. Не носитиме його кароока, не діждеться свого козака.

— Слухай-но, пане-брате, — звернувся до чорнявого старий січовик. — Треба якось прорватися до Богуна і передати ось це, — він дістав з-за пазухи сяйливий малиновий згорток. Наталочка впізнала, що то: корогва, яку в паніці збили додолу. Отже, старий підняв і заховав її.

— А як поляжу разом із корогвою? — спитав козак, дбайливо ховаючи малиновий шовк.

— То хоч лишиться слава, що рятували її, — спокійно, ніби навіть байдуже мовив старий.

— Не випадає кидати бій...

— Стане ще для тебе боїв, — старий обняв чорнявого і легенько підштовхнув: — Іди.

Козак упав в очерет, мов качур: ані шелеснуло. „Чи не втопився?” — подумала Наталочка та тут же й заспокоїла сама себе: еге, такий утопиться! Вирветься, проб'ється до Богуна... Врешті, вона знала його долю.

Бій на острові довершувався. Козаків ставало все менше. Один за одним падали вбиті. Аж ось лишився єдиний січовик. Невже битиметься сам? Один проти цілого війська? Він озирнувся, метнувся до берега й ускочив у човен, прихований в очереті. Не сідаючи, відштовхнув його, виплив серед плеса; гордо взявшись у боки, окинув оком ворогів, мовляв, наступайте, чого ви баритесь. Король знову щось сказав своєму наближеному, той квапливо передав наказ. Поляки, брьохаючись у баговинні, оточили озерце, серед якого плавав козак, та не могли здолати героя. Він сік їх, як капусту, він сміявся їм в очі, рани йому не шкодили, кулі його не брали, смерть боялася підступити до такого несусвітнього зухвальця. Вже й шабля не витримала, переламалася навпіл, то він відбивався веслом. Троє насідало на нього спереду, якийсь мазур закрався ззаду, націлився в плечі списом...

Наталочка затулила очі. Почула, як радісно заґелґотали поляки... Човен плавав порожній. Зиркнула на короля — той роздратовано відвернувся й пішов геть. Ти не радієш, королю? Ти ж переміг!

І враз вона збагнула. Козаків перемогли. Але не покорили! Вони гинули, не піддавшись, не схилившись, лишаючи по собі невмирущу славу!

Антип виявився чортом, який насправді хотів перешкодити Наталчиній родині врятувати шаблю. Він сказав, що підкаже, де саме на наступний день продаватимуть шаблю, у формі загадки: не горіх, а тверде; не панни, а в узорах жупани; стрілець їх сватав, та й голову склав. Наталочка була схвильована: якщо вона не відгадає загадки, то до кінця життя, за чарами Антипка, щодня обманюватиме.

Дівчинка потрапляє на бал до нечистої сили і дізнається історію про козака-зрадника на прізвище Щур. За цей злочин його перетворено на щура.

Щур на балу скаржився на своє життя:

— Я ховаюся у свинарниках! А що я їм! Покидьки, перепрошую на слові, одні покидьки, хіба іноді трапиться вкрасти яйце в курнику... Краще

б я здох, ніж таке життя!

— Чим ми можемо зарадити? — обірвав його скарги пан Обжорський. — Вас козаків було сто тисяч, а зрадив один ти. Таких не приймає земля.

Шукаючи відгадку на чортову загадку, Наталочка з батьками поїхала до Кам'янця-Подільського, а потім переїхали в Хотинську фортецю.

Поміркуйте над прочитаним

1. Як розгортаються події на полі битви? Перекажи прочитані розділи стисло.

2. Король запропонував козакам за високу плату перейти до нього на службу. Як йому на це відповіли козаки? Про що свідчить така їх відповідь?

3. Наведи один найяскравіший приклад бойових подвигів козаків. Яким ти уявляєш їх під час бою?

4. Чому Северин пояснює Наталочці її історичні видіння так: Тут витає козацький дух... Дух волі. Як ти розумієш його слова?

5. Що мав на увазі Северин, коли казав: Треба вміти тримати удар. Може, це найважливіше...

6. Чому польський король не зрадів своїй перемозі над козаками? Як його настрої пояснює Наталочка? Зацитуй її коментар.

7. Знайди в прочитаному уривку твору народну легенду й народну пісню. З якою метою їх автор вводить у твір?

8. Прокоментуй, чому Щура „не прийняла земля” і він вів тваринний спосіб життя. Як ти ставишся до людей, які можуть зрадити?

9. Як можуть далі розгортатися події у творі? Вислови свої здогадки, спираючись на текст прочитаного розділу. Прочитай наступні частини й перевір свої здогадки.

РОЗДІЛ 11,

у якому мандрівників підстерігають суцільні несподіванки

Фортеця стояла не на горі, а нижче, на пагорбі над водою. Напрочуд ошатна, струнка фортеця: вежі, мов панни в дахах-капелюшках, між ними високі акуратні зубчасті мури.

— Гляньте... В узорах жупани! — аж засміялася Наталочка й показала на мур.

Хоча вже посутеніло, але не настільки, щоб Руснаки не розгледіли узорів, викладених червоною цеглою на світлих стінах.

— Фортеця мов у вишиванці... Гарно, — замилувалася мама.

Все було точнісінько як у загадці. Все збігалося: і загадка, і привидова підказка. Цим разом вони не помилилися. ()

Руснаки поблукали горбами навколо фортеці, понипали скрізь, де можна було понипати, постояли на високім фортечнім мурі над Дністром. У Дністрі висівалися зорі. Звичайно, і в небі теж.

— Може, підемо? Та ж не будемо тут ночувати, — врешті наважилася мама.

— Ні.

Спадала роса й холодила ноги. Гостро й гірко пах полин. На душі теж було полиново.

І враз... То не привиділося: з вулиці, що вела сюди з містечка, засяяли два снопи світла, і до бронзового Сагайдачного підкотив автомобіль. Слідом за ним зачмихала і теж спинилася якась стара тарадайка. З першого авто вибрався дебелий парубійко. У світлі ліхтаря було добре видно його накачані м'язи й коротко стрижену потилицю. З тарадайки виліз щуплий, невеличкого зросту чоловічина. В руці він тримав щось довгасте. „Власник шаблі”, — здогадалася Наталочка, бо він був достоту такий, як описували

пластуни. Обидва потисли один одному руки.

— Ущипніть мене за ніс, — попросив тато, не вірячи власним очам.

Але мама не стала його щипати.

— Годі дивитися, ходімо до них, — мовила вона й рішуче покрокувала до прибулих.

Та поки Руснаки підходили, з міста вискочило таксі, і з нього витрусилися старий чорт, чортиця й Антипко, що кульгав дужче, ніж звичайно. Рука в старого чорта була перебинтована... Антипко з глумливою церемонністю вклонився Наталочці:

— Здоровенькі були! Як не дивно, ви майже встигли, — попри всю самовпевненість він був явно не в дусі.

— Чому „майже”? Ми виграли! — засміялася Наталочка.

— Та невже? Певно, шабля вже у вас? Певно, визнаєте, як її дістати без грошей? — єхидненько запитав Антипко.

— Не хвилюйся, дістанемо, — запевнила дівчинка, але всередині їй похололо.

Досі Руснаки не переймалися, як їм одержати шаблю. Головне було її знайти.

„А як прийде врем'ячко, то достигне яблучко”, — говорила в таких випадках мама. Та от врем'ячко, себто час, уже настав, а яблучко не достигало, більше того, навіть і не зав'язалося.

Грошей на шаблю в них не вистачить, хоч батьки й зібрали все, що відклали на літню відпустку, але ж воно дріб'язок. Тим не менше мусили щось робити.

Першим за справу взявся тато. Він почав здалеку, насамперед нагадав миршавому, що знайдена реліквія належить державі, що при передачі її в музей той дістане значну винагороду, а за знищення чи вивіз за кордон доведеться відповідати по закону; тато погрожував зловмисникам карою, метаючи блискавки, наче Зевс-громовержець.

— А хто докаже, що я знайшов шаблю? — зухвало вишкірився миршавий. — Нічого я не знайшов!

Тато з несподіванки урвав на півслові.

— Якто ні? Таж усе Берестечко гомоніло! Ви всім і казали, що знайшли її... — дещо розгубився він.

— А я почув про шаблю від людей! От і казав! Хіба мало що говорять? Язик кісток не має! — огризнувся миршавий.

— А в руках у вас що, оте загорнуте?

— А нічого! Обшуку не зробите, не маєте права!

— Не маєте, — вставив слово й дебелий, вочевидь, добре обізнаний з кримінальним кодексом.

Татова спроба закінчилася провалом. Антипкова мармиза розпливалася від задоволення.

Тоді в атаку пішла мама. Вона говорила від імені Союзу українок, Сестринства святої княгині Ольги й Товариства української мови „Просвіта”, в яких була членкинею. Вона промовляла тихо й задушевно, а далі все палкіше, все завзятіше. Про честь і звитягу, про духовність і славу, про історичну пам'ять, врешті про старовину, про те диво, що було, минуло... її промова мала успіх.

— Атож, слава не вмре, не поляже... Я теж люблю Шевченка. Навіть мріяв зіграти в сільському театрі Назара Стодолю... Щоправда, не зіграв, — від розчулення миршавий мало не просльозився, та, глянувши на старого чорта, передумав. — Звичайно, шаблю я віддам... За належну ціну.

— Само собою, — підтакнув йому дебелий таким тоном, що не випадало сумніватися: його ціна буде найналежніша.

Антипко процвітав, наче мак у городі. Мав від чого процвітати.

У Наталочки виникла підозра, що чорти з'явилися тут неспроста, що вони, хоч і мовчать, але дивним чином впливають на миршавого й дебелого, тому ті такі непоступливі. Але вона не встигла над цим поміркувати.

Раптом перед Руснаками заколихалася напівпрозора біла постать. То з'явився привид-патріот. Він, як завжди, загарячкував, скрутив дулю миршавому, а другу дебелому, вхопився за голову і глухо застогнав.

— Що це? — здивувався миршавий, а дебелий зблід, як полотно.

— А це наш знайомий привид, — ступнула крок уперед Наталочка. Настала її черга йти в словесну атаку. — Привид вам каже, що не залишить вас у спокої, доки шабля не опиниться в безпечному місці. Він говорить це жестами глухонімих, які я трохи розумію... Привид каже, що налякає вашу дружину й дітей, що жоднісінької ночі не дасть вам ані задрімати!

Привид спершу здивувався, бо нічого подібного не казав, а тоді схвально закивав головою, мовляв, так і буде.

Дебелий парубійко умлівав з переляку і певно дременув би геть, якби його не спиняла чортиця.

Миршавий також трішки розгубився, але старий чорт шепнув йому щось підбадьорливе, і він оговтався.

— Ти, мала, не заливай. Наукою доказано, що привидів не буває, — сказав він.

— Як не буває? Та як не буває, коли ж ось він перед вами! — аж гукнула Наталочка.

— Це якесь не досліджене наукою явище. Обман зору або гра світла, — розмірковував миршавий. — Або ж це влаштували для туристів, щоб приманювати їх у фортецю.

Від нечуваного обурення привид отетерів. Тоді різко крутнувся і щез.

— Ну от, казав я, що привидів не буває, — остаточно підбадьорився миршавий, та й парубійко почав поволі приходити до тями.

Антипко торжествував. Наталочка похнюпилася. Красномовство Русаків вичерпалось, і не було звідки чекати допомоги. Проте вона несподівано надійшла. Вірніше, над'їхала: з міста враз вигулькнув автобус, і з нього висипали... львівські пластуни! Наталочка, як ластівка, кинулася до них:

— Северине! Васильку! Звідки ви тут?

— Та, бачиш, Василько вирішив, що загадка про Хотин. То ми зібралися й приїхали, — пояснив Северин, а Василько гордо усміхався.

— Ага. Так і є. Оно покупець і власник шаблі, — кивнула Наталочка на дебелого й миршавого. — Тільки з ними неможливо домовитися, бо заважають чорти.

Поміркуй над прочитаним

1. Якою була відповідь на Антипкову загадку? Як ти думаєш, чи була загадка у творі лише забавкою й розвагою? Свою відповідь обґрунтуй.

2. Як поводилися власники шаблі? Про що свідчила їх поведінка? Як ти ставишся до їхнього вчинку?

3. Порівняй поведінку продавців шаблі та дітей. Що ти можеш сказати про гідність деяких козацьких нащадків?

4. Якими словами тато, мама й Наталочка переконували власників шаблі не продавати історичної реліквії? Сформулюй думку кожного з них лише одним реченням.

5. Чим, на твою думку, закінчиться повість-казка? Прочитай закінчення твору та перевір свої здогадки.

— Он як? — повів бровою Северин. Мабуть, він відразу щось придумав, бо рвучко підійшов до компанії, що зібралася на горі.

— Добрий вечір, шановний пане, — звернувся він до миршавого. — Пластуни шукали вас у Берестечку і ось нарешті знайшли. Ми маємо для вас привабливу пропозицію. Однак, перш ніж про щось говорити, хочемо переконатися, що шабля справжня, а не фальшивка.

— Як це фальшивка? — обурився той.

— Тепер багато фальшивок, — незворушно зауважив Северин. — Антикварні речі стали модними, тому їх підробляють. Може, шабля теж не варта перемов.

— Ах, не варта? — скипів миршавий.

Антипко хотів щось заперечити, та не встиг: той уже розгорнув зім'яту полотнину. В сутінках сяйнула гартована сталь. Це була справжня козацька шабля, схожа на місяць-молодик. У волинському торфі вона напрочуд добре збереглася. Руків'я мала просте, без золота й діамантів, і було несхоже, щоб миршавий їх повиколупував. Усі дивилися на шаблю, як заворожені. Тільки з Антипком коїлося щось незрозуміле: він пересмикував плечима, чухав ріжки, переступав з ноги на ногу, наче йому нестримно закортіло в туалет.

— Ні... Ні... Я біля неї не встою! — раптом простогнав він і з поросячим виском стрімголов чкурнув додолу з хотинської гори.

Старий чорт зітхнув, крекнув, махнув перебинтованою рукою і теж потрюхикав слідком за синочком. Тільки чортиця ще якось трималася, проте і їй були непереливки: її руки трусилися, губи перекосилися, вона щось забелькотіла, але їй забракло повітря, тож аби не вдушитися, вона й собі кинулася геть. Потім знизу, з кущів бузини, ще довго чулося ображене порохкування та повискування.

— А тепер поговоримо без чортів, — сказав Северин.

Він пропонував таке. Оскільки пластуни з його гурту мріють стати журналістами й активно дописують до різних видань, вони вмістять публікації про добродійний вчинок шановного пана у „Високому Замку”, „Галичині”, „Літературній Україні” та ще з десяткові газет, а також повідомлять про нього по радіо. Це неабияка моральна винагорода, не кажучи про те, що, врешті-решт, шановний пан одержить і належні йому гроші.

Наталочка слухала й раділа. Северин чудово все придумав! Він розважливий і рішучий, і цей словесний поєдинок він безперечно виграє.

— А якщо я не погоджуся? — все ще впирався миршавий.

Тоді, казав Северин, у ті ж газети будуть надані матеріали про ваш аморальний вчинок, який призвів до знищення славетної козацької реліквії задля власної вигоди. Цю інформацію надрукують ще охочіше, оскільки подібних повідомлень до редакцій практично не надходить. Само собою, до справи підключаться правоохоронні органи.

Дебелий мовчки стояв осторонь. Він повільно й важко міркував. Відколи втекли чорти, він пригадав собі, що перед битвою козаки освятили зброю. І хоч він не був побожний, проте не мав певності, що Бога справді нема, а тому про всяк випадок трошки Його боявся. Але шабля йому подобалася, гроші за неї можна взяти фантастичні...

— Ти чого мовчиш? Я що, задурно їхав аж у Хотин? — раптом напустився на нього миршавий. — Кажи прямо: купуєш шаблю чи ні?

— Купую, — наважився дебелий.

І тут... Ох, тут сталося щось цілком неймовірне. Над фортецею, спочатку над крайньою вежею, потім над сусідньою, далі над усіма п'ятьма, над двором і мурами заколихалися білі постаті. То були привиди, і їх ставало все більше. Вони виповзали з кам'яних підземель, здіймалися з довколишніх ярів і пагорбів, гуртуючись у загони. Попереду виступав знайомий Наталоччин привид, за ним пливли мужні, хоча й напівпрозорі козаки, полеглі в Хотинській битві, і бронзовий гетьман на горі радо вітав своє славне товариство. Далі ступали хотинські повстанці, розстріляні в фортеці, жінки й чоловіки, незліченні страдники і борці за волю. Вони насувалися, суворі й невблаганні, облягаючи гору. Не тямлячись від переляку, дебелий парубійко якось боком посунувся до свого автомобіля і за хвильку сидів у ньому, замкнувши дверцята і для певності заховавши голову під сидінням. Шаблі йому якось відразу перехотілося, а запраглося єдиного: вийти живим з усієї цієї катавасії.

Миршавий також знітився й зіщулився, бо хоч він і не вірив у привидів, але тепер на нього насувалося надто вже багато цих не вивчених наукою об'єктів, цілком можливо, небезпечних...

— Та я що... Я ж патріот... Я продам шаблю нашій рідній українській державі... Музеєві чи, може, банкові, який непогано заплатить... — залепетав він і, тяжко зітхнувши, подав шаблю Наталоччиній матері.

Мама взяла її обережно й урочисто. Тато по-лицарськи став на коліно й поцілував холодну сталь. Враз навколо його голови спалахнуло сліпуче світло. Ні, то не був німб праведника, — просто його осяяв фарами, під'їжджаючи, маршрутний автобус „Київ-Чернівці”. Його двері розчинилися, і в них з'явився пан Богдан власною персоною. Після ранкової телефонної розмови він не знаходив собі місця і врешті теж помчав навздогін за шаблею. За ним з автобуса висипали численні пасажири, бо не щодень випадає подивитися, як рятують історичну реліквію.

— О, я бачу, вже все в порядку? — спитався пан Богдан, тоді повернувся до свого давнього приятеля привида: — Бачиш, друже, ти даремно хвилювався. Я ж казав тобі, що панство Руснаки — надійні люди.

На знак згоди привид замахав руками, закивав головою, радісно обняв пана Богдана, тата, далі вклонився мамі, Наталочці, пластунам і пішов обнімати всіх підряд; інші привиди теж уклонялися й вочевидь раділи. Умить зчинився веселий шарварок, усі прибулі збуджено гомоніли, кожен хотів бодай торкнутися праведної козацької зброї.

Северин виструнчився, поправив на лівій кишені срібні шнури — відзнаку гурткового:

— Наталочко, — поважно мовив він. — Наш гурт порадився й вирішив надати тобі відзнаку пластунських вмілостей. Ти виявилася сміливою й зарадною.

Він приколов їй на рукав пластунську нашивку. Дівчинка зарум'янилася від задоволення. Це було майже як медаль, а може, навіть краще.

Поміркуй над прочитаним

1. Знайди і прочитай опис шаблі. Якою ти її уявляєш? Чому для героїв твору так важливо було її зберегти? Що вона уособлює?

2. Чому при вигляді шаблі чорти втекли від людей?

3. У робочому зошиті склади й запиши „карту розуму”, яка відображатиме найсуттєвіші події у творі.

4. Запиши п'ять рис характеру Наталочки, які найяскравіше виявилися під час її подорожі. Добери і стисло перекажи епізоди, які ці риси ілюструють.

5. У творі діє лідер пластунів з доволі рідкісним для сучасників іменем Северин, який допомагає Наталочці в пошуках шаблі. Для всіх українців, хто цікавиться історією, це ім'я асоціюється перш за все з козацьким ватажком Северином Наливайком. У XVI ст. він очолив повстання українців проти Речі Посполитої за визволення нашого народу проти гноблення. Як ти думаєш, навіщо письменниця саме так назвала свого героя? Це збіг чи таке ім'я несе якесь важливе змістове навантаження? Поясни свою думку, спираючись на епізоди твору.

6. Сформулюй тему твору. Визнач його головну думку.

Будь уважним до слова

Берестечко — місто на Волині, неподалік від якого відбулася велика битва між козаками під проводом Б. Хмельницького та військом Речі Посполитої.

Шапка-мазепинка — головний убір українських військовиків, що схожий на козацький головний убір II пол. XVII ст. часів гетьманування Івана Мазепи (звідси назва).

Ладан — ароматична смола, яку використовують під час виконання релігійних обрядів.

Шляхта — дрібне дворянство колишньої феодальної Польщі.

Посполитий — людина, що належить до міщан або до селянства.

Драгун — воїн кавалерійських частин.

Рейтар — найманий солдат важкої кавалерії.

Рахманний — смирний, тихий; спокійної вдачі.

Рутвяний — зелений.

Багнистий — болотистий, грузький.

Моква — мокрота, сирість.

Кирея — верхній довгий суконний одяг.

Корогва — військовий бойовий прапор.

Твань — в'язке болото, грязь, рідке багно.

Баговиння — болотисте місце; трясовина, болото.

Зевс-громовержець — у давньогрецькій міфології — верховний бог.

Назар Стодоля — драматичний твір „Назар Стодоля” Т. Шевченка.

Збагачуй своє мовлення

Пропадем ні за цапову душу — загинути ні за що.

Наче мак у городі — багато.

ЕПІЧНИЙ ТВІР

Читаючи твори, ти звернув/звернула увагу, що „Фарбований Лис” І. Франка, „Хуха-Моховинка” В. Королева-Старого, „Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії” Г. Малик та „Таємниця козацької шаблі” 3. Мензатюк, хоч і різні за змістом, але мають деякі ознаки, які їх об'єднують. Такі твори називають епічними.

У перекладі з грецької мови епос означає розповідь. Для них властива оповідна манера письма. Полягає вона в тому, що автор споглядає за подіями ніби збоку й розповідає про них так, начебто вже все про них і про героїв знає. Найчастіше розповідь ведеться від 3-ї особи однини, рідше — від 1-ї особи однини чи множини. В епічних творах можуть бути включені також описи, роздуми автора чи героїв твору.

В епічному творі автор може зображувати події, які розвиваються одночасно в кількох місцях, переносити героїв у різні історичні часи, зображувати кілька годин із життя героя, тривалий час або й усе його життя.

Епічні твори найчастіше пишуть прозовою мовою.

Література в колі мистецтв

Проілюструй епізоди твору, які тебе найбільше вразили. Перед уроком разом з однокласниками організуй виставку учнівських робіт. Переглянь їхні малюнки та повідом своїм однокласникам 2-3 позитивних відгуки.

Твої літературні проекти

Прочитай повний текст твору Зірки Мензатюк. За його змістом на карті України познач історичні місця, у які приїжджали герої твору „Таємниця козацької шаблі”. За джерелами Інтернет або іншою літературою підготуй повідомлення, які історичні події відбулися у згаданих населених пунктах. Підготуй презентацію та ознайом із результатом своїх досліджень однокласників.