Українська література 5 клас - Л. Т. Коваленко - Освіта 2018

ДИВАК - ГРИГІР ТЮТЮННИК (1931-1980) - РІДНА УКРАЇНА. СВІТ ПРИРОДИ

(Скорочено)

На початку зими ходити Олесеві до школи можна двома стежками: одна бором, друга — річкою. Сюди зручніше, та в зазимки лід на річці тоненький, так і зяє чорною прірвою. Тому кожного разу, коли Олесь виходить з дому, мати наказує йому:

— Гляди ж, сину, річкою не йди. Там ще лід молодий.

Олесь смирно стоїть біля порога, слухає. Він ще малий, головою ледь до клямки дістає. Очі в нього чорні, глибокі, як вода в затінку, дивляться широко, немов одразу хочуть збагнути увесь світ.

Олесь любить зиму. Йому подобається робити перші протопти в заметах, знімати снігові очіпки з кілків у тинах — вони стають тоді голі та сором'язливі, як стрижені допризовники.

Іще любить Олесь малювати на снігу всяку всячину. Присяде навпочіпки й водить пальцем сюди, туди. Дивись, хата виходить, з бовдура дим валує, а на тину півень горланить, розчепіривши дзьоба ножицями. Олесь пхає закляклого пальця в рот і, гримаючи чобітком об чобіток, милується своїм творінням, аж доки хтось не гукне з двору:

— А чого ото ти, парубче, не йдеш до школи? Ось підожди, я матері скажу!

Олесь підскоче, як злякане пострілом звірятко, засміється тоненько: гі-гі, — і подасться в сосни.

Люблю зимовий ліс!

У бору снігу мало. То там, то сям проглядає крізь порошу трава з примерзлими до землі зеленими чубчиками, стримлять низенькі пеньки з жовтуватою, немов старий мед, смілкою на зрізах. Тихо навкруги й затишно. Тільки часом шелесне по гіллі вальок снігу, струшений вітром з верховіття. Десь неподалік чути: цюк-цюк-цюк, — дятел порається.

Олесь нахиляється, крекче, пильно мружить око. Пальтечко в нього товсте, а сам тонкий; важко нахилятись: дух спирає, під очима набряка, тому кожен сучок птицею вздрівається.

Аж он під старою сосною латка шишок рябіє. Ба! Ще одна впала. Ось де він, дроворуб! Олесь стає навшпиньки й крадькома пнеться на косогір.

Зачувши людину, дятел перестав цюкати, повів гартованим дзьобом з боку в бік і націлив його на Олеся: чого тобі тутечки? Здригнувся, хльоснув крилом по корі і зник, залишивши у вузенькому дуплі шишку. Олесь хотів дістати її і покуштувать, та передумав — і притулився вухом до стовбура. Його ледве помітно розгойдувало, під корою щось жалібно скрипіло, а внизу під підошвами в Олеся ворушилось коріння — помирає сосна... Олесь нагріб чобітками снігу під окоренок, утрамбував його гарненько і, вирішивши, що тепер сосна не впаде, погицав через замети до школи.

Ще здалеку побачив міст з гатками по обидва боки. По той бік мосту, через вигін, червоніє крізь біле плетиво запорошених дерев цегляна школа. З бовдурів дим угору тополиними стовпами. Повітря пахне торф'яним духом і весняним випаром сирих вільхових дров. Ліворуч від мосту чорніють миї, виграючи на сонці блискучими хвильками, — там б'ють джерела; а праворуч, на мілині, де лід міцніший, гасає ватага школярів. Лід гнеться, цьворохкає од берега до берега, здуваючись попереду ватаги, мов ковдра на сіні. З проломин цівками цебенить вода і заливає плесо.

— Ей, Олесю! — кличуть з гурту. — Гайда з нами подушки гнуть!

— Навіщо лід псуєте? — у відповідь Олесь. —

Він ще молодий.

Дітвора сміється: дивак.

А Федько Тойкало розбишакувато вишкірив зуби і, вказуючи рукавом на Олеся, заволав так, що шия одразу зробилась тоненькою:

— Бий зрадника! — підскочив, тицьнув Олеся ліктем під скроню і зник поміж палями.

Олесь згарячу ніяково посміхнувся, поторкав мокрою рукавичкою тверду ґулю під оком і, ковзаючись, побрів до школи. Під ногами лагідно, мов хмизок у лісі, потріскував лід, а біля ока щось обважніло й сіпалось. Олесь ліг долілиць, притиснув скроню до льоду і почав розглядати дно. Воно тьмарилось мулистим пилком, пускало бульбашки, котрі прилипали до криги — білі, круглі, як воляче око. Течія розчісувала зелений кушир, пряли тоненькими ніжками якісь жучки, боком долаючи пружний струмінь. І ввижається Олесеві маленька хата під кущем водяної папороті, а в тій хатці — він біля віконця сидить, рибку стереже. Забажав — вийшов. Ніхто тебе не займе. Іди куди заманеться. Ось карасик пливе. Цап його за пірце: „Добридень, дядьку! Як поживаєте?” Олесь солодко зойкає, щільніше припадає лобом до криги.

Раптом поміж куширами промайнула чорна блискавиця і завмерла осторонь довгастою плямою. Олесь підповз ближче, пригледівся й застогнав від подиву: щука! В зубах у неї тремтіла маленька пліточка.

— Пусти, — видихнув Олесь і ляпнув долонею по льоду. Та щука й не поворухнулась. А плітка зникла. Він підхопився на ноги і став гатить підбором в те місце, де стояла щука, аж доки під чоботом не хрокнула вода.

Біля школи теленькнув дзвоник, улігся гамір. А Олесь сидів посеред річки поруч зеленої, з ряскою, калюжі і плакав. Під мостом бився об палі вихор, згортав до купки сухий очеретяний лист і гнав його в берег.

Лісовий дроворуб

Олесь підвівся, запхав книжки в пазуху і поплентався до школи.

На першому уроці було малювання. Старенька вчителька Матильда Петрівна ходила поміж партами і, роблячи загадкове обличчя, повільно говорила: „А сьогодні, діти, ми будемо малювати... перегнійний горщечок. Завдяки цим горщечкам передові колгоспи нашої країни...” Потім вона дістала з портфеля гирунчик і урочисто поставила на стіл.

Діти почали малювати, виводячи кожен своє: той жлуктичко, інший ринку або макітерку. І оскільки дірку в денці ніяк було передати, то її чіпляли збоку. Олесь старанно скрипів олівцем і натхненно прицмакував. Коли ж учителька зупинилася біля його парти, із зошита на неї, презирливо примруживши око, дивився дятел: чого тобі тутечки?

— Олесю, адже я наказувала всім малювати горщечок, — суворо сказала Матильда Петрівна. їй сподобався дятел, але вона добре знала, що таке вчительська принциповість, тому й додала:

— Я поставлю тобі двійку.

У класі увірвався гамірець. Відмінники дивилися на свого вчорашнього побратима співчутливо, а ті, хто вчився через пень-колоду, з радістю чекали на те, що їхнього полку прибуде. Олесь зібрав книжки, виліз з-за парти і рушив до дверей.

— Куди це ти? — здивувалась учителька.

Олесь похнюпився.

— Я так не хо'!

— Як це — так?

— Гирунчика отого не хо' малювати.

— Чому?

— Дятла хочу...

Доки Матильда Петрівна думала про долю свого авторитету, Олесь вийшов у коридор, похапцем натяг пальтечко і опинився на ґанку...

В шкільному садку пурхали синички. В бур'янах вовтузились горобці, скльовуючи реп'яшачі кім'яхи. Десь у вільхах по той бік річки били пеньки: бух, бух. Дзень, — сокира сприснула.

Олесь уявив собі, як гарно зараз у лузі, і побіг у верболози.

Над байраком

У верболозах

Там він блукав до самого вечора. Обмацував холодні пташині гнізда, їв мерзлу калину, доки не набив оскоми. Потім шукав осикові трухляки, ховав за пазуху і, нап'явши пальтечко на голову, дивився: світять чи не світять? У кущах, заплетених осокою, шарудів вітер, попискували миші; а в березі терлись одна об одну вільхи, сповнюючи луг тривожним стогоном.

Сонце пробило у хмарах над байраком вузеньку ополонку, яскравим променем стрельнуло на левади. Олесь радісно мружився йому назустріч, зводив очі до перенісся, ловлячи золоту мушку на кінчикові носа.

Надвечір хмари опустилися нижче, а тополі над селом повищали і набрали войовничого вигляду. Треба було йти додому. Олесь грядками вибрався на вигін і став чекати, доки випустять школярів.

Поміркуй над прочитаним

1. Про кого розповідається в цій частині твору?

2. Прочитай портрет Олеся. Що з опису зовнішності ти можеш сказати про хлопчика?

3. Що найбільше любив робити Олесь уранці? Прочитай підтвердження твоєї відповіді у творі.

4. Наведи приклади бережливого ставлення Олеся до природи. Перекажи ці епізоди близько до тексту.

5. Пригадай епізод на льоду. Автор каже: Олесь підповз ближче, пригледівся й застогнав від подиву: щука! Чому хлопчик застогнав від подиву? Яку особливість вдачі хлопчика передано цими словами?

6. Чому ровесники вважали Олеся диваком?

7. Яким було ставлення хлопців до Олеся? Чому вони так поводилися з ним?

8. Підійшовши до школи, Олесь побачив, як піднімається з бовдурів дим угору тополиними стовпами. Яку картину ти собі уявляєш? Який художній засіб допоміг тобі саме так уявити дим з коминів?

9. Пригадай, як описував дим із коминів Є. Гуцало в оповіданні „Лось” (с. 202). Чому те саме явище письменники описують по-різному?

10. Яка подія відбулася на уроці малювання? Перекажи епізод близько до тексту.

11. Як ти ставишся до вчинку Олеся на уроці малювання?

12. Що могло далі статися з Олесем? Передбач продовження оповідання. Прочитай закінчення твору й перевір свої здогадки.

Будь уважним до слова

Клямка — пристрій, яким піднімають защіпку на дверях.

Очіпок — жіночий головний убір у давнину.

Окоренок — частина стовбура від кореня до гілок; нижня частина дерева, що прилягає до кореня.

Погицати — іти, підстрибуючи.

Чорніють миї — ополонка, де жінки перуть одяг.

Цьворохкати — ляскати, видавати короткі різкі звуки при ударі.

Цибеніти — дуже сильно литися.

Плесо — спокійна, чиста поверхня води.

Долілиць — донизу обличчям.

Кушир — водяна кропива.

Гирунчик — горщик.

Жлуктечко, ринка, макітерка — види посуду.

Я так не хо '! — я так не хочу.

Під тинами на колодках або просто навприсядки сиділи дядьки, смалили цигарки, гомоніли:

— Он бач: вільха в лузі почорніла... На відлигу, мабуть.

— Еге ж, риба в ятір піде...

Біля школи грюкнули двері. Діти товпами посунули по домівках.

Ще здалеку помітивши дорослих, хлопчаки бокаса ходять один побіля одного, щоб поборотися. Дивись: зчепились, водяться, хекають, наслухаючи краєм вуха, що скажуть біля тину. А там:

— Ач 'кий геройський парубок!

— А ото, мабуть, Наталчин, — кажуть біля тину, помітивши Олеся. — Ба, яке смирне...

— Еге, воно якесь дивакувате...

Слухає Олесь і не розуміє: хвалять його чи лають.

На мосту Олеся дожидав Федько Тойкало.

— На попоїж, — сказав ніяковіючи і втиснув Олесеві в руку подавлений теплий пиріг. — Бери, дурний, з м'ясом.

Олесеві не хотілось пирога, але він зрадів примиренню і, щоб віддарувати товариша, хутенько занишпорив по кишенях, дістаючи звідти духмяні верчики хмелю, сухе листя різного карбування, плетене з прядива та волов'ячої шерсті ремезяче гніздо, схоже на башличок.

— Забейкався ти, — сказав Федько і почав обминати Олесеві пальтечко.

Олесь ще дужче захвилювався, ледве не заплакав від щирості і солодкого почуття братерства. Він ухопив ремезяче гніздо й обома руками подав його Федькові. Той заховав подарунок під полу, пом'явся.

— А вчителька сердилась, як ти пішов... ги-ги... страх!

Потім ударив себе книжками по гузенцю, крикнув: „Гат-тя-вйо!” — і подався до річки трусити ятері.

У селі ледь вечоріє, а в сосні вже крони зімкнуло пітьмою. Олесь біжить підтюпцем і раптом помічає, що дерева теж біжать, кружляють, ховаються одне за одного, немов у жмурки грають. Олесь зупиняється — і дерева завмирають. По той бік сосни чути: сани скриплять, коні ширхають і голос діда Прокопа:

— А но-но!

Уздрівши Олеся, дід натягає віжки.

— Сідай, внуче, по солому поїдемо.

Олесь радо вмощується, махає на коней:

— Гат-тя-вйо!

— А що, поставили п'ятірку? — питає Прокіп, вишкіряючи десна.

Олесь сором'язливо ховає обличчя в рукав.

— Сьогодні не ставили. Вчора тільки.

Поминули провалля, майже вщерть занесене снігом. На ріллях цілим хутором замаячили скирти.

— Но-ноу... — стогне Прокіп і ворушить пужалном. Коні щулять вуха, зриваються бігти. А сосни позаду вигойдують „шу-ші-ші-і” — і коні зупиняються.

Чого про мене кажуть — дивак?

— Діду, чого про мене кажуть — дивак?

— Невстріливий, значить. Дивний єси. — Прокіп двома пальцями, як щипцями, ухопився за ніс і висякався так лунко, що аж коні побігли. — Хто ж ото таке патякає? — спитав перегодом.

— Дядьки на вигоні.

— Ет, фармазони... Ти їх не слухай. — Помовчав. А далі: — Воно, звичайно, правильно. Завзяття в тебе обмаль. Все чогось у землі порпаєшся. А треба — в людях. Та отак побіля них, отак... Того — ліктем, того — почотом... Гульк — уперед вийшов. А першого не перечепиш, бо не доженеш.

Олесь винувато підсьорбує носом.

— Діду, чому дятел шишки їсть, а щука — пліточок?

— А то вже хто якого поріддя.

— А я не забрав у дятла шишки, — хвалиться Олесь.

— І вірно. Навіщо вона здалась. Це як путнє щось побачиш — дощечку, скажімо, або гвіздочок — тоді бери.

— Навіщо?

— Пригодиться.

Коли набирали солому, дід часто сповзав із скирти, нанизував солому на ріжняки і гуцав так, що аж ліса скрипіла.

— Товчи, внучку, гніти! — хекав. — А я ще якийсь навильник скину. — І знову дерся на скирту.

Спочатку Олесь надолужав, потім заморився і сів.

— Навіщо стільки беремо?

— Як навіщо? — озвався з пітьми Прокіп. — Це ж собі, а не тещі. Хе-хе!

— А якщо коням важко буде? — своєї Олесь.

— Нічого. Зате нам легко. Натопив — і вилежуйся собі на печі. Ти відпочинь, а тоді ще пострибаєш. Воно ж таки груз.

Повертались додому в темряві. Ліпив мокрий сніг, припорошуючи білим конячі спини. Прокіп хльоскав батогом і лаявся. А Олесь сердито сопів у нього над вухом і підбивав руку. Замахнеться Прокіп гарненько, цьвох — і мимо.

— Не бий, — благає Олесь. — Бачиш: важко.

Прокіп зітхнув і, намотавши батога на руку, щоб не згубить, обернувся до Олеся.

— Ось послухай, дурнику, що я тобі скажу. Слухай і на вус мотай. Тут, на землі, не бити не можна. Тут не ти, так тебе одрепають ще й плакать не дадуть.

Подався вперед і, обдаючи Олеся прілим духом давно не митої бороди, захарчав у саме вухо:

— Пойняв?

Олесеві зробилося сумно. Закортіло швидше туди, в село, де сніг плете навколо електричних ліхтарів густі рожеві сіті, й привітно світяться вікна в хатках.

Попереду білою стіною підвівся бір. Він уже не гув і не шикав на коней.

— Мовчить, — тихо сказав Олесь.

— Снігом забило, — пояснив Прокіп. — Вітер гілля не зрушить.

Дома Олесь не став ждати, доки дід з матір'ю скидають солому,

швиденько роздягся і поліз на піч. Через деякий час у сінях загримали чобітьми, загомоніли.

— Ото ж я й кажу, — говорив дід, — неглемедза він у тебе, Наталко. Дивак... Затопчуть його... Бо воно ж як деревце в пагоні...

Потім дід увійшов до хати, заглянув на піч.

— Змерз, онучку? А ти ножки — на черінь, а зверху кухваєчкою...

Олесь глибше зарився в подушку і тоненько заскімлив.

Прокіп підняв брови сторчака.

— Он диви, чого це він розприндився?

— Геть, не займайте його, — обізвалася мати з хатини. — їжте вже.

— А хіба я що? — мимрив Прокіп. — А йому нічого такого й не казав...

Він їв швидко, винувато витріщав очі, плямкав тихіше, ніж завжди, і губив крихти в бороду.

Олесь непомітно для себе заснув. А вночі крізь сон благав матір розповісти казку про Івасика-Телесика, злякано зойкав, коли відьма гризла дуба, і радо сміявся, коли гусиня взяла Івасика на свої крилята. Вдосвіта знов загули на морозі сосни і закричали півні на горищах. Народжувався новий день.

Поміркуй над прочитаним

1. До яких справ мав схильність Олесь? Чому ти так думаєш?

2. Чи схвалювали дорослі чоловіки в селі та дід Прокіп захоплення Олеся? Відповідь підтвердь прикладом із твору.

3. Знайди в оповіданні слова діда Прокопа, у яких він повчає внука, як правильно, на його думку, жити. Поясни, чого навчає Олеся дід.

4. Прочитай два правила діда Прокопа, які він передає внукові.

5. Чи згодний ти з настановами діда Прокопа? Якщо жити за настановами діда Прокопа, чим небезпечна може бути така поведінка для інших людей? А для того, хто так робить?

6. Прочитай епізод, коли Олесь з дідом розмовляють про шишку та дятла в лісі. Чому хлопчик не забрав шишки? Чи так само думав дід Прокіп?

7. Чи поширюються правила діда Прокопа про стосунки з людьми на його ставлення до природи? Наведи два приклади його байдужого або недоброго ставлення до природи.

8. Перечитай епізод, коли Олесь із дідом повернулися додому. Зверни увагу на два речення:

Олесь глибше зарився в подушку і тоненько заскімлив.

[Дід] їв швидко, винувато витріщав очі, плямкав тихіше, ніж завжди, і губив крихти в бороду.

Спираючись на ці речення, поясни, що відчували Олесь і дід Прокіп. Чому ти так думаєш?

9. Олесь мовчав, коли дід його повчав, як жити. Чи значить це, що хлопчик погоджувався з ним?

10. Чому наприкінці оповідання з'являються образи Івасика-Телесика та гусей?

11. Чи сподобалося тобі оповідання? Що тебе найбільше схвилювало в ньому?

12. Доведи, що „Дивак” — оповідання.

13. Сформулюй тему твору. Яка головна думка твору?

14. Поясни назву оповідання.

Збагачуй своє мовлення

Запам'ятай!

Іноді, розповідаючи про когось, люди використовують замість чоловічого або жіночого роду середній. Таку заміну роблять, якщо хочуть висловити зневагу або співчуття.

Прочитай речення з оповідання: Еге, воно якесь дивакувате...

Яке ставлення до Олеся передає це речення?

На вус мотати — запам'ятати.

Дивний єси — є дивним, ужито із відтінком урочистості.

Як деревце в пагоні — про щось ніжне, незахищене від злигоднів.

Будь уважним до слова

Ач 'кий... — дивись, який...

Ремез — птах, який в'є гніздо у вигляді рукавички.

Забейкатися — забруднитися.

Гузенець — нижня частина чогось.

Пужално — рукоятка батога.

Скирта — великий стіг сіна, соломи.

Ліса — товста палиця, якою підпирають скирту сіна.

Ятір — риболовне знаряддя у вигляді сітки.

Фармазон — тут: шахрай.

Черінь — дно печі.

Невстріливий — некмітливий, непрактичний.

Неглемедза — невдаха, неповороткий.

Домашнє завдання

Підготуй повідомлення, у якому вислови власні міркування про характер хлопчика, оціни його незвичну поведінку.

Ти — творча особистіть

I. Порівняй оповідання Є. Гуцала „Лось” та Григора Тютюнника „Дивак”. Проведи літературне дослідження за такими пунктами:

1. Якій темі присвячено обидва оповідання?

2. Які важливі питання порушено в обох оповіданнях?

3. Якими способами діти в обох оповіданнях відстоюють свою позицію?

4. Як в обох оповіданнях зображено природу?

5. Які почуття викликали в тебе обидва оповідання?

Напиши невелике дослідження за цими пунктами. Можеш запропонований план скоротити або доповнити іншими питаннями.

II. Напиши листа героєві оповідання „Дивак” — Олесю.

III. Придумай і запиши своє закінчення оповідання.

Твої літературні проекти

Заведи блокнотик, у який запиши по 5 добрих справ, які ти можеш зробити для твоїх близьких людей і для довкілля. Занотовуй у нього всі добрі справи, які ти робиш. Записуй вислови відомих людей про добро, справедливість, працелюбність тощо, а також думки про свої стосунки з людьми та ідеї, як ці стосунки зробити кращими.