ГУСИ-ЛЕБЕДІ ЛЕТЯТЬ... - МИХАЙЛО СТЕЛЬМАХ (1912 - 1983) - ПРО МИНУЛІ ЧАСИ

Українська література 7 клас - Л.Т. Коваленко - Освіта 2015

ГУСИ-ЛЕБЕДІ ЛЕТЯТЬ... - МИХАЙЛО СТЕЛЬМАХ (1912 - 1983) - ПРО МИНУЛІ ЧАСИ

(Скорочено)

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Прямо над нашою хатою пролітають лебеді. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар і струшують на землю бентежні звуки далеких дзвонів. Дід говорить, що так співають лебедині крила. Я придивляюсь до їхнього маяння, прислухаюсь до їхнього співу, і мені теж хочеться полетіти за лебедями, тому й підіймаю руки, наче крила. І радість, і смуток, і срібний передзвін огортають та й огортають мене своїм снуванням.

Я стаю ніби меншим, а навколо більшає, росте і міниться увесь світ: і загачене білими хмарами небо, і одноногі скрипучі журавлі, що нікуди не полетять, і полатані веселим зеленим мохом стріхи, і блакитнава діброва під селом, і чорнотіла, туманцем підволохачена земля, що пробилася з-під снігу.

7klas.files/image047.jpg

Кадр із фільму „Гуси-лебеді летять”

І цей увесь світ тріпоче-міниться в моїх очах і віддаляє та й віддаляє лебедів. Але я не хочу, щоб вони одлітали від нас. От коли б якимсь дивом послухали мене: зробили круг над селом і знову пролетіли над нашою хатою. Аби я був чародієм, то хіба не повернув би їх? Сказав би таке таємниче слово! Я замислююсь над ним, а навколо мене починає кружляти видіння казки, її нерозгадані дороги, дрімучі праліси і ті гуси-лебедята, що на своїх крилах виносять з біди малого хлопця.

Казка вкладає в мої уста оте слово, до якого дослуховуються земля і вода, птиця в небі й саме небо...

А в цей час наді мною твориться диво: хтось невидимим смичком провів по синьому піднебессі, по білих хмарах, і вони забриніли, як скрипка. Я тягнусь догори і сам собі не вірю: від зарічки знову над нашою хатою пролітають лебеді!

Чи вони послухались мого слова-обкружляли навколо села й повернулись до мене, чи це новий ключ?..

А віща скрипка і срібний відгомін бринять, єднаються над моїм дитинством, підіймають на крила мою душу і забирають її в нерозгадану далину. І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі...

„Так-так-так”, — притирається до моєї ноги стара, з перебитим крилом качка. Вона чогось непокоїться, викручує рухливу шию і то одним, то другим оком придивляється до неба і тріпоче єдиним крилом. їй щось дуже важливе хочеться сказати мені, та вона більше не знає слів і знову повторює: „Так-так-так”.

За високою стрункою дзвіницею, що теж поривається вгору, десь у білому підхмар'ї зникають лебеді, але дзвін їхніх крил ще озивається в мені, а може, то вже озиваються розбуджені дзвони на дзвіниці?

— От і принесли нам лебеді на крилах життя, — говорить до неба і землі мій дід Дем'ян; у його руці весело поблискує струг, яким він донедавна вистругував шпиці.

— Життя? — дивуюсь я.

— Еге ж: і весну, і життя. Тепер, внучку, геть-чисто все почне оживати: скресне крига на ріках та озерах, розмерзнеться сік у деревах, прокинеться грім у хмарах, а сонце своїми ключами відімкне землю.

— Діду, а які у сонця ключі? — ще більше дивуюсь я, бо й не догадувався досі, що воно, наче людина, може мати ключі.

— Золоті, внучку, золоті.

— І як воно відмикає ними землю?

— А ось так: якоїсь доброї години гляне сонце із свого віконечка вниз, побачить, що там і земля, і люди, і худібка, і птиця помарніли і скучили за весною, та й спитає місяця-брата, чи не пора землю відімкнути? Місяць кивне головою, а сонце посміхнеться і на промінні спустить у ліси, у луки, в поля і на воду ключі, а вони вже знають своє діло!

Я уважно слухаю діда і раптом страхаюсь:

— Діду, а сонце не може їх загубити, як наша мама?

— Що, що, надзиґльований? — мов сіро-блакитнаві, побризкані росою безсмертники, оживають старі очі. Дід ошелешено підкидає вгору брови, потім одгетькує мене вільною рукою і починає сміятись. Він дуже гарно сміється, хапаючись руками за тин, ворота, ріжок хати чи дерево, а коли нема якоїсь підпірки, тоді нею стає його присохлий живіт. В таку хвилину вся дідова постать перехитується, карлючки вусів одстовбурчуються, з рота вириваються клекіт і „ох, рятуйте мою душу”, з одежі осипається дерев'яний пилок, а з очей так бризкають сльози, що хоч горня підставляй під них.

Тепер я заспокоююсь: значить, сонце не може загубити своїх ключів, воно їх десь носить на шиї або ув'язує на руці. Так і треба, щоб потім не бідкатись і не морочити комусь голови.

— Діду, а куди лебеді полетіли?

— На тихі води, на ясні зорі, — пересміявшись і споважнівши, урочисто каже дід, поглядом показує мені на хату і йде до вчорнілої катраги майструвати колеса.

— „Так-так-так”, — погоджується стара качка і ще раз одним оком поглядає вгору.

А я стою серед подвір'я і по-своєму перебираю дідові слова. Переді мною, наче брама, розчиняється діброва, до мене живовидячки наближаються далекі тихі води і прихилені до них зорі. Це в таких краях, де я ще не бував. І покотилась туди моя стежина, мов клубочок.

І так мені хочеться піти в лісову далечінь, побачити з якогось незнайомого берега отих, наче зі срібла вилитих, лебедів, подивитись на їхні співучі крила, що в теплому ірію захопили весну та й принесли нам.

[...] Серед майстрового люду найбільшої слави зажив мій дід Дем'ян, якого знав увесь повіт. Чого тільки не вмів мій дідусь! Треба десь зробити січкарню, драча, крупорушку чи керата, — співаючи, зробить, дайте тільки заява, дерева і ввечері добру чарку монопольки. А хочете вітряка, то й вітряка вибудує під самі хмари; у кузні вкує сокиру, у стельмашні злагодить воза й сани, ще й дерев'яні квіти розкидає по них.

Залізо й дерево аж співали в діда, поки сила не повиходила з його рук. Міг чоловік нехитрим інструментом вирізати і просту людину, і святого. Сусіди не раз? сміючись, згадували, як на замовлення він робив нашому панові фігури апостолів Петра й Павла. Вони виходили з дерева не пісними святенниками, а могутніми молодоокими бороданями, яким приємно було тримати в руках і книгу? і ключі від раю.

7klas.files/image048.jpg

Євген Тимошин. Лебеді летять

Якийсь час вечорами бабуся обходила катрагу, де стояли святі, спасаючись, щоб вони зненацька не заговорили до неї, а люди пізнавали в них наших красивих дідуганів Дебелюка і Марущака. Фігури закрасувались перед входом до панського палацу, а жаднюга пан, звикши все мато на дурничку, не заплатив ані шеляга колишньому кріпакові. Дід якось нагадав вельможному за плату, але той лише розреготався і крізь сміх сказав:

— То це ж, Дем'яне, завелика честь, коли пан винен мужикові! Чи тобі не досить її?

Тоді мій дід і показав свій норов: уночі відікрав у пана апостолів і порізав їх на дрова. Вранці коло нашого подвір'я вже юрмилися люди, розглядаючи розкидані біля дровітні голови, бороди, тулуби і ноги святих. Коли хтось дорікнув майстрові, навіщо він отак розправився з фігурами, дід махнув рукою і сказав:

— Не поріж, то знов стоятимуть біля панської кам'яниці, хай там тільки одне горе стоїть!

Незабаром над'їхав за фігурами розлючений пан зі своїми гайдуками. Побачивши, що робиться на подвір'ї майстра, він вилаявся і на нашій, і на чужій мові та й подався до батюшки зі скаргою на богохульство. Свята церква поклала на діда покуту: він якийсь час мусив кожного, навіть найменшого, свята ходити на всі богослужби. І тоді найбільше дідусь вистоював біля найкращих святих — Юрія і Іллі, бо хто не знає, що Юрій ненавидів зміїв і панство, а Ілля громовими стрілами бив чортів, розтоплюючи бісівську шерсть і м'ясо на смолу?..

[...] Наспівуючи, я добігаю до обійстя дядька Миколи, якого по-вудичному прозивають Бульбою. Він якраз, широко розставивши ноги, стоїть біля обори і коле дрова. Сам дядько Микола рудий, кирпатий і невеликий на зріст, зате вусища в нього зародили, наче у гетьмана, а під ними і поверх них то чаяться, то розгулюють посмішка і насмішка. Жив дядько Микола хоч і бідно, зате весело: він ніколи не впадав у журбу, ніколи не прибіднювався, а навпаки, любив так похвалитися, щоб іще хтось не крізь смуток дивився на світ.

[...] — Дядьку, а це правда, що ви знайшли перо жар-птиці? — неждано випалюю я.

— Хе, який то цікавий! — дивується чоловік, він оглядається, а по всьому його виду й очах проходять засторога і таємничість.

Ну, хто б після цього не догадався, що дядько Микола таки знайшов перо жар-птиці, тільки не дуже хоче розказувати про це. І знов наді мною майнуло чародійство казки. Я теж зиркаю на город і вулицю, набиваюсь усім своїм виразом у вірні спільники і тихенько-тихенько з надією питаюсь:

— Дядьку, то ви таки знайшли це перо?

— Таки знайшов. — шепоче дядько, змовницьки прикладає пальця до вусів і уст, а одним оком косує на вулицю. Але зараз на ній, окрім табунця чорних, що ночують у комині, горобців, нема ні лялечки.

— І що ви з ним робили? — аж тенькає щось у мене всередині.

— Що? Коли всі дома засинали, я при світлі пера жар-птиці шив людям чоботи.

— Шили чоботи? — розчаровано перепитую, і всі видіння казки покидають мене.

— А що ж я мав робити, коли не було іншого світла? — одразу береться сміхом все обличчя і вусища просмішника.

7klas.files/image049.jpg

Ілюстрація Йосипа Кузишина

Коли так, то і я починаю посміхатися, ще й докірливо похитувати головою, щоб дядько Микола не дуже думав, що йому повірили на дурничку. А казки все одно жаль...[...]

Разом з однолітком Петром Шевчиком Михайлик іде до лісу.

[...] Недалеко тріснула крига.

— Чуєш? — пригинаючись, таємниче питає Петро.

— Чую.

— А знаєш, що воно?

— Ні.

— Це щука хвостом лід розбиває.

— То в неї такий крепкий хвіст?

— Як залізо! Це зараз невелика вдарила, а то, бува, як махне, так і виб'є ополонку, а з неї отакенне хвостище прогляне. Іноді, як пофортунить, рибалка й вихоплює щуку за хвіст на берег.

Ми прислухаємось до річки, і вона знову затріщала за верболозами. Там теж ударила хвостом невелика щука, бо ополонки не пробила.

Веселі й забрьохані, входимо в ліс. По ньому зараз у верховітті і низом гуляють шуми. Це, видать, очікуючи весну, гомонить душа лісу. Хоча я й дуже люблю ліс, але побоююсь його душі, вона, як розсердиться, то заведе тебе в такі нетрі, де люди не ходять, де сокира не гуляє.

А ще я люблю, як з лісу несподівано вигулькне хатина, заскриплять ворітця, побіжать стежки до саду і до пасічиська. І люблю, коли березовий сік накрапає із жолобка, він так гарно вистукує: „тьоп-тьоп”, що неодмінно завернеш до нього і присядеш навпочіпки. Також люблю напасти на лісове джерело і дивитись, як воно коловертнем викручується з глибини. І люблю, коли гриби, обнявшись мов брати, збирають на свої шапки росу, і люблю восени по коліна ходити в листі, коли так гарно червоніє калина і пахнуть опеньки.

Я охоплюю обома руками березу, притуляючись вухом до неї, але вона мовчить, бо ще не розмерзся під корою сік, ще мертво у лісі. На вершечку береста обізвалася сойка. Ми подивились на її лискучі дзеркальця, а Петро запитав:

— Знаєш, чому сойка ніяк не може долетіти до вирію?

— Чому?

— Бо в неї в голові нема однієї клепки: пролетить день, а потім неодмінно хоче взнати, скільки ж вона відмахала верст, — і летить назад.

— Гм, — дивуюсь я і прислухаюсь до пісеньки, що її сойка безсовісно вкрала в якоїсь пташини. Сойка підступна птиця: вона мастак нищити дрібне птаство і їхнім же голосом веселити себе.

— Заєць! Заєць! — кричить Петро і кидається бігти до крутояру. Поміж деревами, не дуже побоюючись нас, проскакує вихудлий за зиму вухань і зникає в підліску.

— От аби ж рушниця була! — жалкує Петро. А я анічутінку не жалкую, бо дуже не люблю, коли додому повертаються мисливці, а за їхніми поясами погойдується закривавлена дичина. Чим той бідний заєць провинився перед звіриною, птахами і людьми?

Враз я нахиляюся до кружечка ніздрястого снігу, що зеленкуватим ковніром охопив молоденького бересклета. Щось, наче пальцем, пробило сніг, я розгортаю його і бачу ніжну, ще зачохлену голівку підсніжника. Це він відхукав дірочку в снігу і потягнувся до сонця.

Виходить, уже не мертвий ліс, бо лебеді принесли на своїх крилах весну і життя!

ЗБАГАЧУЙ СВОЄ МОВЛЕННЯ

1. Прочитай речення: Вони... струшують на землю бентежні звуки далеких дзвонів.

З'ясуй лексичне значення слова бентежний з наведених речень:

• В очах заяскрилися неспокійна давня туга (С. Васильченко).

• Загальний тривожний настрій надавав голооові його незвичної суворості (О. Гончар).

Перевір відповідь за словничком синонімів. Уведи синоніми в речення.

2. Прочитай речення: Вони виходили з дерева не пісними святенниками, а могутніми молодоокими бороданями...

Проаналізуй, у якому з наведених нижче речень слово пісний має таке саме лексичне значення.

• Тільки високі будяки росли на жовтогарячій пісній землі (В. Кучер).

• Чумак видався таким пісним, таким нудярем... (В. Речмедін).

• Мати працювала в городній бригаді і любила борщ пісний (Б. Олійник). Склади речення зі словом лісний у значенні який не викликає до себе зацікавлення, не приваблює, не привертає уваги.

БУДЬ УВАЖНИМ ДО СЛОВА

Брині́ти — утворювати дзвенячий протяжний звук.

Надзиґльо́ваний — вертлявий, непосидючий.

Горня́, горнят́ко — маленький горщик.

І́рій — вирій.

Січка́рня — пристрій, механізм, призначений для різання соломи чи сіна.

Драч — пристрій для виготовлення крупів з гречки, кукурудзи.

Крупору́шка — пристрій у млині, на якому деруть зерно на крупи.

Кера́т (кира́т) — устаткування, що задіює коней для роботи молотарки.

Монопо́лька — тут: горілка, виготовлена на заводі.

Стельмашня́ — майстерня, де роблять вози, сани, колеса.

Катра́га — курінь (переважно на пасіці).

Гайду́ки — слуга в багатому поміщицькому домі.

Обійстя́ — садиба, двір.

Вдовиче́нко — син удови.

Спантели́чений — розгублений, зніяковілий, збентежений.

Лева́да — присадибна ділянка землі із сінокосом, городом та плодовим садом або іншими деревами.

Берескле́т — бруслина.

ПОМІРКУЙ НАД ПРОЧИТАНИМ

1. Визнач, чи можна виділити в прочитаному уривку елементи сюжету. Вислов припущення, чим може бути викликана відсутність чітко? сюжетної лінії у творі.

2. Повість складається з окремих епізодів, часто не пов'язаних один з одним. Який образ сприяє цілісності твору? Свою відповідь обгрунтуй.

3. „Гуси-лебеді летять...” — твір автобіографічний, у якому головним героєм є сам автор. Але зверни увагу: у повісті наявні дві точки бачення світу — маленького Михайлика й дорослого Михайла Стельмаха. Прочитай уривки, які ілюструють кожну з них. Поясни, яку роль у творі відіграє кожен з оповідачів.

4. Вислови припущення, чому автор визначив точкою відліку розгортання сюжету початок весни. Поясни, що символізують гуси-лебеді.

5. Прочитай уривок, у якому йдеться про те, що Михайлик любить, а чого не любить. Як через симпатії та антипатії розкривається його внутрішній світ і як вибір уподобань його характеризує?

6. Наведи два докази того, що в житті Михайлика завжди була присутня казка.

7. Прочитай портрет діда Дем'яна. Поясни, як деталі портрета допомагають розкрити внутрішній світ героя.

8. Чи можеш ти сказати за описом зовнішності діда, як до нього ставиться Михайлик? Які слова і вирази допомагають тобі зробити такий висновок?

9. Наведи з тексту твору докази того, що дід Дем'ян був майстром своєї справи і творчою людиною.

10. Знайди й прочитай епізод, у якому виявляються стародавні язичницькі вірування діда Дем'яна. Пригадай, з яким язичницьким богом вони пов'язані.

11. Наведи докази того, що для Михайлика вся природа одухотворена. Відповідь підтверджуй цитатами з твору.

12. Назви принаймні два чинники, які впливали на формування характеру Михайлика.

13. Чи згодний/згодна ти з тим, що твір „Гуси-лебеді летять...” не стільки про події в житті героя, скільки про світ його відчуттів і переживань? Свою відповідь обґрунтуй.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. У зошиті зобрази у вигляді схеми, хто/що впливало на розвиток поетичного бачення світу майбутнього письменника. Добери цитати з прочитаного уривка, які твою схему ілюструють.

2. Прочитай наступний уривок повісті. Зроби закладки в підручнику тих епізодів, що розкривають такі риси характеру Михайлика, як повага до праці та щедрість душі.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Дід говорить, що з мене щось буде, бабуся охоче з ним погоджується, а мати — коли як; частіше вона похитує головою і каже зовам не те, що всміхалося б мені:

— Може, з нього й буде якийсь толк, якщо безтолоч он звідти вийде, — і пальцем показувала на те самісіньке місце, на яке при нагоді й тепер декому показують.

Але безтолоч „он звідти” не дуже поспішає виходити. Їй, видать, сподобалась моя „макітра”, в яку чогось потрапили не рівні, а кручені мізки. Дорослі геть-чисто все бачать, що є і чого немає в голові малого. Отож тепер у моїх мізках крепко хазяйнує безтолоч. І не подумайте, що я вже такий затятий або якийсь каламутник. Я не дуже кривлюсь, коли треба щось робити, охоче допомагаю дідусеві. пасу нашу вреднючу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащом. [...]

Я пам'ятаю, як урочисто проводжали в поле плугатарів із раннім плугом. Коли ж вони повертались увечері додому, їх стрічали старі й малі. А яка то була радість, коли орач виймав тобі з торби шматок причерствілого хліба і казав, що він од зайця. Це був найкращий хліб мого дитинства! А хіба не святом ставав той день, коли ти сам торкався до чепіг і проводив свою першу борозну? І досі з глибини років озивається голос мого батька, який одного прихмареного ранку поставив мене, малого, радісного і схвильованого, до плуга, а сам стає біля коней. Дома він про нашу працю говорив як про щось героїчне: „Хмари йдуть на нас, громи обвалюються над нами, блискавки падають перед нами і за нами, а ми собі оремо та й оремо поле”.

Зі щедрівок, які взимку виспівувались під вікнами добрих людей, я знав, що за плугом навіть сам Бог ходив, а Богоматір носила їсти орачам. Тому й досі, коли я в полі бачу обрис жінки, що несе обід уже не орачеві, а трактористу чи комбайнеру, в моїй душі трепетно сходяться ранкові легенди минулого з сьогоднішнім днем...

А ота книжна погорда до селянина і його кревної праці породила в мені першу відразу до пихи, де б не вищирювала вона свої ікла: чи з житейського щодення, чи з книги, бо в книжці злеліяне слово має бути справжнім святом душі й мислі. Я мало тоді стрічався з скарбами людського духу, та гріх було б гудити ті часи — вони були по-своєму прекрасні. [...]

Мати, коли я, забувши все на світі, припадав до роздобутої книги, не раз гримала на мене:

— Святий дух з нами! І що це за хлопець! Знову припав до чогось, наче замовлений. Та спом'янись і спам'ятайся нарешті, бо осьдечки зараз усе полетить у піч!

Правда, у піч вона так і не кинула жодної книжки, але повсякчас пасла мене очима, побоюючись, щоб читання не підвередило її дитину.

7klas.files/image050.jpg

Людмила Жоголь. Стельмахові роси (фрагмент гобелена)

[...] Вдень, навіть взимку, я ще міг сяк-так хитрувати, але ввечері діло моє було гибле: мати, гримнувши в сотий раз на оглашенного читальника, задмухувала сліпака, і я вже в темені муси в додумувати про якогось князя або графа: чи його уразить „рокова куля”, чи „стріла Купідона”.

Через отой поганий, бензином заправлений сліпак, що весь час фахкотів і погрожував вибухнути, я найбільше ремствував на матір, а далі додумався перехитрити її. Коли в хаті всі, окрім цвіркуна, засинали, я навшпиньках підходив до печі, витягав з її челюстей жарину, роздмухував вогник, засвічував каганець і забирався з ним на піч. Тут я його так вмощував у закапелок, щоб світло не падало на хату. І ось тепер до мене починали стікатися царі й князі, запорожці й стрільці, чорти й відьми.

Михайлик дізнався, що в Юхрима була книжка „Пригоди Тома Сойєра”, але дати її почитати вій погодився за гарбузове несіння. Перешкодою до мрії стала мати — хранителька насіння.

В її устах і душі „насіння” було святим словом. І хоч не раз вона нарікала на свою мужицьку долю з її вічними супутниками — нестатками й злиднями, проте нічого так не любила, як землю. Мати вірила: земля усе знає, що говорить чи думає чоловік, вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею, довіряючи свої радощі, болі й просячи, щоб вона родила на долю всякого: і роботящого, і ледащого.

Коли на городі з'являвся перший пуп'янок огірка чи зацвітав повернутий до сонця соняшник, мати брала мене, малого, за руку і вела подивитися на це диво, і тоді в блакитнавих очах її назбирувалось стільки радості, наче вона була скарбничим усієї землі. Вона перша в світі навчила мене любити роси, легенький ранковий туман, п'янкий любисток, м'яту, маковий цвіт, осінній гороб і калину, вона першою показала, як плаче од радості дерево, коли надходить весна, і як у розквітлому соняшнику ночує оп'янілий джміль. Від неї першої я почув про калиновий міст, до якого й досі тягнуся думкою і серцем...

Хлопчик без маминого дозволу взяв насіння й поніс його Юхриму.

З острахом і невеселою радістю, що пробивалася крізь усі тривоги, я вискочив на весняну вулицю, де кожна калюжка тримала в собі клапоть сонця. Воно зараз на всі боки мірками розсипало тепло, розтрушувало проміння, і в ньому так веселіли блакитнаві хатки, наче хтось запрошував їх до танцю. Під тинами вже вилазила кропива й дурман, а над тинами набухала й прозорилась глеем вишнева брость. Думаючи про своє, я виходжу на другу вулицю і в цей час збоку чую неласкавий чоловічий голос:

— Бог дасть, жінко добра. Бог! Він багатший за нас. Ці слова приглушує гарчання собаки і важкий брязкіт ланцюга. Я оглядаюсь на подвір'я, обнесене глухим високим частоколом, де затих голос чоловіка, щоб його продовжував собачий гавкіт. Крізь нього я чую ще із сіней:

7klas.files/image051.jpg

Надія Старовойтова. Українка з писанками

— Звідки ж вони?

— Та ніби з Херсонщини, — байдуже відповів перший голос. — Швендяють усякі, а ти подавай і подавай, як не скибочку, то картопельку.

— Коли вже цей розор закінчиться?

З двору наполохано виходить у рам'ї, у розтоптаному взутті глибокоока, ще молода жінка, її погляд шукає землі, а розгонисті брови летять угору. Збоку до неї тулиться босоногий без картузика хлопчак, їхні страдні, виснажені обличчя припали темінню далеких доріг і голоду. Жінка зупиняється навпроти мене, потрісканими пальцями поправляє хустку, а в її чорних очах закипають темні сльози...

Я й досі пам'ятаю того, хто пожалів її материнству. Її дитині скибку насущного хліба. Це був багатий і богомільний чоловік, через руки якого проходили голодом пригнані катеринки, петрики, золоті імперіали і срібні карбованці з великими головами дрібного царя. Я й досі пам'ятаю опасисту постать цього дукача. Він мав святовиду голову й бороду, в нього завжди добре родили поля, луги, лісові загороди — і тільки під перелогом лежала одна душа. Лише тому, що він уже помер, не називаю його імені...

Жінка, схрестивши руки на грудях, боязко озирнулась, шукаючи дворища, яке б не ощирилось на неї собарнею, а дитя недовірливо, спідлоба дивилось на мене. На його тонкій шиї похитувалась заважка голова, що вершилась збитими хмелястими кучерями. І тут я згадав про своє насіння. Вийняв жменю і подав малому. Він обома ручатами схопив зернята, а потім поглянув на матір. Та кивнула головою і зітхнула точнісінько так, як іноді в недобру годину зітхала моя мати. Потім я висипав у поділ сорочечки хлопчака насіння з однієї кишені і взявся за другу. Але жінка зупинила мене.

— Спасибі, дитятко, не треба більше, ой, не треба, — прихилила до мене скорбні очі, розгонисті брови, і я на своїй щоці почув дотик її уст і сліз. — Хай тобі, дитино, завжди, завжди добре буде поміж людьми.

Мене так вразили її сльози й слова, що я теж мало не заплакав з жалю...

А може, то не жінка, а моя глибокоока селянська доля тоді прихилилася до мене? Вона, ще раз обвела мене своїм скорбним поглядом і пішла з дитям прямо на мою вулицю. Між вишняками раз і вдруге майнула її хустка — і вже нема ні жінки, ні її глибоких очей, ні дитяти з хмелинами кучерів. А я, наче з сну, виходжу з людського страждання і довго дивлюся йому вслід.

Михайликова мама дізналася, що він поділився насінням із хлопчиком, і похвалила його за чуйне серце.

ЗБАГАЧУЙ СВОЄ МОВЛЕННЯ

1. Прочитай тлумачення лексичного значення слова переліг, заросле травою поле, що свідомо не обробляється кілька років для відновлення родючості ґрунту.

Поясни, як ти розумієш значення виділеного виразу в реченні ... в нього завжди добре родили поля, луги, лісові загороди — і тільки під перелогом лежала одна душа.

2. Прочитай речення: — Спасибі, дитятко, не треба більше, ой, не треба, — прихилила до мене скорбні очі...

Добери синоніми до слова скорбний. Перевір правильність відповіді за словником синонімів. Склади речення, увівши до нього слово скорбний.

3. Прочитай речення: Я й досі пам'ятаю опасисту постать цього дукача.

За синонімами в наведених нижче реченнях установи лексичне значення слова опасистий.

• Збиралися кардинали;

Гладкі та червоні.

Мов бугаї в загороду (Т. Шевченко).

• Біля вікна лежав на нарах долілиць огрядний чоловік (З. Тулуб).

• Увійшов дебелий чорнобривий чоловік, високий на зріст (Марко Вовчок). Добери до слова огрядний синоніми. Перевір правильність відповіді за

словником синонімів. Склади речення, увівши до нього слово огрядний.

БУДЬ УВАЖНИМ ДО СЛОВА

Каламу́тник — той, хто підбурює проти когось, чогось; баламут.

Чепі́га — рукоятка в плузі.

Борозна́ — довга, рівна заглибина в землі, проведена плугом.

Пиха́ — надмірно висока думка про себе , погорда, зарозумілість, зазнайство.

Сліпа́к — невеличкий світильник, що складається з ґнота та посуду, у який наливається олія, лій чи гас.

Че́люсті (в печі) — вихід кухонної печі.

Глу́па ніч — пізній час ночі.

Так, на шармака́ — тут: задурно, без оплати.

Ґлей — загуслий сік, що виступає на стовбурах деяких фруктових дерев (вишні, черешні, сливи та ін.).

Ра́м'я — старий, поношений або подертий одяг; лахміття.

Катери́нки, пе́трики, імперіа́ли, карбо́ванці — грошові одиниці.

Ду́кач — багатій.

ПОМІРКУЙ НАД ПРОЧИТАНИМ

1. Про Михайлика мати каже: Може, з нього й буде якийсь толк, якщо безтолоч он звідти вийде... Хлопчик погоджується з матір'ю: Отож тепер у моїх мізках крепко хазяйнує безтолоч. Підтвердь або спростуй ці твердження, посилаючись на його вчинки й думки.

2. Розкажи, як змалку в хлопчика формується повага до праці та до людини праці. Хто насамперед вплинув на таке ставлення? Відповідь підтверджуй цитатами з твору.

3. Знайди, як в тексті автор згадує про свою матір. Поясни, який вплив вона мала на формування особистості Михайлика. Відповідь підтверджуй цитатами з твору.

4. Поясни, чому автор зображує хліборобську працю так докладно й піднесено.

5. У прочитаному уривку зображено епізод, коли Михайлик постав перед нелегким вибором — зробити приємне собі чи добро іншим. Перекажи стисло цю подію й проаналізуй, як через неї виявляються основи народної моралі, засвоєні Михайликом.

6. Михайлик навчився читати самотужки. Розкажи, яку роль в його житті відігравала книжка.

7. Наведи не менше двох доказів на підтвердження тези: сюжет у повісті не традиційний — подієвий, а відтворений через сприйняття головного героя.

8. Поясни, чому автор будує розповідь на внутрішньому монолозі та внутрішньому діалозі. Свою відповідь обгрунтуй.

9. Розкажи, яким у твоїй уяві постає Михайлик, а яке враження в тебе склалося про зрілого митця Михайла Стельмаха. Свою відповідь обґрунтуй.

10. За двома прочитаними уривками узагальни, хто і що справляло великий вплив на формування особистості Михайлика. Відповідаючи, спирайся на текст повісті.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. Добери приклади з твору, які розкривають такі риси характеру Михайлика: допитливість, кмітливість, доброта й щирість у стосунках з людьми, життєрадісність і самокритичність. Усно охарактеризуй головного героя твору.

2. Прочитай наступний уривок із повісті. Зроби закладки в підручнику тих епізодів, що розкривають такі риси характеру Михайлика, як допитливість і наполегливість.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

[...] Ми виходимо з дідом на подвір'я, оглядаємо невеликий сак, на якому завбачливо висить торба, оглядаємо довжелезний бовт, яким буде орудувати дідусь. Коли б скоріше збігла ця ніч!

— День завтра буде як золото, — дивиться на зорі дідусь і йде зі мною до воріт.

— Звідки ви знаєте?

— Зорі віщують, — і знову якась таємниця вчувається мені в дідових словах.

Одразу ж за нашою вулицею стоять, як Дунай, молоді коноплі й соняшники, за ними темно виткнулась церковця, ще далі, біля самого неба, диркає деркач, а в небі виблискує Віз. Він зовсім був би схожий на звичайний земний віз, аби хтось начепив на нього колеса, хоча б змайстровані дідусем. Притихши біля воріт і придивляючись до семи зірок, я несподівано кажу про це дідусеві, а він у подиві прикладає руку до сивих карлючок вусів і, зібравши на лобі рясні зморшки, починає сміятися:

— Оце додумався! Ніхто не почепить отам коліс, бо в небі нема стельмахів.

Тепер уже я дивуюся, бо знаю, що стельмахи є в кожному селі: і в Кусеківцях, і в Літинці, і в Зінов'єнцях, і у Вербці, і в Березці, і в Майданах, і в Руднях, і в Гутах, і в отих Тесах, що стрічають і випроводжають вас виводками дрібноти, бо тут сім'я не вважається сім'єю, коли в ній немає шестеро дітей. А через те що тут у родинах водиться не тільки по шестеро, а й по шістнадцятеро дітей, то в нас ще й досі Теси називають Китаєм.

— А чого, діду, в небі немає стельмахів?

— Бо там живуть одні святі.

— То й що? — пильно дивлюся, чи не підсміюються з мене. — Хіба святі не їздять один до одного в гості?

— Ні, не їздять — вони пішки ходять.

— Пішки? Це насправді?

— Насправді.

Мені шкода стає святих, які не знають такої радості, як їздити в гості. Це ж колеса поскрипують, а коні пофоркують, а дорога петляє, петляє то полями, то луками, то дібровами, а далі, десь понад ставом, і сільце вигулькне. А в ньому далека рідня чи свояцтво проживає, а в них і хліб смачніший, і вишні не такі оскомисті, і люди уважніші до тебе, і очі їхні так добре зоріють, і всі тебе ріднею величають і навіть підшукують молоду...

— Діду, а святі багато ходять?

— Багато.

— А в них ноги не болять?

— У святих нічого не болить, їм добре живеться.

— А чого їм добре живеться?

— Бо вони мають у що взутися, у них є хліб і до хліба.

— А хто їм поле оре?

— Ніхто їм не оре, — вони мають хліб не з поля.

— А-а-а, в них є крамниця з булками! — враз вшолопую я, пригадуючи лавку Митрофаненка, а дід обома руками хапається за ворітницю, присідає і так починає реготати, що на вишні-лутовці прокидається півень і раніше, ніж звичайно, кличе ранок.

На сінешньому порозі з'являється бабуся. Вона ще не знає що й до чого, але теж починає сміятися, бо ж чогось сміється її чоловік.

Я ніколи не бачив дружніших людей, як мої діди. В селянстві, та ще в нестатках, усього доводилось мені надивитись і начутись. Але жодна крихітка житейського бруду не виповзла з двору моїх дідів, недобре слово з їхніх уст не торкнулося жодної людини.

З незвичайної делікатності дідуся дивувались і потроху підсміювалися наші вуличани. Де ж це видано так жалувати в селянстві жінку, як жалував він? Коли дідусь пізно повертався з роботи чи заробітків, то шкодував будити свою дружину, а сідав на призьбі коло її вікна і отут, припадаючи росою, засинав до ранку. За це не раз його сварила бабуня. Дід обіцяв, що більше цього не буде, і знову робив по-своєму.

7klas.files/image052.jpg

Любов Міненко. Родина

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

[...] І от ми обоє стоїмо в просторому покої перед великим (на ньому й спати можна) столом поповича; його нещодавно революція витурила з якогось київського інституту. [...]

— Так-так, хочеш дуже розумним стати? — нарешті, питається попович.

Я чую підступність, насмішку в його запитанні і тихо відповідаю:

— Хочу щось почитати.

— Тепер усі чогось хочуть, навіть ось така дрібнота, — вцюкнув мене словом і пропік очима панич. [...]

— Ось, тату, ні сіло ні впало, маємо собі нового читальника, прошу любити і жалувати. — каже батькові син, і вони обоє починають сміятися.

Я печу раки і мовчки стою на одному місці, каючись, що прийшов сюди. Сором. затятість і гордість змагаються в мені, а до очей зрадливо підкочуються сльози. Я ніколи не був скиглієм, терпляче зносив і батіг, і хлудину, і запотиличники, а це так заболіло і допекло.

Враз батько з сином заговорили не нашою мовою, ще оглянули мене, наче малого грішника, потім панич розчинив широченну шафу, і я побачив перед собою ціле багатство в потемнілому золоті, сріблі, ремінні й звичайних палітурках. Аж не вірилося, що в однієї люди ни може бути стільки книжок; бери з них розум і радість і не печи когось, що й одної книги не має. Попович, щось мугикаючи, довго перебирав їх, нарешті, дістав одну з тонших, здмухнув з неї пилюку, показав попові. Той знизав плечима, здивувався, але нічого не сказав.

— Ось маєш дуже вчену книгу — набирайся розуму. Прочитаєш — принесеш! Тільки не зашмаруй її — перед читанням руки вимивай! — ткнув мені книгу попович.

Якось вичавивши кілька слів, я вибираюся з попівських покоїв. На камінних східцях мої ноги відразу оживають, а від серця й очей відлягає гіркота. Я підстрибую і м'ячем вилітаю із двору. Навздогін лунає сміх поповича, запізніле валування гончаків і старого пса...

...В моїх руках попова книга. Щоб не схопити „басурмена”, я старанно мию руки, витираю десятчаним рушником і вже тільки тоді, смакуючи, розгортаю палітурки.

— „Космографія”, — читаю вголос незрозумілий заголовок, перегортаю сторінку і на другій, поміж нашими літерами, бачу багато чужих і якихось незрозумілих значків. Радості як не бувало. Але я пригадую слова, що це дуже розумна книга, і, шкутильгаючи, затинаючись, починаю з усіх боків підбиратися до її трудного розуму.

Ідучи на поле, я вже з гіркотою поклав у торбу „Космографію”. Мати помітила, що зі мною щось не те, і занепокоїлась:

— Може, тобі в попа Біблію дали? То зараз же занеси її назад... — Моя мама десь чула, що найрозумнішою і найтяжчою книгою в світі є Біблія: дочитаєш її і, гляди, повилітають клепки з голови.

— Не Біблію, а „Космографію”.

— „Космографію”? — перепитала і заспокоїлась мати. — Ну, тоді читай.

Добре їй було сказати „читай”, а от як мені вчитати ту „Космографію”? До вечора моє чоло морщилось над цією книгою, наче дядьківський постіл, та щось второпати ніяк не вдавалося. Одначе все-таки збагнув, скільки і яких є планет і яка відстань од Землі до Місяця і Сонця, але незрозумілі значки, літери і такі слова, як синуси, тангенси, астрономія, метеорологія, космологія та й безліч інших, доводять мене до гіркого розпачу.

[...] О, а може, добитись до голови комнезаму дядька Себастіяна, який усю війну пройшов, не раз був поранений, а потім партизанив у Летичівських лісах? Він же всякі папери приймає аж з самої Вінниці! Окрім того, дядько Себастіян добре знає мого батька та й мене пізнає на вулиці, навіть добридень каже.

[...] — Я ще буду просити, щоб ви мені хоч трохи розтолкували одну книгу.

— Зараз?

— Коли можна, зараз.

— Якщо це діло дуже пильне, — посміюється голова, то ходімо до світла.

В хаті він розгортає книжку, спочатку дивується, потім зосереджується, насуплюється, насурмонюється, і на його щоках з'являються горбаки.

— Ти де її взяв, таку розумну?

— У попа, — розказую, як було діло.

— Ага! — зловтішне говорить дядько, а його обличчя так червоніє, що навіть зникають латки лишаїв. Він перегортає кілька сторінок, знов учитується, нарешті, встає з-за столу і, дивлячись мені у вічі, говорить: — Михайле, це книга про небо! Та нам зараз головне — знати землю, знати і ділити її бідним людям. А потім уже будемо добиратися до неба. Завтра занеси книгу попові і перекажи йому, що я просив давати тобі ті книги, які зараз можеш вчитати. Ще скажеш, що я загляну до нього, і завтра ввечері знов приходь до мене. Зрозумів?

— Зрозумів.

— То й будь здоров, — прощаючись, подав велику, обплетену жилами руку... Скільки років минуло відтоді. Я вже, було, й забувати почав цю химерну історію з космографією, коли з невеликого розуму хотіли насміятися з малої селянської дитини. Але все це, як з води, піднялося того дня, коли селянський син нашої рідної землі вперше в історії людства піднявся у космос... Справді, добре сміється той. хто сміється останнім!

ЗБАГАЧУЙ СВОЄ МОВЛЕННЯ

Прочитай речення: Навколо тихо бринів золотий півсон передосіннього степу.

Доведи, що йому притаманна образність і поетичність. Наведи з тексту твору два-три аналогічних приклади. Який висновок можна зробити про майстерність автора цих рядків?

Ні сіло ні впало — раптом, несподівано.

Пекти раки — червоніти від сорому, ніяковіти.

БУДЬ УВАЖНИМ ДО СЛОВА

Сте́льмах — майстер, який робить вози, сани, колеса і т. ін.

Оско́мистий — який викликає оскому; кислий, терпкий.

Вшоло́пувати — тут: зрозуміти.

ПОМІРКУЙ НАД ПРОЧИТАНИМ

1. Прокоментуй епізод, у якому розповідається про стосунки дідуся й бабусі. Що було підгрунтям їхніх стосунків? На твою думку, що має скріплювати подружнє життя?

2. Порівняй образ Михайликових матері й бабусі. Поясни, що між ними спільного. Свою відповідь підтверджуй цитатами з твору.

3. Розкажи, як автор зображує співіснування у свідомості селянина християнського та язичницького уявлення про світ. Свою відповідь обґрунтуй.

4. Наведи докази на підтвердження тези: Михайликові та його дідусю притаманне образне сприйняття світу.

5. Пригадай початок розмови між Михайликом і поповичем:

— Так-так, хочеш дуже розумним стати? — нарешті, питається попович.

Я чую підступність, насмішку в його запитанні...

Жодного образливого слова попович Михайлику не сказав. Поясни, звідки тоді в хлопчика відчуття, що над ним насміхаються.

6. Доведи, що священник із сином глузували з Михайлика. Зроби припущення, у чому причина такої їхньої поведінки.

7. Михайлик про свої відчуття в поповій хаті розповідає так: Я печу раки і мовчки стою на одному місці, каючись, що прийшов сюди. Сором, затятість і гордість змагаються в мені, а до очей зрадливо підкочуються сльози. Чому саме сором, затятість і гордість проявилися в хлопчика в ці хвилини? Свою відповідь обґрунтуй.

8. Спираючись на прочитані розділи, поясни, які національно-духовні цінності автор вважає ключовими для формування характеру людини.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. У зошиті запиши тезами, чого може навчити Михайлик своїх ровесників. До кожної тези добери приклади з тексту твору.

2. М. Стельмах, згадуючи про дитинство, писав: Я мало тоді стрічався зі скарбами людського духу... Підтвердь або спростуй цю тезу на прикладі повісті „Гуси-лебеді летять...”.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Під осінніми високими зорями затихають оселі, і тепер стає чутнішою мова роси, напівроздягнених дерев і вчорнілих задуманих соняшників, що вже не тягнуться ні до сонця, ні до зірок.

Мене все життя ваблять і хвилюють зорі — їхня довершена і завжди нова краса, і таємнича мінливість, і дивовижні розповіді про них. Та й перші спогади мого дитинства починаються з зірок.

І тепер, проживши піввіку, я згадую далеке вечірнє стависько, потемнілі в жалобі трави, що завтра стануть сіном, велетенські шоломи копиць, останній срібний дзвін коси і перший скрип деркача, і соняшник вогнища під косарським таганком, і пофоркування невидимих коней, що зайшли в туман, і тонкий посвист дрібних чирят, що струшують зі своїх крилець росу, і дитячий схлип річечки, в яку на все літо повходили м'ята, павині вічка, дикі півники, та й не журяться, а цвітуть собі.

7klas.files/image053.jpg

Святослав Горбенко. Зоряна ніч

А над усім цим світом, де пахощі сіна злегка притрушує туман і дух молодого, ще не затужавілого, зерна, сяють найкращі зорі мого дитинства. Навіть далекий вогник на хуторі біля містка теж здається мені зорею, що стала в чиємусь вікні, щоб радісніше жилося добрим людям. От аби й нам узяти одну зірку в свою оселю...

І здається мені, що, минувши потемнілі вітряки, я входжу в сине крайнебо, беру з нього свою зірку та й навпростець полями поспішаю в село. А в цей час невидимий сон, що причаївся в узголов'ї на другому покосі, торкається повік і наближає до мене зірки.

Їх стає все більше та більше, ось вони закружляли, наче золота метелиця, я почув їхній шелест, їхню музику... і поплив, поплив на хиткому човнику по химерних ріках сну...

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

[...] Другого дня тато взяв мене, обстриженого, накупаного і зодягненого в нову сорочку і штанці, за руку і повів до школи. Коли дзвоник задзвонив на перерву й дітвора горохом посипалась із класу, батько підійшов до ставної русокосої вчительки, привітався з нею і нахилив голову в мій бік:

— Привів, Насте Василівно, вам свого школяра. Може, і з нього буде якийсь толк.

— Побачимо, — посміхнулась Настя Василівна, і посміхнулись її довгасті ямки на щоках. — Як тебе звати?

— Михайлом.

— А вчитися хочеш?

— Дуже хочу! — так вирвалось у мене, що вчителька розсміялась. Сміх у неї приємний, м'який і аж угору підіймає тебе.

— Тільки пропустив чимало він. — сказала батькові.

— Усе наздожену, от побачите! — вихопилось у мене, і я благально поглянув на вчительку. — Читати вмію...

— Ти вмієш читати? — здивувалась Настя Василівна.

— Жінка казала, що справді вміє і по всьому селі винишпорює книжки, — захистив мене батько.

— Це вже добре. А хто тебе навчив читати? — зацікавлено запитала вчителька.

— Я сам від старших школярів перейняв.

— Ану, почитай нам щось. — Настя Василівна взяла зі столу книгу, погортала її й простягнула мені. — Читай ось на цій сторінці.

Такою сторінкою мене б ніхто не здивував: тут літери були завбільшки як горобенята, а мої очі вже встигли призвичаїтися і до дрібненьких, наче мак. Я чесонув цю сторінку, не спотикаючись на крапках і комах, щоб учительці зразу стало видно моє знання. Од такого читання батько прояснився, вчителька здивувалась, а потім, сміючись, запитала:

— А ти ще швидше не можеш?

— Можу і швидше, ось дайте, — йде гаразд.

— А повільніше теж можеш?

— І повільніше можу, — здивувався, бо нащо робити повільніше те, що можна швидше випалити.

— Ну, то прочитай, зважаючи, що в книзі ще є розділові знаки.

Далі я читав, зважаючи на знаки, і бачив, як щасливий батько любувався своїм читальником.

— А цифри ти знаєш? — запитала вчителька.

— І цифри, до тисячі, знаю.

— А таблицю множення?

— Ні, цього не знаю. — зітхнув я і побачив, як посмутнішав батько.

Але вчителька одразу ж нас так порадувала, що тато ніби аж підріс, а я мало не підстрибнув угору.

— Панасе Дем'яновичу, доведеться вашого школяра записати у другу групу.

— Спасибі вам, — чемно подякував тато. — Пишіть, коли на другу потягне.

Вчителька повела мене за собою на ту половину класу, де вчилася друга група.

— Ось тут, Михайле, будеш сидіти, — показала мені на тримісну парту. — Завтра приходь з ручкою, чорнилом, олівцем, а книги я тобі зараз дам...

Додому я не йшов, а летів, бо, по-перше, міг похвалитися, що мама одразу має школяра не першої, а другої групи, по-друге, треба було збігати в ліс, — нарвати ягід бузини, надерти дубової кори, а потім зварити їх з іржею, щоб назавтра було те чорнило, яким писали тоді.

Удома нас дожидали мати і дядько Микола. Коли батько сказав, що мене прийняли у другу групу, мати одразу сумно повторила своє: „І що тільки буде з цієї дитини?”. А дядько Микола сказав: „Увесь піде в мене, — це по нас обох уже видно”, — і в хаті стало весело, а мені й за хатою світило сонце...

Вчився я добре, вчився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися. Коли похолодало і перший льодок затягнув калюжки, я мчав до школи, наче ошпарений. Напевне, тільки це навчило так бігати, що потім ніхто в селі не міг перегнати мене, чим я неабияк пишався.

Коли ж, прокинувшись одного ранку, я побачив за вікнами сніг, усе в мені похололо: як же я тепер піду до школи? В хаті цього ранку журився не тільки я, але й мої батьки. Після сніданку тато одягнувся у кирею з грубого саморобного сукна і сказав:

— Сніг не сніг, а вчитися треба. Підемо, Михайле, до школи, — він узяв мене на руки, вгорнув полами киреї, а на голову надів заячу шапку.

— Як же йому, горопасі, без чобіт? — болісно скривилася мати.

— Дарма, — заспокоїв її батько. — Тепер такий час, що не чоботи головне.

— А що?

— Тепер головне — свіжа сорочка і чиста совість, — посміхнувся батько. — Правда, Михайлику?

— Правда, — щільно притуляюсь до тата, і ми обоє під зітхання матері покинули оселю.

Дорогою люди дивувались, що Панас на руках несе в школу сина, деякі школярі на це диво тицяли пальцями, а я мало не заплакав і з жалю, і з тієї радості, що батько не дасть мені покинути науку.

Отак перші дні зими тато заносив мене у школу, а після уроків знову загортав у кирею і ніс додому. До цього призвичаїлися і школярі, і вчителька, і я... Якби тепер запитали, яку найкращу одіж довелося мені бачити по всіх світах, я, не вагаючись, відловів би: кирею мого батька. І коли іноді в творах чи п'єсах я зустрічаю слово „кирея” — до мене трепетно наближаються найдорожчі дні мого дитинства.

7klas.files/image054.jpg

Ілюстрація Йосипа Кузишина

Якось, коли надворі хурделило, батько припізнився, і тільки надвечір, засніжений, з обмерзлими вусами, але веселий, він зайшов у клас і голосно запитав:

— А котрий тут безчобітько?

— Це я! — вискочив з-за парти, де сиділи мої однокласники.

— Хто це ти? — наче не пізнавав мене батько.

— Син Панасів! — бадьоро відповів я.

— Тоді лови! — батько кидає мені справжнісінького бублика. Я підстрибую, перехоплюю гостинця і радію, що він навіть із маком.

— Ви на ярмарку були? — питаюся, шкодуючи їсти бублик.

— На ярмарку.

— І щось купили?

— І щось купили! — весело і змовницьки підморгнув мені батько, а з його брови закапав розталий сніг. — Ось дивись! — він потрусив киреєю і на підлогу упали справжнісінькі чоботята.

Я спочатку остовпів, поглянув на чоботята, далі на батька і знову на чоботята, що пахли морозом, смолою і воском.

— Це мені? — запитав я тихо-тихо.

— А кому ж? — засміявся батько. — Взувайся, сину. Я підхопив чоботята, підняв їх угору, і вони блиснули срібними підківками.

І мені згадалися дідові слова: „Будеш іти межи люди і вибивати іскри...”

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

[...] На другий день після вистави я попросив у вчительки почитати яку-небудь п'єсу. Вона мені розшукала „Мартина Борулю* і ще якусь зашарпану книгу. Я уважно прочитав їх, а потім почав докопуватися, як пишуться п'єси і що означають — дія, картина, ява та інша премудрість. Це все було незвичним і дуже інтересним. А прочитавши кілька п'єс, я вирішив написати свою, щоб там були і дядько Себастіян, і дядько Микола, і Мар'яна, й інші люди з нашого села. Найбільше мене з технології турбувало, як виводити ті слова, що стоять у дужках, бо в п'єсах вони друкувались так, ніби їх хтось дрібненько писав. Тоді я вирішив усю п'єсу писати своїм звичайним навскісним почерком, а те, що в дужках, — косувати на протилежний бік. І все у мене пішло ніби гаразд...

От і зараз — іще тільки розвиднілось, а я морочусь над третьою дією — ніяк не можу підібрати дівчині слів про любов. А підібрати їх треба, бо що то за п'єса, коли в ній мало любові й поцілунків? З поцілунками діло простіше — їх у всіх діях досить, а любові мало. Спитати ж про це старших не виходить, бо засміють. Ні, таки важко бути драматургом, коли тобі тільки десять років. Може, на вірші перейти? Але яка радість із них? Хто тільки не читає на вечорах вірші, то чогось завиває й завиває, а від п'єси всякий має і радість, печаль.

Поки я так розмірковував над особливостями жанрів, у хаті все світлішало й світлішало. Ось уже й сонце золотою пучкою постукало в моє вікно, а за вікном на тепло заворкували голуби. Пора й до школи.

І враз угорі над моїм смутком обізвались бентежні звуки далеких дзвонів. Ми з Любою підіймаємо голови до неба, до святково білих хмар і бачимо, як прямо із них вилітають лебеді і натрушують на хати, на землю і в душу свою лебедину пісню.

І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі...

— А лебеді летять... над моїм дитинством... над моїм життям!..

БУДЬ УВАЖНИМ ДО СЛОВА

Ки́рея — довгий, широкий чоловічий верхній одяг із сукна; кобеняк.

ПОМІРКУЙ НАД ПРОЧИТАНИМ

1. Головним у повісті є образ Михайлика. Поясни, чому у творі відсутній його портрет.

2. На прикладі образу Михайлика поясни значення виразу босоноге дитинство. Чи можна стверджувати, що воно було нещасливим? Свою відповідь обґрунтуй.

3. Стисло перекажи епізод, коли батько записував свого сина до школи. Які почуття переживав у цей момент хлопчик? Підтверджуй відповідь цитатами. Чи пам'ятаєш ти свій перший день у школі? Опиши свої враження.

4. У зошиті намалюй схему й заповни її.

Витоки формування характеру Михайлика

7klas.files/image055.jpg

5. Крім таїни розвитку людини взагалі, в образі Михайлика автор простежує таїну народження митця. У чому автор вбачає передумови становлення самобутності письменника?

6. Композиційною особливістю повісті є обрамлення. Прочитай виразно рядки, які є обрамленням твору. Який образ є ключовим і яка його роль у творі?

Образ гусей-лебеді в у повісті є символом щасливого дитинства, чистоти, окриленості.

Символ — предметний або словесний знак, який виражає сутність певного явища.

У народній творчості тобі вже траплялися образи-символи: калина — символ України, барвінок — безсмертя, дуб — сильного козака, тополя — стрункої дівчини, веселка — символ радості, щастя тощо.

7. Поясни, чому автор не хоче, щоб відлітали гуси-лебеді.

8. Поясни, як ти розумієш заголовок повісті. Що він виражає — тему чи ідею? Запропонуй свій варіант назви повісті.

9. Яку роль відіграє присвята для розуміння авторсько? ідеї?

10. Визнач тему, ідею та провідні мотиви повісті.

11 Назви найголовніші проблеми, які автор порушує у творі.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. Образ Михайлика розкривається різними засобами. У зошиті накресли таблицю й заповни її.

Образ Михайлика


Засіб

Приклади

1

Самохарактеристика


2

Його ставлення до людей


3

Ставлення людей до нього


4

Симпатії та антипатії хлопчика


5

Світ захоплень


6

Ставлення до праці


2. Усно охарактеризуй образ Михайлика за таблицею.

ЛІТЕРАТУРА В КОЛІ МИСТЕЦТВ

За повістю „Гуси-лебеді летять...” режисер Олександр Муратов у 1976 році створив художній фільм. Переглянь у Ютюбі цю кінострічку та вислови своє враження про неї. Який твір мистецтва — повість чи кінофільм — на тебе справив сильніше враження? Чим саме? Своїми думками поділись з однокласниками.

ТИ - ТВОРЧА ОСОБИСТІСТЬ

Напиши сенкан на один із мотивів: Батьківщина, дитинство, маленький Михайлик.

ТВОЇ ЛІТЕРАТУРНІ ПРОЕКТИ

Уяви, що ти театральний режисер. Напиши невелику п'єсу за мотивами повісті М. Стельмаха „Гуси-лебеді летять...”.







Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.