Українська література 7 клас - Л.Т. Коваленко - Освіта 2015

ЛІНА КОСТЕНКО (Нар. 1930 р.) - „ТИ ЗНАЄШ, ЩО ТИ - ЛЮДИНА...”

7klas.files/image072.jpg

Попрацюй у парі.

Пригадай сучасних українських поетів, яких ти вивчав/вивчала, та назви теми, яким присвячені їхні твори. Які з них тебе найбільше вразили і чому? Порівняй свою відповідь із відповіддю однокласника/однокласниці.

Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 року в містечку Ржищів на Київщині в сім'ї вчителів.

До шести років дівчинка жила в бабусі, яку називала „старшою мамою”. Пізніше поетеса згадувала про цей час так: „Красиве дитинство. У місті таких дитинств не буває”. Як казала Ліна Василівна, росла вона бешкетницею і бабуся називала її „шура-бура”, а ще — „ моя голубочка”.

З шести років Ліну з бабусею мама забрала до Києва. Жили на Трухановому острові, чули плескіт могутнього Дніпра, який поетеса згодом називала річкою свого дитинства.

Після закінчення із золотою медаллю школи Л. Костенко успішно склала іспити до Київського університету імені Тараса Шевченка, але стати студенткою їй не судилося: дітей „ворогів народу” не приймали. Нетривалий час навчалася в Київському педагогічному інституті, згодом вступила до Літературного інституту й переїхала до Москви. Л. Костенко з вдячністю згадувала той час: зустрічі з видатними письменниками, відвідування театрів, цікаві педагоги і спецкурси, доволі відкрита, порівняно з українською, творча атмосфера. Після захисту дипломної роботи Л. Костенко повернулася до Києва. Розвінчання культу особи Сталіна на нетривалий час дало поштовх до змін у суспільстві. В українську культуру, обнадієні, „одночасно прийшли люди з талантом і совістю”. Де письменники, художники, композитори, кінематографісти, яких згодом називали шістдесятниками. Одна за одною в Л. Костенко виходять поетичні збірки: „Проміння землі” (1957), „Вітрила” (1958), „Мандрівки серця” (1961). Вони засвідчити: в українську літературу прийшла непересічного таланту поетеса.

Але в 1963 році радянська система знову вдалася до репресій проти творчої інтелігенції. Країною прокотилися суди й арешти. Л. Костенко в цей час заборонили друкувати четверту поетичну збірку „Зоряний інтеграл”, згодом за участь у дисидентському русі1 її виключили зі Спілки письменників України. Але це не зупинило Л. Костенко. Поетеса їздила на суди до побратимів, збирала підписи під листом проти арештів творчої інтелігенції. Реакція тоталітарної системи на таку активну громадянську позицію Л. Костенко — заборона друкувати твори.

Довгих шістнадцять років вона писала „в шухляду”. За ці роки її твори друкувалися в „самвидаві”2, переписувалися прихильниками від руки, передавалися таємно одне одному. Лише в 1977 році вийшла збірка віршів Л. Костенко „Над берегами вічної ріки”, а за твір „Маруся Чурай” та збірку „Неповторність” у 1987 році поетесу було удостоєно Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка.

7klas.files/image073.jpg

Віктор Зарецький. Солдатка

ЗІ СПОГАДІВ Л. КОСТЕНКО

Уривки з книжки І. Дзюби „Є поети для епох”

Щойно я хотіла щось нафантазувати, бабуся торкала мені потиличку, там де улоговинка на шиї, вона її називала „брехунчик”, і казала: ой, брехунчик ворушиться! І так мене переконала, що той „брехунчик” реагує на брехню, що я, коли хотіла злукавити, затискала потиличку, мені здавалося, що „брехунчик” справді ворушиться і бабуся помітить.

... А з Жоржиком то було так. У мене був спостережний пункт на стовпчику біля перелазу. Любила споглядати вечірню вулицю. Особливо коли хлопці й дівчата парами йшли у кіно. Ти ж розумієш, той Жоржик, йому було років сімнадцять, він, може, вперше йшов з дівчиною. А я сиджу на стовпчику і дражнюся: „Жоржик-коржик!” Він іде й ніби не чує. А я знову: „Жоржик-коржик!” Він закипає, але мовчить. А я знову. Ну то він раптом зробив до мене такий погрозливий рух. Мене як вітром здуло з того стовпчика, я вскочила в хату й кричу: „Бабусю! Мене Жоржик набив!” А бабуся питає: „Дражнилася?” „Ні”. „Ану нахили потиличну”. „Брехунчик”, ясно ж, ворушився, і бабусина рука потяглася до лозини. Золота лозина була до другої стадії брехні. Я чистосердечно зізналася, і бабуся сказала: „Перше — нікого не дражни. Друге — ніколи не кажи неправду”. Де, знаєш, із тих моментів, що вплинули на все моє життя. Я просто фізично не можу сказати неправду.

1 Дисидентський рух — національно-визвольний рух інтелігенції 60-80 pp. XX століття проти тоталітарного комуністичного режиму.

2 „Самвидав” — видавані в СРСР поза цензурою підпільні листівки, книжки й періодичні видання як один з виявів Руху опору.

... Роки були голодні, тридцяті. А треба ж було і податки платити. Було, [бабуся] йде платити податки, а я хочу льодяника, такий, знаєш, кольоровий півник на паличці. А Бона каже: „Пожди, дитино, ось заплачу податок, і якщо залишаться якісь гроші, куплю”.

І раптом я, бігаючи біля банку,...знайшла у траві гаманець, підстрибом прибігла додому, показую. Це ж гарантований льодяник. А бабуся взяла мене за руку, повела в банк і віддала той гаманець касирці. Каже: це ж якась людина загубила, переживає. Може, прийде, питатиме. І ні сумніву, що касирка передасть. І ні спокуси залишити собі. Це теж момент, який багато чого визначив у моєму житті.