Українська література 7 клас - Л.Т. Коваленко - Освіта 2015

РУСАЛОНЬКА ІЗ 7-В, АБО ПРОКЛЯТТЯ РОДУ КУЛАКІВСЬКИХ - МАРИНА ПАВЛЕНКО (Нар. 1973 р.) - „ТИ ЗНАЄШ, ЩО ТИ - ЛЮДИНА...”

(Скорочено)

Розділи 1—10

Софійка, учениця 7-В класу, безнадійно закохана у свого однокласника Вадима Кулаківського. Через нерозділене кохання вона порівнює себе з Русалонькою з однойменної казки Г. К. Андерсена. Від нього вона дізналася, що він живе з бабусею і що рід Кулаківських проклятий. Щоб завоювати його прихильність, дівчинка вирішує розслідувати прокляття роду й зняти його.

Тітка Сніжана мала вийти заміж. Софійка знайшла фото тітки з нареченим, на якому побачила здалеку постать незнайомого маленького хлопчика. Тримаючи в руках світлину, вона випадково залізла у велику стару шафу. Зі скрипом, що нагадував слово „коралі”, двері зачинилися, і Софійка опинилася саме в тому місці і в той час, коли закохані фотографувалися. Вона здогадалася, що шафа має чарівні властивості. Щоб повернутися в реальний час, дівчинка сказала слово „коралі” навпаки — „іларок” — і повернулася додому. Трохи згодом Софійка і Сніжана дізналися, що маленький хлопчик на фотографії — син Сніжаниного нареченого, який їй колись збрехав, що ніколи не був одружений і дітей не має.

Щоб побачитися з Вадимом, Софійка зайшла до нього додому. Поки його не було, бабуся показала дівчинці фотографію чоловіка з роду Кулахівських, від якого й почалося прокляття роду. Випадково Софійка цю світлину забрала додому.

Софійка загубила родове коралове намисто. Його знайти допоміг їй Софійчин ровесник Сашко, учень сусідньої школи. Він завжди намагався бути їй у пригоді в усьому. Завдяки Сашкові дівчинка довідалася, що корали вкрав Вадим Кулаківський, але він пояснив свої дії прокляттям, що тяжіє над ним. Намагаючись з'ясувати причини вчинків Вадима, Софійка зі старою фотографією в руках знову потрапляє в минуле до Гордія Кулаківського, Вадимового діда.

11. Щедрий вечір, добрий вечір

З вікна пробивалося скупе світло, у печі спалахував вогонь. За столом, щедро заставленим наїдками, сиділи двоє: Гордій Кулаківський і добряче підпилий розімлілий незнайомець.

— Не часто доводиться тобі, сіромо, таких дорогих вин куштувати? — хитро спитав перший.

— М-м-м... — не спромігся на більше незнайомець.

— Бо що ти маєш? Нічого!

— Як нічого? Та я... я—дворянин!!!

— Дворянин? А хата — під соломою?

— Та мені... мені... Ще з часів польського короля моїм предкам — козакам, котрі розбитніші, вислужились, — жалувано! Ось і документи! — Незнайомець дістав із нагрудної кишені торбинку. — Тут — усіхні! Пропадуть хіба разом зі мною! Довірили ж бо!

— Кажеш, довірили? — підозріливо перепитав Кулаківський.

— Та ось же, як на духу. Обираємо тебе, кажуть, нашим старостою, старостою наших дворянських зборів! Пред... пред-во-ди-те-лем!

— Таки всі? — Кулаківський підлив гостеві до шкалика.

— Як один! — Незнайомець хвацько вихилив наступну порцію. — Як один, кажу: і Жуки, й Пашки, і їжаки, і Дулі, й Старосвітські!.. Достойнішого за тебе, кажуть, серед нас не знайдемо!

Софійка впріла, скинула шубку й пересіла на ослінчик під мисником, подалі в темінь.

— Ге! І чим же ти такий достойний? — хитро мружив жовті очі Кулаківський.

— Як чим? Та всім, куди не глянь! І поля маю найбільше, і коней найкращих, і з нечистим ніколи не водився, і... — ...і прізвище мужицьке — Міщенко!..

— Не мужицьке, а городянське. Міщенко — міщух значить! А ти ж сам — Кулак, Кулаком і був, а на шляхтянці оженився — вже й Кулаківський!..

— І що, скажеш ти їм: узавтра збори — і всі прийдуть на збори?

— Прийдуть, аякже!

— А скажеш: завтра повісьтесь — усі повісяться?

— Та хоч до Сибіру! З жінками й дітьми! Міщенко сказав!.. П'ємо ж за з-здоров'я пані Кулаківської! А в цій хаті пані-господи-и-иня!.. Ще-е-едрий вечір, до-о-обрий вечір!..

— Вип'ємо, вип'ємо, тільки спершу признайся: ти писати вмієш, хазяїне Міщенко? Чи як розписуєшся, то хрестика ставиш?

— Н-не хазяїне, д... дворянине Міщенко!.. — Чоловік застережливо підняв руку й перекинув до рота чергового шкалика. — Писати? Чого ж це не вмію?! Ха-ха! Хрестика!..

— І на оцій бомазі розпишешся? — Кулаківський витяг з-за поли скручений сувій. — Та хоч би й умів, то вже не розпишешся — п'яний.

— Я п'яний? Я не розпишуся? Ану, де? На лобі твоєму?

— Не варнякай, — буцімто збивав Кулаківський.

— Дай лиш перо й чор... чорнильницю!.. Скор... скор-ріше давай, побачиш... Д-де писати?

Кулаківський хутко згріб наїдки, простелив на столі аркуша й подав перо.

— Отуто. Поцілиш?

Міщенко, здається, хотів іще щось виголосити, але мовчки взяв перо, довго й кучеряво шкрябав ним на папері, безсило відкинувся на лавуй голосно захропів.

— Хи-хи! Всі ви у мене тут! — Втішений Кулаківський метнувся до скрині, замкнув у ній бомагу й узявся випроводжати гостя.

Софійка залишилася в кімнаті. Чула тільки, як рипнули двері, як хихотів господар і як даленіло хрипке і п'яне: „...В нім сино-о-очки — як соко-о-оли... Ще-е-едрий вечір, до-о-обрий...”

12. Бабусині історії

Додому якраз устигла: за хвилину в коридорі вже почулись мамин, бабусин і Ростиків голоси. Балакали, розкладали численні покупки.

— Буде весілля чи не буде, а готуватися треба! — мовила бабуся Ліна.

— Аж нам і помічниця є! — радісно вигукнула мама, побачивши Софійку здоровою та веселою, і вручила їй Ростика.

Коли ж малий заснув, Софійку покликали до кухні й доручили перебирати гречку, чистити картоплю, оббирати часник... До фіранки пришпилено, як для Попелюшки, довжелезний список страв і справ. Цікаво, а Попелюшка після весілля щаслива була? А Сніжані як поведеться? Чи правда, що коралі щастя приносять?

7klas.files/image088.jpg

Ілюстрація Ольги Ваніфатової

— Правда — неправда, а мої бабуня з дідусем таки щасливі були! — [сказала] бабуся. — Бувало, вже старенькими посідають на призьбі й туркочуть. [...]

— То він і намисто їй подарував? — спитала Софійка.

— Він та не він, бо коралі в бабуні тоді вже були! Змалку, здається, були! А де взялися?.. Знаю тільки, що виходили вони заміж у вінку тому пишному і в коралях!.. [...]

— Але ж і молоко нікудишнє ми з тобою, Тетянко, вибрали! — заойкала бабуся до мами. — Це ще хіба наша Квітка таким рідким доїлася!

— Квітка? Яка ще Квітка? Бабусю, любесенька, розкажіть!

— Корівка бабунина так називалась. Висока була, тонконога, як ото нині з конкурсів краси! [...] А що молока давала: три цебри в день! [...]

— Тільки в голод мусили Квітки позбутись. Вона саме не доїлась: телятка чекали. А вдома, як мої мама казали, хоч ляж та вмри. Ждати ніхто не міг би й дня, — невесело скінчила бабуся.

— На м'ясо?! — похолола Софійка. Вона вже трохи знала життя.

— На м'ясо — не на м'ясо, — відказала за своїм звичаєм бабуся. — Повели на ярмарок та на пшеницю обміняли. У них-бо тоді вдома три цінні речі зостались: корівка, шафа і... коралі. Шафи ніхто й рушити не міг сили не ті. За коралями бабуня кістьми лягли б. Мовляв, дочка в нас росте: дасть Бог, доживемо, в чому заміж ітиме?! То дідуньо мучились-мучились... До першої трави, кажуть, ще недалеко... І заради бабуниних улюблених коралів корівкою пожертвували!..

Бабуся зажурилась. [...]

Софійка... ховала погляд: он як, виявляється, берегли намисто в родині!

14. Гірке похмілля

Площа вирувала, гула й клекотіла. Софійка намагалася зорієнтуватись. Так, це приблизно центр Вишнополя... [...]

Спершу шукала схованки, але невдовзі збагнула, що її ніхто не помічає. Зважившись, навіть ущипнула якогось чоловіка за лікоть. Той озирнувся — і... нікого, схоже, не побачив! Невже стала невидимою? Чи не завдяки намистові? Намацала під коміром тоненьку низку. Відщібнула, поклала поруч на сніг.

— А я думаю, хто це щипається? — обернувся вдруге чоловік. — А це якесь дівча-недоросток! Чого вдома не сидиш, горшків не глядиш, а по таких сурйозних збориськах швендяєш?

Ти ба, напався! Підняла коралі, надягла мерщій на шию. Втретє чоловік озирається: що за мара? Нікого! Вчетверте — нікого! Перехрестився та й став далі слухати, що кажуть.

Софійка вслухалась і собі.

— Маєтності дворян Жуковських, Пашковських, їжакевичів, Дульських і Старосвітських, а також їхнього предводителя Міщенка з його великодушної згоди сукупно з хатами, худобою, десятинами поля, а також шляхетськими званнями вважати однині проданими панові Гордієві Краківському за вищевказаною ціною. Понеже всі гроші сплачено в акурат Данилові Міщенкові, під чим він власноручно підписався, з усіма претензіями звертатися до нього...

— Простіть! Не винен! Не брав! Не хотів! Лихий попутав! — каявся нещасний одурманений Міщенко, але його ніхто не слухав. Натомість кожен норовив дати йому добрячого штурхана.

— Тихо, люди, тихо! — На кін вийшов Гордій Кулаківський.

Юрба притихла.

— Кожному, хто схоче, дозволяю викупити свою частку! — заявив той. — Звертайтеся до мого економа...

Далі усе заглушив людський гвалт.

Міщенко прибіг до своєї хати. У двір висипало повно родичів.

— Скоріше, сину, втікай! — показував на запряжену й повантажену однокінку сивий батько. — Пересидиш лиху годину десь у тихім закутку! Ми вже якось тут самі твій сором покриватимем!..

— На кого ж дітей покидаєш?! — заголосила дружина, припадаючи до двох безвусих юнаків.

Але запряжка вже була ген за околицею, зостався тільки синій слід на свіжому снігу...

16. Порада

Софійці набридло швендяти за Гордієм Кулаківським. який доводив до кінця нещодавню оборудку. Вона втомлено зупинилась перед церквичкою на майдані. Була в коралях, тож поодинокі перехожі не помічали її.

— Що засмутило тебе, дитино? — почула зненацька.

Остовпіла. Під муром, просто на засніженій бруківці, втупившись у Софійку невидющими очима, сидів старець. Сліпий старець!

Гарячково занишпорила в кишенях: дякувати, в правій, недірявій, ще завалялося десять копійок (у кишенях часом знаходиш більше, ніж сподіваєшся!).

— Ця монета — не з нашого часу! — обмацав милостиню тремтячими пальцями. — Ти — з майбутнього?

— Так, — отетеріло кивнула.

— Людям не дано міняти обставини, — казав, наче до себе і наче відповідав на Софійчине запитання. — Хоча іноді... Варто спробувати. Надто ж — коли хочеться змінити на краще... Тут, дитино, тобі нічого робити. Кулаківського його жертви вже прокляли...

— Де? В оцьому храмі?

— Хіба не однаково, в храмі чи не в храмі? Біда в тім, що із серцем.

— А Міщенка? Він же теж завинив!

— Його виблагали-вимолили родичі. Тож зглянулись на авторитет і мудрість його батька, на дітей... І йому віділлється... Але тут ти нічого не вдієш...

7klas.files/image089.jpg

Ілюстрація Ольги Ваніфатової

— Що ж мені робити, дідусю? — кинулась до старого, як до рятівної соломинки.

— Перебирайся потрохи вперед, від покоління до покоління. Десь зустрінеш ту мить, коли можна спинити інший злочин, коли здатна будеш відвернути невідворотне.

— Де ж та мить, дідусю?..

— Аби все відати, дитино!..

— Але ж ви знаєте?

— Подайте нещасному!.. —заскімлив старець. Парочка, що проходила мимо, кинула кілька монет.

— Як той злочин зупинити, дідусю?

— Більше нічого не питай, дитино... Дай вам. Господи, царство небесне...

— А коли?..

— Тієї миті небо зійдеться з землею...

— Як це, дідусю?..

— Копієчку подайте!.. Копієчку!..

БУДЬ УВАЖНИМ ДО СЛОВА

Поне́же — заст. оскільки.

Вийти на кі́н — вийти на сцену.

Нелу́пка — неочищена картопля, „картопля в мундирах”.

ПОМІРКУЙ НАД ПРОЧИТАНИМ

1. Поясни, у який час відбуваються події, зображені у творі. Свою відповідь обгрунтуй.

2. Поясни, що змусило Софійку розслідувати причини прокляття роду Кулаківських. Як би в цій ситуації вчинив/вчинила ти?

3. Назви дві побутові речі, які в повісті набувають чарівних властивостей. Поясни призначення кожної з них.

4. Перекажи подію, яка стала причиною нещасливих доль кількох поколінь двох родин.

5. Розкажи, що з прочитаної частини твору тобі стало відомо про Гордія Кулаківського і Данила Міщенка. Відповідаючи, цитуй уривки з твору.

6. Підкресли слова, які допомагають авторові зобразити Гордія Кулаківського. Засобами словесного малювання опиши, яким ти собі його уявляєш. Відповідаючи, спирайся на текст твору.

7. Старець пояснює Софійці: Людям надано міняти обставини. Хоча іноді... Варто спробувати. Надто ж — коли хочеться змінити на краще. Чи згодний/згодна ти з таким твердженням героя? Свою відповідь аргументуй.

8. Назви спосіб, у який старець порадив Софійці змінити хід подій. Прокоментуй. як ти розумієш його настанову.

9. Поясни, як ти розумієш назву твору. Як, на твою думку, його можна було б назвати по-іншому?

10. Розкажи, що в прочитаному уривку тебе здивувало найбільше й чому.

11. 3а ілюстраціями, вміщеними в підручнику, розкажи, якою ти уявляєш головну героїню твору.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. Передбач, як можуть розгортатися надалі події. Прочитай наступну частину твору й перевір свої здогади.

2. Накресли в зошиті табличку за зразком і, читаючи твір, поступово заповнюй її.

Софійчина родина

Родина Кулаківських

Родина Міщенків

Дід Павло — бабуся Горпина, (Софійчиної бабусі дід і баба), бабуся Горпина мала коралове намисто

Гордій Кулаківський, став дворянином, бо одружився 3 шляхтянкою, розбагатів шляхом злочину

Данило Міщенко, дворянин, предки були козаками, ошуканий Г. Кулаківським




3. Зроби закладки в підручнику (розділи 11-23) до характеристики образу Софійки.

18. Канікули почалися

[...] Вадим сказав, що зможе прийти ввечері, не раніше восьмої. Куди? Хай це буде знайоме місце під акацією. Навіщо фотографії? Потім пояснить. [...]

Під акацією — нікого. І не дивно: наручний годинник підказував, що вона прибігла зарано. От і гаразд: віддихається і позбирає розбурхані думки.

Вадим запізнювався на хвилин двадцять. Невже підшукує букет?

Нарешті!

— Ти чого? — кинув з ходу. — Попереджаю: бабки за твої коралі вернути не зможу. На днях нас із компаньйоном накрили під час операції, ледве відкупились. Отак от...

Замовк, наче вдавився, витріщившись на Софійчину шию. Навмисне чи випадково, але назустріч прийшла в коралях. Мабуть, усе-таки забула зняти!

— То інша тема. В мене до тебе ось що: познайомилась із... із класним екстрасенсом. Аби розвіяти прокляття, йому потрібні світлини... фотки твоїх предків. Можеш позичити? — Мала напередодні вдосталь часу, аби придумати найвірогіднішу версію.

— Екстрасенс? Оба-на! — Вадим збагнув, що ніхто не збирається пред'являти йому претензій, і подобрішав. — А він може вгадати, йти мені в долю з одним друганом чи наколе?

— Не знаю. Спочатку фотографії. Чиї вони?

— Ти б краще у моєї дияволиці спитала! Вона любить над ними нюні розпускати! А я нагріб, що трапилось, і за те подякуй! Десь, правда, була ще така прикольна фотка! На ній мужик із виколотими баньками! Не знайшов!..

— Нічого, спасибі й за це. [...]

19. Двірник-дворянин

На звороті підписано: „1910”. Це найдавніша дата на Вадимових світлинах. Кілька років після прокляття.

Отже, почати саме з неї? Гарненький... русявий юнак у формі з оберемком білого бузку. Когось дуже нагадує, але що дивувати: родичі мусять бути схожими! [...]

— Чи гоже мені замітати безконечні алеї?! — вигукнув. — У своєму Вишнополі я робив те саме, але не як прислужник, а як господар! Чи ж маю довіку спокутувати батькову провину?

Хлопець узяв з-за каштана добротну малу і недбало змів розсипані бузкові галузки.

— А панна Юзя таки буде моєю! — пригорнув мітлу, як пригортають даму серця, і закружляв із нею в уявному вальсі. — Моєю, чуєте?!

У глибині алеї шелеснули кроки. Юнак спохопився й заходився підмітати.

— Ах, це ви? — На стежку вигулькнула ошатно вбрана панночка, засоромилась і прикрилася, ніби від сонця, мережаною парасолькою.

— Панно Юзю? — Юнак кинув мітлу й ухопив дівчину в обійми.

— Ах, облиште, Мішелю! — запручалася панночка. — Нас можуть побачити папа!

Юнак відскочив, ухопився за голову, а тоді став гарячково обривати бузок і кидати дівчині до ніг.

— Юзю, кохана! — картинно упав перед панною на коліна. — Ми не можемо більше чекати! Ви мусите вийти за мене заміж!

— Але папа!...

— Ми втечемо! Ми втечемо до мого маєтку і щасливо заживемо в двоповерховому будиночку! Ви знаєте, Юзю, лиха доля змусила мене, дворянина з діда-прадіда, працювати нещасним двірником. Але все має межу, і я, оволодівши нарешті вашим полум'яним серцем і домігшися вашої шляхетної руки, хочу кинути всі ці марноти й зазнати справжнього сімейного щастя! Я — о, ви ще дізнаєтесь, хто я! Я — найдостойніший із достойних! Панно Юзю, скажіть лишень „так”!!!

— Я, власне... Там, за кущем — валізка... Взяла найнеобхідніше... Решта, гадаю, знайдеться для мене у вашому домі?.. Справжня любов подолає все! Мішелю, я готова їхати з вами хоч на край світу!!!

— О панно Юзю! Ви — моє життя!..

Край світу Софійці недуже підходив. Може, запобігти втечі, повідомити батьків?.. А може, допомогти молодятам? Дуже хотілося побачити щасливий кінець цієї романтичної майже казки!

Втім, на роздуми не було часу: Мішель із Юзею вже поспішали до чорного ходу, заплетеного хмелем. Мусила доганяти!

— Ах, Мішелю! Чуєте, за нами погоня?

Втікачі завмерли. Софійка зрозуміла, що їх стривожили саме її кроки, і стишила біг.

— Нікого, Юзю! Швидше!

7klas.files/image090.jpg

Ілюстрація Ольги Ваніфатової

Невдовзі вони, найнявши візника, мчали у бік Вишнополя. Місто поступово звільняло їх із кам'яних лабет, випускаючи у відкриті зелені поля. Софійка вдивлялась у далечінь. Небо з землею сходиться? Але ж вони сходяться там — далеко на обри, а усе відбувається тут?!

Позаяк їхати було довгенько, Софійка вирішила поки що повернутись додому. Спочивати в рідному ліжку набагато м'якше. Дівчинка проторохтіла у такт колесам своє „Іл-лар-р-рок!”.

20. Ревізія в шухляді

Удома спати чомусь розхотілося. Софійка увімкнула світильника й розгорнула книжку. Хоч уже давно перечитала „Трьох мушкетерів”, „Тома Сойєра”, „Людину-амфібію”, „Голову професора Доуеля”, „Останнього з могікан” із татової бібліотеки, а також усі томи „Гаррі Поттера”, подаровані тітонькою Сніжаною, у хвилини відпочинку або розпачу її манили знайомі давні казки. Народні чи авторські (вони всі гріли Софійчину душу), аби тільки зі щасливим кінцем. От і ця, про Русалоньку, так до серця припала!

Здається, шухляда рипнула. [...]

Не так швидко, як Сніжана, але й Софійка зрештою спромоглася відімкнути шухляду. [...] Газети й світлини... Як можна дати раду цим газетам і невідомо чиїм фотографіям? [...] Ця газета просто-таки розпадається від старості.

„Гу... Губернські відомості”. „...Раптове зубожіння й позбавлення дворянського звання кількох родин міста Вишнополя змусило їх проситися на службу до нового землевласника, Гордія Кулаківського”.

— Ти ба, уже встиг і земельки нагарбати! — обурилася. — Що ж іще викине?

„Пан Кулаківський, — читала далі, — погодився за низькою ціною продати їм для проживання кілька невеличких будинків. Зважаючи на заслуги перед містом, дозволив безкоштовно мешкати в своєму колишньому домі тільки родині безвісти зниклого предводителя дворянства Данила Міщенка”.

— Еге ж, тяжко мучиться Кулаківський вашим прокляттям! Як благородно! Погодився продати обманутим людям їхні, вкрадені ним же, помешкання! — мало не захлиналась від обурення Софійка. — Хоч Данилові оддячив за послугу! [...]

7klas.files/image091.jpg

Ілюстрація Ольги Ваніфатової

21. Печальний фінал майже казки

До Мішеля і панни Юзі Софійка повернулась, коли ті під'їжджали до Вишнополя. Підстрибуючи на вибоїнах, Юзя розгублено озиралась навсібіч.

— Ще не видно вашого маєтку? — запитувала нетерпляче.

— Вже небагато, кохана Юзю, ще зовсім трошки!

— Зупиняй! — гукнув, коли вже мало не проминули дрібнесеньку хатинку під соломою. Леле, це Міщенкова: Софійка добре запам'ятала розставання його з ріднею! Ой, та це ж і є Міщенків старший син — колишній безвусий юнак!

— Щось тралилося, любий Мішелю? — залопотіла панна.

— Трапилось, Юзечко! Ми — вдома!!!

Поки Юзя приходила до тями від щастя, юнак схопив її разом з валізкою на руки й рушив у двір. Софійка побігла услід.

У вузьких сінцях Мішель опустив Юзю на долівку — інакше б уперлись лобами в низеньку стелю — і взявся намацувати клямку.

— Мамо, це моя наречена! — радісно сповістив, щойно відчинилися двері.

У тісній чистій кімнатині мати якраз лагодила до столу картоплю-нелупку, інший хлопець, очевидно женихів брат, сидів на лаві, ждучи вечері.

З печі покахикував сивий дід, а в кутку біля грубки стояло і привітно лупало очима на гостей новонароджене телятко.

— Михайлику!.. — сплеснула руками жінка. — На ніч забираємо до хати, бо йому ще холодно! — пояснила здивованій Юзі присутність телятка. — Заходьте, сідайте. Чим багаті, тим і раді! Михайлик, певно, розповідав, що ми, відколи його батька одурив проклятий Кулаківський, ледве животіємо. Тільки цю халупку і вдалось викупити, поля і решту худоби забрали! Хлопці — по службах, я — по наймах, а батько-неборака світами тиняється!.. Нікому буде вас і поблагословити!..

— Мішелю?.. — обізвалась панна Юзя так, ніби збиралася помирати.

— Прошу, кохана?

— Мішелю, оце і є... оце і є ваш маєток?..

— Так, моя люба!

— А ще ви казали... ніби є другий поверх?..

— О так, Юзю! — Юнак указав на горище. — Там у нас живуть і несуться кури!..

Панна хотіла запитати ще щось, але... зомліла.

Раптом у дворі затупотіли кінські копита, залунали голоси. Застукали у вікно:

— Іменем закону, відчиніть!!!

— Папа! — зразу оклигала панна Юзя.

На порозі з'явились якісь пани в супроводі поліцейських.

— Юзефо. в карету! — наказав головний пан.

— О, папа! — Дівчина пошкандибала до карети, але враз повернулася.

— Нас розлучить хіба що смерть! — хотів схопити її в обійми схвильований Михайло, та панна відтрутила його: вона-бо верталась по свою валізку.

— Викрадача — в кайдани! — заволав пан.

— Юзю, як же так? — гукав хлопець, оточений поліцією.

— Ви — злісний обманщик!!! — схлипнула та вже з карети.

— Але я брехав задля нашого кохання!

— Про курник на другому поверсі?! — жбурнула Юзя якомога зневажливіше.

— Але ж ви самі запевняли, що справжня любов подолає все!..

Вони ще щось вигукували, але Софійка не могла розібрати вже нічого: обидві карети, з гуркотом збиваючи густу куряву, щезали в зоряній далині.

... Де земля з небом сходиться! Софійка й гадки не мала, що робити із цим віщуванням. А ще не розуміла, як опинилася в Кулаківського фотографія Міщенкового сина, навіщо їй проникати ще й у Міщенкове минуле? Як складеться доля в нерозумного Михайла? І хто тепер забере у фотографа його карточку?

А ще... ще шкодувала, що кохання виявилося порохнявим, а майже казка — мало не трагедією. І дуже знайомою видалась їй ота Михайлова формула щастя: брехати задля високої мети...

28. Кобила Мальва

Вечір був теплий і духмяний. Дідусь іще порався по господарству, а вони сиділи на квітучому подвірї, били перших комарів і раювали у безконечних розмовах. Софійка, як завжди, розпитувала.

— Бабуню, хто це?

— Хто — не хто, а це дівчатко і є моя прабабця Клава, тобі прапрапра!.. Сумна, бо не таланило їй! Померла молодою, то й мало про неї знаю. Коханий відвернувся, вона сама доньку — мою. значить, бабуню — ростила. Хворіла тяжко, потім ніби одужала, проте щастя не зазнала. Це вона ті коралі десь узяла, ось тільки не вбирала ніколи. І на світлині, бачиш, без них.

— А це що за козак? — Тітонька підсунула бабусі іншу фотографію, котру Софійка прихопила із шухляди.

На знімку возсідали чоловік, жінка (дідуньо Павло, отой, що з вусами, й бабуня Горпина — ота, що виходила заміж в пишному вінку) і дівчинка. За ними ж красувався велетенський, точніше височенний, кінь.

— О, наша Мальва! — сплеснула руками бабуся. — До чого вже гарною була кобилка, мов намальована! Струнка, передні ноги й одна задня — білі до колін!

— Вас послухати бабусю, то у вас і корова, й коняка — наче з подіуму.

— У мого дідуня — бабуні й кури такі були! А ця красуня до нас прийшла із самої столиці. Спершу, розказують, була вона улюбленицею якоїсь панни Юзефи, здається. Батько її розводив коней. Але Юзефачимось завинила: за батрака заміж зібралася, чи що. То за кару її віддали старому багатому графові, який не терпів уподобань молодої дружини. Словом, вона свою улюбленицю пожертвувала на фронт Першої світової.

Пожертвувала — не пожертвувала, але яка там вояка з Мальви? Постріли її лякали, шум дратував. Тож перепродували її за добрі гроші, обмінювали, поки не придбав її в якихось біженців мій дідуньо. Разом із маленьким лошатком, Маківкою: коней заведено так називати, щоб ім'я починалося тим же складом, що і в кобили-матері.

З лошатком — не з лошатком, але від Мальви на той час були самі кістки, коростою вкриті. То дідуньо її у травах купали, дьогтем змащували, доглядали... Знов стала Мальва красунею! Шерсть коротенька — пальцями не вхопиш! Це теж, кажуть, ознака породи. А що вже роботяща була!.. Орала, возила... От лиш норовлива: не дозволяла верхи нікому сісти! Тільки маму мою. оту маленьку дівчинку Ніну, возила охоче. Та нею вже собкала, як хотіла, — Мальва не перечила. Видно, звикла дівчат слухати.

Що вже дідуньо не вигадували! Вилізуть на стос колод (Мальва ж висока!), вже й ногу б закинути на кобилу — а вона й відійде смирненько вбік. Він знову. Мальва тої самої.

Або так: затягне, бувало, на ній сідло міцно-міцно — бо треба міцно! Тільки сідати — Мальва напружиться — лусь! — тріснуть попруги! А як легше затягне, тільки сідати — Мальва обм'якне, сідло й обвисне!

Оце так! Софійчина прабабуся верхи їздила! От би й собі!.. Уявити лишень: вона, Софійка, мчить на баскому коні — вороному, з білими по коліна ногами. [...]

БУДЬ УВАЖНИМ ДО СЛОВА

Позая́к — заст. тому що, через те що.

Со́бкати — гукати на волів; тут: коверзувати, вередувати.

ПОМІРКУЙ НАД ПРОЧИТАНИМ    

1. Прочитай і прокоментуй повідомлення в газеті про Кулаківського. Поясни, чи мучили його докори сумління за вчинений злочин.

2. Мішель Міщенко стверджує: Я — найдостойніший із достойних! На чому спиралася така його самооцінка? Свою відповідь обґрунтуй.

3. Поясни, як розуміла значення слова „достойний” пані Юзя. Свою відповідь аргументуй.

4. Мішель каже: Чи ж маю довіку спокутувати батькову провину? Чи поділяєш ти його думку, що діти не повинні відповідати за вчинки батьків? Свою відповідь аргументуй.

5. Наведи докази на підтвердження тези, що в прочитаному уривку зображено романтичне кохання Мішеля до Юзі. Відповідаючи, цитуй уривки з твору.

6. Порівняй висловлювання пані Юзі про кохання та її вчинки. Як вони характеризують героїню? Свою відповідь аргументуй.

7. Прокоментуй, як Софійка оцінює вчинок пані Юзі. Як до такої позиції Юзі ставишся ти? Свою відповідь аргументуй.

8. Розкажи стисло, що нового про своїх предків дізналася Софійка.

ПОДИСКУТУЙ З ОДНОКЛАСНИКАМИ

Чи можна задля досягнення високої мети брехати? Вислов тезу, добери аргументи на її доказ і наведи один приклад на підтвердження аргументу.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. Передбач, як можуть розгортатися надалі події. Прочитай наступну частину твору й перевір свої здогади.

2. Доповни табличку про родини новими записами.

3. Зроби закладки в підручнику (розділи 26-36) до характеристики образу Софійки.

26. Страшна випадковість

Вкотре перебрала Вадимові світлини. Років на них не було, але ця видається найдавнішою. Гм... Жінка з якимось молодиком. Наче для сина завеликий. На тому ж тлі, що й чоловік із виколотими очима. Якісь родичі Кулаківського?

— Готово-с!..

Той самий гладкенький лисуватий фотограф, зелена оксамитова ширма, вогкість і пил.

7klas.files/image092.jpg

Іван Падалка. Фотограф

— Накажеш занести Краківському! Для старшого сина Фрола! — кидає фотографу на прощання молодик. Він рудий, як вогонь. Жінка така ж, іще й уся в ластовинні.

— Буде зроблено-с!..

Софійка виходить за Фролом і жінкою в уже знайомі сінці до різьблених дверей...

Надворі пізня осінь, але досить тепло, в шубці навіть жарко.

— ...Я таки навідаюсь до тієї знахарки! — почала жінка. — Хай пораде, як бути.

— Ці ваші бабські витребеньки! Мене більше хвилює завтрашнє полювання! — відмахнувся Фрол.

— Братику, чи ж тебе не втомили батькові нарікання, що я, стара дівка, сидю на його шиї, що мені давно пора заміж? Корній — парубок заможний, он як вдало ярмаркує в нашому Вишнополі!

— Еге. заможний. Тільки має дівку. По-моєму, батька цілком влаштовує, що після смерті матінки ти в нас і ключниця, й економка! І наймички нетреба!

— Має дівку? Тої зачуханої сироти його батьки й на поріг не пустять! Дурний ти, Фроле! Вітер у тебе в макітрі!

— Сама, Франю, єси нерозумна. Ех, це ж нині тих зайців у лісі! Зараз як поначищаю рушниці!..

Софійка ступила за братом і сестрою у великий дім, уже не той, де здійснювалась оборудка з паперами. Піднялась дерев'яними східцями, зайшла до світлиці.

— Бр-р! Зноів нетоплено! — зіщулилася Франя.

— Для тоління ще зима буде, — буркнув зі світлиці старий Кулаківський. — Ліпше хазяйства гляділа б, а не швендяла десь!

— Ой, рада б уже. батечку, зіступити із вашого та на своє, бо у вас серед зими й снігу не випросиш!

— Хто тебе візьме? Дякуй, що не виганяю, та роботи пильнуй!

Раптом із сусідньої кімнати гахнув постріл.

— А тому дурневі усе забавки в голові, — махнула рукою Франя.

— Франю, батьку! Фрол... застрелився! — влетів до світлиці переляканий хлоп'як — очевидно, молодший брат.

— Як???

Усі побігли на постріл. Софійка стояла ні жива ні мертва. Тіло били дрижаки. З таким жахом іще не стикалася!

— Діставав зі скрині... А воно само — бабах!..

Не тямлячися, дерев'яними східцями зіслизнула донизу. Вилізла за хвіртку. Довго брела осінньою вулицею, намагаючись потрапити додому: до свого рідного, без сварок і пострілів, дому! [...]

27. Франя не здасться

[...] Ночами тремтіла від страху. Прокляття таки діяло. Родина розвалювалася, хоч, видно, грошики мала неабиякі. Як мовить Вадим, бабки є, щастя — ні грама!

Чи могла вона, Софійка, чимось зарадити? Якби, наприклад, випередила Фрола, відштовхнула його від скрині? Чи той шалапут послухався б й? А могло статися, що мама і тато марно шукали 6 у цьому часі свою загублену доньку! Та і небо з землею не сходилось ніде. Отже, тут вона діяти не могла.

[...] — Чому не прийшла вчасно? — Немолода селянка у картатій хустині й свиті, накинутій поверх вишиванки, суворо дивилась на гостю. — Зілля вже перестояло, місяць спадає!

— Не могла. Хоронила брата: застрелився ненароком! — пояснила Франя.

— І що, після похорону — зразу весілля?

— То вже мій клопіт! Ти своє зроби!

— А як не захочу?

— Я гарно заплатю!

— Слухай уважно. Сьогодні по обіді Клава до ставка прийде шмаття полоскати. Налякай! Переляк на воді найтяжчий. Від нього ніхто не відволодає. Тільки повного кухля вже не лий Корнієві: лиш половину. Перестояло. Сили в ньому більше, ніж треба.

Франя сховалась за широким престарим деревом і стала чекати.

Тут зручно прати. Пласке каміння, чистий, не зарослий берег. Сизе осіннє небо плавно переходило в сірувату непривітну воду. Чи небо з землею сходиться?

Софійка забачила вдалині дівчину з пранням на коромислі, впівголоса озвалась:

— Не йди туди! Вернись додому! Біля води біда чекає!

— А-а-а-а!!! — заверещала дівчина і, покинувши коромисло, щосили побігла геть. — Нечистий промовляє! Нечистий!!!

Господи, вона таки перелякала нещасну! Мало не на воді! Звісно, хтось невидимий каже про біду — спробуй не злякатися!

Не встигла дівчина щезнути з очей, як із протилежного кінця, просто назустріч Франі, йшла, виспівуючи... прапрабабця Клава! Дівчатко зі сполоханими очима!!! Ось на кого панна Кулаківська зуби гострить! Ось хто перейшов їй дорогу! Що ж робити?

А Клава тим часом уже підтикає спідницю. Вбрана досить легко, як на погоду. Сирітка!.. Ступила на широкий камінь у воді, розмахнулася праником...

— Гар-гар-гар-гар-р-р! — вискочила з-за дерева Франя.

Софійці не вистачило якогось кроку!..

Клава сторопіла, звереснула. Замість утікати до берега кинулась у ставок. Дівчата, які, очевидно, теж ішли прати й усе бачили, вчасно витягли сердешну на сухе. Вона ж кричала щось несусвітне — можна було розібрати тільки слово „пес”, — рвалася до води і безтямно відштовхувала подруг. Таки збожеволіла?

29. Приборкання непокірної

Частенько сумувала за Половинчиком. Згадувала, перебирала фотографії. Леле, що ж із Мальвою сталося далі? Про її появу розпитала, а про... А про решту сама дізнається — краще від усіляких розпитувань.

І Софійка, озброївшись уже знайомою світлиною — з Мальвою, прапрадідусем Павлом, прапрабабунею Горпиною і малою Ніною (прабабою), — подалася до шафи.

Вдалині залунали глухі постріли, і мандрівний фотограф поспіхом зібрав речі й попрощався.

Дівчина пригорнула свою улюбленицю Мальву і чимось почастувала.

— Ніно, годі розбещувати її цукром: закутає — робити не схоче! — вдавано сердито гримнув батько на дочку. — Тим паче, ми з нею зараз на працю: дооремо нивку.

— Може, не йшов би сьогодні, Павле? — забідкалася Горпина. — І так натомився!

— Тебе, любко, послухай, то на роботу хоч не ходи: лежи на печі та грій кості!

— заперечив дідуньо (наразі молодий чоловік).

Софійка подибала вслід за ним і його конячиною. На саме поле не пішла: чого лізти в ріллю? Сіла обабіч, на вигрітому сонцем пагорку, дивилась на оранку.

На обрії з'явились вершники-червоноармійці.

Рухалися втомлено, повагом, очевидно, після недавнього бою. Раптом один із вояків щось гукнув і вказав на самотнього орача. Точніше, на його худібчину. За хвилину один із них, вусань, перебігши через поле, зразу взявся випрягати кобилу.

— Людоньки, змилуйтесь! — благав господар.

— Ти с кєм споріш, мужик? Да єслі хочеш знать, перед тобою — сам Будьонний! — не церемонився вусань. — Меня і так каждий знаєт, а теперь єщьо больше будут узнавать по такой красівай кабилє!

Софійка чула колись від дідуся, що через їхнє село проходила дивізія якогось тати Будьонного.

— Це ж єдина моя годувальниця, людоньки! — прохав дідуньо.

— Ладно, нє плачь, ми тєбє замєну дадім! — помахував зброєю перед дідусевими очима.

І ведуть замість Мальви коня: сірого, волохатого. Таких Софійка на малюнках бачила, називалися кіньми Пржевальського. Алежто дикі! Як не впрягав коня дідуньо, як не молив, не силував — усе марно! Може, він до бою і вдатний, але до роботи — ні се ні те!..

— Що це ти за чорта ведеш? — вжахнулась удома дружина.

— Правильно кажеш: чорт — він і є чорт! — сплюнув дідуньо, розказав свою невеселу пригоду і повів коня до стайні. Як гірко плакала Ніна!

Того ж дня в їхньому дворі отаборилися вояки, яких мусили ще й годувати. Ніна бігала то в погріб, то в комору, поливаючи дорогу солоними слізьми.

А на сусідній вулиці вже розпочалась ціла вистава.

— Семен Михайлович сказав: хто осідлає цю тварюку, тому вона й дістанеться! — кричали звідусіль.

Розморені недавнім боєм і обідом, червоноармійці усе ж вишикувалися в чергу. Кожен упевнено брався до діла, хвацько випробовував усі способи (їх давно перепробував Нінин батько!), щоб осідлати кобилу.

Софійка побігла за Ніною. Зняла намисто і вхопила за шорстку руку... свою прабабусю:

— Ходімо! Там твоя Мальва!

— Хто ти? Може, приїхала з тими чужаками? — підозріливо зиркнула Ніна.

— Е-е... — зам'ялась на мить. — Потім, зараз не до того!

Двчата побігли на сусідню вулицю.

— Тягло, твоя очірідь!

До Мальви підступав пихатий опецькуватий чоловік.

— Ех ви, шмаркачі! — гигикнув і грубо потягнув за вуздечку. Потім різко вдарив Мальву по ногах і, поки та не отямилась, ускочив у сідло.

— От-так треба! — шмагонув нещасну тварину батогом.

Тягло гордо споглядав юрбу з незвичної висоти.

— Но! — з усіх сил бухнув чобітьми по Мальвиних боках. Мальва покірно рушила. — Кобилка сілу любіт! Бистрєй! Пашла, пашла!

Конячина пішла галопом, потім швидше, швидше, швидше!.. Р-р-раз! Мальва різко спинилася й нагнула голову — хвалькуватий опецько перелетів через неї, гепнувшись просто в калюжу!

— У-у-у. Тягло — дурак! Мальва — маладєц! — зареготали в натовпі.

Ніна, забувши про все, кинулася до своєї пестунки. Та і собі радо простягла до неї породисту морду. Потім спокійно дозволила осідлати себе й велично понесла десятирічну хазяйку понад заздрісними людцями, які згори видавалися такими дрібними!..

— Сто-о-ой! — Тягло рвонув було за ними.

— Хто осідлав цю тварюку, тому вона й дістанеться!!! — задзвенів звідкись дитячий голос (Софійка вже вбрала коралі).

Від несподіванки солдати вмовкли.

— Все одно пуття з неї не буде! — вихлюпнувся з шеренги якийсь п'яненький солдатик. — Це я вам кажу! Я, Мішка Міщенков!

На п'яничку ніхто не зважав, тільки Софійка підступила ближче й придивилася. Це був двірник, чи пак дворянин Мішель! Міщенків старший син!

— Не буде пуття з панської породи! — белькотів собі під ніс. — Ця скотина слухала тільки свою дурненьку Юзю! Бідна Юзя подарувала її мені! Бідна Юзя плакала: „О Мішелю! Я ненавиджу свого підстаркуватого графа! Я тільки тепер зрозуміла, що люблю тебе, о Мішелю! Хоч ти вже одружений!” У-у-у? ці брехливі жінки! „Дарую Мальву тобі, о Мішелю! А чоловікові скажу, що пожертвувала конячку на фронт!” Потрібні мені ти й твоя бриклива конячка, що боїться кожного пострілу! „O Мішелю! О Мішелю!” — чи то перекривляв колишню наречену, чи то докоряв їй двірник-дворянин Міщенков.

80. Назрівають важливі події

[...] Знайшла 8 „Губернських відомостях” у рубриці „Вісті зі столиці” повідомлення: „Двірника з маєтку барона N після невдалої спроби викрадення баронової єдиної дочки панни Ю заарештовано й відіслано до Сибіру на три роки. Все майно злочинця перейшло до рук його опікуна пана К”.

Не інакше, як Гордій Кулаківський! Ось чому в його нащадків і досі валяються світлини Міщенка-молодшого! Ото вже загребущий! А Міщенко, виходить, потрапив на фронт після того, як відбув покарання. І, як сам зізнався, встиг із кимось одружитися. Утім, двоїста душа — питома риса Міщенків!

Кулаківська ж тим часом підпоює Корнія приворотним зіллям. Парубок Франі не цурається, ба більше, підтакує, коли Франя обзиває Клаву дурнуватою!

Що ж робити? Часу мало. Мерщій у шафу. [...]

У Гордiя Кулаківського троє дітей — старший Фрол, дочка Франя і молодший Яків. На Гордія впав з горища мішок із кукурудзою і вбив. Франя після того, як причарувала до себе приворотним зіллям Корнія, вийшла за нього заміж, але посагу в сім'ї їй не дали. Дітей подружжя не мало.

Від дідуся Софійка дізналася, що Міщенків син змінив своє прізвище, але не пригадує на яке.

36. Таємна вечеря

Цього разу потрапила одразу до оселі Якова Кулаківського.

У темній вогкій кімнаті край голого столу при кволій свічці латала щось Лизавета Львівна. Яків Гордійович ходив круг неї з клаптиком паперу й пером.

— Сала в діжці поменшало на два пальці! — супився невдоволено.

— Змилуйтеся! Таж Васюні треба щось у дорогу!

— П'ятьох яєць недорахувався!

— Хто винен, що в коморі миші й щури завелися? Ви ж не даєте кота впустити: щоб вершків не поспивав!

— Цукор закінчується!

— Закінчується?! — Лизавета Львівна стрепенулась, аж колихнулося полум'я свічки. — Ще два мішки у вас у коморі! Та хай би воно вам поскисало! Казала мені ворожка: „Не виходь за того лічокрупа, бо під повного замкненою коморою у великий голод помреш!”

— Ворожки брешуть, лиш гроші еидурюють!

— З вас видуриш, аякже!

— Досить теревенів: із ними каші не звариш! — тупнув Кулаківський. — Швидше дошивайте й гасіте свічку. А в мене — справи!

Софійка сьогодні залишиться тут: подивиться, як бідна родина виживає. Все одно хазяїн сьогодні вечеряє у якихось Їжакевичів. Краще за ним вирушить завтра до тих... Дульських, чи як?

По тому, як за Яковом зачинилися двері, жінка ще хвилину-другу посиділа за шитвом. Коли вже рипнула й хвіртка, Лизавета Львівна поспішила до плити і заходилась мерщій топити. Поки розгорялось, дістала з-під рясної спідниці ще одного ключа: такого, як у чоловіка.

— Гарний майстер із нашого Васюні! — Помилувалася ключем і попрямувала до комори.

Швидко на припічку з'явилося кілька картоплин, цибулина, полумисок зі сметаною. Незабаром і в горщику забулькотіло.

— Піднімайся, Васюню! — гукнула в темряву кімнат. — Вечеря готова!

Хлопець, очевидно, й не думав спати — просто лежав у темряві. Удруге кликати його не треба! Він уже сидів біля столу і тримав ложку!

Їли поспіхом, озираючись і прислухаючись.

По трапезі мати перемила й поховала посуд. Узялася гасити в плиті.

— Мамо, я ще трохи погріюсь! — запросився Васюня.

— Коло грубки грійся, поки ще тепла! — гарикнула мати, хлюпаючи на жар водою з чавунка. — Мушу якнайшвидше сліди замести!

Ще за якихось п'ять хвилин у плиті стало чорно, мовби ніхто ніколи там і не топив. Лизавета Львівна хотіла було відчинити двері, вивітрити запахи, та не ризикнула напускати холоду. Мати й син пішли спати, і Софійка вірила, що тепер, після вечері, їм таки вдасться заснути.

У тиші кімнат чулося сите сопіння. Запах страви ще нагадував про себе, однак хатнім затишком тут і не пахло. Софійка з радістю покинула це місце, повертаючись додому.

ЗБАГАЧУЙ СВОЄ МОВЛЕННЯ

Поясни значення фразеологізмів сидіти на шиї, снігу не випросиш, ні живий ні мертвий, ні се ні те, (із ним) каші не звариш. Два з них уведіть у речення (на вибір).

БУДЬ УВАЖНИМ ДО СЛОВА

Пра́ник — дерев'яний гладенький валок для вибивання білизни під час прання.

Червоноармі́єць — рядовий воїн Червоної Армії (більшовиків).

Баті́г — прикріплений до держака мотузок або ремінець, яким поганяють тварин.

Опе́цьок — товста, незграбна людина.

Тра́пеза — страва, їжа.

Будьо́нний — С. М. Будьонний, радянський воєначальник, учасник збройної інтервенції в Україну 1917-1921 pp.

ПОМІРКУЙ НАД ПРОЧИТАНИМ

1. Вадим сказав Софійці про себе: ...бабки є, щастя — ні грама! Знайди в тексті аргументи на підтвердження цих його слів про весь рід Кулаківських.

2. Поясни, які типові риси характеру всіх членів родини Кулаківських. Свою відповідь підтверджуй посиланнями на текст твору.

3. Зверни увагу на образ Васюні Кулаківського, Гордієвого внука. Чи позбавився він негативних якостей, притаманних його роду. Передбач, яким може бути його характер у майбутньому. Відповідь підтверджуй цитатою.

4. Поясни, як у минулому перетнулися дороги членів родини Софійки і Вадима Кулаківського.

5. Розкажи, що нового ти дізнався/дізналася про долю Михайла Міщенка.

6. Поясни, чому Софійка стверджує, що двоїста душа — питома риса Міщенків! Відповідь аргументуй уривками з твору.

7. Проаналізуй, як автор ставиться до Михайла Міщенка. Свою відповідь аргументуй. А які почуття він викликає в тебе?

8. Розкажи, що в прочитаному уривку тебе найбільше здивувало і чому.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. Передбач, як можуть розгортатися надалі події. Прочитай наступну частину твору й перевір свої здогади.

2. Доповни табличку про родини героїв новими записами.

3. Зроби закладки в підручнику (розділи 38-47) до характеристики образу Софійки.

38. Невдала гостина

У Дульських Якова Гордійовича приймали ввічливо. Теж запросили до світлиці. принесли карти, завели балачку. Але з кухні тепер нічим не пахло.

Розмови були довгі й ні про що. Софійка мало не закуняла, очамрівши від нудьги й тютюнового диму. Коли тут вечоріє. в Софійчиному часі ранок, тож їй важко пристосуватись.

— Як там найдостойніший із достойних? — єхидно хихикнула котрась дама.

— Ви про старого Міщенка? Ах, пак, Міщенкова!!!

Софійка нашорошилась.

— Подейкують, цей бабій довго переховувався в Кривих Колінах у якоїсь молодички. Потім захворів, а та його належно не гляділа. То він і не дурний: повернувся до Вишнополя й кинувся в ноги рідній жінці! Щось, видать, наплів, бо та простила і тепер глядить його і годить, як болячці! Він же досі вважає, що так і треба!

— Ет, попався б він до рук моєму батькові! Розтерзав би того зрадника, того нехлюя! Через нього ми досі під каблуком у того злодія Ку... Куди це я поклав... свій тютюн? Кахи-кахи!.. Кахи-кахи — кахи! Кахи-ках-х-х! Закашлявся ні сіло ні впало.

Господиня осудливо глянула на балакуна, сторожко перевела погляд на Кулаківського: ні, наче не розшолопав! Може, якраз обійдеться без скандалу?

— Проте син його молодший, чула, вдався совісним і роботящим, — поспішила перейти на інше. — Оженився, вже й хлопця до школи віддав!

— А старший же? Михайло?

— Відколи пішов по тюрмах, то чи й живий іще!

— Бачили його в наших місцях. Кажуть, в Половинчику з червоними стояв, якусь ніби ще й коняку вигравав! А потім — хтозна...

— До речі, коні почім нині?

Балачки перескочили на худобу, ціни та політику. Софійка знову згадала, що недоспала і недоїла: коли там уже подаватимуть до столу?

Ще за годину гри та балачок господиня смачно позіхнула й оголосила:

— Пора спати!..

— Таки пора! — старанно запозіхали присутні.

— А вечеря? — аж підскочив у кріслі Кулаківський.

— Хіба не знаєте? — вдала подив хазяйка. — Ми ж тут постановили... Якщо хтось тричі поспіль у карти програє — полетить вечеря з вікна! А ви ж, Якове Гордійовичу, самі ниньки тричі мого зятька обіграли!

— Е... я? А може, ще не викинули? — занепокоївся той.

— Викинули, Якове Гордійовичу, викинули! Власноруч пожбурляла тарілки — просто до яру!

— Тож на добраніч, панове-товариші! Щасливо, Гордійовичу, вам додому добратися! — потерла сонні очі господиня і рушила випроводжати гостя.

— Але ж... Тая... Добром розкидатись?.. Ну, раз так, бувайте! — Яків неохоче поплентався до дверей.

Коли за відвідувачем задзвеніли клямка та дверний ланцюжок, у коридорі зачулася радісна біганина, шкварчання, дзенькіт посуду.

39. Пророкування старця

Софійка гнівалася на себе. Вона бачила, як поступово діє прокляття, але нічого не зробила, щоб перешкодити йому! Найстаршого Кулаківського прибито мішком із власним скарбом у власному ж домі. Ще напередодні його молодшого самовпевнено-легковажного сина застрелила власна зброя. А ще до цього, казали, померла їхня матінка. Франя теж карається. Що може бути гірше від щоденної неприязні коханого чоловіка? Від безсилих заздрощів до Клави? Корній завше пам'ятатиме колишнє кохання, завше почуватиметься, як дурманом обпоєний! А те, що Лизаветі ворожка напророчила!..

Усіх Кулаківських неминуче вражає прокляття — отож виходити заміж за Вадима Кулаківського поки що було б вельми необачно й небезпечно. Також не йшло з голови почуте-побачене в іще одній мандрівці у минуле. Тоді сліпий старець дав бабуні Клаві заповітне намисто! Дав і мовив:

— Як народиться в тебе Корнієва дочка, ти одужаєш! І ще пам'ятай: захочеш собі нову долю знайти — вбери ці коралі і не скидай. Коли щастя прагнеш дітям- онукам своїм — убирати не здумай, заховай далеко й подаруй своїй доньці аж на весілля!

Ось чому прапрабабуня намиста ніколи не вдягала. Тому ні щастя не мала, ні віку довгого! Заради нас пожертвувала!

Але... Прокляття діє, а вона, Софійка, мовчки спостерігає! І досі не може вловити мить, коли зійдуться небо і земля. І, що найприкріше, їй анітрохи не хочеться рятувати цих скупеньких людців! Як там вчили на позакласному читанні, у Тичини? „Та нехай собі, як знають, божеволіють, конають!.. божеволіють, конають: нам — своє робить...”

Саме так: нам своє робить! Допоки може, Софійка робитиме все, що їй під силу!

40. Поки там що

На цій світлині, здається, Васюнин син: такий же біленький (насправді — Софійка знає — рудуватий), тільки вже в іншому, ближчому до Софійчиного, часі. І не в салоні, а десь біля огорожі.

Ну, шафонько, вперед:

— Кор-р-ралі!

— Іване, мерщій переберися в стареньке! — закомандувала якась гладкенька жіночка, що поралась у дворику. — І гайда вчити уроки!

— А ти, Катерино, сиди й не вередуй! — мовила кудись у бік призьби. — Тобі зніматись на картонку? Що там знімати?

Аж тепер Софійка помітила: на порозі, засланому ряднами, сиділа маленька худюща дівчинка і плакала. Років їй, може, із чотири, але яка ж немічна! На блідому личенятку тільки сині очі й видно.

[...]... біля хвіртки заманячила незнайома постать.

— Доброго здоров'я вам. хазяйко!

— Чого ви хочете, діду? — стривожилася жінка, готуючись утекти до хати.

— Дайте старому бодай шкоринку хліба.

Молодиця завагалась, а Софійка підступила ближче й мало не зойкнула: той самий старець!!! Тільки ще біліша сивина, ще довша борода, ще глибші зморшки... Це ж йому вже років зо сто, не менше! Може, він вічний?

Зараз винесу! — Жінка побігла в сіни.

Блимав порожніми більмами, хоч. мабуть, бачив біля хатньої стіни непрохану гостю. Мабуть, чув і розмову з розчиненої кватирки:

— Багато їх бродить, усім не настачиш! — дорікнув чоловічий голос.

— Батько твій нікому не подавав: що з того? — відказала молодиця. — Дружину свою голодом заморив, а сам удавився картоплиною на чужому обіді- Та й по всьому! Чи ж годиться шматка хліба жаліти?

— Зате при такому батечкові я гарно хитрувати й маскуватись навчився! Чи інакше мала б ти усе це добро? Я все до хати тягну, недосипаю, а ти з хати? — Голос колишнього Васюні, щоправда, трохи пом'якшав.

— Кажуть, ніби під виглядом такого жебрака може ходити святий.

— Святий? А що немає ні Бога, ні святих, тебе не вчили? Злодії хіба що!

Але жінка вже вибігла у двір зі шматком сала, хлібиною і кухлем молока.

— Дякую, дочко! — Старець надпив із кухля, взяв частунок. І кивнув у бік синьоокої дівчинки: — А що то за примара на порозі сидить?

— Краще не питайте! — махнула рукою. — Дитина молодша! Таке щось із неї: не живе й не помирає, тільки очі зриває. З болячок не вилазить!..

— Купіть на базарі якнайбільшого баняка, зваріть у ньому доброго борщу і нагодуйте всіх неімущих за здравіє раби Божої... Катерини!

— От лишень... А звідки знаєте, що її Катериною звуть? — спохопилася жінка.

— Хто ви? — нетямилась від здивування хазяйка. — Де ви пропали? Агов!

Але старця вже ані сліду.

42. На здоров'я Катерини

Софійка потрапила до Кулаківських якраз на обід.

За широкими дерев'яними столами сиділи вишнопільці та всі ярмарчани, які цього дня зустрілися Василеві та його дружині Олені. Прийшло багато жебраків, Софійка виглядала знайомого старця, та його не було.

Столи було заставлено всіма наїдками, на які тільки спромоглися господарі.

— Їжте, пийте, люди добрі, за здоров'я... — Олена не зважувалася мовити „раби Божої”. Софійка знала, що в ті часи за таке по голівці не гладили. — За здоров'я Катерини!

І люди їли й пили.

Оскільки Софійка забула вдягти намисто, а вертатись по нього полінувалася, то примостилась на лаві й собі. За банкетом на неї не звертали уваги — це чудово. А ще звідси видно через відчинене вікно малу Катерину, яка, вкутавшись, дригоніла на лежанці. Серед літа! Ото вже справді злиденна! [...]

Михайло-Мішель Міщенко поміняв прізвище на Білий, щоб позбутися минулого свого роду. Валентин, за якого збиралася виходити заміж тітонька Сніжана, теж, як виявилося, був із роду Міщенків. „Усі Міщенки схожі: і балакун Данило Міщенко-Міщенков, і його син Михайло-Мішель-Мішка, і онук-вусань, і, нарешті, прапраправнук Валентин... У всіх немовби подвійна душа. Усі хвалькуваті, брехливі, ненадійні. І з таким вони мало не породичалися! Як доречно зникли тоді коралі!”

7klas.files/image093.jpg

Ілюстрація Ольги Ваніфатової

47. Невдалий продаж

[...] Наступного дня Софійка була в Кулаківських. Толик саме увірвався до бабиної хати з якимось подружжям — покупцями.

Як не впиралась Олена, як не просилась, онук уперто вихваляв чоловікові й жінці хатину, гупав у міцну підлогу, колупав стіни, вказував на стелю. Потім пішли оглядати подвір'я. У дворі покупці кисло глипнули на високі бур'яни, але в цілому зосталися вдоволені.

— А погріб? І його покажіть! — закомандувала жінка.

— Тільки не погріб! — заблагала стара.

— Баба зоставлять його для себе! — зневажливо гмикнув Толик. — А то дуже бояться в нього людей пускати!

— Не можна туди! Завалиться! — придумала раптом Олена.

— Підремонтуємо! А може, його взагалі доведеться знести! — планував чоловік. — Подивимось! Ключі далеко?

Олена мінилась на лиці. Нарешті зареклась:

— Чиєїсь загибелі на своєму обійсті не хочу! Якщо хто й полізе в погріб, то лиш я з онуком: краще хай нас приб'є, аніж чужого!

— Ану! — погодився Толик.

Олена так легко відімкнула замок, наче робила це щодня. Присвічуючи ліхтарем, ступили на сходи. За ними скочила Софійка. Дуже боялась висоти, мишей і темряви, але ще дужче сумнівалась у тому, що погріб валиться.

Коли вже майже зійшли донизу, з темряви почувся хрипкий кашель. Софійка похолола, але бачила, що Толик з Оленою настроєні рішуче.

— Так рано обід? — озвалася пітьма, і сяйво ліхтаря вихопило... привида, який прикрився од світла й підвівся з устеленої соломою, ряднами та кожухами розкладачки.

Це був сивий-пресивий, довгобородий, але ще при силі дідуган.

— Кого ти привела? Згинь, маро! — замахав руками і залаявся дід.

— Це не мара. Васюню! — приречено сповістила Олена. — Це онучок наш, Іванів син! А це, Толику, твій дід Василь!

— Той, що... загинув на фронті?! — витріщився на прояву Толик.

— Не загинув, — глухо мовила Олена. — Якоїсь ночі... ще на початку війни... Діти — Катря й Іванко — спали... Прийшов із боїв і не схотів повертатись. Заховала його в цей льох... Ось, більше як тридцять літ...

— Он для кого м'ясце варилося! — здогадався онук. — Ганьба яка! Підсудне діло! І що далі?

— А що далі? — перепитала стара. — Нічого. Ховатиметься до смерті!..

З погреба Толик виліз іншою людиною.

— Погріб таки дуже завалений, — заявив сердито. — Роботи непочатий край!

— То загорнути! — відповів чоловік.

— Що загорнути? Кого загорнути? Приперлись і командують тут! Я ще хазяїн! Геть звідси!.

Покупці сторопіло дивились на Толика.

— Геть! Кому сказав?!

ПОМІРКУЙ НАД ПРОЧИТАНИМ

1. Розкажи, що тобі відомо про долю старого Міщенка. Прочитай оцінку роду Міщенка, яку дає Софія. Чи поділяєш ти її думку? Свою відповідь аргументуй.

2. Софійка каже про Кулаківських: ...що найприкріше, їй анітрохи не хочеться рятувати цих скупеньких людців! Спираючись на прочитану частину, поясни, що змусило дівчинку так подумати. Чи поділяєш ти таке ставлення Софійки до Кулаківських? Свою відповідь аргументуй.

3. Прочитай портрет Катерини. Яку художню деталь у портреті використовує автор і з якою метою?

4. Розкажи, як Кулаківським вдалося врятувати життя Катерини. Відповідаючи, цитуй уривки з твору.

5. Поясни, чому Катерина була єдиною з роду Кулаківських, кому старець допоміг врятувати життя. Чи випадково єдиним способом порятунку було частування голодних і бідних? Свою відповідь обгрунтуй.

6. Пригадай українську народну казку „Названий батько” та порівняй образи старців у народній казці та казці М. Павленко. Що між ними спільного?

7. Поясни, який вчинок Софійчиної прабабусі Клави засвідчив її самопожертву заради нащадків. Як на її місці вчинив би /вчинила б ти?

8. Чи погоджуєшся ти з твердженням, що людина завжди має вибір у своїх вчинках? Наведи аргументи.

9. Поясни, як до представників родів Міщенків і Кулаківських ставиться автор. А як до них ставишся ти? Свою відповідь обгрунтуй.

10. Розкажи, який епізод у прочитаному уривку тебе здивував найбільше.

ПОДИСКУТУЙ З ОДНОКЛАСНИКАМИ

Чи повинні діти відповідати за вчинки своїх батьків, а батьки — за свої вчинки перед дітьми? У чому ця відповідальність має полягати? Вислов тезу, добери аргументи на її доказ і наведи один-два приклади на підтвердження аргументів.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1. Передбач, чим закінчаться Софійчині пригоди.

2. Доповни табличку про родини новими записами.

3. Зроби закладки в підручнику до характеристики образу Софійки.

Катерина (та сама „раба Божа Катерина”) з чоловіком Семеном гинуть від блискавки, згорає їхній дім. Як з'ясовує Софійка, на цьому місці гелер стоїть будинок, у якому мешкає їхня родина. Щоб зняти прокляття з роду Кулаківських і виправити хід подій, дівчинка бере у Вадимової бабусі ще одну світлину, на якій сфотографовано Катерину. З нею вона знову повертається в минуле.

66. Скільки коштує життя?

[...] Тепер вечеряли вчотирьох. Катерина таки чекала Семена. Дощ то вщухав, то знову періщив. Удалині загуркотіло.

— Грім на голе дерево — погана прикмета! — насторожилась баба, поглядаючи у вікно.

— Ще ж не зовсім голе, бабусю! — весело заперечила Катерина. — Ішла сьогодні, то і дуби в листі, та й шовковиця наша була зовсім ще зелена, й акації. [...]

Софійка напружено стежила за настінним годинником. Коли повернулись чоловіки. Софійка почала діяти.

— Спасибі вам, добрі люди! За щедрість хочемо віддячити, відкривши вам одну таємницю. Ми знаєм того старця, котрий порадив колись приготувати обід за здоров'я вашої Катерини. І принесли від нього ще одну пораду, — вказала на сінешню ляду, яка прикривала вхід до підвалу. — Пророкував, що сьогодні може статись біда, і радив пересидіти лиху годину в цій ямі.

Сяйнула блискавка, і прокотило громом, ніби підтверджуючи Софійчині слова. Тож умовляти господарів не довелось: обережно й неспішно полізли до ями. Сиділи тихо й нашорошено, притиснувшись одне до одного. [...]

Як шаленіла гроза!!! Ще страшніша, ніж минулого разу — це Софійка точно знає. Навколо гахкало й світилось, шуміло й лилось. А останній розряд був таким гучним і сліпучим, що й за десять хвилин, оглушені, ледве почули бамкання годинника.

Згодом до вух донісся заспокійливий шум дощу. Ніби нічого й не було!

— Здається, можна вилазити! [...]

Опинившись нагорі, Софійка вразилась: блискавка оминула Катрину садибу!!! Громовиця шаленіла й ухкала, казилась, але так і не знайшла в цьому дворі зручного місця для удару!!!

Діти стішились, застрибали, заплескали в долоні! Господарі ж із подивом позиркували на диваків. Не уявляли-бо, якої небезпеки щойно уникли, тому й не могли поцінувати свого щастя!

57. Пічні чудасії

Як знати: справу завершено чи тільки розпочато? Захоплено обговорюючи подробиці, Софійка проводжала Сашка.

— Досить! Я далі сам! —запевнив хлопець, коли вийшли у двір. Дуже хотілось йому вірити, бо йти далі Софійка таки боялася. Надворі була ніч.

— Але... — спробувала заперечувати. — Хтось може налякати... Ой, здається, біля воріт он біліє хтось!!!

— То може бути... — Сашко старанно приховував тремтіння, — просто перехожий!..

— Не бійтеся, дітки. — озвалась постать. — Підійдіть-но!

Ледве переставляючи обважнілі ноги, діти підступили до хвіртки. За нею стояв... сліпий старець. Той самий!

— Те, що належить, ви зробили, — втупився невидющими очима в темряву.

— Тепер життя поверне інакше. Катерина й Семен, хоча й не матимуть дітей, житимуть з батьками й бабою в тій хаті ще довго, щасливо і помруть своєю смертю. Правда, в кінці п'ятдесятих вони виїдуть зі старого будинку до нової квартири. Дім же розсиплеться від старості — блискавка в нього так і не вдарить.

— А прокляття?! — аж закричала Софійка. — Чи зніметься з Вадима прокляття?!

Проте старця... вже не було!!! [...]

58. Щасливі зміни

Якось уранці, годині об одинадцятій, Софійку, яка ще не виспалась до пуття, гукнули до телефону. Озвався Вадим.

— Хелоу! — весело заторохтів у слухавку. — Треба зустрітись! Є новини! [...]

— Ну, якщо треба... — намагалась бути спокійною.

Сон миттю пропав. Щаслива. Софійка забула всі образи. Прокляття знялось, і Вадим, як і належиться, повернеться до неї! [...]

— Прикинь! — викладає Вадим свою новину. — Сьогодні приходить нам зі старою лист. Лист той лист — мені до лампочки! Але... вгадай, від кого!

— І?..

— Від діда! Діда Толі!

— Того, котрий щез?

— Єс!

Вадим витяг із конверта вже добряче зачитаного аркуша.

— Ось, поглянь! Пише, що в нього досі був якийсь провал у пам'яті: жив. займався бізнесом, але йому зовсім вибило, що є ми. А це, пише, його раптом наче — бац по лисині! І згадав, що має жінку і внука. Пише, що зробить необхідні оборудки, продасть по-скорому свого барлога. візьме бабки і до нас!

— Оце та-а-ак! — Софійка навіть забула вдавати байдужу. — А бабуся що на це?

— В смислі, стара? — перепитав хлопець. — Ну, спочатку, як завжди, побісилась. Кляла свою дурну голову, що колись вийшла за його гроші: дід, хоч і був сиротою, знайшов у бабиній хаті заховане — ще дідове-батькове — золото. А потім, як листа перечитала... — Вадим знайшов потрібну сторінку. — „Пригадую, як малим сиротою виховувався та годувався в своєї бездітної тітки Катерини”. Ти ж, Софко, знаєш: його тітку Катерину давним-давно вбило громом. Ріс дід Толя в баби Олени, потім по чужих людях. Отож стара, прочитавши таке, заявила: „Видно, справді тому іродові пам'ять одібрало. Коли так, мусимо прийняти назад і простити!” [...]

59. До старого парку

— Слухай нову хохму! — кричав, аж закладало у вусі. — Щойно пригребли мої предки! [...]

— Я про своїх батьків товмачу! — спустив її на грішну землю Вадим. — Фазер і мазер! Грузять, ніби десь там випадково здибались і вирішили я когось чорта помиритись! Отож підрулили назад до свого єдиного синочка й базарять, що тепер не залишать мене! Прикинь: типу я бебік якийсь, що сам не протягну!

— Але ж ти... ти ж, сподіваюся, радий?

— Та... в принципі... не проти! Мені навіть по приколу!

Софійка завмерла. Якщо й цього разу Вадим запросить до кафешки, нізащо не відмовиться!

— Ну, чао! — сказав натомість Вадим. — Коли що — свисну!

60. Ще одна таємниця шафи

Що ж, дечого Софійка таки досягла. Найголовніше: тепер у Вадима все налагоджується, із кожним днем він стає ближчим, усе більше вартим Софійчиного кохання.

Яку ж вибрати цього разу? Софійка зручно вмостилась у шафі, перебираючи світлини.

[...]

Куди це перекинула її хитра шафа? Адже Софійка навіть не встигла промовити заповітне слово!

Зрештою, чому б не зайти? Соромно, але досі в житті не відвідала жодного ресторану!

Звісно, її запрошували, але якось усе не ті, не такі, не так!.. Правду мама каже, що вона вередлива, як Сніжана замолоду! А Софійка сміється: тітонька ж знайшла, кого хотіла! Поки що не шкодує!..

Скляні двері задзвеніли сотнями дрібненьких дзвіночків. Леле, їх для Софійки відчиняє... клешнями... великий краб! І зовсім не страшний: вдало замаскований усміхнений добродій! Хоч дітей запрошуй!

У фойє багато дзеркал і вітражів. Знову враження, мовби на морському дні! Кинула оком в одне люстро. Звідти на Софійку

ледь подивовано глянула... красуня. Така, якою мріяла стати: темне густе волосся, коралові уста й чиста ніжна шкіра... Ця дівчина могла б позмагатись із самою тітонькою Сніжаною! Навіть коли одягає тонкі окуляри: за улюбленим комп'ютером дещо попсувала зір.

У головній залі на Софійку хлюпнула хвилююча легка мелодія. Вразили гігантські вітрини-акваріуми, колони ліан-водоростей і мармурові морські жителі поміж ними.

— Софіє? Ти? — З-за ближнього столика, схожого на тонку закручену мушлю, підводиться якийсь незнайомець. — Ну? Впізнаєш? — красивим жестом поправив рудуватого чуба.

— Вадим??? — Хто б подумав, що колись його не впізнає?!

— Прикинь: ще пам'ятаєш! Кльово!

Усміхнулась: якби заговорив раніше — впізнала б одразу!

— Причалюй сюди!

— У такому водяному ресторані можна хіба що причалювати! — Зачудовано вмостилась на білому стільці-черепашці. Камінний на вигляд, стілець був м'який і зручний. Справжнісіньке крісло!

— А ти все така ж! — картинно схиливши голову набік, замилувався дівчиною Вадим. — І красою, і розумом!

— Ти ж — іще вродливіший! — відповіла щиро, хоч і без колишнього трепету.

7klas.files/image094.jpg

— Замовляй, чого бажаєш! — запропонував, коли над ними завис офіціант-водяник. — Моїм коштом! Адже досі тобі за коралі бабки не повернув!

— Дякую, але ти нічого мені не винен, — відказала твердо. І звернулась до водяника: — Сподіваюсь, у вас не тільки риба?

— Усе, що вам заманеться! — ледь уклонився офіціант.

Поторохтіла в кишені своїми запасами, серед яких, як і в дитинстві, було багато зайвого. На неї стане! Замовила каву без цукру і плитку шоколаду. З горішками. Вадим додав іще купу якихось замовлень для дами.

— Класно тут, правда? — догоджав з усіх сил. — Я тут часто тусуюсь!

— Як склалося твоє життя?

— Завдяки тобі негалімо! Бракує тільки такої принцеси, як ти!

— А ти — принц на білому коні?

— О! Ти б побачила, який білий кінь — мій білий мере — чекає надворі! Нас із тобою чекає.

Але Софійка, мабуть, виросла з того віку, коли купуються на білих коней, навіть із принцами на додачу! Ах, серце, серце! Невже ти так зачерствіло в буднях? Де той вогонь, що спалював тебе колись од кожного Вадимового погляду?..

— Знаєш, я принципово ходжу пішки!

З Вадимової кишені настирно запищала мобілка.

— Ірунчик? — не дуже радо притулив її до вуха. — Так. На роботі, де ж іще? Все нормальок! На фірмі завал, до ранку не розгребусь! Що? Знов бабки? Я що

— банкомат? Короче, мене сьогодні не жди!

— Ірунчик? — пирснула Софійка. — Чи ж не Завадчук?

— Завадчук! Вона сама!

— Але тепер — завал на фірмі?

— Ну, а як ій ще пояснити? Дістала! Вона ще раз перефарбується — і я на мілині!

Що ж. прокляття прокляттям, а характер характером.

— Ти вже йдеш? — Здавалось. Вадим засмутився не на жарт. — Ні, забито: нікуди ти не тікаєш!!!

Із глибини зали почувся гомін.

— Гля, шеф іде! — торкнув Софійку ліктем Кулаківський. — Власник ресторану! Крутяк!..

Власник? Що їй до нього? Софійка вже рушила до виходу, коли щось зупинило її. Озирнулась. Посеред зали стояв... симпатичний високий молодий чоловік.

Далеко, звісно, до Вадимової вроди, проте є в ньому щось... Такі очі...

Не може бути!!! Впізнала саме очі. Це ж Сашко?!

Той хрущик Сашко з вагами, відром і коробкою, повного кошенят?.. Ні, сниться! Геть із цього дивного місця!

— Я чекав на тебе!.. — У Сашкових руках — розкішні й тендітні... лілеї! Такі, що завжди любила. — сліпучо-білі!

— Я чекав на тебе! Ще від того вечора, пам'ятаєш? Коли марно простояв під твоїм будинком від п'ятої до десятої вечора! Відтоді чекав... І ще раніше...

7klas.files/image095.jpg

О серце, серце! Ти ж запевняло, що не купуєшся на принців! Чому ж так гучно закалатало?

— Я знав, що колись ти повернешся! — продовжував Сашко, не помічаючи, що всі присутні, серед них і Вадим, пороззявляли роти. — І знав, що тільки такий ресторан тебе зможе зацікавити!

— Але ж...

— Я чув, що пишеш для дітей: перечитав у журналах всі твої казки. Пора б і книжку, як вважаєш? Мої племінники скоро підростуть, а що читатимуть?..

— До чого тут...

— Не поспішай відмовляти! Я вчуся! Вже на останньому курсі, заочно! Писатиму тобі без помилок, повір! Хоча краще бачитися. Щодня! Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною, моєю... Русалонькою!

Ой! Боляче стукнулась об дверці шафи. Так раптово повернутися! У найцікавішу хвилину!

— Що це було? Майбутнє? — питала не знати кого. — Що сталося потім?! Шафо, покажи, що потім? Як... як ти це зробила? — безпомічно трясла дверцятами.

Але шафа мовчала. Тільки прокотилося якесь дивне рипіння-зітхання, щось на зразок „Потер-р-рпиш!..”.

ПОМІРКУЙ НАД ПРОЧИТАНИМ    

1. Розкажи, які зміни відбулися в житті членів родини Кулаківських. Відповідаючи, цитуй уривки з твору.

2. Софія подумала, що Вадим Кулаківський стає все більше вартим її кохання. Чи погоджуєшся ти з такою думкою? Свою відповідь обґрунтуй.

3. Досліди мовлення Вадима Кулаківського та поясни, як воно допомагає охарактеризувати героя.

4. Визнач елементи сюжету повісті-казки.

5. Поясни особливості композиції твору.

6. Назви проблеми, які порушує автор у цьому творі. Які моральні цінності є пріоритетними для автора? Вислови своє ставлення щодо них.

7. Визнач тему та ідею твору.

8. Поясни, як ти розумієш назву твору. Що вона відображає — тему чи головну думку?

ТВОЇ ЛІТЕРАТУРНІ ПРОЕКТИ

Нині більшість молоді захоплюється спілкуванням у соціальних мережах.

Створи на одній із них(Facebook, ВКонтакте тощо) профіль з інформацією

про героя повісті-казки (на вибір). Розмісти на сторінці повну характеристику героя твору. Докладніше прочитай про це в розділі Пам'ятки наприкінці під ручника.