Українська література 8 клас - Олена Міщенко - Генеза 2016 рік

ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ... - ТАРАС ШЕВЧЕНКО (1814-1861) - СВІТ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами!

Нащо стали на папері

Сумними рядами?..

Чом вас вітер не розвіяв

В степу, як пилину?

Чом вас лихо не приспало,

Як свою дитину?..

Бо вас лихо на світ

на сміх породило,

Поливали сльози...

Чом не затопили,

Не винесли в море,

не розмили в полі?..

Не питали б люди,

що в мене болить?

Не питали б, за що

проклинаю долю,

Чого нужу світом? -

Нічого робить! -

Не сказали б на сміх...

Квіти мої, діти!

Нащо вас кохав я, нащо доглядав?

Чи заплаче серце одно на всім світі,

Як я з вами плакав?..

Може, і вгадав...

Може, найдеться дівоче

Серце, карі очі,

Що заплачуть на сі думи -

Я більше не хочу...

Одну сльозу з очей карих -

І... пан над панами!..

Думи мої, думи мої!

Лихо мені з вами!..

За карії оченята,

За чорнії брови

Серце рвалося, сміялось,

Виливало мову,

Виливало, як уміло,

За темнії ночі,

За вишневий сад зелений,

За ласки дівочі...

За степи та за могили,

Що на Україні,

Серце мліло, не хотіло

Співать на чужині...

Не хотілось в снігу, в лісі

Козацьку громаду

З булавами, з бунчуками

Збирать на пораду...

Нехай душі козацькії

в Украйні витають -

Там широко, там весело

Од краю до краю...

Як та воля, що минулась,

Дніпр широкий - море,

Степ і степ, ревуть пороги,

І могили - гори.

Там родилась, гарцювала

Козацькая воля;

Там шляхтою, татарами

Засівала поле,

Засівала трупом поле,

Поки не остило...

Лягла спочить...

А тим часом

Виросла могила,

А над нею орел чорний

Сторожем літає,

І про неї добрим людям

Кобзарі співають,

Все співають, як діялось,

Сліпі небораки, -

Бо дотепні... А я... а я

Тільки вмію плакать,

Тільки сльози за Украйну...

А слова - немає...

А за лихо... Та цур йому!

Хто його не знає!..

А надто той, що дивиться

На людей душою -

Пекло йому на сім світі,

А на тім...

Журбою

Не накличу собі долі,

Коли так не маю.

Нехай злидні живуть три дні -

Я їх заховаю,

Заховаю змію люту

Коло свого серця,

Щоб вороги не бачили,

Як лихо сміється...

Нехай думка, як той ворон,

Літає та кряче,

А серденько соловейком

Щебече та плаче

Нишком - люди не побачать,

То й не засміються...

Не втирайте ж мої сльози,

Нехай собі ллються,

Чуже поле поливають

Щодня і щоночі,

Поки попи не засиплють

Чужим піском очі...

Отаке-то... А що робить?

Журба не поможе.

Хто ж сироті завидує -

Карай того, Боже!

Думи мої, думи мої,

Квіти мої, діти!

Виростав вас, доглядав вас -

Де ж мені вас діти?..

В Україну ідіть, діти!

В нашу Україну,

Попідтинню, сиротами,

А я - тут загину.

Там найдете щире серце

І слово ласкаве,

Там найдете щиру правду,

А ще, може, й славу...

Привітай же, моя ненько!

Моя Україно!

Моїх діток нерозумних,

Як свою дитину!

Гірку думу про долю України думав поет усе своє життя. І ця поезія — одна з перших, де він розповів про це своїм сучасникам. У самій назві звучить бажання продовжити таку дорогу для поета народнопісенну традицію, він так само прагне, щоб думи його ширилися світом під легіт струн, яких торкаються старечі руки...

Думи поетові на папері таки стали „сумними” рядами, і цей епітет підкреслює загальне емоційне забарвлення твору.

- Ви вже вивчали Шевченків вірш „Думка”. Поміркуйте, чим різняться поезії „Думи мої, думи мої...” і „Думка” та що в них спільного. Чи можемо ми віднести їх до одного поетичного жанру?

Автор сумує, що впродовж століть втрачала Україна синів своїх у боротьбі за волю, росла та висока могила, над якою чатує „орел чорний”. І про козацьку славу, що спочила у високій могилі, розповідають кобзарі, перед талантом яких схиляє голову поет. Йому здається, що в нього забракне слів і, власне, таланту розповісти про Україну, про її лихо, про біль і сльози, про славну історію коханої землі своєї...

Образ дум - алегоричний. Кобзар у ньому бачить свої поезії, які закликає йти в Україну. Змушений жити на чужині, він розуміє: його слово потрібне батьківщині! Потрібне як надія на відродження тієї козацької слави, що нині лежить у „високій могилі”, як опора і порятунок для зневірених.

Особливий смуток і пронизливий відчай цього твору насамперед мотивовані тим, що поет гірко сумував за вітчизною. Довге перебування на чужині, нелегке життя, здавалося б, позбавляли його надії на повернення в Україну. Тому так відчайдушно посилає він у рідний край свої думи, поезії, щоб хоч вони „сиротами попідтинню” торкнулися тієї святої землі, до якої так прагнуло його серце...

Болісні риторичні запитання, що звучать у цій поезії, крають серце й самому поетові.

- Знайдіть у тексті поезії ці запитання, прокоментуйте кожне з них.

Ключовий логічний наголос припадає на останні строфи поезії. Саме в них - сподівання на визнання: „Тат найдете щиру правду, а ще, тоже, й славу...”, а також сердечне звертання до неньки України з проханням прийняти його поетичний дар, прихистити його поезії-думи, його рідних дітей.

Це були найважливіші роки життя поета, що вже мав право називатися Кобзарем. Він остаточно зрозумів, що словом може зробити значно більше, ніж пензлем: „Мене називають ентузіастот... - ну і нехай. Нехай я буду “тужицькит поетот”, аби лише поетом, тені більше нічого й не треба”.

Шевченко написав це в 1843 році. Того року він уперше вирушив на батьківщину вільним!