Українська література 8 клас - Слоньовська О. В. - Літера ЛТД 2016 рік

ШЛЯХ КОБЗАРІВ - ЦЕ ШЛЯХ НАРОДУ - УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ

Слова, винесені в заголовок цієї частини, належать українському класикові Михайлові Стельмаху. Цікавлячись старовиною, народно-поетичною спадщиною віків, письменник справедливо сприймав мандрівних співців найщирішими порадниками своєї нації в горі й радощах.

Корені виникнення кобзарського мистецтва сягають глибини віків. На фресці в соборі Святої Софії в Києві й досі зберігся найдавніший портрет бандуриста. В одному з історичних документів згадано про покладання в 922 році на могилу кобзаря восьмиструнного музичного інструмента. Про давнє поширення в Україні кобзарського ремесла свідчить також і образотворче мистецтво. Козак Мамай, наприклад, на картинах зображений не просто воїном, а обов'язково ще й музикою.

Мандрівні співці - не винятково українське явище, адже ще в Стародавній Греції були співці-рапсоди, серед південно-слов'янських народів, зокрема в Болгарії й Сербії, - гуслярі й тамбураші, яких об'єднувала з українськими кобзарями, бандуристами й лірниками ідея протистояння їхніх народів спільному ворогові - туркам-османам. У козацькому середовищі кобзарі мали право на великі почесті. Богдан Хмельницький пильно дотримувався звичаю, щоб під час походів відомий народний співець їхав одразу ж за гетьманом, першою особою у війську. Сам Хмельницький прекрасно грав на кобзі. Мав власну бандуру, якою дуже гордився, й інший український гетьман - Іван Мазепа.

Кобзарі ніколи не корилися обставинам. Коли за наказом Катерини ІІ царські війська розгромили козацьку твердиню, запорозькі співці прийняли смерть на вогнищі й актом самоспалення підтвердили, що славити поневолювачів не будуть. Під час визвольної селянської боротьби народні співці підтримували бойовий дух, спонукали до помсти ворогам, за що кобзарів жорстоко карали. Документи свідчать, що після придушення Коліївщини 40 днів у місті Кодня тривав кривавий суд над повстанцями. Приречені до страти кобзарі Прокіп Скряга, Петро Соковий та Василь Варченко вмирали мужньо.

У Запорозькій Січі існувало кілька шкіл, а серед них - і кобзарська. Є історична згадка, що тут навіть формували кобзарську сотню, куди приймали співців, які під час бою уміли застосувати шаблю чи пістоль. Одного разу в лютій січі між козаками та яничарами ніяк не могла вирішитися доля перемоги. Тоді кошовий отаман дав наказ кобзарській сотні підтримати вояків. Як заграли кобзарі гучно, зі свистом, під градом стріл та куль „Метелицю“, смертельно втомлених цілодобовою січчю козаків неначе хто підмінив: де й сили взялися для атаки! Тож турки не втримали навального удару й у паніці повтікали.

Як свідчить історія, не тільки в Запорозькій Січі існувала кобзарська школа. У більших містах, а подекуди й містечках, у ХІІ-ХІХ століттях по всій Україні діяли кобзарські братства (гурти), цехи чи школи зі своїм статутом, хоругвою (прапором), своїм судом і мовою для втаємничених, іншими словами - мовою, незрозумілою оточенню, щоб представники влади, які переслідували народних співців, не могли розуміти їхніх розмов чи намірів.

Поважні літами талановиті співці („пан-майстри“) не менше трьох років учили молодих мистецтва гри й мистецтва співу. Наприклад, кобзар Федір Грищенко-Холодний переймав майстерність у свого вчителя п'ять років, а той у свого вчився аж дванадцять.

У кобзарських осередках, доступ до яких був дуже обмежений, хлопчик-підліток, дуже часто сліпий або з поганим зором, роками сумлінно вчився, тоді складав „визвілку“ (іспит) й аж після посвяти отримував право самостійно мандрувати Україною й виконувати пісні й думи. Це вже був не просто майстер своєї справи, молодий талановитий співець, а й високоморальна особистість.

Найталановитішим і найвідомішим кобзарем вважається Остап Вересай (1808-1890). Він народився в селі Калюжницях Прилуцького повіту на Полтавщині (нині - Чернігівська область). Батько Остапа був сліпим, тому як кріпак не годився для виконання фізичної роботи, і пан відпустив його, щоб годував себе і свою сім'ю грою на скрипці, до чого той був дуже вдатний. Маленький Остап втратив зір на четвертому році життя. Коли ж хлопчина підріс, батько почав шукати для нього „пан-майстра“, оскільки син мав феноменальний слух та гарний голос (тенор). Сталося так, що Остап почергово вчився аж у трьох кобзарів, причому останнього вчителя-кобзаря сам собі знайшов на ярмарку в Ромнах, але все одно повного курсу навчання так і не закінчив, утік і самовільно почав кобзарювати, за що отримав прізвисько Лабза, яке означало „бродяга“.

Тарас Шевченко підписав свій „Кобзар“ Остапу Вересаю такими словами: „Брату Остапу від Т. Г. Шевченка“. Пантелеймон Куліш, який від цього ж славного кобзаря записав кілька дум і пісень, у листі до Остапа Вересая письмово засвідчив, що Тарас Григорович пересилав народному співцеві гроші й високо оцінював пісні, які кобзар виконував. А сам Остап Вересай про Шевченка після смерті поета згадував із глибоким сумом: „Була голова оцей Тарас... У нас, мабуть, і не буде вже такої“.

Коли на ІІІ Археологічному з'їзді в Києві Остап Вересай виконав кілька своїх патріотичних творів, начальник Київського губернського управління в донесенні з неприхованою тривогою писав, що такі співці можуть змінити хід історії, роздмухавши останні жарини української незалежності: „Доставлений у Київ з глибини українських степів старець-бандурист Остап Вересай, останній екземпляр славних колись бандуристів, своїми піснями і типовим виглядом немало сприяв пробудженню симпатій до Гетьманщини, що віджила свій вік“.

Супроводжуваний автором слів нинішнього Державного Гімну України Павлом Чубинським та великим українським композитором Миколою Лисенком, у 1875 році Остап Вересай прибув до Петербурга і за свій виступ на столичній сцені отримав від царської родини табакерку з дарчим написом. З нею він поліції не боявся. Як тільки заграє заборонену пісню „Нема в світі правди“, а люди шепнуть, що наближається представник влади, Остап витягав табакерку - й арештувати його не наважувалися жодного разу.

У ХІХ столітті на Полтавщині користувався всенародною любов'ю талановитий мандрівний співець - Іван Кравченко-Крюковський (1820-1885). Його дитинство минуло в селі Лохвиці, що належало до маєтку пана Крюковського, від якого співець пізніше й запозичив другу частину свого прізвища. Іван був сліпий від народження, і ні знахарі, ні лікарі, до яких батьки возили дитину аж у Полтаву, Катеринослав і Київ, нічим йому не могли зарадити. Коли хлопчик підріс, пан відпустив каліку на волю, не давши йому ні хати, ні поля. Тож батьки віддали Івана в науку кобзареві, а через три роки він уже віртуозно виконував пісні не тільки свого „пан-майстра“, а й інших народних співців. У репертуарі І. Кравченка-Крюковського було десять дум, серед яких найпопулярніші „Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі“ та „Самійло Кішка“.

Відомий художник і збирач народної творчості Опанас Сластіон (Сластьон), якому пощастило слухати репертуар обох кобзарів, детально описав унікальну бандуру Івана Кравченка-Крюковського, яка мала аж 28 струн. Проте на бандурі ще одного талановитого українського кобзаря - Федора Грищенка-Холодного - було аж 45 струн.

У нього навчався згодом широковідомий кобзар Михайло Кравченко (1858-1917), який осліп у п'ятнадцять років. У сімнадцять його взяв у науку відомий кобзар Самійло Яшний (1813 - початок ХХ століття), який жив у Миргороді, а після вишколу в цього музиканта й виконавця історичних пісень і дум Михайло Кравченко ще дев'ять місяців учився гри й співу в Грищенка-Холодно- го, адже хотів досягти найвищого рівня кобзарської майстерності.

Опанас Сластіон. Портрет кобзаря Самійла Яшного (1903)

Михайло Кравченко став свідком селянського повстання у Великих Сорочинцях і про ці події склав дві думи - „Чорна неділя в Сорочинцях“ та „Про Сорочинські події 1905 року“.

Знала Україна й кобзаря Гната Гончаренка (близько 1836 - після 1908), родом із Харківщини, теж кріпацького сина, від якого смертельно хвора Леся Українка в Євпаторії на фонограф1 встигла записати весь його репертуар і зберегла для нащадків безцінний скарб - не тільки тексти пісень і дум, а й живий голос виконавця.

У біографії українського поета-пісняра Андрія Малишка (1912-1970) також є згадка про те, що дитиною він навідувався до школи бандуристів у рідному Обухові. Це була не просто школа, а типова для кобзарської виучки майстерня: на околиці містечка тулилося кілька нашвидкуруч збудованих хатин-мазанок, у яких тимчасово мешкали мандрівні співці та їхні поводирі з усіх околиць, а насамперед із Трипілля й Кагарлика. Пізніше Андрій Самійлович не раз наголошував, що саме в цій школі він отримав музичне виховання.

У наш час кобзар, заслужений артист України Василь Литвин заснував на Київщині Стрітівську школу кобзарського мистецтва. Його брат - Микола Литвин - також талановитий кобзар і письменник, дивовижно виконує не тільки старовинні пісні й думи, а й під акомпанемент своєї бандури співає сучасні пісні на історичну тематику: „За літописом Самовидця“ на слова Василя Стуса, „Козак гуляє“ на слова Степана Пушика, „Вставай, Україно“ на слова Дмитра Павличка, „Яничари“ на слова Бориса Мозолевського.

Відомим сучасним майстром гри на бандурі в наш час є заслужений артист України кобзар Василь Нечепа, родом із Чернігівщини. Свої концертні програми-моновистави він виконує і як народний співець, і як емоційний оповідач про минуле. В. Нечепа пропагує українські думи не тільки в рідному краї, а й у Бельгії, Австралії, США. Одна з його найбільш затребуваних публікою програм - „Було колись в Україні“ - адресована дітям і спрямована головним чином на патріотичне виховання молодого покоління. У співавторстві із журналістом Миколою Шудрею Василь Нечепа написав книгу „В рокотанні, риданні бандур“ (2006), присвячену світлій пам'яті майстра виготовлення бандур і кобзаря-віртуоза Олександра Корнієвського (1889-1988) із Чернігівщини. Автори цієї книги згадали про розстріляний з'їзд українських бандуристів у 30-х роках ХХ століття й так написали про національні музичні інструменти й долю народних співців за кордоном і в Україні за часів не тільки російських царів, а й Сталіна і пізніших радянських правителів: „Звичайно, музична цензура існувала у багатьох країнах у різні періоди, але навряд чи історія знає приклади цілеспрямованих спроб знищення інструменту, як це відбувалося з бандурою в Україні протягом майже двох століть. Неможливо уявити собі ситуацію, коли, скажімо, британські солдати під час війни з Ірландією розбивають або спалюють національний символ Ірландії - ірландські арфи, розстрілюють виконавців, забороняють викладати гру на цьому інструменті. Повний абсурд. Тим не менше, приблизно так розвивалася ситуація з бандурою на початку минулого сторіччя. І тільки завдяки невтомній праці багатьох сподвижників бандурного мистецтва, їх величі духу та відданості справі ми маємо зараз цей інструмент“.

1 Фонограф - звукозаписувальний пристрій, яким користувалися на початку ХХ століття.

Кобзар Василь Нечепа

Валерій Бондар, Василь Семенюк, Олекса Шауліс, Олекса Морус. Пам'ятний знак репресованим кобзарям, бандуристам, лірникам у Харкові (1997)

Крім окремих бандуристів, які виконують свої твори в концертних залах, у метро, на центральних площах багатьох міст під час державних свят, в Україні існує Національна заслужена капела бандуристів імені Григорія Майбороди, яку було створено в Києві 1946 року, після Другої світової війни. Ім'я геніального українського композитора середини ХХ століття капелі було надано в 1995 році.

Діалог із текстом

1. Назвіть відомих кобзарів ХІХ—ХХ століть. Що об'єднує їхні долі?

2. Що цікавого ви довідалися про кобзарські школи?

3. Що вам відомо про Тараса Шевченка як пошановувача кобзарського мистецтва?

4. Яких сучасних виконавців дум ви знаєте? На якому музичному інструменті вони собі акомпанують?

5. Чому народні співці користувалися своєю мовою, якої не розуміли сторонні?

6. Що ви довідалися про переслідування кобзарів у ХІХ столітті й у добу радянської влади?

Мистецькі діалоги

Розгляньте репродукцію картини сучасного українського художника Анатолія Якимця (нар. 1943 р.) „Остання пісня кобзарів“.

Для свого полотна митець використав історичний факт: у грудні 1934 року радянський уряд зібрав у Харкові понад 300 бандуристів зі всієї України на з'їзд. Частину народних співців прямо з театру, де вони нібито мали виступати як делегати з'їзду, у люту холоднечу разом із малолітніми поводирями вивезли на вантажних машинах у поле й підступно стратили, а інших відправили на Соловки.

На основі змісту картини доведіть, що трагічні події на полотні відбуваються в радянські часи.

Як поводяться народні співці перед смертю? Чому один із них піднімає до неба ікону й хрест?

Для чого художник змалював на передньому плані переляканого хлопчика-поводиря? Яка пора року і яка погода увиразнює страждання співців?

Що ви можете сказати про образи радянських карателів? Які емоції викликають ці образи у вас?

Анатолій Якимець. Остання пісня кобзарів (2007)

Діалоги текстів

1. У мережі Інтернет (https://uk.wikipedia.org/wiki/; www.bandurysty.com.ua/) або довідковій літературі знайдіть відомості про Національну заслужену капелу бандуристів України і підготуйте цікаву інформацію про цей колектив.

2. Знайдіть у мережі Інтернет і перегляньте український художньо-історичний фільм режисера Олеся Саніна „Поводир“ (2014), в основу сюжету якого покладено мандри радянською Україною американського хлопчика й українського сліпого музики напередодні та під час Голодомору 1930-х років. Важливо, що для зйомок найтрагічніших епізодів було запрошено більше сотні справді незрячих людей та кобзарів, зокрема у фільмі знімався сучасний бандурист Тарас Компаніченко (нар. 1969 р.).

Які враження справив цей фільм на вас особисто?

Окресліть коло основних проблем кінострічки. Підготуйте розповідь про репресії радянської влади щодо кобзарів, бандуристів, лірників.