Українська література 8 клас - Слоньовська О. В. - Літера ЛТД 2016 рік

ДАВНЯ КАЗКА - Леся УКРАЇНКА (1871-1913) - СВІТ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Поема

(Скорочено)

Може б, хто послухав казки?

Ось послухайте, панове!

Тільки вибачте ласкаво,

Що не все в ній буде нове.

Тож, коли хто з вас цікавий,

Сядь і слухай давню казку,

А мені коли не лаврів,

То хоч бубликів дай в'язку.

І

Десь, колись, в якійсь країні

Проживав поет нещасний,

Тільки мав талан до віршів,

Не позичений, а власний.

На обличчі у поета

Не цвіла урода гожа,

Хоч не був він теж поганий, -

От собі - людина Божа!

Та була у нього пісня

І дзвінкою, і гучною,

Бо розходилась по світу

Стоголосою луною.

І не був поет самотнім:

До його малої хати

Раз у раз ходила молодь

Пісні-слова вислухати.

Теє слово всім давало

То розвагу, то пораду;

Слухачі співцю за теє

Ділом скрізь давали раду...

Як навесні шум зелений

Оживляв сумну діброву,

То щодня поет приходив

До діброви на розмову.

Тільки чує - гомін, гуки,

Десь мисливські сурми грають,

Чутно разом, як собачі

Й людські крики десь лунають.

Як на те ж, лежав поет наш

На самісінькій стежині.

„Гей! - кричить він, - обережно!

Віку збавите людині!”...

Попереду їхав лицар,

Та лихий такий, крий Боже!

„Бачте, - крикнув, - що за птиця!

Чи не встав би ти, небоже?”

„Не біда, - поет відмовив, -

Як ти й сам з дороги звернеш,

Бо як рими повтікають,

Ти мені їх не завернеш!..

В мене рими - соколята,

Як злетять до мене з неба,

То вони мені вполюють,

Вже кого мені там треба!”

„Та який ти з біса мудрий! -

Мовить лицар. - Ще ні разу

Я таких, як ти, не бачив.

Я тепер не маю часу,

А то ми б ще подивились,

Хто кого скорій вполює.

Хлопці! геть його з дороги!

Хай так дуже не мудрує!”

„От спасибі за послугу! -

Мовить наш поет. - Несіте.

Та візьміть листки з піснями,

Он в траві лежать, візьміте”.

„Він, напевне, божевільний! -

Крикнув лицар. - Ну, рушаймо!

Хай він знає нашу добрість -

Стороною обминаймо.

А ти тут зажди, небоже,

Хай-но їхатиму з гаю,

Я ще дам тобі гостинця,

А тепер часу не маю”...

Розтеклись ловці по гаю,

Полювали цілу днину,

Та коли б же вполювали

Хоч на сміх яку звірину!..

Геть одбившися від гурту,

Їде лицар в самотині.

Зирк! - поет лежить, як перше,

На самісінькій стежині.

„Ах, гостинця ти чекаєш! -

Мовив лицар і лапнувся

По кишенях. - Ой небоже,

Вдома гроші я забувся!”

Усміхнувсь поет на теє:

„Не турбуйсь за мене, пане,

Маю я багатства стільки,

Що його й на тебе стане!..

Бачиш ти - оця діброва,

Поле, небо, синє море -

То моє багатство-панство

І розкішне, і просторе.

При всьому сьому багатстві

Я щасливий завжди й вільний”.

Тут покликнув лицар: „Боже!

Чоловік сей божевільний!”

„Може буть, - поет відмовив, -

Певне, всі ми в Божій волі.

Та я справді маю щастя,

І з мене його доволі.

Так, я вільний, маю бистрі

Вільні думи-чарівниці,

Що для них нема на світі

Ні застави, ні границі.

Все, чого душа запрагне,

Я створю в одну хвилину,

В таємні світи надхмарні

Я на крилах думки лину.

Скрізь гуляю, скрізь буяю,

Мов той вітер дзвінкий в полі;

Сам я вільний і ніколи

Не зламав чужої волі!”

Засміявсь на теє лицар:

„Давню байку правиш, друже?

Я ж тобі скажу на теє:

Ти щасливий, та не дуже...

Я б віддав твоє багатство

І непевнії країни

За єдиний поцілунок

Від коханої дівчини...”

Щось поет хотів відмовить

На недбалу горду мову,

Та вже сонечко червоне

Заховалось за діброву.

Надійшла сільськая молодь,

Що з роботи поверталась,

І побачила поета,

З ним приязно привіталась.

Тут поет взяв мандоліну,

І на відповідь гуртові

Він заграв, і до музики

Промовляв пісні чудові.

Всі навколо нерухомі,

Зачаровані стояли,

А найбільше у дівчаток

Очі втіхою палали.

II

Літнім вечором пізненько

Сам поет сидів в хатині,

Так од ранку цілу днину

Він просидів в самотині...

Тільки чує - хтось під'їхав

На коні до його хати

І спинився, потім зброя

Почала чиясь бряжчати.

„Добрий вечір!” - „Добрий вечір”. -

Став тут лицар і - ні слова.

Щось ніяк не починалась

Тая пильная розмова.

„Де ж твоя, мій гостю, справа?” -

Далі вже поет озвався.

Лицар стиха одмовляє:

„Я, мій друже, закохався...

Закохався я і гину, -

Каже лицар, - вдень і вночі

Бачу я перед собою

Ясні оченьки дівочі”.

„Що ж? - поет на те говорить. -

То за ручку та й до шлюбу!”

„Ох! - зітхає лицар. - Візьме

Інший хтось дівчину любу!

Під балкон моєї донни

Кожен вечір я приходжу,

І в журбі тяжкій, в зітханнях

Цілу нічку я проводжу.

Може б, краще їй припали

До сподоби серенади?..”

Тут поет на те: „Запевне,

Треба пташечці принади!”

Довго й лицар слухав пісню,

Далі мовив на відході:

„Що за дивна сила слова!

Ворожбит якийсь, та й годі!”

1 Крилатий кінь - Пегас.

2 Мандоліна - струнний щипковий інструмент, різновид лютні.

„Голос маю, - каже лицар, -

Та не тямлю віршування...”

„Певна річ, - поет говорить, -

То не легке полювання,

А то б досі вже на лаври

Хто б схотів, то й був багатий,

Ні, - химерний, норовистий

Кінь поезії крилатий1!”

„Ти своїм віршем чудовим

Чарував усю громаду, -

Тільки ти один тепера

Можеш дать мені пораду!

За пораду все, що хочеш,

Дам тобі я в надгороду”.

„Ну, на се, - поет відмовив, -

Не надіюся я зроду.

Та мені для сього треба

Ймення й вроду панни знати”.

„Їй наймення Ізідора,

А вродлива!.. не сказати!..”

Більш поет вже не питався,

Сів, задумавсь на хвилину,

Записав щось на папері,

Зняв з кілочка мандоліну2.

І погнався лицар хутко

Через доли, через гори,

І спинився під віконцем

У своєї Ізідори.

Хутко в неї під віконцем

Мандоліна залунала,

Із потоку гуків чулих

Серенада виринала...

Отже, ледве серенада

Залунала у просторі,

Вийшла з хати Ізідора

Подивитися на зорі.

...Час летів, немов на крилах,

І, мов сон, життя минало.

Та незчувсь Бертольд, як лихо

Несподівано настало.

Забажалось королеві

Звоювать чужеє царство,

Розіслав він скрізь герольдів1

На війну скликать лицарство...

Подалося геть за море

Все одважнеє лицарство;

Там за морем десь лежало

Бусурменське господарство.

Та коли вже надто тяжко

Туга серце обгортала,

То співці співали пісню,

Пісня тугу розважала:

„Не журись, коли недоля

В край чужий тебе закине!

Рідний край у тебе в серці,

Поки спогад ще не гине”...

...І Бертольдові спочатку

Справді щастя панувало,

Довелося звоювати

Городів чужих чимало.

От вже він на стольне місто

Погляда одважним оком,

Але тут-то саме щастя

Обернулось іншим боком.

Чи то врешті у Бертольда

Притомилося лицарство,

Чи то владар бусурменський

Міцно так тримавсь за царство,

1 Герольд - вісник, глашатай, гонець, посланець.

А як стихли під балконом

Любі гуки мандоліни,

До Бертольда полетіла

Квітка з рожі від дівчини...

III

Тільки твердо так трималось

Місто гордеє, уперте,

Раз одбилось, потім вдруге,

Потім втретє, ще й вчетверте...

Місяць, другий вже ведеться

Тая прикрая облога.

Серед війська почалися

Нарікання і тривога.

Приступили до Бертольда

Вояки й гукають грізно:

„Гей, виводь ти нас ізвідси!

Геть веди, поки не пізно!..”

Далі кинулись до зброї...

Бог зна, чим би то скінчилось...

Але тут хтось крикнув: „Стійте!” -

Військо раптом зупинилось.

Вийшли тут наперед війська

Військові співці славутні,

Всі вони були при зброї,

А в руках тримали лютні.

З них один промовив: „Браття!

Часу маєте доволі,

Щоб Бертольда покарати,

Він же й так у вашій волі.

Ми б хотіли тут в сій справі

Кілька слів до вас сказати,

Та співцям співати личить,

Отже, ми почнем співати”.

Тут один із них тихенько

Струни срібнії торкає,

Усміхається лукаво

І такої починає:

„Був собі одважний лицар,

Нам його згадать до речі,

Він робив походи довгі -

Від порога та до печі.

Він своїм язиком довгим

Руйнував ворожі міста...

Чули ви його розповідь:

„Я один, а їх аж триста!”

Ну, та сей одважний лицар

Якось вибрався до бою.

І вернув живий, здоровий:

Талісман він мав з собою.

Я гадаю, талісман сей

Кожен з вас тут знать готовий,

Се буде речення мудре:

„Утікай, поки здоровий!”

„Утікай, поки здоровий!” -

Всі співці тут заспівали;

Вояки стояли тихо,

Очі в землю поспускали.

Раптом зброя заблищала,

І гукнуло військо хором:

„Ми готові йти до бою!

Краще смерть, ніж вічний сором!”

І метнулися у напад

Так запекло, так завзято,

Що не встигла й ніч настати,

Як було вже місто взято.

Місто взято, цар в полоні

Бусурменський1. Перемога!

От тепер уже одкрита

Всім у рідний край дорога.

Тут на радощах Бертольдо

Всіх співців казав зібрати

І, коли вони зібрались,

Привселюдно став казати:

В. Панфілов. Давня казка (1961)

1 Бусурменський - мусульманський; у переносному значенні: чужинський.

„Ви, співці славутні наші,

Ви, красо всього народу!

Ви нам честь відрятували,

Вам ми винні надгороду!”

Та співці відповідали:

„Ні, не нам, ласкавий пане,

Той, хто сих пісень навчив нас,

Надгороду хай дістане...

Він зостався, щоб піснями

Звеселять рідну країну,

Там він має розважати

Не одну сумну родину”...

„Тільки б дав нам Бог щасливо

Повернутися додому,

Срібла, золота насиплю

Я співцеві дорогому!..”

IV

Кажуть, весь поміст у пеклі

З добрих замірів зложився!

Для пекельного помосту

І Бертольдо потрудився...

Окрім того, що набрав він

На війні всього без ліку,

Ще король йому в подяку

Надгороду дав велику.

Сила статків та маєтків!

Вже Бертольдо граф заможний!

Він живе в свойому графстві,

Наче сам король вельможний.

Та околиця, де жив він,

Вся була йому віддана,

Люд увесь в тім краю мусив

Узнавать його за пана...

Що ж, напитки, та наїдки,

Та убрання прехороші,

Та забави, та турніри,

А на все ж то треба гроші!..

Почалися нескінченні

Мита1, панщина, податки,

Граф поставив по дорогах

Скрізь застави та рогатки2.

Трудно навіть розказати,

Що за лихо стало в краю, -

Люди мучились, як в пеклі,

Пан втішався, як у раю.

Пан гуляв у себе в замку, -

У ярмі стогнали люде,

І здавалось, що довіку

Все така неволя буде.

Розливався людський стогін

Всюди хвилею сумною,

І в серденьку у поета

Озивався він луною...

Ось одного разу чує

Граф лихі, тривожні вісті:

Донесла йому сторожа,

Що не все спокійно в місті;

Що співці по місту ходять

І піснями люд морочать,

Все про рівність і про волю

У піснях своїх торочать.

1 Мито - податок.

2 Застави та рогатки - пропускні пункти, на яких збирали мито.

Вже й по тюрмах їх саджають,

Та ніщо не помагає, -

Їх пісні ідуть по людях,

Всяк пісні ті переймає...

„В мужика землянка вогка,

В пана хата на помості;

Що ж, недарма люди кажуть,

Що в панів біліші кості!

У мужички руки чорні,

В пані рученька тендітна;

Що ж, недарма люди кажуть,

Що в панів і кров блакитна!

Мужики цікаві стали,

Чи ті кості білі всюди,

Чи блакитна кров поллється,

Як пробити пану груди?”

„Що се, що? - кричить Бертольдо.

Гей, ловіть співця, в'яжіте!

У тюрму його, в кайдани!

Та скоріш, скоріш біжіте!”

„Не турбуйся ти даремне,

Все одно, вельможний пане,

Вловиш нас сьогодні десять,

Завтра двадцять знов настане!

Нас таки чимале військо,

Маєм свого отамана,

Він у нас одважний лицар,

Врешті, він знайомий пана...”

„Маєм свого отамана! -

Ось де корінь цілій справі!

Ну, та я тепера хутко

Положу кінець забаві!”

Тут він двох щонайвірніших

Слуг до себе прикликає

І до нашого поета

У хатину посилає:

„Ви скажіть йому від мене,

Що я досі пам'ятаю,

Як пісні його втішали

Нас колись в чужому краю.

Я його талан співацький

Так високо поважаю,

Що співцем своїм придворним

Я зробить його бажаю.

Ви скажіть, що він у мене

Буде жити в шані, в славі,

Тільки, звісно, хай забуде

Різні вигадки лукаві”.

Слуги зараз подалися

До убогої оселі,

Принесли вони поету

Ті запросини веселі.

Усміхаючись, він слухав

Те запрошення знаднеє1,

А коли вони скінчили,

Так промовив їм на сеє:

„Ви скажіть, що я не хочу

Слави з рук його приймати,

Бо лихую тільки славу

Тії руки можуть дати.

Золотих не хочу лаврів, -

З ними щастя не здобуду.

Як я ними увінчаюсь,

То поетом вже не буду.

Не поет, у кого думки

Не літають вільно в світі,

А заплутались навіки

В золотії тонкі сіті.

Не поет, хто забуває

Про страшні народні рани,

Щоб собі на вільні руки

Золоті надіть кайдани!

Тож підіте і скажіте,

Що поки я буду жити,

Не подумаю довіку

Зброї чесної зложити!”

Аж скипів Бертольд, почувши

Гордовитую відмову,

До поета посилає

Посланців тих самих знову:

„Ви скажіть сьому зухвальцю

Що тепер настав день суду,

Що терпів його я довго,

Але більш терпіть не буду.

Коли він складання віршів

Бунтівничих не покине,

То в тюрму його закину,

Там він, клятий, і загине!”

Знову слуги подалися

До убогої хатини

І, підходячи, почули

Тихий бренькіт мандоліни.

У вікно зирнули слуги,

Бачать: зібрана громада,

Всі стоять навколо ліжка,

Мов якась таємна рада!

А поет усе то грає,

То щось пише на папері

Й роздає писання людям, -

Тут вступили слуги в двері.

Всі метнулись хутко з хати,

І поет один зостався,

Подививсь на слуг спокійно,

Гордовито привітався.

Всі Бертольдові погрози

Слухав мовчки, усміхався.

А коли скінчили слуги,

Так до них він обізвався:

„Ви скажіть свойому пану,

Що готовий я в дорогу,

Тільки хай велить прислати

Слуг ще двох вам на підмогу.

На запросини ласкаві

Я не можу встать з постелі,

Вам нести мене прийдеться

Аж до нової оселі.

Та й в темниці буду вільний, -

Маю думи-чарівниці,

Що для них нема на світі

Ні застави, ні границі.

1 Знаднеє - звабливе.

Софія Караффа-Корбут. Давня казка (1963)

І мого прудкого слова

Не затримає темниця,

Полетить воно по світі,

Наче тая вільна птиця.

З словом зіллються в темниці

Гіркий жаль і тяжка туга,

І тоді потрійна стане

І страшна його потуга1.

І поет від свого люду

Не почує слів догани

В день сумний, коли на нього

Накладатимуть кайдани!”

Так довіку у темниці

Довелось поету жити,

За тюремний спів він мусив

Головою наложити.

Та зосталися на світі

Молоді його нащадки,

Що взяли собі у спадок

Всі пісні його, всі гадки.

Здійнялось повстання в краю,

І Бертольда вбили люде,

Та й гадали, що в країні

Більш неволі вже не буде.

Та зостався по Бертольду

Молодий його нащадок,

І пиху його, й маєтки

Він забрав собі у спадок.

І тепер нащадки графські

Тюрми міцнії будують,

А поетові нащадки

Слово гостреє гартують.

Проти діла соромного

Виступає слово праве -

Ох, страшне оте змагання,

Хоч воно і не криваве!

А коли війна скінчиться

Того діла й того слова,

То скінчиться давня казка,

А настане правда нова.

1 Потуга (застаріле) - сила, міць.

Діалог із текстом

1. Чому поема Лесі Українки має назву „Давня казка”? Чи вдалою є назва? А як назвали би цю поему ви?

2. Розіграйте сцену першої зустрічі поета й рицаря в особах. Яким тоном має говорити Бертольдо, а яким поет? Чому?

3. З якої причини Бертольдо вирішив просити саме в поета допомогти привернути серце коханої? Що з цього вийшло?

4. Словесно змалюйте похід Бертольдо з військом на війну. Які пісні народного співця допомагали воїнам витримувати тягар похідного життя, а які їх присоромили й змусили стати відважнішими?

5. Скільки разів і як саме поет допомагав Бертольдо? Про що свідчить „забудькуватість” Бертольдо щоразу, коли рицар повинен був подякувати поетові? Коли саме Бертольдо згадав про заслуги народного співця й з якої причини вирішив щедро віддячити йому за все одразу?

6. Чи щирою була ця спроба віддяки? Чому поет відмовився від усього, що йому пропонував пан?

7. Прочитайте вголос рядки поеми, у яких ідеться про високу гідність митця, що відмовляється від панських подачок. Чи схвалюєте ви цей учинок співця й чому саме? Відповідаючи, використайте ілюстрацію Софії Караффи-Корбут. Які риси митця підкреслила художниця?

8. Поясніть смисл вислову „бути придворним співцем” у прямому й переносному значенні. З якої причини становище придворного поета принизливе й ганебне?

9. Якими словами у творі пояснено причини перетворення „доброго пана” на безсоромного визискувача власних селян? Як ви вважаєте, чи слід було очікувати від Бертольдо саме таких змін у ставленні до підлеглих? Чому?

10. Уважно проаналізуйте пісню, яка підняла народ на боротьбу. Чому поет у найтяжчий час був разом із народом і не піддався на жодні спроби підкупу Бертольдо?

11. Чому у творі наголошено, що „давня казка” триває й досі? Що саме мала на увазі Леся Українка?

Яким постає народний співець на початку твору? Чи симпатизує своєму героєві Леся Українка? Яка авторська позиція в цьому ставленні прослідковується? Яким зобразив поета В. Панфілов (див. с. 77)? Який епізод поеми проілюстрував?

13. Уважно й виразно прочитайте уривок поеми від слів „Ви скажіть, що я не хочу...” до „...зброї чесної зложити”. Які висновки поета вам найбільше сподобалися?

14 Чим повчальна поема „Давня казка” для поетів усіх епох? Напишіть про це невеликий твір-роздум.

15. Яке римування використано в „Давній казці”: перехресне, кільцеве, суміжне (паралельне)?

16. Чи є в поемі Лесі Українки передмова й післямова (пролог і епілог)? Якими саме строфами у творі вони виражені? Пригадайте, якими словами розпочинаються фольклорні казки. Чи можна вважати, що передмовою в поемі „Давня казка” стає зачин, характерний і для народних казок? Чому ви так вважаєте?

17. Знайдіть і зачитайте уривки, які можна вважати зав'язкою та кульмінацією поеми. Чому розв'язка твору трагічна і для поета, і для рицаря?

Ліро-епічна поема - віршований твір великого обсягу, який має переважно одну сюжетну лінію, невелику кількість героїв і розкриває якусь одну проблему. Поема може мати передмову (вступ (пролог) або своєрідний зачин), а також післямову (епілог). У поемі Лесі Українки зачин наближає літературний твір до фольклорного жанру казки, для якої характерні подібні заохочення слухачів (читачів) до цікавої розповіді. Епілогом у поемі виявляється заключна частина твору, в якій наголошується на тому, що протистояння між оборонцями народу (поетами) та його визискувачами (можновладцями) - вічне. Для кращого сприйняття твору, особливо якщо події в літературному тексті відбуваються в різних місцях, автор може поділити поему на окремі розділи, як це й зробила Леся Українка.

Діалоги текстів

1. Зіставте й порівняйте ставлення безіменного співця „Давньої казки” до свого таланту та роздуми над власною творчістю ліричного героя вірша Т. Шевченка „Думи мої, думи мої...”, а також світогляд ліричного героя поезії Т. Шевченка „Минають дні, минають ночі”. У чому полягає подібність їхнього морально-етичного життєвого вибору?

2. Знайдіть у мережі Інтернет фото мандоліни та лютні й інформацію про ці музичні інструменти. Чим вони відрізнялися? У яких країнах були популярними?

3. Знайдіть у бібліотеці або мережі Інтернет вірш Лесі Українки „Слово, чому ти не твердая криця”. З якими рядками поеми „Давня казка” співзвучна головна думка цієї поезії? Чому ви так вважаєте?

4. Пригадайте зі шкільного курсу зарубіжної літератури, чи поети інших націй також порушували у своїх творах проблему служіння митця народові. Якщо так, наведіть приклади. Якщо ні, висловіть своє припущення, чому.