Українська література 8 клас - Слоньовська О. В. - Літера ЛТД 2016 рік

ДОРОГОЮ ЦІНОЮ - Михайло КОЦЮБИНСЬКИЙ (1864-1913) - З УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ

Повість

(Скорочено)

Діялось се в тридцятих роках минулого століття. Українське поспільство 1, поборене у класовій боротьбі, з ярмом панщизняної неволі на шиї, тягло свою долю з глухим ремством 2. То не віл був у ярмі, звичайний господарський віл, якого паша й спочинок могли зробити щасливим: ярмо було накладене на шию дикому турові, загнаному, знесиленому, але овіяному ще степовим вітром, із не втраченим іще смаком волі, широких просторів. Він йшов у ярмі, скорившись силі, хоч часом із гніву очі йому наливались кров'ю, і тоді він хвицав ногами і наставляв роги...

Вільний дух народу ще тлів під попелом неволі. Старше покоління, свідок іншого життя, показувало ще на долонях мозолі від шаблі, піднятої в оборону народних і людських прав. Пісня волі чаруючим акордом лунала в серцях молоді, поривала її туди, де ще не чуть кайданів, скованих на людей людьми. На широкі бессарабські степи, вільні, без пана й панщини, рвалась гаряча уява й тягла за собою сотки й тисячі...

Хлоп протестував, хлоп тікав на вільні землі, рятуючись, як міг, од панщини, лишаючи на рідній землі все дороге, все миле його серцю. Але й там, далеко від рідних осель, настигала його панська рука. На вільних землях зорганізовані були на втікачів лови, справжні облави, як на вовка або ведмедя. По всій Бессарабії ганяли дозорці, вистежуючи скрізь по ровах, стогах сіна, комишах болотяних річок збіджених, змордованих людей...

Голову втікача оцінено. За кожного спійманого прибережні козаки 3 діставали плату. Лиха доля чекала втікача: його оддавано в некрути 4, засилано на Сибір, катовано канчуками 5, тавровано 6, мов худобу, або з оголеною напівголовою одсилано в кайданах назад до пана, знов у неволю, на панщину... А проте, мов талії води під теплим подихом весни, річкою текло вкраїнське селянство туди, де хоч дорогою ціною можна здобути бажану волю, а ні - то полягти кістками на вічний спочинок...

1 Поспільство - народні маси.

2 Ремство (архаїчне) - невдоволення.

3 Козаки - тут: російські прикордонники, а не запорожці.

4 Некрути - рекрути, солдати, яких брали на військову службу за наймом або повинністю.

5 Канчук (архаїчне) - нагайка з переплетених ремінців, інколи із залізними кульками для ще болючіших ударів.

6 Тавровано - помічено тавром, міткою, знаком, який робили на шкірі з допомогою розпеченого заліза.

7 Осоружний - огидний, немилий серцю, поганий.

Кадр із фільму за мотивами повісті „Дорогою ціною” (Кіностудія імені О. Довженка, 1957)

І

- То ти, Остапе?

- Я, Соломіє...

- Тікаєш... покидаєш мене... І отеє я лишуся сама з тим осоружним 7 чоловіком.. Ні, тікай, тікай, Остапе... Коли б ти знав, що робиться у горницях: пан біга по хаті, мов скажений. „Бунтар, - кричить, - гайдамака! Він мені людей баламутить!..” Покликав осавулу 1 „Веди мені зараз Остапа Мандрику... З живого шкуру здеру, чисто оббілую... Я ж йому пригадаю, гайдамаці, Кодню... В некрути, - каже, - оддам...”

- Злість бере на наших людей: застромив віл шию в ярмо, та й байдуже йому, тягне, хоч ти що... Ех, піду, де воля, де інші люди... Бувай здорова, Соломіє...

Остап перекинув через тин, за яким стояла Соломія, сакви і сп'явся на тин. На нічному зоряному небі виткнулась ставна парубоча постать...

- Ти ж кудою подасися, Остапе?

- Та мені аби на Чорний шлях, а там уже якось воно буде... там напутять уже...

- Я тебе духом перехоплю човном на той бік, а там чагарником, полем - та й вийдеш на шлях. Так безпечніше буде.

Соломія підійшла до ставка, скочила в човен і почала шарити на днищі.

- Капосний дід, одніс весло у катрагу 2... Ну, та дарма - обійдемось.

Остап сів у човен, і Соломія одіпхнулась од берега. Човен плавко загойдався на волі, а далі тихо й рівно посунув по воді над зорями, що тремтіли на дні блакитної безодні. Соломія з тихим смутком дивилась на Остапа й чула, як по її виду котилась сльоза за сльозою... Човен стукнувсь об берег. Остап підняв свої сакви і поцілувався з Соломією.

- Бувай здорова... Гляди ж, не забувай мого дідуся... Перекажи, хай вони не журяться. Вже я якось дам собі раду...

- Ну, хай тебе боронить і хова од лихого Мати Божа... Прощавай!..

Остап йшов навпростець, минаючи вузькі, криві стежки, протоптані товаром й пастухами. Тут, у товаристві однолітків-пастушків, заводив він безконечні грища. Тут він пас панську худобу. Та й хіба він сам за весь свій двадцятилітній вік не був лишень панською худобою? Хіба його батько, мати, Соломія, навіть дідусь його, що ходив у Січ, а потім різав панів в Умані, - хіба ж вони не стали такою худобою?.. Коли б вони не були панським товаром, то не міг би пан розлучити його з Соломією та силою оддати її за свого хурмана, не міг би сивого дідуся катувати на стайні нагаями... не похвалявся б оббілувати Остапа за сміливе слово.

- Оббілуєш... - злорадно осміхнувся Остап до себе. - Шукай вітра в полі...

Уявляється йому Дунай, широкий-широкий. За Дунаєм - Січ. Басують під козацтвом коні, мов змії ті, повигинали шиї... Козацтво - як мак... Жупан червоний, вус чорний, довгий, при боці шаблюка. Попереду - Остап. Кінь під ним гарячий, вороний, той, що у пана лишився на стайні; одіж із щирого срібла-злота, шабля довжезна. Він оповіда козакам, за віщо пан хотів його оббілувати, яка повелась тепер у них неволя в Уманщині, що треба піти і визволити народ із неволі... Козаки вклоняються йому, пускають із копита коні, кидаються у Дунай, перепливають його, а далі мчаться - Остап попереду - через луки й поля до них у село, в Уманщину... Чи бачиш, Соломіє?..

1 Осавула (архаїчне) - прикажчик у панському маєтку.

2 Катрага (архаїчне) - курінь, інколи - повітка.

Світало. На блідому небі ясно горіла зірниця. Колосисте море синіло під росою в тьмяному світлі. Од свіжого подиху ранку злегка тремтіли жита, з рум'яного сходу линуло світло і м'якими хвилями розпливалось поміж небом і землею. Над полем, у високості, співали вже жайворонки. Остап вийшов на шлях і озирнувся. На шляху було небезпечно. Остап зміркував, що пан, дізнавшись, міг послати за ним навздогін. Краще було звернути з дороги в який ярок чи видолинок. Але тільки Остап звернув із дороги, як йому причулося, щось немов гукає. Він озирнувся: прискорюючи ходу, подорожній махав на нього рукою, бажаючи, очевидячки, спинити його... Був то молодий, безвусий парубок, міцно збудований, у високій сивій кучмі1, короткій чугаїнці2 і з довгим ціпком. Коли той наблизився і привітався до нього, Остап із несподіванки скрикнув:

- Соломіє!.. Чи ти здуріла?

- Може, й здуріла... - сміялася Соломія...

- Чисто парубок... Куди ти й по що?

- За Дунай, у Січ із тобою... Приймаєш товариша чи не приймаєш?

- Чи ти знавісніла, молодице, чи тебе нині жарт узявся?..

- Які там жарти... Скоро ти пішов, я як стала на човні, так і задубіла. Далі прокинулась і чую, що все мені гидке: і чоловік, і панщина, й життя моє безщасне...

- А що ж я робитиму з тобою у Січі, гей!..

Оце сказав! Звісно, вона не піде до Січі у братчики. Та й навіщо, коли навкруги Січі скрізь слободи, а в тих слободах живуть наші люди з жінками, з дітьми.. Ну, хай же він не супиться, мов сич на гіллі, й веселіше гляне на свою Соломію, що задля нього вбралась у штани та ладна мандрувати хоч на край світу... Остап осміхнувся. Він радий був Соломії, лише несподіванка збила його з пантелику.

- А щоб же тебе муха вбрикнула, що ти вигадала!.. - повеселішав Остап.

Остап із Соломією звернули з шляху на поле і незабаром знайшли те, чого їм було треба. Спільний сніданок і можливість перекинутись щирим словом із близькою людиною до решти помирили Остапа з несподіваним випадком; його заспокоїли Соломіїні доводи, і обидва товариші поснули сном молодості.

Сонце було низько, так у два чоловіки від землі, коли Остап прокинувся. Він хотів збудити Соломію, але лиш глянув на неї, як схопився за боки від реготу.

- Ха-ха-ха!.. От козак-розкозак! - реготався Остап. - Ха-ха-ха!

1 Кучма - овеча шапка.

2 Чугаїнка (архаїчне) - свитка.

Той регіт розбудив Соломію. Вона схопилась і, протираючи очі, здивовано зиркала на Остапа.

- Продери, продери очі... Ха-ха-ха!.. Голова молодицина, а ноги парубочі...

Вони реготались, мов діти: вона - тонко і дзвінко, як молода дівчина, він -

грубше, передчасним баском двадцятилітнього парубка.

- Що ж воно буде? - спитав перегодом Остап. - Таж як хто підгледить твій очіпок1, не мине нас халепа.

- А ось що буде! - рішуче промовила Соломія. Чорні буйні коси впали їй на плечі й вкрили їх нижче пояса. - На, ріж...

- Що ти кажеш? - жахнувся Остап.

- Ріж, кажу...

- І тобі не жаль, Соломіє?

- Ані крихти... Ріж!..

- Та в мене й ножиць чортма.

- Ріж ножем!..

Однак Соломія дурила себе, запевняючи, що їй не жаль кіс. Як тільки ніж шурнув по волоссю і до ніг Соломіїних упало перше пасмо кіс, вона почула якийсь біль у грудях, щось стисло за серце, і на очі набігли сльози...

II

Була темна, осіння ніч. Густа мряка чорним запиналом єднала з небом спалену сонцем полонину. У долині, на виднокрузі, сіріло щось широкою смугою і розпливалось у пітьмі. То був Дунай. Ще густіший морок виповняв глибокі чорториї, що збігали в долину по схилу прибережного узгір'я. В одній з таких яруг, глибоких та покручених по всіх напрямках весняними водами, на самому дні ворушились люди. Два дні і дві ночі сиділи вони тут, у вогкості й пітьмі, ховаючись від козачих пікетів2, розкиданих по лівому березі Дунаю. Якраз сьогодні, з опівночі, мусили вони прокрастися у комиші і чекати перевожчиків із-за Дунаю.

- Гаси вогонь! - обізвався хтось пошепки. - Крий Боже, ще помітять...

Тим часом кінський тупіт завмирав удалині і врешті зовсім затих. Усі мовчали.

- Іване, - перервав хтось врешті тишу, - розкажи-но, як тебе жінка била та як ти од неї забіг аж сюди...

- Отеє вигадав! Щоб жінка та чоловіка била!.. Зроду такого не було... хе-хе-хе,.. - непевно якось сміявся Іван, немов хотів підбадьорити себе.

Іван пристав до Остапа десь у дорозі. Вони були з одного повіту, навіть села їх були близько. Іван охоче оповідав про своє життя домашнє; з оповідання того можна було зрозуміти, що втік він не так од панщини, як від лютої жінки, яка мала занадто великі кулаки для малого на зріст Івана. Та хоч сите тіло Іванове спочило трохи від жінчиних кулаків, душа його шукала знайомих вражень покори. Він прив'язався до Соломії, що огрядною постаттю нагадувала йому жінку, і за кождим її словом ладен був скочити хоч у пекло...

1 Очіпок (архаїчне) - старовинний жіночий убір заміжньої жінки у вигляді шапочки з поздовжнім розрізом ззаду, який зашнуровують, стягуючи й закріплюючи волосся.

2 Козачий пікет - російський прикордонний сторожовий загін.

- Чи не час нам у дорогу? - поспитала Соломія.

Очевидячки, се питання усіх цікавило, бо по проваллі пройшов шепіт: пора, пора... І почалося збирання.

Рушили... Йшли недовго. Дід-провідник зупинився, наказав усім залазити в комиші, скласти свої клунки й бути напоготові, а сам десь зник... Ураз - що се? Сон сниться чи чудо діється? Далеко за річкою блиснуло щось, немов із неба вогонь упав на землю і спалахнув. Три вогні горіли, як свічки в церкві, і не можна було розібрати, чи воно на землі, чи на небі діється. Та не встигли вони спам'ятатися, як вогні згасли і одночасно, десь недалеко, жалібно завив голодний вовк.

- А що, вовк добре заскиглив? - шепнув дідок на вухо Іванові і засміявся.

- А щоб же вас ведмідь загриз... борони Боже! - здивувався той.

Незважаючи на дідову обіцянку, перевіз не прибував. Місце було небезпечне - тут раз у раз вешталась кордонна сторожа і кожної хвилини могла заскочити. Коли се на самому березі щось плюснуло. Два човни м'яко шурхнули по прибережному піску, і тихий голос поспитав:

- Ви всі тут?

На березі зробився заколот. Всі товпились коло човнів, кожний хотів скоріш зайняти місце, примостити свої клунки. Дідові Овсієві нелегко давалося зробити лад і спокій. Котигорошок одним із перших скочив у човен і завзято намагався втягти за собою якийсь Соломіїн клунок.

- Соломіє... Остапе... сюди... до мене! - кликав він пошепки, і сопів, і кректав, і крутив головою, вовтузячись із непокірливим клунком.

Раптом зовсім зблизька форкнула коняка. Усі оторопіли. У ту ж хвилину кінська голова наткнулась на купку людей. Якийсь здоровенний москаль ухопив Соломію впоперек і поволік, але Остап насів на нього ззаду і визволив Соломію.

А човни тим часом тікали. Вода кипіла під веслами, човни тремтіли й скакали на воді, як живі.

Що далі було - ні Остап, ні Соломія не могли добре пригадати. Вони лиш пам'ятали, що бігли на одчай, через комиші, через воду, в безпросвітній темряві, з почуттям звірини, за якою женуть собаки. Врешті щось перепинило їм дорогу, і вони попадали. Вони ледве вилізли з глибокого провалля і опинилися на спаленій сонцем сірій полонині. З дороги видно було, як вився у низині кривульками глибокий та каламутний Прут, а за ним, скілько око сягало, руділи стиглим комишем плавні і хвилювались, як нива. Край неба щось курилося, дим низько слався над очеретами. Інколи над берегом Пруту проскакував вершник і зникав за крутим поворотом річки. За Прутом була Туреччина1...

1 Мається на увазі: молдавська територія, яку окупували турки.

Остап із Соломією потиху спустили пліт на річку. Він хлюпнув і глибоко осів у воду. Коли Соломія примостилася на плоті, Остап одіпхнув од берега і тоді скочив. Пліт захитався і пропустив воду. Прудка течія крутнула ним і понесла вниз. Остап опиравсь бистрині з усієї сили, але його кіл мало що помагав: пліт несло серединою річки. Якийсь час плили вони в тумані, одірвані од землі й безпомічні. На превелику силу вдалося врешті наблизитись до берега. Соломія вхопила за гіллячки, Остап придержав пліт - і обоє вискочили на берег, втомлені й мокрі. Вода зараз підхопила пліт і понесла вниз укупі з харчами, забутими на плоту. Та се дурниця: вони були за кордоном.

Дивне почуття обхопило Остапові груди: замість радості сильне обурення стрепенуло його істоту. В один мент відчув він усі кривди й знущання, які зазнав у покинутому краї, і, твердо упираючись ногами в нову, не панщизняну землю, він затис кулак і погрозив на той бік річки.

- Бодай ти запалася, триклята країно, з твоїми порядками!.. - закляв він.

Одночасно на тому березі почулася кінська ступа.

- Хто там?.. - кинув у пітьму кордонний козак і, не дочекавшись одповіді, бахнув наосліп із рушниці.

- Ой! - скрикнув Остап, ухопившись за груди і захитався.

- Нічаво-о!.. Коли не влучив, тікай собі з Богом! - добродушно промовив козак і ступою подався далі...

Діалог із текстом

1. З якою метою автор точно вказує час, коли відбуваються події у творі?

2. Чому найжорстокіші каральні заходи царського уряду не могли зупинити потік утікачів з України? Як про це сказано в тексті?

3. Про що вели розмову Остап-утікач та Соломія?

4. Чому Соломія вирішила перевезти Остапа човном?

5. Про що думав Остап, добираючись навпростець до Чорного шляху?

6. Чому парубок-утікач спочатку не зрадів появі ще одного подорожнього? Чого остерігався Остап?

7. Де і як провели перший день Остап і Соломія? Чому вдень їм подорожувати було небезпечно?

8. Що сталося під час переправи через Дунай?

9. Як ви розцінюєте той факт, що Остап і Соломія не полишили думки перебратися на турецький берег? Як саме вони вирішили втілити задум у життя? Чи було це безпечною затією? Чому?

10. З якими тваринами і чому саме з ними порівнює М. Коцюбинський закріпачений український народ?

11. Яку мрію виношував Остап-утікач? Як ви вважаєте, чи міг він стати справжнім запорожцем? Чому ваші висновки саме такі?

12.У якому образі в досвітніх сутінках перед Мандрикою постала Соломія? Як вона пояснила Остапові своє рішення тікати з рідного краю разом із ним?

13. Доведіть, що навіть невимовно страждаючи через втрату волосся (обстригання коси в ті часи вважалося ганьбою для її власниці, й подібний засіб приниження громада використовувала дуже рідко, здебільшого як кару для гулящої жінки), Соломія виявила себе як сильна духом людина, передбачлива і кмітлива.

14. Якою є авторська позиція щодо втікачів із панської неволі на початку твору і в момент очікування перевозу через Дунай?

15. Як урятувалися від погоні прикордонників Остап і Соломія?

16. Який вихід для досягнення мети своєї втечі знайшли Остап і Соломія? Про що свідчили їхні дії?

17. За допомогою яких художніх засобів М. Коцюбинському вдалося передати високу напругу очікування гуртом утікачів перевозу на турецький берег?

18. Пригадайте з історії, хто з російських царів запровадив в Україні кріпосне право? Коли це сталося?

19. Які трагічні для Україні події передували запровадженню кріпацтва?

20. Знайдіть у мережі Інтернет інформацію про плавні 1 Дніпра й Дунаю, їхній рослинний і тваринний світ, а також територіальні розміри цих заплав у ХІХ столітті.

III

- Що тобі? - прискочила Соломія до Остапа.

- Ой, - тихо стогнав Остап, - поцілив мене отут, під серце...

Соломія немов не розуміла того, що сталося. Вона торсала Остапа за одежу, тягла його з собою і з жахом повторяла:

- Тікаймо... тікаймо... він іще стрілятиме, він уб'є тебе...

Вона вскочила у комиші і бігла прудко, наскільки позволяв се Остап та густий очерет. Тряский ґрунт плавнів вгинався під нею, як на пружинах. Ноги грузли часом по коліно в цмоковині2, цупкий комиш ламався, тріщав та бив її по лиці, плутався під ногами, а вона бігла усе вперед, пойнята жахом, нічого не помічаючи, бажаючи тільки забігти якомога далі, укритися від наглої смерті. Остап несвідомо піддававсь їй. Він біг за нею, хоч із кожним віддихом і рухом кололо його в грудях і нападали часом млості, а з-під руки, якою він затуляв рану, стікало щось тепле й мокре... Врешті він почув, що мліє.

- Стій... не можу... - шепнув він, опускаючись додолу...

Остап знемігся і зовсім розхорівся: його палила гарячка. Соломія поклала його край озерця і задумалась. Адже вони могли пропасти отут без людської помочі, без харчів, посуваючись так поволі! Голод уже ссав під грудьми. Видно, вони заблудились і тепер плутаються у плавнях - і хто зна, як довго ще можуть блукати у сій глушині. Чи не краще б лишити тут Остапа, - вона ж йому однаково нічим не годна запомогти, - та самій метнутись й пошукати виходу?

- Примости мене коло озерця, аби я міг воду дістати, а сама йди розглянь... - згоджувався Остап.

Соломія нагнула комиш і зробила хворому ложе.

- Отак добре буде...

1 Плавні - заболочені, порослі вологолюбними рослинами низькі береги і заплави річок, які затоплюються під час повеней.

2 Цмоковина (діалектне) - трясовина.

Соломія озирнулась і стала міркувати... Вона піде проти вітру... здається, управо більш гнеться куня 1... Вона нічого не казатиме Остапові, бо він почне сперечатися, дратуватися... Йшла і старалася нагадати собі плавні, як бачила їх згори, до переправи. Управо - горіло... так, управо горіло, і туди гнав вітер вогонь; у ліву руку ви- днілись гори й верби. Значить, треба йти туди, проти вітру... Часом їй доводилось продиратися через таку гущину, що вона ледве пролазила поміж жовтими стінами... По сих непролазних пущах, певно, ніколи не ступала людська нога. Тут було безліч таємних закутків, скрізь стрічались барлоги диких звірів, вислані кунею та сухим мохом. Соломія йшла, як на дні моря, а вгорі, над її головою, шуміла куня, немов котила кудись руді й каламутні хвилі. Соломія міркувала, що коли брати у ліву руку, плавні мусять швидко скінчитися, бо в той бік вони простягались недалеко. Раптом Соломія зупинилась і мало не зомліла од страшної думки: вона може не знайти Остапа, бо нічим не значила своєї дороги. Треба було ламати комиш абощо. Треба зараз вертатися, поки вона недалеко одійшла й не забула дороги.

Спочатку все йшло добре, вона знаходила свої сліди і по них верталась. Та скоро сліди щезли. Соломії здалося, що вона дуже одхилилась уліворуч. Вона взяла трохи у праву руку і несподівано наскочила на чимале довгасте озерце. Тут вона не була, се вона твердо пам'ятала. Соломія глянула вгору. Куня гойдалась то в той, то в інший бік. Пройшовши зо двоє гонів2, Соломія запевнилася, що йшла проти вітру. Невже вертатись назад? Вона зупинилася. Очевидячки, вона збилася з дороги, заблудилася. Що робити? Соломія подумала, що вона мусить бути недалеко од Остапа, що він почує її, і крикнула:

- Остапе-е!.. Оста-апе-е!..

Голос її прогучав глухо, стіна ворожого очерету не пустила його далеко, забрала в себе, ковтнула. Соломія ще раз гукнула - те ж саме. Серце в Соломії упало, руки звисли безвладно. Та ненадовго. Новий приплив енергії, шалена відвага пойняли її волю, і вона кинулась уперед, розхиляючи й ламаючи очерет зі сліпою завзятістю зраненого оленя. Вона знайде людей, оддасть їм усі свої гроші, що висять зашиті в торбинці на шиї, і з ними обшукає плавні та знайде Остапа.

Однак краю плавням не було. Надвечір їй почувся дим, і вона зраділа - значить, близько люди. Та чим далі вона йшла і чим більше смеркалось, тим більше дим ставав помітним. Птахи сильніше непокоїлись. В повітрі стало тепліше. Те тепло йшло ззаду і з боків, немов од печі. Що се таке робиться навкруги? Обернувшись назад і глянувши на небо, вона побачила червоні хмари - і зразу стали зрозумілими їй і той дим, і тепло, і неспокій птахів, і тікання звірів. Плавні горіли, вогняні гори наступали на них, несли усьому смерть. Несказанний жах обняв Соломію. З криком „Ох, Боже мій!” вона шарпнулась із останніх сил і наосліп кинулась в очерети слідком за гадюками, звіриною й усім живим, що, рятуючись од наглої смерті, мчало в перестраху перед наступаючими бурунами вогняного моря...

1 Куня (діалектне) - волоть очерету, верхівки цієї рослини із зібраним у вінички насінням.

2 Гони (архаїчне) - українська старовинна народна міра довжини; від 60 до 120 сажнів.

Кадр із фільму за мотивами повісті „Дорогою ціною” (Кіностудія імені О. Довженка, 1957)

* * *

По відході Соломії Остап почув себе одрізаним од світу. Гарячка палила його всередині, він щохвилини мочив руку в воді та охолоджував чоло, очі, голову...

Надвечір Остап почав турбуватися: де ділася Соломія, що її нема досі? А може, вона його покинула?.. „Соломіє... Соломіє...” - стогнав хворий, та стогін його заглушався шумом плавнів. Удосвіта Остап почув, що коло нього жива істота.

- Ти, Соломіє? - поспитав він і одкрив очі.

„Чи вона жартує, що перекинулась собакою?” - подумав він і трохи опритомнів. Проти нього стояв не пес, а вовк. Великий, сірий, з голодними очима. Він насторошив вуха й простяг до Остапа морду, міркуючи, безпечно йому нападати, чи ні. Остап лежав безборонний і дививсь на вовка. Він добре бачив трохи кривий, глибокий і заслинений рот вовка, закрутки шерсті на його грудях й міцні замочені лаби 1 Звір трошки присунувся до Остапа. Остап зачерпнув пригоршнею води і бризнув на вовка. Бризки долетіли до його морди. Вовк вискалив зуби і осів на задні лаби, але не одходив. Остап знов покропив його водою. Вовк клацнув зубами і блимнув очима. Посидівши трохи й не зводячи очей з Остапа, він раптом витяг шию, подався наперед і так жалібно завив, що Остапові аж мороз пішов поза шкіру. Він кілька раз сердито клацнув зубами, крутнувсь і щез у комишах.

По сих одвідинах Остап почав думати про смерть. Йому тільки хотілось перед смертю побачити Соломію. Десь заблудилась у плавнях або вовки роздерли її. І Остапові стало жалко Соломії. Вона така добра, так кохала його, вона пішла за ним у далеку дорогу, не пожалувала кіс своїх задля нього; вона доглядала його, як рідна мати, була вірна, як товариш... Гаряча хвиля б'є до серця, в голові прояснюється. Він не хоче вмирати. Він хоче жити. Світ такий красний... Остап іще молодий, він не жив іще, не зазнав усього... Йому ще хочеться глянути на сонце, побачити світ Божий, людей, обняти Соломію... Він іще живий, він не лежатиме тут колодою, не ждатиме, аж прийде смерть...

Остап зсувається зі свого ложа і повзе.

IV

Край битого шляху, яким селяни наддунайських сіл їздять у Галац 2, заховався серед купи верб та поміж очеретами циганський виселок. Він складався всього- на-всього з трьох хаток, зліплених із глини, як ластівчані гнізда. Під вікном, у благаючій позі, стояла перед циганкою якась страшна жінка, бліда, простоволоса, в подертій заболоченій одежі, і намагалася щось вимовити. Її вуста ворушилися, та голос не добувався. Се її мучило, і вона говорила очима - червоними, наляканими, страшними. Врешті їй удалось прохрипіти:

- Люди... добрі... рятуйте... рятуйте!.. Остап лежить там, недалеко... ходім...

1 Лаби (діалектне) - лапи.

2 Галац - портове місто на території тодішньої Туреччини, а тепер - Румунії.

Цигани нічого не розуміли.

- Содеш душа?1 - питав старий циган.

Соломія, одначе, не слухала його - вона зверталась до Раду, хапала за плащ циганку, благала старого. Вона стогнала і тягла їх за собою... Цигани ледве встигали за нею. Перейшовши дорогу, вона подалася вздовж плавнів.

- Кай жа? 2 - тривожно кричав Раду на Соломію.

Але вона не одповідала та все бігла наперед. Врешті зупинилась, нагнулась до землі і промовила:

- Остапе!..

Лежав якийсь чоловік. Старий циган викресав вогню, запалив очеретину і наблизив її до Остапового обличчя. Очі в Остапа були заплющені, а на білому виду виразно зачорніли молоді уса й густі брови.

- Люди добрі, - благала Соломія, стоячи на колінах, - змилуйтеся, прийміть нас до хати... Я вам оддячу, я вам одроблю... Візьміть усе, що маю... все... та не кидайте нас... Ось нате...

З сими словами Соломія зірвала з шиї торбинку і висипала з неї на руку старому циганові кілька срібних монет. Старий побрязкав грошима на долоні, підкинув їх і сховав у кишеню.

- Мішто!.. 3 - сказав він коротко...

Лишаючись у хаті сама, поки жінки їздили по жебрах, а мужчини хропли під стінами на лавах або щезали кудись, Соломія ставила біля Остапа холодну воду і бралась до роботи. Вона підмазувала чорні, задимлені стіни хатчини, що нагадували дику печеру, мела долівку, стирала пил із Гіциної скрипки, мила стіл і навіть занехаяні шибки, крізь які видко було море рудого комишу та білу, блукаючу коло хати козу. Соломія усе старалася оддячити циганам за рятунок і захист; однак те, що вона робила, не вдовольняло старого цигана - вона се помічала з його лихих поглядів, із його бурчання.

- Соломіє!..

- Чого, Остапе? - кидала вона роботу.

- Сядь коло мене...

За два тижні він уже зводився з лави, доволікався до вікна і сумно поводив очима по хвилі рудих, аж червоних, комишів. Вона радилась із ним: чи не піти їй разом із циганками по селах, може, хто найме на поденне. А то стрінуться де свої люди, напутять, поможуть, не те що чужі.

1Содеш душа? (циганське) - Що кажеш?

2 Кай жа? (циганське) - Куди йдеш?

3 Мішто! (циганське) - Добре!

- Що ж, іди, - згодився Остап, - може, й мені що напитаєш, як очуняю...

Циганки, певно, доміркувалися, чого вона пішла за ними, бо в першому ж таки

селі вони одвели її до заможного болгарина, який найняв Соломію перемивати вовну. З того дня Соломія приносила з собою трохи грошей та купувала Остапові кращу страву. Однак старий Гіца розібрав, де раки зимують. Помітивши, що Соломія приносить гроші, він якось приступив до неї, простяг руку, і крикнув:

- Давай гроші! Чи я дурно тебе годуватиму?..

З кожним днем життя в циганській хатці робилось тяжчим та тяжчим... Раз якось Остапові не спалося. Він відхилив надвірні двері, щоб дихнути свіжим повітрям, і побачив, як Раду пригнав чиїсь коні, спутав їх і відвів у комиші.

„Еге, - подумав Остап, - ось воно що!..”

І чим більш Остап придивлявся, тим більше помічав і все більше запевнявся, що попав у злодійське гніздо. Плавні були добрим місцем до схованки краденого.

- Треба тікати звідси! - говорив Остап Соломії.

* * *

Несподівано трапилась пригода, що сколошкала усе циганське кодло. Якось перед світом Раду уніс у хату побитого, скривавленого Гіцу... На другий день, коло полудня, набігли на циганську хатину турецькі жовніри1, зробили трус, познаходили в плавнях якесь манаття і пов'язали всіх, хто був у хаті, навіть слабого Гіцу. Надаремне Остап запевняв, що він чужий тут, оповідав, як він опинився у плавнях, його не слухали, як не слухали лементу жінок, прокльонів Раду. Поклали Гіцу на візок, запряжений облізлою шкапиною, підперли двері кілком і, лаючись, погнали бранців по дорозі в Галац. Серед плавнів коло хатки лишилась на хазяйстві лише коза, що жалібно мекала, коли осінній вітер куйовдив її білу шерсть...

V

Соломії сьогодні щастило. Болгарин був задля свята трохи напідпитку, веселий. Він охоче дозволив Остапові ночувати вкупі з його челядниками і навіть дав Соломії наперед трохи грошей. Соломія покористувалась вільним днем та грошима і забігла в Галац - купити Остапові теплу одежинку. Зростала певність, що все скінчиться добре, - і вона зазнає ще щасливого життя. Соломія не помітила, як опинилась на базарі. Вона не знала, куди перше поткнутися, і довго, може, стояла б, коли б хтось не смикнув її ззаду за рукав.

- Соломіє!.. Хе-хе-хе...

Соломія озирнулась: перед нею стояв Котигорошок.

- Іване! А ви звідки тут узялися? - скрикнула вона, зрадівши йому.

- А що? Ви думали - пропав?.. Де ж Остап?

- Остап... та ходім краще звідси, сядемо де, я вже потім куплю що треба...

1 Жовніри (полонізм) - солдати, вояки.

Незабаром Соломія з Іваном простували повз плавні до циганської оселі... Наближаючись до хати, Соломія почувала невиразну тривогу. Двері були підперті кілком ізнадвору. Що сталося? Вона шарпнула кілок і вбігла до хати. Там був нелад: перекинуті ослони лежали догори ногами, лахмани валялись долі, в хаті було чорно і пусто. Нікого. Де ж усі поділися?.. Соломія гукнула Остапа. Ніхто не обізвався. Що ж сталося? Соломія оббігла навкруги хату, заглянула в повітку - коня й воза нема. Ноги в неї тремтіли. Все тіло тремтіло. Тривога душила груди і горло. Де Остап?

- Оце але! - дивувався Іван, бігав за Соломією та докучав дурними радами.

- Куди його поділи? - вона нічого не могла зрозуміти: думки й гадки скакали у неї в голові і розкочувались, як намисто.

- Га! Хто ж його знає!.. Ходім у конак1, - радив Іван, - так і так, розкажемо, був чоловік та пропав... Побачите, вони вже знайдуть його...

Ніч стояла надворі, коли вони добились до конаку. Тут їм довелось чекати, бо старший пішов до мечеті і довго не вертався, а турецькі жовніри не розуміли їх. Врешті їх покликано. Товстий, добродушний турок із горбатим носом та з чорними блискучими вусами спокійно вислухав їх через драгомана2. Він перекинувся кількома словами з іншим турком і знов через драгомана спокійно вів річ:

- Нема чого шукати далеко, він у нас, у доброму сховку. Попалась пташка... Ціле гніздо накрили... Скажи нам, молодице, коли твій чоловік дістав кульку між ребра? Адже не тоді, як Гіца, мабуть, при другій оказії, бо рана гоїться вже... Од москаля, кажеш, на перевозі... я так і знав, що він рус, втікач... От ми й відішлемо його назад, у нас і своїх шибеників доволі, хай там погладять його по спині... І не прохай, і не благай, нічого не поможу... Ну, чого стоїш? Айда!..

Соломія аж похолола, коли почула про таку напасть на Остапа. Драгоман замахав на неї руками і мало не випхав за двері.

Соломія цілу ніч проплакала і вранці не пішла на роботу. Вона нетерпляче чекала Івана. І справді, Іван з'явився, як обіцяв, із полудня.

- Ну, що? - накинулась на нього Соломія.

- Бакшиш 3 треба дати... Як не дамо, відвезуть раба Божого до москалів... А ті не погладять по голівці, ой ні... Розказував Савка, - ви ж пам'ятаєте Савку? - що як його відвезли звідси за Дунай, то там йому москалі так списали спину канчуками, що й досі сині басамани знати... та ще обголили половину голови, випекли на лобі тавро і відіслали до пана... Та що - втік знов сюди... завзятий хлопець... хе- хе!.. Треба бакшиш готувати та визволяти Остапа, а де грошей взяти?

Соломії трохи розвиднілось. Коли тільки річ у грошах, - вона роздобуде їх. Вона від рота відриватиме кожен шматок, кожен шеляг 4 складатиме на викуп. Може, й Іван запоможе.

1 Конак (тюркське) - тут: приміщення місцевої влади.

2 Драгоман - товкмач, перекладач.

3 Бакшиш (тюркське) - грошова подачка, хабар.

4 Шеляг (архаїчне) - гроші, дрібна монета.

- Ось вам усе, що склав, хай і моє докупи... - наче вгадав її думку Іван, розвиваючи з хустинки купку срібла. - Та ще там у вашому клунку щось є...

Соломія взяла гроші. В її клункові були коралі та деяка одежина. Вона те все позбувала, та грошей було мало. Проте не було іншого способу, як ходити в конак, де можна було побачити драгомана, а на нього Соломія покладала надію. Драгоман, однак, небагато обіцяв.

- Не пустять твого чоловіка, і не сподівайся. Утік до нас - сиди тихо, а робиш шкоду - айда назад... Не клопочись дурно й не побачиш його тепер...

- Змилуйтесь, визволяйте, безвинно чоловік погибає. - Соломія ткнула драгоманові гроші.

Драгоман узяв, полічив і покрутив головою.

- Нічого не буде... Відвезуть... А що я дурно не хочу твоїх грошей, то скажу тобі, що повезуть його позавтра вранці... Як тільки свіне1, приходь на берег - побачиш чоловіка... От!..

Така ж спокійна, нічого не відповівши навіть, немов вона давно погодилась із цим, покинула Соломія конак. „Відвезуть... відвезуть... відвезуть...” - стукало щось молотком в її голові за кожним кроком, коли вона поспішалася до Івана.

- Відвезуть... - промовила вона, дивлячись на нього сухими очима. - Позавтра... Ми його відіб'ємо...

- Оце але! Оце сказали! Як же ми його відіб'ємо? Таже його турки везтимуть, гей! - налякався Котигорошок.

Що турки!.. Вона має цілий план. Він дістане собі і їй рушниці - кожен румун їх має в хаті, - вони вийдуть на берег уранці, відв'яжуть чужий човен і випливуть на річку. Там чекатимуть, аж везтимуть Остапа, і нападуть на турків. Остап допоможе, коли побачить їх... Що, він боїться? Обійдеться без нього, вона сама потрапить загинути, рятуючи Остапа... Та на прощання вона нагадає йому його жінку і отут при людях. на сором йому, відлупцює його...

- Та я з вами хоч у пекло... Що мені - страшно вмирати, чи що!.. я готовий, аби ви... - Іван був червоний, кліпав очима і боязко поглядав на Соломію...

На другий день, тільки почало розвиднюватись, Соломія була вже на березі. Повна ущерть річка лежала перед нею поміж вкритими снігом берегами, як чорна і тиха безодня. Туман уже піднявся - і небо стало сірим. Соломія дивилась на город. Вона чекала Івана. Невже він не прийде? Та ось показалась коротка і сита фігура. Іван ніс на плечах весла і скидався на рибалку, що спокійно починає робочу днину. Скинув весла у перший скраю човен, витяг із-за пазухи старий турецький пістоль і подав Соломії. Оце все, що він міг роздобути.

- Набитий2, - стиха обізвався Іван, відпихаючись від берега. Він був неговіркий і поважний, наче жалоба зимового краєвиду змінила йому настрій. Вони відпливли на середину річки. Прудка течія зносила їх униз, і видко було, як тікали від них білі береги з чорними вербами. Соломія не відривала очей від берега. Там, над водою, купка людей лагодилась сідати в човен. „Чи їх троє, чи четверо?” - вона ніяк не могла порахувати... Турецький човен теж виплив на середину, певно, хотів покористуватися силою течії. Так вони пливли далеко один від одного, не наближаючись до себе. Іван наліг тоді на весла і його човен почав наганяти передній. Вже можна було розібрати, що там сиділо четверо - двоє на веслах, а двоє - один проти одного. Соломія впізнала Остапа. Треба його сповістити.

1 Свіне (діалектне) - почне світати, розвидниться.

2 Набитий (архаїчне) - заряджений.

- Оста-а-пе! - співала Соломія. - Ми їдемо тебе-е визволяти!.. Іван б'є одного... я стріляю другого, а ти возьми собі третього...

Гарний сильний голос співав на воді, все наближаючись, все зміцнюючись, і турки заслухались. Вони не помітили навіть, що просто на них летить човен і ось-ось стукнеться з їхнім. Соломіїн човен повернув боком і був усього на аршин 1 від турецького, коли турки загалакали. Та було пізно: човни черкнулися, загойдались, і саме тоді, як турки з лайкою нагнулися, щоб відіпхнутись, Іван підняв весло і з усієї сили спустив його на червоний фез2. У той же мент між них блиснув постріл і звилась хмарка диму.

- Алла! - скрикнули турки з несподіванки.

Одного душив Остап. Той мент був таким блискавичним, що видався хвилиною сну. Іван, спустивши весло на голову туркові, підняв його знов і на хвилину закляк, дивлячись на розгойданий, стрибаючий по воді човен із переляканими людьми. Соломію крізь серпанок диму опік лютий погляд чорних очей, і їй здавалося, що вона стріляє безперестанку, хоч могла вистрілити лише раз. Раптом Іван почув, що його впекло щось у живіт. Він машинально спустив весло на турка, але весло сковзнуло і випало йому з рук; червоний фез турка якось витягся перед очима, немов виріс, відтак щез; Іван розкинув руки, похитнувся, в голові мигнула свідомість, що йому щось недобре.

- Ой, Боже ж мій! - скрикнув він раптом і полетів навзнаки в воду.

Хибкий човен нагнувсь під вагою його тіла і викинув Соломію. Льодова вода голками пройшлась по Соломіїному тілу, сон щез, і свідомість освіжила мозок. Намагаючись вхопитись за перекинутий човен, Соломія побачила, що Остап б'ється в руках двох турків, а третій - той самий, що був під Івановим веслом, - держить у руках димучу ще рушницю. Довгий човен тріпавсь перед її очима на воді, як велика риба.

Значить, ні вона, ні Іван нікого не забили... Значить, усе пропало... Але їй не до того... Вона чує, що могутня течія бере її в свої обійми, а чорна глибінь тягне за ноги. Приходить смерть. Але вона не дасться. Вона має сильні руки, а до берега недалеко. Вона мусить поспішати, поки не змерзло тіло... Дикі, невгамовні сили життя встають, і розпирають груди, зростають у лютість... Усі сили добути... всю теплу кров... усю волю... Ось ближче до берега... Ось берег видко... а там так гарно, так сонце сяє, там зелено, там небо синє, там радість, життя... Душа рветься до сонця, а тіло тягне до себе чорна безодня. Вона оковує його залізом, обвішує камінням, обхоплює холодними руками... Все тяжчим і тяжчим стає воно, все глибше і глибше пірнає у воду...

1 Аршин (архаїчне) - давня міра довжини; один аршин дорівнював 0,711 метра.

2 Фез (тюркське) - феска, турецький головний убір, червона шапочка у формі зрізаного конуса з китицею.

- Остапе!.. - з розпукою кличе душа.

- Соломіє-є!.. - доноситься до неї крик серця. - Соломіє!.. - чує вона крізь холодну хвилю, що б'є їй в очі, торкається чола, розплутує коси...

По чорній річці поміж білими берегами прудко пливе човен, тане вдалині і обертається в цятку... за ним несе вода другий, порожній, хлюпає в його білі боки і фарбує їх у червоний колір... Тихо в повітрі...

* * *

Чимало води утекло в Дунаї з того часу...

Тьмяно світяться вікна у маленькій хатинці, де сторож варить собі убогу вечерю. Сивий дід гріє свою бороду біля вогню і слухає розмову вітру. Що не кажіть, а він живий, той вітер. Він летить іздалеку, понад тихими селами і забирає по дорозі тишу села, клекіт міста, шемрання темного лісу, дзюрчання вод і дзвін стиглого колоса.

Треба тільки уміти слухати. А дід навчився. Довгі роки самітного життя серед розлогих просторів, у цьому царстві вітру, навчили його розуміти таємну розмову. Ось і тепер приносить йому той вірний товариш усякі звістки світу і кидає, мов цінний дарунок, у комин хатинки. Дід піднімає кудлаті брови і слухає. Його мутні очі дивляться в простір, а усмішка розсуває зморшки.

- Чую, чую... - шепче він і виходить із хати.

Темрява і пустка обгортають його. Він повертається у той бік, де далеко, за селами й ланами, пливе Дунай, і шепче:

- Знов мене кличеш, Соломіє? Почекай, швидко прийду, не забарюся вже...

А вітер гуде, розвіває дідові бороду і приносить йому тихий, ледве чутний, мов із дна Дунаю, поклик:

- Оста-а-пе-е!..

- Отак вона мене часто кличе, - оповідає дід людям, що інколи заходять у сторожку. - Як тільки вітер загуде - так і кличе до себе... то в комин гукне, то надворі покличе... а часом серед ночі збудить... А не приходить, ні... Та й хвала Богу, бо засмутилась би небіжка, коли б прочитала моє життя, як воно списане на спині...

І Остап охоче піднімає сорочку і показує збасаманений синій хребет, де списана, як він каже, його життєпись:

- Оце ззаду пам'ятка від пана, а спереду, між ребрами, маю дарунок від москаля... кругом латаний... з тим і до Бога піду... Дорого заплатив я за волю, гірку ціну дав... Половина мене лежить на дні Дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею...

Діалог із текстом

1. Чому поранений Остап і Соломія не зупинилися після фатального пострілу прикордонника, а ще довго бігли плавнями навмання?

2. З якою метою Соломія вирішила покинути пораненого Остапа? Як Соломія подбала про найнеобхідніші потреби пораненого, залишаючи його в плавнях? Про що свідчила її турбота?

3. Що змусило героїню повісті повернутися до Остапа? Чи змогла вона його знайти? Чому?

4. Чому Соломія уперто шукала виходу з плавнів? Як сподівалася здійснити план порятунку Остапа?

5. Чому пожежа довела Соломію до відчаю, й вона почала панічно бігати плавнями?

6. Що саме марилося пораненому Остапові в час Соломіїної відсутності? Як боронився поранений парубок від вовка? Чи становив голодний вовк реальну небезпеку для пораненого Остапа? Чому сіроманець так і не зважився напасти на безпомічного Остапа?

7. Прочитайте абзац з ІІІ розділу повісті „Дорогою ціною”, який починається словами: „Гаряча хвиля б'є до серця, в голові прояснюється...”. Про що свідчить вольове рішення Остапа не залишатися на місці й чекати смерті, а рухатися вперед, рятуватися, використовуючи навіть найменшу можливість?

8. Як саме автор наголошує на Соломіїній вдячності циганам за надання притулку їй і пораненому?

9. Чому Остап і Соломія швидко зрозуміли, що їм треба терміново переселятися в інше помешкання?

10. Де головна героїня твору зустрілася з Іваном Котигорошком і чому дуже зраділа старому знайомому?

11. У якому вигляді застали циганське помешкання Соломія та Іван Котигорошок після арешту циганів?

12. Куди змушена була звернутися Соломія, не виявивши в помешканні Остапа?

13. Що саме довідалася Соломія від представника турецької влади? Чому надана героїні інформація виявилася дуже невтішною?

14. Як поставився Іван до Соломіїного горя? Чим саме він їй допоміг?

15. Яку послугу зробив Соломії драгоман, віддячуючи за бакшиш? Чим була ця інформація для героїні твору дуже цінною? Який план порятунку Остапа виник у Соломії? Прочитайте відповідну цитату вголос.

16. Яку роль у порятунку Остапа мав відіграти Іван?

17. Чому для Соломії велике значення мала кількість турецьких конвоїрів у човні, яким везли Остапа?

18. Як саме Соломія сповістила милого про свій план його порятунку? Чому турки не запідозрили ймовірного нападу до самого зіткнення двох човнів?

19. З якої причини задум Соломії можна назвати заздалегідь приреченою на невдачу авантюрною затією?

20. Як загинув Іван? А Соломія? Прочитайте вголос відповідний уривок і доведіть, що Соломія не втрачає волі, збирає усі свої сили для порятунку. Про що це свідчить?

21. Для чого автор випускає великий проміжок життя Мандрики й показує нам Остапа через багато років після смерті Соломії, уже старим дідом? Скільки років минуло від часу загибелі Соломії до подій, описаних наприкінці твору? Що відбулося в житті Остапа за цей час?

22. Чому Остап переконаний, що Соломія засмутилася б, якби довідалася, що йому випало на долю?

23. Які епізоди повісті засвідчують велику силу волі Остапа й Соломії і усвідомлення ними необхідності бути вільними, щоб стати щасливими? Прочитайте вголос відповідні цитати.

24. З якої причини автор так багато уваги приділяє опису смерті Соломії? Як саме проявляється авторське ставлення до своєї героїні в цьому уривку повісті?

25. Як ви розумієте народне прислів'я: „Життя не має ціни, але воля дорожча за життя”? Чи може це прислів'я бути епіграфом до повісті М. Коцюбинського „Дорогою ціною”?

26. Доведіть, що почуття кохання в Остапа й Соломії виявилися дуже глибокими.

27. З якою метою автор уводить у повість майже казковий образ вітру?

28. Чи є романтичним образ Соломії у творі? Чому ви так вважаєте? Доведіть, що уявну розмову старого Остапа з Соломією, яка озивається до нього з дна Дунаю, змальовано в романтичному стилі.

29. Визначте, які епізоди у сюжеті повісті М. Коцюбинського „Дорогою ціною” є зав'язкою, кульмінацією та розв'язкою.

30.Уявіть, що вам випала нагода зустрітися з героєм повісті М. Коцюбинського „Дорогою ціною” Остапом Мандрикою. Що ви могли б сказати йому для моральної підтримки?

Діалоги текстів

1. Знайдіть у бібліотеці й прочитайте повість американського письменника Джека Лондона „Любов до життя”. Чим саме цей твір близький до окремих епізодів повісті М. Коцюбинського „Дорогою ціною”? Визначте спільні для обох творів мотиви.

2. Знайдіть у бібліотеці, самостійно прочитайте та опрацюйте оповідання Олександра Довженка „Воля до життя”, щоб згодом порівняти його з повістю М. Коцюбинського та фронтовим оповіданням О. Довженка „Ніч перед боєм”, яке ви незабаром вивчатимете на уроках української літератури.

3. Порівняйте назви творів М. Коцюбинського „Дорогою ціною”, Джека Лондона „Любов до життя” та О. Довженка „Воля до життя”. Яка з цих назв, на вашу думку, найбільше відповідає змістові творів?

4. Використовуючи цитати, доведіть, що у перелічених творах М. Коцюбинського, О. Довженка і Дж. Лондона автори ведуть мову про неймовірну силу людського духу.

Мистецькі діалоги

Розгляньте репродукцію картини сучасного аргентинського художника Фабіана Переза (нар. 1967 р.) „Іспанська гітара”. Скрипку Гіци витирала від пилу Соломія. Промовиста художня деталь - запилюжений музичний інструмент - характеризує його власника тільки з негативного боку. Як ви думаєте, чому циган-конокрад майже не користувався скрипкою? Чи таким, як музикант-гітарист на картині аргентинського художника, ви уявляли старого Гіцу з повісті „Дорогою ціною”? Чому?

Фабіан Перез. Іспанська гітара