ШПАГА СЛАВКА БЕРКУТИ - Ніна БІЧУЯ (нар. 1937 р.) - З УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ

Українська література 8 клас - Слоньовська О. В. - Літера ЛТД 2016 рік

ШПАГА СЛАВКА БЕРКУТИ - Ніна БІЧУЯ (нар. 1937 р.) - З УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ

Повість

(Скорочено)

Про те, що сталося пізніше

Був вечір. Звичайний вечір з першим, дуже раннім і дуже лапатим снігом. Ліхтарі на дротах понад бруківкою гойдалися од вітру, і з ними разом гойдалися тіні на землі і густа, мереживна, схожа на театральну, завіса снігу... Однак трьом хлопчакам, які вийшли з магазину, було зовсім байдуже, якого кольору сніг. В одного кишеня відстовбурчувалася, він ласкаво поплескав по ній і прицмокнув:

- Гарний набуток! Я ж вам казав - Надя дасть пляшечку. Мене тато завжди до Наді посилає, коли хоче промочити горло.

Один із супутників „бувалого” хлопчини голосно реготав, зачіпаючи плечем перехожих, а другий - високий, у хутряній шапці - весь час намагався йти осторонь, мовби хотів показати, що не має анінайменшого відношення до тих двох. Пройшли на подвір'я, де добули з кишені булку, оселедця і пляшку вина. Хлопець у хутряній шапці відмовився пити:

- Ні-ні, я не хочу.

- Тихо! - раптом шикнув третій. - Хтось іде!

Двоє кинулися тікати: двір був прохідний, мабуть, вони знали про це. Третій, високий, спіткнувся об ящик...

У дитячій кімнаті міліції записали прізвище затриманого, його адресу, номер школи... Немолода жінка втомлено мружила очі, ніби надто довго дивилася на яскраве світло:

- ...Отак, як бездомні кошенята, на чужому подвір'ї, біля смітника, - дуже весело? І компанія чудова, такі виховані джентльмени, правда? Втекли, а тебе покинули... Нічого не скажеш - вірні друзі.

Хлопець мовчав. Знервовано м'яв шапку і не дивився на жінку.

- Кажеш, не знаєш навіть їхніх прізвищ? Ну, гаразд. Іди, йди, йди...

Хлопець перевів подих, ніби хотів щось вимовити, однак не сказав нічого, тільки постояв ще якусь мить і вийшов, не прощаючись. Сніг усе падав, і вулиця посвіжіла, поширшала од хрумкої, чистої пороші. Спохмура позираючи собі під ноги, хлопець ішов поволі, мовби й не помічав снігу, бо шапки так і не вдягнув.

Чотири портрети Юлько Ващук

Малювалися хлопцеві коні... Таким тільки богатирів носити на спинах.

- Що ти малюєш?

Долонею прикривав папір і дивився спідлоба.

- Не покажу.

Мої коні. Неприборкані, необ'їжджені. Чому коні? А хтозна. Коні - та й годі.

У кутку кімнати стояв рояль. На різьбленому пюпітрі - підставки для свічників, у котрих ніколи не було свічок.

- Заграй що-небудь, синку! Тебе ж просять. Дорослих треба слухатись.

Під пальцями - байдужі клавіші. І байдужі звуки. А якщо кулаками по клавішах?

- Та хіба ж можна так? Хіба так можна?

- Дивний хлопчик!

Різні книжки потрапляють до рук. Сказав Шекспір: тільки погані люди не люблять і не розуміють музики. Це звучить як оскарження. Годинами хлопчик сидить над роялем й вимолює у клавішів пісню, щоб зрозуміти і полюбити її, а клавіші нічого не дарують, і навіть коні перестають малюватися, гублять щось живе й справжнє. Хлопець шматує папір, шпурляє геть олівці, а потім знову знаходить - червоний, синій, - малює коней, синіх з червоними гривами, і в тому полум'ї раптом чує музику, якої не дарували струни. Може, не такий уже він поганий? Просто музика буває різна?..

Не буде він сміятися, та й хіба це обов'язково? Можна бути іронічним і суворим. Трохи вниз куточки уст і вгору ліва брова (гримаса виходить жалібна, ображена), хлопцеві здається, що він виглядає, як римський імператор Гай Юлій Цезар на малюнку в підручнику історії. Виходить у двір, де бавляться однолітки, і дивиться з іронією на безплідну біганину за м'ячем, а мати кличе:

- Юльчику, дитинко, ходи додому, чуєш, Юльчику!

Хлопець вертається, і мама просить:

- То не для тебе компанія, не твоє коло. Ти зовсім інший, синку.

І подумки Юлько вимальовує доокруж себе коло - заворожене, як у казці, - не переступиш ані ззовні, ані зсередини... Як же встановити різницю між добрим вихованням і лицемірством? А потім приходить друг - приходить Славко Беркута, вони сидять за однією партою в школі, - Славко Беркута задумливо розглядає коней і каже:

- Звідки ти змалював? Я десь бачив такого коня.

Паленіє1, мовчить Юлько і дивиться недобрим поглядом - не треба й старатися; губи самі затискаються, а ліва брова здригається, і коли Славко йде додому, Юлько збирає і палить малюнки.

...Туман і мжичка. Дрібні краплинки немов нанизані на довгі блискучі нитки, що звисають із самого неба до землі. Батько любить таку погоду. Він каже, що вона гармоніює з настроєм міста, із сірим тлом будинків... У таку погоду вони часом ходять на старий Львів. Туди, де вулиця Руська, де рештки оборонних валів і порохова башта.., а в середньовічному дворищі - голова химери2 з виноградним ґроном у зубах над замурованим входом до виннички.

- Чи прийде хто на поклін до моїх будинків, як ми сюди ходимо? - сказав одного дня батько, і стало Юлькові трохи сумно і трохи дивно. - Коли людина не певна, що її робота залишиться навіки, то, може, не треба братися за ту роботу? Мовчи, сину, то я сам до себе...

І було Юлькові сумно і навіть страшно чомусь, а вдома він ударив пальцем по клавішах: „сі”, „сі”, „ля” - баси, густі й серйозні, і делікатне „соль” у верхній октаві.

- Я більше не гратиму... Бо... бо з мене не буде... Ріхтера 3...

- Звичайно, не буде, - сказав батько, - але що з того?

Юлько не відповів.

Лілі Теслюк

Вона сиділа за другою партою, біля вікна. Дивилася більше у вікно, ніж на дошку; їй робили зауваження - кумедно морщила носа і по-дитячому обіцяла: „Більше не буду”. А за мить знову дивилась у вікно. Сьомий „Б” тоді ще був четвертим, коли Лілі вперше з'явилася на порозі класу. Просунулась у двері світло-руса пелехата голова, і тоненький голос повідомив:

- Хелло! А мене вам зараз відрекомендують!

Через десять хвилин четвертий „Б” довідався, що йому неймовірно пощастило, - нова учениця виявилася просто-таки незвичайною дівчинкою. По-перше, знала англійську мову так само добре, як українську, бо, бачите, брат її вчиться на англійському відділі в університеті. По-друге, безліч разів виступала по телевізору в дитячих передачах. По-третє, знімалася в кіно. По-четверте, вчиться у балетній студії театру. Під час перерви вона сідала на учительський стіл, гойдала довгими ногами в строкатих панчохах і, страшенно горда з загальної уваги, перелічувала усі свої таланти.

1 Паленіє (діалектне) - червоніє з сорому.

2 Химера - міфологічна істота, що мала голову лева, тулуб кози і хвіст дракона.

3 Святослав Ріхтер (1915-1997) - один із найвидатніших піаністів ХХ століття.

- А тоді, як я знімалася в кіно, режисер сказав, що я обов'язково стану кіноактрисою. У мене є мільйон фотографій - і я, і режисер, і Ганна Романюк... Що? Ти не чула про Ганну Романюк? А хто така Майя Плісецька 1 - ти знаєш? А що таке па-де-де2 і батман 3 - ти знаєш? Чекайте, зараз я вам покажу!

Лілі зіскакувала зі столу і показувала балетні па, дівчатка пробували повторити за нею кожен рух, а хлопчаки і чмихали зневажливо, і чудувались, і розпитували; учитель приходив якраз у ту мить, коли Лілі переконувала клас, що може простояти на пальцях рівно десять хвилин. А потім усі звикли до розповідей Лілі, і Славко Беркута якось навіть махнув рукою і сказав:

- Кінчай хвалитись! От я умію на руках ходити! Е! А ти вмієш? Ні? От бачиш!

- Подумаєш, на руках! Ти ж все одно в кіно не знімався!

- Зате... зате я в сорочці народився! - раптом сказав Славко.

Лілі засміялась:

- І ще в тебе вуха великі. Вуханчик ти!

Славко почервонів і ледве втримався, аби не затулити вуха руками. Перепадало відтоді Славкові з тими вухами, Лілі дивилась на нього ласкавим поглядом, кивала головою:

- Ти не журися, Славчику, в усіх єгипетських фараонів були ще більші вуха! Не віриш? А ти подивись, подивись - навіть у бога Озіріса 4 вуха, як лопухи, бачиш?..

Вона й сама недовго ображалася, що її перестали слухати і розпитувати про знімання в кіно. Мугикала пісеньки на уроках, носила в клас паяца 5 з великим червоним ротом від вуха до вуха: натягне на долоню, а він вклоняється, плеще короткими ручками і показує язика: спробуй тоді відповідати урок, як тобі клоун язика показує!..

- Чілдрен 6, - сказала Лілі, - я відкриваю курси англійської мови. Записуйтесь. От побачите - я буду найкращою у світі вчителькою.

Діти приходили на заняття, ніби це й справді були курси. Цілих два тижні на уроках ніхто не порушував дисципліну. А потім дівчинка не з'явилася на заняття. Діти сиділи і чекали. Разів п'ять повторили смішну англійську лічилку. Хтось уже запропонував іти додому, коли на порозі врешті стала „вчителька”. Обличчя в неї аж палахкотіло рум'янцем, коротка зелена куртка вся змокла від снігу, а в руках Лілі тримала зв'язані докупи ковзани.

1 Майя Плісецька (1925-2015) - видатна радянська і російська балерина.

2 Па-де-де - одна з основних музично-танцювальних форм у балеті; буквальний переклад - танці в парі.

3 Батман - елемент танцю.

4 Озіріс (Осіріс) - єгипетський бог відродження, могутній правитель підземного царства, владика потойбіччя.

5 Паяц - клоун.

6 Чілдрен (англ.) - діти.

- Хелло, чілдрен! А я на ковзанах їздила. Славний був лід!

І обвела товаришів безтурботним, упевненим поглядом людини, якій усе легко минається.

- Ми тут час гайнуємо, а ти на ковзанці!

- Як тобі не соромно!

Правду мовивши, Лілі було дуже соромно, але ж хіба годиться відразу каятись!

- А хто вам велів сидіти? Йшли б і собі на ковзанку! - не дуже впевнено порадила вона.

Славко Беркута підвівся з-за парти, мовчки натягнув пальто і мовчки пішов із класу. І за ним, немовби й не помічаючи своєї „вчительки”, рушили геть усі ображені „курсанти”. Лілі стояла, недбало хмикаючи, доки вони виходили, а потім жалібно схлипнула, сіла за парту і, затулившись мокрим холодним рукавом, довго плакала в порожньому класі.

А іншого разу вона надумала ставити п'єсу про Попелюшку, і, звичайно, головна роль належала їй. Однак виявилося, що по ходу дії Попелюшці необхідно співати. А Лілі, на жаль, уміла все на світі, крім цього. Вихід із становища знайшли - Лілі стоятиме біля самої завіси, старанно ворушачи губами, а за завісою буде співати дівчинка Ліда. І раптом в останній момент, коли вже навіть афіші вималювали, Лілі Теслюк не прийшла до школи. Схвильовані артисти прибігли до неї додому:

- Лілі, ти ж зриваєш виставу!

- Ти нас підводиш!

- Я хвора, - кволим голосом повідомила Лілі і показала градусник. - У мене температура тридцять вісім... Нехай Ліда замість мене грає, вона всю роль знає від початку до кінця. Нехай вона, вона вам заграє і заспіває...

Потішені артисти не вчули гіркоти в словах Лілі. Ніхто з них поняття не мав, що Ліда напередодні говорила Попелюшці:

- Добре тобі, ти будеш на сцені, а я за завісою... Коли хочеш знати, я всю роль вивчила, я все не гірше від тебе...

Лілі півночі зітхала, а вранці нагріла градусник біля груби, і мама здивовано обмацувала їй голову, примушувала говорити „а” та „е”, аби переконатися, чи нема в доні ангіни, а Лілі морщила носа і запевняла, заплющивши очі:

- Страшенно болить. Напевно, десь там глибоко, тому не видно, мамо.

Стефко Вус

Давно то було чи недавно? Давно, мабуть. І ніби не з ним, Стефком, усе діялось, а з кимось іншим. Лежало село межи горами. Долі селом перестрибувала з камінця на камінець річка, а над річкою примостилася хата. У хатніх присінках 1 стояла стара діжка, де баба Олена квасила на зиму капусту. За діжкою жив їжак. Неподалік од хати росла велика, старезна липа. Коли вона цвіла і від неї йшов та 1 Присінки (діалектне) - маленькі сіни, власне, коридорчик.

Солодкий дух, що аж голова паморочилася, то починала співати. Співала низьким, оксамитовим голосом, щодень одну і ту ж монотонну, але дуже гарну пісню, і минуло немало часу, поки Стефко додумався: то бджоли прилітали по мед густим роєм і так гули, непримітні у зеленій липі, що здавалося, дерево співає. Давно то було, і не зі Стефком ніби, а з кимось іншим... Сонце гріло, баба розповідала казки. Сонце любило Стефка, і баба любила Стефка. Гладила шорсткими, негнучкими пальцями кучеряву густу чуприну:

- Кукулику1 мій, сиротя бідне...

Восени вони з бабою ходили по гриби... Баба мала повнісінький кошик грибів, Стефкові не хотілося вертати додому отак собі, складніруч2, він струшував із гілок ліщини коричневі горішки-лусканці, а вдома жменями висипав їх малій Насті - то для неї була найкраща лакомина 3. А потім баба померла, і Стефка мовби хто закаменив. Сидів у темнині на горищі, бійно 4 йому було, і сумно, і здавалося, що цілий світ пішов у переверти. „Кукулику мій, сиротя бідне...” Аж тепер відчув себе Стефко сиротям. Приїхав з міста за ним та Насткою тато. Стефко досі бачив його зрідка, батько лиш на свята часом приїжджав, привозив коли-не-коли якогось гостинця, котрого Стефко немовби кому навкори 5 зразу ламав і нищив. Од батька все тхнуло горілкою, був він величезний, з густим голосом та недобрим сміхом.

І Стефко довго пам'ятав той день, коли його відірвали од дерева при дорозі.

Батькова квартира була незатишна і забарложена 6; малі Настчині руки не могли там дати лад, а батько про той лад і не дбав ніколи. Траплялося, приходив додому п'яний і то сварився, то раптом починав жалісливо каятися перед дітьми. Стефко йшов собі геть. Тинявся вулицями, затискала його нехіть до власної домівки, книжок, повчань і настанов, кілька днів не з'являвся до школи, і тоді вчителька приходила до них додому. У п'ятому класі залишився на другий рік...

- Не кури, Стефку, не треба, - просила Настка.

- О, маю ще одну вчительку, - гнівався Стефко, але не дуже, бо ж була Настка маленька, худа, варила на трьох, як уміла, борщ та картоплю, обгортала у чистий папір Стефкові книжки та латала його подерті штани й сорочки. Настка одна лишилася з давніх часів, та ще спомин про бабу, про холодний потік і співучу липу.

Славко Беркута

Добре високим і сильним. А якщо ти у вісім років скидаєшся на дошкільнятко, до того ж у тебе ноги болять у суглобах при кожному кроці, то, мабуть, краще ходити попід стінами: безпечніше. Однак Славко не тримався стін. Досить уже було цього в лікарні, тоді ноги боліли так, що здавалося - не вони його тримають на землі, а він їх тягне за собою.

1 Кукулик (діалектне) - пташеня зозулі, у переносному значенні - сирота.

2 Складніруч (діалектне) - упорожні, з порожніми руками.

3 Лакомина (діалектне) - ласощі.

4 Бійно (діалектне) - страшно, моторошно.

5 Навкорм (діалектне) - наперекір.

6 Забарложена (діалектне) - нечупарна, давно не прибирана.

- Стверджую, що ваш син склав іспит на справжнього мужчину, - сказав лікар, виписуючи Славка.

Хлопець стояв біля матері - маленький, блідий, давно не стрижений і тому трохи схожий на дівчинку. Недовірливо дивився на лікаря - цей високий, широкоплечий дядечко, мабуть, кепкував собі, бо ж ніякого екзамену він не складав, а лежав у лікарні; з тугою думав, що не можна буде грати у футбол, бігати, стрибати. А що ж тоді можна? Аж до зими був слухняний і покірний, ковтав якісь ліки, ходив на кварц і щоранку прокидався з надією: „Ану ж минулося?” Надія розвіювалась, як тільки ступав на підлогу і робив перший крок.

Почалася зима. Тоненький ясинець 1 постягував калюжі, а потім ударив справжній мороз, і хлопчик не витримав більше послуху. Натягнув черевики з ковзанами. Прикушував губу, стояв якусь мить зажмурки з болю, а тоді таки йшов... Спершу біля дому, неподалік, пізніше - в парк і врешті на ковзанку. Ноги ставали міцнішими, пружніли м'язи, і вже не доводилося весь час думати: як добре великим і сильним - їх ніхто не штовхає... Мама потім ніяк не могла повірити, що хлопець сам себе вилікував.

- Добре, що я не знала про його вправи на льоду, - сказала вона татові, - я б відібрала ковзани, і хтозна, чи міг би хлопець зараз бігати.

Юлько вміє малювати. Славко брався і собі. Нічого не виходило.

- Шкода паперу, - сміявся тато. - Ніколи не намагайся робити щось тільки тому, що це роблять інші. Своє шукай.

Хлопчаки хапаються за все цікаве і не відчувають, як минає час, - вони поводяться з ним вільно, як зі своєю власністю. Та Славко одного разу раптом відчув, що час таки тікав.

- Про що думаєш? - поцікавилася мама.

- Сам не знаю... Дитячого садка вже не буде, - чи то запитав, чи то ствердив.

Раніше не міркував над тим, що чогось може вже ніколи не бути... Вони були всім класом у природничому музеї, Славко побачив мамонта. В дерев'яній клітці стояв скелет, прикритий темно-сірою, мовби просмоленою шкірою, однак уявився справжній мамонт, сумний і замислений, він хитав хоботом - обережно, щоб не розвалити дерев'яної клітки, яка заважала йому поворухнутись; на білому папірці значилося: „Мамонт”. І латинкою - „Елефант”. Напевно, мамонтові було образливо, що до нього причепили етикетку.

Мамонт забувся, коли почалося фехтування. Потрапивши вперше на змагання шпажистів, Славко раптом подумав, що бачить справжнісіньких марсіан, - такими дивними здалися йому спортсмени в білих костюмах і масках. Знав із пер шого ж вечора: фехтування - це те, без чого тепер не обійдеться. І як тоді, коли відважився на хворі ноги натягти важкі черевики з ковзанами, розумів, що мусить домогтися свого.

1 Ясинець - перший тоненький і крихкий лід.

Діалог із текстом

1. Що ви можете сказати про поведінку підлітків, які купили спиртні напої в гастрономі? Чи можете за зовнішніми ознаками визначити, у яких сім'ях виховувалися ці хлопці? Чому ви так вважаєте?

2. Що ви довідалися про Юлька Ващука? Яке його улюблене заняття?

3. Чи пишається Юлько своїми батьками? Кого з них більше любить?

4. Чи міг би цей хлопчик із заможної і добропорядної сім'ї спілкуватися з вуличними хлопцями, про негідні вчинки яких ви дізналися на початку твору? Чому ви так вважаєте?

5. Мати Ващука не дозволяла синові бавитися з іншими дітьми у дворі. Добре це чи погано? Чим мотивується заборона? Чи вважаєте ви такі аргументи слушними?

6. Поява Лілі Теслюк у класі стала небуденною подією. Невже дівчинка справді була особливою?

7. Юлько Ващук робить висновок, що „люди говорять різні, зовсім протилежні речі, розмовляючи самі з собою - і даючи поради іншим”. Лілі Теслюк вихваляється своїми артистичними здібностями балерини й глибоким знанням англійської мови. Як ви вважаєте, така поведінка заслуговує схвалення чи осуду? Чи багатьом людям властива подібна поведінка?

8. Лілі запізнилася на заняття зі своїми товаришами, яких почала вчити англійської мови, бо їй заманулося піти на каток. Як ви це розцінюєте? А який вчинок Лілі свідчить про високу порядність дівчинки?

9. Що цікавого ви можете розповісти про дитинство Стефка Вуса? Якими барвами письменниця змальовує образ його старенької бабусі? А батька? Чому бабуся називала Стефка кукуликом?

10. Чи можна осуджувати Стефка за те, що йому довелося залишитися ще на один рік у п'ятому класі? Назвіть справжню причину життєвих негараздів хлопця.

11. Які риси характеру проявив Славко Беркута, коли тяжко захворів? Про що це свідчить?

12. З ким із героїв повісті ви б хотіли дружити? Чому?

13. Чи цікавить Юлька класична музика й чи мріє він стати віртуозним музикантом? Чому ж заявляє, що геніального піаніста з нього не вийде, а тому не варто марнувати час? Чи погоджуєтеся ви з такими висновками вашого літературного ровесника? Відповідь аргументуйте.

14. Батько Юлька Ващука часто вживає в розмові слова наукового й офіційно-ділового стилю, мати весь час спонукає сина неухильно дотримуватися правил етикету, і Юлько врешті-решт переймає манери батьків. Чи подобається це вам особисто й чому?

15. Чи впливає, на вашу думку, родинне оточення на виховання дітей? Які моральні чесноти батьків і друзів особливо важливі в підлітковому віці?

16. Уявіть собі Юлька Ващука перед дзеркалом. Чому наслідування хлопчиком зовнішніх рис римського імператора Гая Юлія Цезаря смішне й навіть пародійне?

17. Порівняйте мову батьків Юлька Ващука і самого хлопця з мовою батьків Славка Беркути і словниковим запасом цього героя повісті. Чиє спілкування вам більше подобається і чому саме?

18. Бути вихованим і вдавати культурного - одне й те саме чи протилежні речі? Наведіть відповідні приклади з тексту повісті. Як ви думаєте, до чого може призвести награність і штучність у поведінці?

19. Доведіть, що вродлива Лілі - доброзичлива й завжди намагається пом'якшити негативний результат своєї поведінки, якщо припустилася якихось помилок, а перший красень у класі Юлько вважає для себе недостойним вибачатися чи перепрошувати. Як ви розцінюєте їхні промовисті вчинки? Чому саме так?

20. Коли саме Славко Беркута відчув, що час - незворотний потік і найбільша втрата? Чи кожну дитину хвилюють подібні проблеми? Чи відчували щось подібне ви особисто? Як розцінювали неминуче проминання дитинства?

21. Яку роль для увиразнення поетичної душі Стефка Вуса відіграє образ розквітлої липи?

22. Чому письменниця подає факти з життя своїх героїв, починаючи від десятирічного віку цих дітей, хоча основні події у творі відбуваються тоді, коли Юлько, Лілі й Славко вже вчаться у сьомому класі?

23. Знайдіть у „Літературознавчому словничку” термін „екскурс” і застосуйте його значення і роль у процесі аналізу відповідних уривків тексту повісті.

Валентина Цветкова. Весняний ранок (1961)

Мистецькі діалоги

Розгляньте картину української художниці Валентини Цвєткової (1917-2007) „Весняний ранок” і уявіть, що прототипом хлопчика був герой повісті „Шпага Славка Беркути”. Хто саме, на ваш погляд? Чому ви зробили такий висновок? Яким постає місто на картині? А Львів на сторінках повісті?

Двоє дітей і місто

...Дівчинка у синьому сарафані миє вікна. Стоїть на підвіконні, на шостому поверсі останнього в місті будинку, і миє вікна. А під нею пливе вулиця - охайною мозаїкою тротуарів, жовтими спинами тролейбусів, строкатими сукнями дівчат.

.Стоїть на вулиці хлопчик, стоїть і дивиться, як дівчинка миє вікна, йому трохи моторошно від того, що вона висить над вулицею, мов ластівка, що причепилась до свого гнізда, і хочеться покликати її:

- Агей, Лілі! - А потім махає рукою. - Чи не могла б ти зійти униз, Лілі? Вулиця - як довга казка, яку можна оповідати без кінця. Якщо ж спуститися вулицею вділ, до центру, то потрапиш на старий Львів, де вулиці-сутіски 1 нагадують прорубані в горах тунелі.

- „Се же король Данило, князь добрий, хоробрий і мудрий, іже созда городи многі, і украсі є разнолічними красотами...”

1 Вулиці-сутіски - вузенькі давні вулиці в старовинних містах.

- Де ти це чув, Юльку? - питає дівчинка.

- Десь вичитав. Слухай, Лілі, чи не здається тобі, що тут, на старому місті, не тільки ми ходимо? Наші предки залишилися тут навіки - невидимі, як духи.

...І попливло місто із схилів Княжої гори, як ріка... У чорні брами на Ринковій площі вступають у дивних шатах горожани. В аптеці у мідному важкому начинні товче сухі зіллиська схожий на ченця аптекар. Вулицею котиться віз із колесами, оббитими залізом. До металевих ободів додумалися тільки в п'ятнадцятому столітті. Першу аптеку відкрили у Львові в сімнадцятому. А газові ліхтарі перед ратушею запалювали ще навіть після Вітчизняної війни, всього двадцять років тому.

Рвалися до валів татарські лучники. Середньовічні школярі, які, може, годину тому спокійно сиділи, слухаючи казань 1 мудрого ритора 1 2 чи гарними тенорами та молоденькими підбасками витягали чисту ноту за кантором - учителем співів, - тепер бралися до зброї, щоб захистити місто.

Юлькові приємно: він говорив про речі, яких Лілі навіть не знала, і почував себе першовідкривачем, учителем.

- Слухай, - сказав Юлько. - Слухай, Лілі, я прочитаю тобі вірші... Хочеш?

- Хм...

- Я їх ще нікому... Це мої вірші, я тобі першій...

Юлько ковтнув слину, відкашлявся, бо раптом пересохло в горлі:

Очима таємничими, як підземні озера,

Ти мене вабиш кудись і кличеш.

Я хочу розгадати символ твого обличчя,

Я хочу знати, куди мене кличеш...

- Хм... А ти бачив підземні озера? Ні? Це тобі Беркута розповідав, що вони - таємничі?

Жовтий кленовий листок здригався на губах, коли дівчинка говорила.

- А! - мовила Лілі й несподівано засміялася: - Слухай, ти любиш барбарис? Я маю десять копійок, дай ще вісім - і буде сто грамів барбарису. Він кислий, і від нього язик червоний стає.

Юлько теж засміявся - що ж, барбарис так барбарис. І Лілі вже не нагадувала галицьку князівну. Вона буденно розгортала з паперу липкі цукерки, від яких язик робиться червоний. І розмова почалася зовсім буденна.

- А пам'ятаєш, як ти прийшла до нас у клас?

- Угу. Тоді Беркута ще стріляв із водяного пістолета... А ти сказав про це вчителеві. Навіщо ти сказав?..

- Я вже не пам'ятаю.

- І ви тоді побились. А взагалі ви дружите, правда?

1 Казання (архаїзм) - промови, лекції.

2 Ритор - учитель риторики, той, хто вчив учнів ораторського мистецтва, власне, правильно компонувати й зрозуміло виголошувати перед своїми слухачами промови на різні теми.

- Може. Хлопці у нас якісь такі... Знаєш, я вигадав якось байку і сказав, що це Шекспір. Вони повірили - про що ж тоді з ними розмовляти?

- А якщо я також... не зовсім Шекспіра читала?..

- Ти все одно розумна, ти б здогадалася, що я вигадав.

- Розумна? Як ти? Чи трохи менше? - зморщила носа дівчинка, і раптом впали кутики її вуст, піднялася вгору ліва брова - дівчинці вдалася Юлькова гримаса, трохи поблажлива, трохи зневажлива. З такою гримасою дивився Юлько на білий світ.

Блакитні печери

(З точки зору Славка Беркути)

...Юлько не затинається зовсім, коли відповідає урок, мовби йому це заввиграшки. Говорити він уміє гарно, це правда, та й взагалі нема нічого такого, що Юлько робить погано. Хіба що просто знає, чого не втне, - і не береться за те. Знов я про Юлька так думаю, що він сказав би: „Чого чіпляєшся до мене, Беркута?” А я не чіпляюсь, я сам не знаю, в чому справа... Коли справді треба сперечатися і навіть щось різке йому сказати, то я мовчу, мовби нічого не трапилося. Саме так було, коли ми надумали йти до Блакитних печер. Я розповів Юлькові, що їздив з батьком до Страдчого - невеликого села під горою, залісненою й стрімкою, на самому вершечку якої стара-престара дерев'яна церква. А низом - печера.

- Пусти зайця в печеру - він аж під Києвом з другого боку вискочить, - жартували страдчівські хлопчаки.

А ще казали, немов у тій печері в давнину татари спалили мешканців села, котрі заховалися від татарської неволі. Тому ніби й село Страдчим зветься. Так от мама не вірить, що спелеологія - це для мене серйозна справа, а я навіть просив тата влітку поїхати на Тернопільщину, де є найбільші в світі карстові 1 печери. Розповів я Юлькові про Страдче, а потім до Блакитних печер покликав. Про Блакитні печери я почув від одного восьмикласника, який вибирався туди зі своїми приятелями, і попросився й собі з ними. Він славний хлопець, бо погодився і сказав, що я можу навіть ще кількох друзів узяти, аби лиш були надійні люди, не пхинькали та не скаржились, як мозолі понатирають. Варто було послухати, як Юлько запалився до того походу:

- Наука про печери! Спелеологія! Нема нічого привабливішого! Раптом візьмеш та й відкриєш на стіні малюнки первісних людей. А підземні озера! А сталактити2!

Юлько обіцяв навіть принести фотоапарат з бліцом і два ліхтарики - один для Лілі, другий для себе... Стоїмо на автобусній зупинці. Хлопці з восьмого нетерпеливились:

- Та й де ж твій Юлько? Тепер ми сплюха якогось чекати маємо!..

1 Карстові печери - печери, які виникли внаслідок розмивання водою твердих порід.

2 Сталактити (у перекладі з грецької - „крапання зверху”) - мінеральні (вапнякові) утворення, що звисають зі стелі печер.

- Може, з ним щось трапилося?..- спробувала захистити Юлька Лілі.

Я зайшов у телефонну будку, а за якийсь час спокійно повернувся до зупинки.

- Що, Славку, він уже вийшов? - запитала Лілі.

- Вийшов!.. Спить він, як ведмідь у січні, і лапу вві сні смокче.

А наступного дня Юлько навіть словом не заїкнувся про печери. Може, чекав, що я запитаю, чому він не прийшов? Але я не запитав...

Максимальне навантаження

- Мамо, а у нас на трен... - з порога почав Славко і немов спіткнувся. - Мамо, чому ти така? Мамо?!.

У кімнаті страшенно душно, пахне валеріанкою і ще чимось незвичним.

- Мамо! Ти що, мамо?

- Синку, - сказала мама. -Тільки ти не хвилюйся... Вони не прилетіли. Нічого не відомо...

Мовби велика холодна хвиля впала на Славка.

Тато випробовував літаки. Від нього пахло хмарами. Пахло небом і простором... Тато любить мамині коси. Синові несподівані запитання. Прозорі яблука - папі- ровки... І голубі на світанні стовбури беріз... „Він є, він буде, прийде і запитає: як справи, голубе? Він прийде і запитає, він прийде”, - як заклинання, повторював Славко... Мама лежала, заплющивши очі, син обережно прикрив її хусткою. Хустка сповзла з маминих плечей. Мама удавала, ніби спить, а може, й справді заснула.

Ніч була страшенно довга, і тато не приходив. А потім дзеленчав дзвоник, шелестіли сторінки підручників, галасували в коридорах першокласники. У школі все йшло своїм звичаєм. Славко чув і розрізняв окремі слова, та вони не трималися купи і його свідомості. Бачив, як перед ним ходять, рухаються; хтось там сміявся, хтось кричав, однак ніщо не обходило його...

Батько не раз брав сина в аеропорт. Славко думав про літаки, старанно обминаючи в думці згадки про батька. Згадувати - це ніби про те, що було, а тато є, є, є!

- Беркута! Славко Беркута! - черговий із червоною пов'язкою на рукаві з порога гукав Славка. - Де Беркута, хлопці? Його до телефону!

Беркута? Це він. До телефону!.. Крізь тріск і шипіння почувся мамин голос:

- Знайшлися, синку! Вимушена посадка. Рація зіпсувалася, не було зв'язку.

- Тато?!.

- Ні, не тато... Другий пілот...

Радість: „Не тато, не з татом”. Вийшов з учительської. Мабуть, він дуже підлий. Але ж він радий не з того, що хтось загинув, а того, що тато є. Другий пілот. Тихий, маленький Євген Павлович, з волоссям, підстриженим їжакувато...

Удома, незважаючи на безсонну ніч, не ліг відпочивати. Хотів дочекатися матері, хотів розпитати про все докладно, бо хоч вона і дзвонила вдруге, але нічого більше не сказала, окрім того, що Славко вже знав. Прочитані у підручнику слова випорскували з думки, математичні знаки розповзались і не трималися купи. „Де вони зараз? Коли прилетять? Не всі...” Хтось подзвонив. Тільки щось не мамин дзвінок, мама дзвонить весело, а тут просто-таки несміливо.

Хлопець не впізнав голосу, але все одно відімкнув двері.

- Що, твоїх нема?

- Ні, - відповів Славко, зрадівши гостеві.

Це був механік з аеропорту, Комарин.

- Ех, ти-и! - сказав раптом сльозливо Комарин і погладив Славка по голові.

Хлопець відсторонився - він лише тепер помітив, що Комарин добре-таки напідпитку, від нього тхнуло їдкою сумішшю горілки, цибулі й машинного масла.

- Хіба тобі скажеш, хлопче?.. Мені три ночі підряд одне й те ж ввижається - я на землі лежу, ніби приклеєний, а на мене літак падає, падає, реве і падає, і нікуди я від нього подітися не можу!.. Ти знаєш, де він сідав? У нього свій столик був біля вікна... Завжди, бувало, питав: „Як тут земля без нас - усе в той же бік обертається, хлопці?”

Славкові раптом як обручем перехопило горло. Комарин говорив про другого пілота.

- Я перед польотом оглядав, я все оглядав, ти чуєш, не винен я-а-а!

Комарин привалився до столу і важко вичавлював слова. Але тут знову подзвонили. Славко кинувся до дверей і ледве встиг відхилити їх, а вже міцні татові руки підняли його вгору, як у дитинстві... Від тата знову пахло хмарами, небом і трохи втомою... І коли він помітив сльози на синових очах, то відвернувся, ніби йому обов'язково треба було відвертатися, скидаючи плащ, і син зрозумів, що батько ставиться до нього, як до дорослого, не хоче бачити його слабкості.

- А-а-а! - сказав Комарин і рушив до батька. - А я прийшов до тебе.

- Бачу, - сказав тато і посторонився від Комарина.

- Чого ти?.. Привезли його? Я ж усе: від автопілота до...

- А ти пригадай, ти пригадай, Комарин, чи не був ти трохи неуважний?

- Брешете! - раптом закричав Комарин. - Вам так простіше - на механіка усе!

Диким здавалося, що великий кремезний чоловік може кричати тонким, пронизливо-безсилим голосом.

- Ти б хоч Євгена посоромився. Чи ти б і його у брехні відважився звинувачувати?

Комарин затулив обличчя шапкою і, п'яно стогнучи, вийшов.

Славко зрозумів: розмови з татом про аварію не буде. Не про все, мабуть, можна говорити з сином, навіть якщо він став дорослим. І все-таки наважився запитати:

- Це через... Комарина?

Запаливши сигарету, батько якусь мить думав, що сказати.

- Ти чув про максимальне навантаження? У цього, - тато кивнув на стілець, де сидів перед тим Комарин, - у цього максимум дуже незначний. Пхинькає він, як немовля, ходить п'яний і всіх запевняє - не винен. Відповідальності боїться, а не того, що людина...

Розмовляючи з Комариним, тато не попросив Славка вийти. Раніше такого не траплялося. Славко не бував присутній при розмовах старших, коли ті розмови не стосувалися його. А тепер хлопець став свідком важкої, серйозної розмови дорослих людей і відчув себе приналежним до світу, де ніхто не має права легковажно, безвідповідально і нерозсудливо ставитися до життя.

Сорока з перебитим крилом

Антон Дмитрович записав у журналі відсутніх, подивився на клас, закрив журнал і сказав:

- Я думаю, ви не заперечите, якщо я запропоную вам прогулянку до парку.

...Школярі галасливою зграйкою просто-таки осідлали трамвай, перегукуючись з одного кінця вагона в інший. Зійшли біля Стрийського парку. Дерева без листя, як вирізані з чорного картону, скидалися на декорацію, і це було гарно - синє небо, червоне сонце, низьке, велике, ніби наколоте на гостре гілля чорних дерев. Славко залюбки ступав м'якими, вогкими стежками... Ліворуч, на закруті стежки, достеріг Юлька і ще якогось незнайомого високого хлопчака в обтріпаному пальті - навіть зоддалік він виглядав нечесаним і занедбаним. На тлі цього нечупари різко вирізнялася Юлькова модна куртка й начищені до блиску черевики.

- О, Беркута! - озирнувся Юлько. - Ти глянь, яке опудало ми тут знайшли...

- Крило в неї, мабуть, перебите, - сказав нечупара і пхинькнув широким ротом. - Я йому кажу - нехай до себе візьме, поки крило загоїться, я сам би взяв... та... хтозна, чи мій татуньо не здумає її на суп обскубти.

- Ви що, знайомі? - здивувався Славко, добре знаючи Юлькову вибагливість у виборі знайомих.

- В одному домі живемо, - трохи неохоче пояснив Юлько. - Можу відрекомендувати: Стефко це, Стефко Вус, соловей-розбійник з нашого двору. Стою та й дивуюсь: тут над сорокою розчулюється!

- Ти б менше патякав, балакайло мудрий, - буркнув Стефко. - Бери сороку, у вас вдома місця досить.

- Авжеж, тільки сороки мені й бракувало! - з огидою скривився Юлько і тицьнув птаху черевиком. Вона відстрибнула вбік.

- Слухай, Ващук, ти що? Май трохи розуму!

- О, - протяг Юлько, стріпуючи рукав, мовби Славкові пальці могли залишити там слід, - ти ще й друг живої природи? Бабрайтесь 1, коли маєте охоту.

І Юлько пішов геть, розминаючи ногами мокрий, вкритий коричневим листям суглинок.

- До Надії Григорівни треба її нести, вона вилікує одразу... Вона мою маму в першому класі вчила! Їй завжди то птахів, то кошенят носять, вона любить їх...

1 Бабратись (діалектне) - порпатися в чому-небудь брудному.

Славко затинався, він бачив, що Стефко наче недовірливий чи просто кепкує.

- Та добре, неси, коли знаєш куди.

І вони пішли, Славко з сорокою, котра, мовби й не відаючи полоху, тихо й довірливо сиділа на згині руки, - і Стефко Вус, заболочений, у семилатному 1 своєму пальтечку та з колючим поглядом спідлоба.

...Анітрохи не здивована несподіваним дарунком, донька Надії Григорівни взяла птаха і сказала, що з сорокою все буде гаразд, хлопці можуть не хвилюватися, за кілька днів нехай приходять подивитися. Надія Григорівна буде гостям дуже рада.

- Ти прийдеш? - запитав Славко. - Зразу кажи, що це наша сорока, - і тебе впустять.

- То я вже піду, - не цікавлячись Славковою розповіддю, мовив Стефко.

- Бувай! - відгукнувся Беркута.

Він чомусь подивився услід Стефкові. Було в його постаті щось дуже незалежне й водночас невеселе, - а потому й собі рушив додому.

Юлько вдома

Юлько був невдоволений - не відповів Славкові як слід, коли той шарпнув його за рукав. Та ще й при Стефкові! Не дуже приємно, коли бачать, як тебе шарпають і повчають, а ти тихенько йдеш геть.

- Щось сталося? Якась трапилася прикрість, Юльчику? - стривожено зазирала синові в очі мама.

Вона була у біленькому фартушку, такому білому, що Юлько завжди дивувався - як можна мати такий білий фартушок, пораючись на кухні!

- Нічого, мамцю, - сказав Юлько, цілуючи матір у щоку. - А що доброго сьогодні на підвечірок ти приготувала, мамцю? Так смачно пахне!..

Юлько скинув черевики, перевзувся у домашні капці - підлога була натерта до блиску й самому не хотілося залишати на паркеті сліди.

- Я вже готовий, мамцю. Чи можна їсти?

- Так, так, - похапливо відповідає мати, несучи з кухні тарілку, на якій аж палахкотіла рум'яна смажена картопля з яєчнею.

- А серветочку, мамцю? - ласкаво попросив Юлько і усміхнувся матері.

„Гарна моя мама, - провів її поглядом Юлько, наколовши на виделку хрумтячу

картоплю. - Я колись намалюю її портрет, слово честі”.

- Мамцю, а кава буде?

- Звичайно, Юльчику, - мама ще раз пішла на кухню.

Обводив поглядом кімнату - звична і затишна; мама не дасть ніде порошині впасти; гарно дібрані кольори: меблі, хідники на підлозі, квіти у вазі на столі - все створювало лагідний, мажорний акорд, де ніщо не вражає слуху. Чого хоче від нього Славко Беркута? Колись готовий був за Юлька у вогонь і воду скочити; не треба, не велика біда, але чого ж чіплятися? Ще коли вчилися в п'ятому класі, вони якось грали в сніжки, до пізнього вечора мокли в липкому снігу, і десь там зосталась Юлькова шапка - чи то збили суперники, чи то сам загубив, вже й гра скінчилася, а Юлько з Славком шукали шапку, і врешті Славко віддав йому свою.

1 Семилатний (архаїзм) - буквально: із сімома латками, тобто порваний, подертий.

- Ти бери, бери! Я ніколи не простуджуюся, сам знаєш.

І пішов Юлько додому у Славковій шапці, була вона геть мокра, одне вухо майже обірвалось, та все ж рятувала од вітру й морозу... А одного разу, - Юлько напевно знав, що так воно й було, - Беркута під час турніру програв йому партію в шахи, навмисне програв, аби Юлько став чемпіоном серед п'ятикласників. Тепер спробуй запитати - „Чого ти чіпляєшся, Беркуто?” - обов'язково почуєш: „Не чіпляюсь, а маю рацію...” Яка там рація? І в чому?

Стефко вдома

…Писати на високому підвіконні було страшенно незручно, але на столі - ще гірше: тато Вус ніяк не міг зібратися приладнати четверту ногу.

- Нехай Настка вчиться, - сказав Стефко. - Йдіть собі самі по цигарки, я не піду, бо змерз.

- Ну й діточок мені Господь послав! - зітхнув старший Вус, але став натягати плащ, бо коли Стефко казав - ні, таки то вже було „ні”.

- Йди, іди, тату!.. Висунься трохи на свіже повітря - засидівся...

У цій маленькій кімнатці старший Вус був ніби зовсім не на місці. Широчезними, крутими плечима затуляв світло, що просякало крізь вікно, і здавалося, ось зараз як лиш крок ступить, переверне і триногий стіл, і саму кімнату. Настка при цьому виглядала ще дрібнішою, худенькою і зовсім непримітною, мов цвіркун у запічку. Батько залишив за собою відчинені навстіж двері. Стефко замкнув їх, щось буркнувши під ніс, і запитав у сестри:

- Їсти є що?

- А он, - мовила Настка з-над книги, - на столі...

Стефко взяв склянку молока і вкраяв байду 1 хліба: тим досита не наїсися; однак хлопець охоче жував свіжий хліб, запиваючи його молоком.

- Учителька приходила, питала, де ти... Учора з третьої квартири казали, що ти в них під дверима палив щось.

Хлопець мовчав. Допікає Настка, мов жигавка 2, коли б не Настка отак говорила, він би не стерпів: нікого то не обходить, чи робить він уроки, чи ні, сидить сиднем удома чи десь ходить.

- Стефку, - вела своє Настка. - Не можу я тут більше.

Настка, видно, готова була розплакатися, але тільки кліпала очима; і раптом згадалася Стефкові ота птаха на мокрому листі - аж самому щось підступило до горла, і він закашлявся, мовби захлинувшись молоком.

1 Байда (діалектне) - окраєць, скибка (хліба).

2 Жигавка (діалектне) - запальничка.

- Я думаю, тобі також треба до інтернату. Ходімо разом, Стефку!..

Перестав жувати хліб, обмірковуючи Настині слова. Уявив раптом цю кімнату без Настки, без її тоненького голосу („Знову десь ходив, Стефцю”), подумав, що зробиться ще тісніше в цій кімнаті...

- Ти не будеш тут жити?

Незвично тихий братів голос наполохав дівчину. Зиркнула скоса, як Стефко, стулила докупи долоні:

- То я, може, зостанусь, Стефку? Коли ти...

- Ніби тобі не однаково...

Настя зітхнула й знову схилилася над книжкою, а він узявся допивати молоко.

Славко вдома

- Мамо, ти не будеш сердитися?.. Ти сказала - купи масла, а я побачив книжку...

Славко повернувся з магазину. Налив собі й матері чаю, зіпер книжку на хлібницю. Читав: „Ще в шкільні роки обриси Африки завжди нагадували мені знак запитання”. Цілий світ Славкові здається знаком запитання...

- Послухай, мамо: „На гладко відполірованих льодовиками скелях я бачив зображення носорогів і слонів, висічені первісними художниками”.

- „Останні таємниці старої Африки”? Коли закінчиш, даси мені, Славку... Уже скоро сьома.

- Не може бути, мамо!

Славка не було в кімнаті, а мама відчувала його присутність у тому безладді на столі. У фотографіях підземних печер на стіні. Бачила його замислене, майже зовсім ще дитяче обличчя. Син.

Театральна вистава

Театр увесь блакитний і урочистий - від розпису стелі і стін до оббивки крісел. Музи, легкі, як балерини, мчать кудись у вічному леті з вінками в рожевих руках. Мармурові амури під ложами нагадують пустотливих дітлахів, які вирвалися на волю від надто суворих опікунок.

За важкими складками завіси ховається щось надзвичайне і гарне, сьомий „Б” на гальорці нетерпеливиться й хвилюється, чекаючи дива. На сцені повинна з'явитися Лілі - вона запросила клас на прем'єру „Лускунчика”, де має роль Маші-маленької... Спершу ніхто не впізнавав Лілі. Дівчинка на сцені анітрохи не скидалася на веселу, пустотливу й непосидющу Лілі Теслюк, від якої щомиті кожен міг сподіватися якогось дитячого вибрику. Та коли сьомий „Б” врешті зрозумів, що оте диво на сцені - таки справді їхня Лілі, на гальорці зчинився галас, як у класі під час перерви. Тупотіли ногами й кричали:

- Лі-лі! Лі-лі!

А потім увесь зал - серйозні дяді й тітонки у вечірніх сукнях, молоді дівчата з пишними зачісками й старі дідусі у старомодних костюмах, і оркестранти із скрипками в руках, і навіть диригент - усі аплодували Лілі. Вона вклонялась і дивилася вгору, і навіть помахала рукою своїм друзям, - у цю мить була схожа знову на себе, звичайну, буденну, не завжди слухняну, але завжди веселу дівчинку; сьомий „Б” відчув, що успіх Лілі належить кожному з них і усім разом, бо хіба не в сьомому „Б” була Лілі Теслюк?

З гальорки закричали:

- Браво, Лілі!..

Вона виходила на сцену, немов ступала на підвіконня на шостому поверсі свого останнього в місті будинку. Рятувала тільки музика - не дала дівчинці упасти; вона опам'яталась, відчула в собі силу і впевненість...

Юлько стояв трохи осторонь. Однак мав для неї сюрприз - маленька бурштинова балерина, уся така поривчаста й легка, як сама Лілі, лежала в Юльковій кишені, старанно й надійно запакована. Балерину Юлько хотів подарувати дівчинці після вистави і тепер весь час торкався подарунка рукою: часом не загубив?

- Ох, діти, - зітхнула Лілі. - А... послухайте... де Беркута? Він що - не прийшов?..

- Просив, щоб ми тобі не казали, що він прийде перед самим кінцем вистави.

- Ти не ображайся, він дуже хотів прийти.

- Авжеж, хотів? Хіба спортсмени цікавляться балетом? - скривився Юлько. - Дуже йому потрібен балет!

- Навіщо ти так, Юльку? - запитала Лілі. - Ти ж неправду кажеш.

І до Лілі знову повернувся незвичний смуток - так буває завжди, коли сумніваєшся у чомусь. І знову захотілося на сцену, де її підтримувала музика.

Діалог із текстом

1. На основі змісту розділу „Двоє дітей і місто” доведіть, що Юлько Ващук закохався в Лілі.

2. Якою постає дівчинка в очах закоханого підлітка, коли миє вікна у своїй квартирі?

3. Чи любить Юлько Львів? На основі чого ви зробили свій висновок? Чи багата фантазія в підлітка? Як це виявилося?

4. Чому Славка дуже вразили слова Юлька: „Чого чіпляєшся до мене, Беркута?”

5. Детально розкажіть про поїздку до Блакитних печер. Як уже на початку екскурсії розкрилися характери окремих персонажів повісті? Кого з них ви почали поважати більше, а хто у ваших очах чимало втратив? Чому?

6. Що сталося з екіпажем літака Беркутиного батька? Як відреагували на біду Славко та його мати? Що вони пережили в ту ніч і наступного дня?

7. Чому Славко не стримав сліз, коли, нарешті, побачив батька? Чи можна осуджувати його за це?

8. Створіть словесний портрет механіка Комарина. Як ви вважаєте, чи була його вина в тому, що довелося терміново робити посадку, через що один із членів екіпажу загинув?

9. Як ви розумієте вислів „максимальне навантаження”? У прямому чи переносному значенні його вживає Славків батько?

10. Коли саме й чому Славко „відчув себе приналежним до світу, де ніхто не має права легковажно, безвідповідально і нерозсудливо ставитися до життя”?

11. Які риси характерів проявилися в підлітків, які знайшли покалічену сороку? Чия поведінка вам особливо не сподобалася? Чому?

12. У яких умовах жили Стефко й Настка? Чому маленька сестричка вирішила погодитися жити в інтернаті? А як поставився до цього її брат?

13. На основі прочитаного доведіть, що Стефко й Настка дбають одне про одного в непростій ситуації.

14. Як ви думаєте, Стефко Вус і Славко Беркута бодай чимось подібні? Чи багато спільного в характерах Стефка та Юлька або в Юлька й Славка? А відмінного й навіть протилежного? Чому? Свої висновки належно аргументуйте.

15. Як ставився Юлько до Стефка? Гірше чи краще, ніж до Славка? Чим таке його ставлення пояснюється? Чому всі хлопці-однокласники в очах Юлька не заслуговували на похвалу й повагу? Чи можна людей оцінювати з такого погляду, як це робить Ващук? Чому ви так вважаєте?

16. Як ви ставитеся до того, що замість масла Беркута купив книжку?

17. Славко не зміг разом з усіма однокласниками подивитися виставу, у якій одну з основних ролей грала Лілі Теслюк. Як Юлько розцінював його відсутність? Чи здогадалися ви, що й Славко Беркута закохався в талановиту дівчинку? На основі яких фактів?

18. Юлько прочитав Лілі дуже цікаву поезію. Як ви думаєте, про кого цей вірш і хто його написав? Чому хлопець не розповів про це обраниці свого серця?

19. З якої дріб'язкової причини Юлько розчарувався в дівчинці?

20. Лілі нагадує Юлькові про свій перший день у новій школі. Що саме недоброго в стосунках Ващука і Беркути помітила ще тоді новенька школярка? Чому її запитання про стосунки хлопців, які сидять за однією партою і нібито навіть друзі, не сподобалися Юлькові?

21. Які висновки для себе зробила спостережлива Лілі про поведінку представників нового колективу?

22. У народі кажуть: „Ворог підтакує, а друг сперечається”. Чи зміг би Беркута покірно схвалювати будь-яку поведінку й судження Юлька, щоб тільки не втратити друга? Аргументуйте відповідь.

23. Чия мати по-справжньому гордиться своїм сином і розуміє, що він уже великий, тому має право на свої таємниці і власне життя: Юлькова чи Славкова? Чому ви так вважаєте?

24. Що саме - відчайдушне намагання встигнути бодай на кінець вистави чи дорога бурштинова балерина - для Лілі могло би стати вагомішим підтвердженням визнання її таланту й закоханості в неї Славка чи Юлька? Чому ви так вважаєте?

25. З якої причини Юлько Ващук перед усіма однокласниками, а перед Лілі - передусім, намагався принизити свого суперника? Чи можна вважати такий учинок невихованістю? А підлістю? Доведіть свою думку.

26. Якими словами Лілі поставила обмовника Юлька Ващука на місце? Дайте оцінку вчинку дівчинки.

27. З якої причини Лілі раптом стало сумно: лише через відсутність Славка Беркути?

28. Прочитайте вголос розмову Лілі Теслюк і Юлька Ващука і зверніть увагу, як саме у спілкуванні розкривається характер співрозмовників. Чим відрізняються погляди цих підлітків на людей і світ?

29. З якої причини Юлькові колись подобалося, що Беркута готовий був задля нього пожертвувати всім? Чи зловживав він таким ставленням товариша? З якої причини тепер він злився на Славка, коли той робив йому цілком справедливі зауваження?

30. Створіть словесний портрет старого Вуса. Чим цей чоловік відрізняється від батька Юлька? А від батька Славка? Чи може Вус-батько бути прикладом для своїх дітей? А який батько і для кого в повісті є взірцем і порадником і таким залишиться назавжди?

Мистецькі діалоги

1. Розгляньте світлини з балету „Лускунчик” П. Чайковського на сцені Київського театру опери і балету імені Тараса Шевченка. Чи подобається вам балет як вид мистецтва? Чому? Поясніть, що таке лібрето.

2. Знайдіть фото, на якому Маша-маленька спілкується з Лускунчиком. Чи такою, як ця балерина, ви уявляли Лілі Теслюк?

3. На основі переглянутих фото доведіть, що праця акторів балету надзвичайно тяжка й потребує багаторічних тренувань і відшліфовування професійної майстерності.

Діалоги текстів

Розгляньте фото карстової печери з блакитним озерцем на дні. Уявіть, що саме про неї вели мову хлопчики й сюди збиралися на екскурсію. Розкажіть про враження від печери від імені одного з учасників походу.

Скажи, хто твій учень

З того самого моменту, коли він уперше побачив у спортивному залі шпажистів, хлопчик очей не зводив з високого, стрункого спортсмена.

- Сподобався бій? - запитав він, підійшовши до Славка.

- Дуже.

- То, може, хочеш стати фехтувальником?

- Хочу.

- Хм... - сказав спортсмен. - У мене група повністю укомплектована. І тренування ми давно розпочали... Однак знаєш що? Приходь. Тричі на тиждень - понеділок, середа, п'ятниця. О сьомій годині, не запізнюйся, гаразд?

Хлопець навіть не міг отямитися - невже його вчитиме цей симпатичний юнак, який щойно без усякого напруження і без видимих зусиль завоював звання чемпіона республіки? Невже це правда?

Часто згадувався Славкові перший урок. Він був ніби випробуванням для хлопця, якому раптом стало трохи нудно. „Ну, все зрозуміло, шпагу треба знати, але я хочу стати на доріжку: випад, так, ще, укол - є! Оце інша річ! А латати костюм - нехай вчать у кравецькій майстерні...” І все-таки він знову прийшов... За якихось півроку тренувань про Беркуту говорили, що він найздібніший учень Андрія Степановича...

Похапцем одягав Славко тренувальний костюм. Мабуть, уперше за весь час хотів, щоб тренування скінчилося скоріше. Ех, можна було б попередити Андрія Степановича, не прийти, він би зрозумів, звичайно, але ж сьогодні вирішується питання, хто з львів'ян поїде на юнацькі змагання до Харкова... Схрестилися шпаги, тонко задзвеніли, і Славко усміхався радісно - не так легко завдати укол Андрієві Степановичу. Тренер ніколи не піддається заради того, щоб потішити слабшого суперника, - виграшу не буде, аж поки учень, як рівний, не переможе свого вчителя.

Після вистави

(Очима Славка Беркути)

Останній, вирішальний бій я тоді виграв з рахунком 4:5. Сила вся як пропала... Мене усі вітали, а я чимскоріш роздягався, хотів утекти в душову1, адже вже зовсім пізно. Я так поспішав, що навіть не встиг зрадіти з того, що поїду на змагання до Харкова. Андрій Степанович, мабуть, помітив, що я весь час позираю на годинник, відпустив мене, але хлопці нічого не розуміли, вони давали поради, - тільки даремно все це було, я ані слова з їхніх порад не затямив. Я вже знав, що не встигну, запізнюсь, і все-таки чомусь біг, ніби від того, чи добіжу, чи ні, залежало щось дуже важливе.

З тих великих бічних дверей, звідки звичайно виходять артисти, вийшла на вулицю Лілі з мамою і батьком. І з високим хлопцем, - я його упізнав одразу. Це був Юлько. Лілі щось говорила, - я не чув, а тільки бачив, як вона розводила руками, спинялася щомиті, вони йшли й далі всі разом, і Юлько слухав, що говорила Лілі, - він схилявся трохи, щоб краще почути її слова. Може, треба було побігти за ними? Пояснити, чому я не міг прийти на виставу і запитати, як Лілі вдалася роль, і похвалитися навіть, що поїду на змагання до Харкова? Але я стояв і дивився, як вони віддаляються. Звичайно, Лілі тепер образиться. Весь клас прийшов, один Славко Беркута не з'явився, мовби йому нецікаво. Треба було наступного дня пояснити Лілі, чому я запізнився. Але як я мав це зробити? Коли б хоч Лілі сама запитала, якось би пояснив, а вона не питала. Я навіть думав: може, Лілі й не помітила, що я не дивився виставу, нащо ж тоді ні сіло ні впало вискакувати: „Вибач мені, Лілі”.

Добре, що скоро поїдемо до Харкова, там ніколи буде про дурниці думати. Хоч би вже скоріше до Харкова. Здається, ми літаком полетимо. Добре, якщо літаком.

Поки літак летить до Харкова

Вітер, як завжди, видирав землю з-під ніг па льотному полі. І коли Славко побачив Лілі, йому раптом здалося, що вихор може зірвати дівчинку і підняти вгору - така крихітна вона була.

- Що ти тут робиш, Лілі? - сказав Славко.

1 Душова - кімната для миття, приміщення з душем.

- А, це ти, Беркута? Привіт! Ми з татом зібралися на літаку над містом піднятись. А ти?..

- Летимо на змагання, до Харкова! - Ну, я побіг! До побачення, Лілі!

- Щасливої дороги! - побажала дівчинка і помахала Славкові рукою, і йому знову стало прикро, що він не розповів, як поспішав тоді до театру.

Хлопці сіли в літак, мовби щодень користувалися тільки цим видом транспорту. І страшенно пишалися власною відвагою і удавали, що повітряні ями - дрібниця, навіть не вибоїнка на тротуарі. А поки вони летять, і в них трохи паморочиться голова від уявлюваних подвигів і реальних повітряних ям, на землі відбувається безліч найрізноманітніших подій.

Стефко Вус, приміром, сидить удома. Голодний, самотній і сердитий. Настка перейшла-таки у школу-інтернат, хлопцеві сумно, усе байдуже, не хочеться навіть взуватися і йти по хліб. Тато ще вранці кудись подався - та нехай би собі йшов неворотом... Чіпляються усі до Стефка, кроку не дають ступити: отой чижик-староста намалював на Стефка карикатуру в газеті - сидить Стефко за партою, другий рік у п'ятому класі сидить, і вуса в нього довгі, аж до пояса, виросли.

- Вусатий Славко Вус, - реготали всі, аж заходилися.

І чижик радів із своєї дотепності.

- Ясно, - сказав йому Стефко. - Ходи, поговоримо?

Малий кров утирав із носа, але вчительці не скаржився.

Покинув би все! Попід вікнами засвистів Грицько Лопух, біс його і зна, яке в нього справжнє прізвище. Стефко не відгукнувся - нехай собі забирається куди хоче, не треба Стефкові ані Лопуха, ані когось іншого. І раптом сорока згадалася, що вони її тоді з тим хлопцем, Юльковим приятелем, віднесли до старої вчительки. Цікаво, чи загоїлося крило в неї? Ох, може, годі в пустій холодній кімнаті сидіти? І взявся Стефко натягати на ноги черевики - заболочені, хтозна, чи коли й чищені.

Біля брами наткнувся на Юлька.

- Сервус1, Стефку, як ся маєш?

- Та так, не згірше, - сказав Стефко і зиркнув на Юлькові нові черевики.

Вони блищали, як люстерко, і Юлько ступав обережно та гордовито. Він пішов праворуч, а Стефко - ліворуч, заклавши руки до кишень пальта, і на обличчі його була написана зневага до цілого світу, а до Юлькових черевиків чи не найбільша. Хоч, правду кажучи, йому хотілося мати блискучі нові черевики. Тільки така розкіш не входила до найближчих планів Стефкового татуся.

Стефко Вус вирішив піти подивитися, чи загоїлося крило в сороки. Він ступав поволі, а тим часом Юлько Ващук устиг купити газету. Він розгорнув її, переглянув заголовки. Раптом спинився, ніби спіткнувся, і сірі рядочки застрибали йому перед очима, наче їх хто смикав. Що побачив Юлько в газеті? Чому стрибали у нього перед очима сірі рядочки? Про це Юлько не хотів би признаватися нікому на цілому світі, коли б міг - зібрав би всі газети в місті, щоб ніхто не прочитав того, що прочитав він.

1 Сервус (німецьке) - салют, привіт.

Написав Юльків тато невеличку книжку про Львів. Юлько читав ту книжку, і пишався нею, і любив її, а в тій книжці - говорилося у газеті - було безліч думок, яких тато не сам дійшов. Скористався чужим, як злодій користується чужим годинником чи чужими грішми, списав думки і факти зі старих журналів, що виходили колись у Львові. А хтось інший упіймав тата на крадіжці і розповів про те цілому місту, цілому світові, перелічив прізвища людей, думками яких скористався тато, і говорив про це холодним, злим тоном. Нікого не хотів бачити тої миті Юлько Ващук і боявся, аби хто його не помітив, аби не кинув зневажливо: „Ага, це він, син того Ващука...”. І не хотів Юлько Ващук зватися Юльком Ващуком, і не хотів, аби перед ним громадилося високими сірими стінами те місто, яке він так любив, вулицями якого ходив із батьком...

...Літак із учасниками змагання приземлився на бетонованій доріжці в Харкові. Попереду чекали спортивні бої з дуже серйозними суперниками, але львівські хлопці намагалися поводитися так, ніби вже виграли всі бої і везли додому кубок...

Кукулику мій гарний...

Сорока блиснула хитрим оком, широко розкрила дзьоба: „Кк-ха!” - і, перелетівши через усю кімнату, сіла Стефкові па плече. І це зламало Стефкову їжакуватість.

- Впізнала? - здивувавсь і засміявся, своїм звичаєм показавши усі гарні, великі зуби.

Надія Григорівна - дрібненька, ніби якась кругла, тепла, з малими, як у дитини, руками і добрим, тремтливим голосом.

- Мабуть, упізнала, - погодилася вона з Стефком. - Вона до лихого не піде, тільки стане отак при нозі, дзьоба розкриє, крила розчепірить і все кхакає.

...А потім його запросили до гарячого борщу. Стефко спершу відмовлявся, а коли смачний дух заповнив кімнату і червоний борщ забілили сметаною, хлопець раптом відчув, що йому аж слина підступає і в животі болить - так їсти хочеться, і не втримався, таки сів до столу. Надія Григорівна розповідала про сороку, Стефко їв і сміявся, бо дуже кумедною виявилася знайдена в парку птаха!..

- А в мене кіт Бурко є. Чорний, як заслінка від печі. Він весною у мандри йде, а коли вже студінь починається, то вертає. Пошкребе лапою двері, мовби ніколи ніде й не блукав, - і до своєї миски...

Стара вчителька запитала, звідки хлопець знає про заслінку від печі. І тоді Стефко розповів про бабу Олену, про холодний потік і співучу липу.

Надія Григорівна не була схожа на бабу Олену, тільки голос мала такий же тремтливий. Оповідала про птахів, що перебували у неї, про школу, яка-то вона була давніш, коли вчителька лиш починала свою роботу.

- „А мене баба кукуликом кликала”, - хотів похвалитися Стефко, але стулив губи, соромився таке говорити.

Кавка знову глянула на хлопця круглим оком - зацікавилася рухом у кімнаті, бо сама вже була втихомирилася, не літала туди-сюди, не смикала Стефка за чубок, не дзьобала його черевиків. Шкода було йти з теплої хати. Одягаючись, засував руки в рукава. Шапку все ніяк не міг знайти на вішалці.

- Я ще до вас прийду. На сороку подивитися.

Ніби не питав, а просто так собі сказав, знаючи, що йому не відмовлять, і таки вгадав, бо Надія Григорівна ще більше ніби потепліла. Погладила Стефка по шорсткій голові, подумала, що треба б йому голову як слід вимити, сказала:

- Буду дуже рада. Коли хочеш - заходь. Чуєш?

- Я вже йду, - зітхнув Стефко. - До побачення...

„Баба мене кукуликом кликала”.

Чому ти так зробив, тату?

Місто Юлько ніяк не міг відділити од батька: батько відкрив йому місто. Навіщо ти так зробив, тату?.. Завтра всі знатимуть. Завтра всі говоритимуть: „Он Юлько Ващук, це його батько...”. „Не ходи, Юльчику, в двір, не бався з тими хлопчаками, ти інший, сину, вони не з твого кола...” Юлько бачив себе у колі - мовби відділений од решти, розумніший, кращий, здібний. „Он Юлько Ващук - то його тато!” Добре б завтра прокинутися раптом кимось іншим - не Юльком Ващуком, ні, ким завгодно, аби не Ващуком... Чому ж він має відповідати - завтра і ще потім не раз, напевно: „Це твій батько, так?” Чому він мусить - за тата? То хтось інший. Не мій тато. Він ніколи ніякої книги не писав. Та кажу ж вам, не він. І взагалі, що вас те обходить? Мій тато - не мій; Ващук я - не Ващук? Дайте мені спокій...

- Ти самого себе одурював, тату?..

- То твій тато, Юльку, та признайся, то ж твій тато!

- Яке мені діло до цього?

А вдома? Як удома? Мама:

- Трапилось щось, синку? Якась прикрість, Юльчику?

- Ні, мамцю, нічого. (Ніби ти, мамо, не знаєш сама, що трапилося!)

- То гарно, Юльчику, може, хочеш вечеряти?

Тато: „Ходи, я покажу тобі диво...” Ні, тату, дякую, я маю робити уроки. (Невже ти не розумієш, що дива не буде? Що тролейбусні дроти тепер не виглядатимуть золотими?..) Зрештою, може, це й не так важко: удавати. Всі троє удаватимуть, ніби нічого не трапилось. Чому ж ти так зробив, тату? Ти тоді не думав, що я існую на світі?..

Дискусія за партою

- Привіт чемпіону!

- Кубок твій?

Сьомий „Б” вірив у спортивну зірку Славка Беркути, але клас чекало розчарування - кубка не було. Команда виступила добре. Львівські шпажисти зайняли друге місце, і в командних Беркута не програв жодного бою. Зате в особистих змаганнях завоював тільки четверте місце.

- Давай проаналізуємо, - сказав Андрій Степанович. - Що вийшло? Поки було напруження волі, ти весь зібрався, вивчав суперника - і вигравав. Коли тобі раптом здалося, ніби успіх забезпечений навіть без боротьби, ти розм'як і розслабився - твою слабкість миттю відчули.

Так, правильно все запримітив Андрій Степанович. Бої з найсильнішими спортсменами виграв блискуче, а тим, хто був десь у кінці і навіть не сподівався виграшу, - та ще й у Беркути! - тим Славко ганебно програв. Він собі подумав: „Ну, що з ними битися? Не бій, а так, розминка”. Та коли раптом отямився, було вже пізно. Скис - і програв ще двічі! Найприкріше було, що перший день змагань пройшов чудово. Фотокореспондент схопив на плівку цікавий момент бою, і хлопець, сам себе не впізнаючи, розглядав оту фотографію в газеті.

Хороший то день був. Ходили по місту, їли морозиво, купили торт - справжній палац із солодкого крему. „Палац” купили на честь Славкового дня народження. Повідомляючи про результати першого дня, так і сказали: „Одному з учасників змагань, Ярославу Беркуті, сьогодні сповнилося чотирнадцять років, і свій день народження він добре відсвяткував, вигравши усі бої”. Найголовніший, звичайно, був подарунок Андрія Степановича. Він дав Славкові чудову шпагу, новеньку шпагу з дзвінким, як струна, клинком і блискучою гардою1. Лежала в долоні зручно, мов прикипала, і шпага здавалася продовженням руки, напрочуд необхідним продовженням руки.

- Ну, Беркута, з такою шпагою не виграти першість - просто ганьба! - не приховуючи заздрості, казали хлопці.

Маєш тобі, виграв! Вгадали, ворожильники! Показати в класі газету з фотографією? Ні, нема жодного сенсу. Фотографія тепер була скоріше докором, аніж радістю. І зовсім уже неприємно було чути насмішкуватий голос Юлька:

- Ай-ай-ай, а ми тут приготували урочисті промови на привітання олімпійця.

- Ти повторюй ту промову щовечора, може, для іншого випадку згодиться!..

Шпагу, подаровану Андрієм Степановичем, Славко заховав і вирішив не брати до рук доти, доки сам не відчує, що має на це право. Дав собі слово: через рік увійти до збірної республіки, самому собі поклявся і надумав не порушувати клятву, хоч би чого це йому коштувало.

- Про науку не забувай, - сказала мама. - Ти завжди з крайності в крайність впадаєш, не можеш рівно.

- Я ж не паровоз, щоб рівно, як по рейках. Я людина, - глибокодумно зауважив Славко.

1 Гарда - руків'я.

- От я скажу тренерові, що спорт на тебе погано впливає.

Програв - значить, програв. І нема для тебе жодного виправдання. Тут уже, мабуть, починається отой вимір максимального навантаження...

Малював Славко материки, а поруч сидів Юлько Ващук. Тепер би Славко не списав у нього відповіді. Коли б у задачі було два розв'язання, зовсім не те вибрав би, котрим скористався Юлько. Та чомусь не зміг би признатися відверто Юлькові, що не може прийняти його таким, як він є. Чому ж ти не кажеш нічого вголос, Славко Беркута? Ти так бажав сидіти з Юльком, що, - аж сором згадати, - заплакав, бо вчителька сказала, що за однією партою вам ніяк не можна: Юлько високий, а ти Котигорошком був тоді, Славку. Учора він здавався другом. Як же це виглядатиме, коли сьогодні ти скажеш раптом, що тобі чимось не до вподоби Юлько Ващук? Хіба те, що Юлько сміється, штовхаючи ногою сороку з перебитим крилом, може бути причиною нехоті до нього? Розберись у своїх симпатіях, Беркута. Може, це також визначить міру максимального навантаження? Цікаво, а яке максимальне навантаження може витримати Ващук?

- Я не машина. І взагалі, не маю наміру вступати з тобою в дискусії на уроці.

- Дискусії! Ну, чому б тобі не сказати - суперечки?

- Скажи чесно, чого ти від мене хочеш? Ти, може...

Варвара Трохимівна, учителька математики, постукала олівцем по столу:

- Беркута! Ващук! Втретє прошу припинити розмову, а ви ніби й не чуєте.

Битися з беззбройним

(Розповідав Славко Беркута)

Спочатку я вирішив, що мені привиділося: на порозі залу стояли Юлько і Лілі. Я підійшов до них:

- Подивитися хочете?

- Так, - сказала Лілі. - Ти ще не збираєшся додому?

- Ні, тільки недавно почали. Сідайте он там! - показав я на лаву, де сам любив сидіти, коли дивився, як інші працюють.

Я вернувся на доріжку. І раптом відчув, що страшенно хвилююсь. Чому вони прийшли? Просто так чи не просто так? Червона лампочка підморгнула - є укол! Я навіть не помітив, як це трапилось. Видно, працювати можна механічно. Як читати вірша напам'ять, не думаючи, що означають окремі слова. Краще не поглядати в той бік, де вони сидять, бо можна й не спостерегти небезпеки, у фехтуванні все відбувається блискавично. Коли бій закінчили, я підійшов до них знову. Маску вже не скидав - лоб мокрий, не хотілось, аби Юлько бачив, як я втомився.

- Лілі мене сюди привела, - сказав Юлько, ніби вгадав мої думки. - Не лихо- помна1, забула, що ти не прийшов на прем'єру.

1 Лихопомна (діалектне) - злопам'ятна.

Добре, що за маскою нічого не видно.

- Я не міг.

- А я думав, що спортсмени не ходять до театру.

- Слово честі, не міг, це було дуже відповідальне змагання. І тоді якраз вирішували, хто має їхати.

- Міг би й не їхати, - сказав Юлько, - все одно кубка не привіз.

- Не треба, хлопчики, - попросила Лілі, вона поглядала якось ніби злякано. Коли б хто здогадався мене покликати, все було б інакше. Однак ніхто мене не покликав, тоді я сам сказав:

- Ну гаразд, треба працювати.

- Працювати? Ніколи б не подумав, що розмахувати в'язальними спицями зветься роботою!

- Чого ти такий, Юльку? - сказала Лілі.

- По-моєму, робота - головою думати, а тут вистачить пари довгих ніг.

- Хотів би я побачити, чи вистачить тобі.

- Спробуймо! Я доведу тобі. За один вечір я...

- Лови шпагу! Бери маску. Стань отак! Далі, далі, ногу, ліву ногу...

- Я не раз чув і бачив, як тебе тут учили. Досить і того.

Хлопці поскидали маски, з'юрмилися навколо нас. А Юлько справді досить швидко затямив перші рухи і зробив непоганий випад, я навіть здивувався.

- Бачиш! - засміявся він. - Треба просто мати удачу, тоді все в руки само йде. Я не думав тоді, не розмірковував, що битися з Юльком - просто нечесно, все одно, що з беззбройним, він же ніколи шпаги не тримав досі, я мусив йому довести, що сильніший за нього і маю в чомусь рацію, а в чому, тоді ще не міг би пояснити.

Мій клинок не витримав удару, розламався навпіл, я не встиг нічого зробити, - мабуть, так шофер не встигає часом загальмувати, - і мій поламаний клинок наштовхнувся на Юлькове незахищене стегно. Скрикнувши, Юлько випустив із рук зброю і вхопився за ногу. Все, що відбувалося далі, я пригадую мов крізь сон. Пляма крові на Юлькових штанах. Лікар, мовчанка хлопців, злякане обличчя Лілі... Та одну фразу я почув зовсім виразно:

- Розпустив ти їх, Андрію Степановичу. А тепер маєш кашу.

Я кинувся геть із залу, втиснувся у куток біля одежних шаф, щоб нічого не бачити і не чути. У коридор вийшов Андрій Степанович. Запалив цигарку, покрутив у пальцях почорнілого сірника.

- Ви... ви мене тепер відрахуєте?

- Навіщо ти вчинив це побоїще?

Краще б він звелів мені віддати шпагу і ніколи не приходити сюди, у цей зал! Легко говорити про максимальне навантаження, коли все добре. А тут - ледве трапилося таке, за що треба відповідати, - я заховався. Як Комарин?

Лілі не хоче удавати

- Обурливо! Кого виховує наша школа? Спортсмени, врешті, обов'язково кінчають хуліганством! Ось до чого призводить культ1 фізичної сили!

Юлько лежав у ліжку. Стегно йому охайно перев'язали. Рана виявилась не така вже й серйозна. Якщо правду казати - рани не було, а тільки глибока подряпина. Батько палив сигарету за сигаретою і збуджено ходив по кімнаті.

- Збори, догана - аж до виключення зі школи! Як ти міг приятелювати з хуліганом?

Юлько заплющив очі: не бачити б виразу батькового обличчя. Коли слухаєш самі слова, то можна повірити, а коли дивитися на батька, то раптом починають з'являтися думки: „А тато справді такий обурений чи удає?”

- Не хуліган він, тату! І нікуди ти не йди. Ти нічого не знаєш і не розумієш.

- Он як... Ну, гаразд, гаразд. Я особисто схильний розцінювати це як хуліганство.

Розцінювати як хуліганство. Вдатися в дискусію. Чи не міг би ти, Юльку, говорити, як усі люди: спе-ре-ча-тися? З ким? Про що? Вони всі троє удають, он уже скільки днів удають. Як довго це ще триватиме?

- Може, він вип'є чашку гарячого бульйону? - тихо запитала мама.

А ти теж удаєш, мамо? Хоч би ти не удавала, мамцю, гарна моя мамо, я твій портрет намалюю, колись намалюю. А може, не намалюю. Не вмітиму...

Наступного дня після уроків прийшли дівчата й хлопці з сьомого „Б”.

- Болить? - запитала Лілі, і Юлькові раптом захотілося стати щонайменше героєм, пораненим у важкій кровопролитній битві.

- Бачиш, Юльку, от... Я так думаю... Ти сам винен. Якби ти не почав, усього цього не трапилося б...

- Он як! Ти справді так думаєш?

- Справді.

Ага, то ти не хочеш удавати, Лілі? Юлько Ващук - покривджений, Славко Беркута - хуліган. Ти не хочеш удавати, Лілі?

Два по два - чотири

(З точки зору Славка Беркути)

Ні, я не навмисне це зробив, і однак мені здається, що навмисне. Юльків тато ходив до Андрія Степановича і до школи приходив, викликали моїх батьків, було всього - і Антон Дмитрович зі мною говорив, і директор, і тато. Врешті погодилися, що трапився прикрий випадок, ніхто й не припускав, аби Славко Беркута міг навмисне поранити свого друга. Лиш я один знаю, що це не зовсім випадково, власне, я справді не навмисне поранив Юлька, але ж таки хотів, щоб він відчув, зрозумів, побачив - не все йде в руки, що тільки хочеш, не все так легко й просто. Юлько вже в школі. Сидить поряд. Мовчить. Жодного слова не говорить, як закрижанів. Три дні мовчить. Та й навіщо говорити - він усе сказав тоді, коли я до нього приходив додому.

1 Культ - надмірне шанування, обожнювання чогось або когось.

...Мама купила мандарини:

- Ти повинен піти. Що? Як тобі не соромно! То ти йдеш, сину?

- Ну добре, піду... Але без мандаринів!

Нічого не сказала мені Юлькова мама. І Юлько спершу нічого не казав. Тільки отак своїм звичаєм губи скривив. Я також мовчав. Мама радила вибачення просити. А як? „Прости мені, Юльку, я не хотів”. Або: „Дуже було боляче, Юльку? Прости, я не хотів”. Я думав: „Погано, коли це через мене такий став Юлько, через оту дурну подряпину. Я ж його справді не хотів калічити”.

- Беркуто, навіщо прийшов? - запитав Юлько. - Не сміши мене, Беркута. Розумієш, ти мені заздриш...

- Не вигадуй Юльку, чого б я мав заздрити?

- Ти тому й за спелеологію взявся, що заздриш. І фехтуванням тому займаєшся. У тебе все добре, все просто, ти думаєш - два по два - чотири, і ніяких сумнівів, хіба ж неправду я кажу?

Багато чого говорив Юлько. Про те, що всі довкола - звичайні, а йому, Юлькові, хочеться тільки незвичайного, бо він і є якраз та людина, якій доступне усе складне. Ми всі думаємо однаково, а він про кожну річ на світі має свою думку. І коли Юлько так говорив, я зрозумів, що хотів йому довести. Але я зовсім не заздрив, слово честі, навіть поняття не маю, як це - заздрити. Сказав Юлькові:

- Не кричи, твоя мати подумає, що ми сваримося.

- А хіба не правда: ми ж таки сваримося. Бо ти такий... Усе в тебе добре. І просто, все в тебе в порядку, ніколи ніяких неприємностей, ти завжди знаєш, що тобі робити, Славку...

Неправда, Юльку, неправда, я не знаю, що і як чинити. Я мовчав. Навіщо я прийшов до Юлька? Знав же, що не треба йти. Але мама сказала: „Ти маленький боягуз, сину”. Тому й пішов.

- Завжди в тебе два по два - чотири, тобі добре, я тебе бачити не можу. Йди собі геть, чуєш?

- До побачення, - мовив я. - Бувай здоровий.

Знову говорились не ті, непотрібні слова. Я хотів зрозуміти Юлька: чому він такий, може, щось трапилось у нього, щось, окрім наших суперечок і цієї подряпини на стегні? Долілиць лежав Юлько, заховавши обличчя в подушку, коли я виходив, а тепер він сидить поруч і мовчить; і мені сумно й недобре стає, ніби я програв кілька боїв підряд.

„Два по два - чотири, це істина для всіх, - думає Юлько. - Два по два - п'ять, складніше. У таке не повіриш навіть, і це для мене, бо я розуміюся на таких речах”, - думає Юлько.

Так ти думаєш, Юльку?

Діалог із текстом

1. Чому Славкові дуже хотілося бути схожим на свого тренера? Опишіть першу зустріч і їхнє знайомство. Що саме Славкові подобалося на перших тренуваннях, а що він вважав даремним марнуванням часу? Чи поділяєте ви його думку?

2. Які слова запали Беркуті в душу? Чи погоджуєтеся ви, що вчитель і учні, тренер і його підопічні - нерозривне ціле? Чому на плечах старших лежить відповідальність за молодших?

3. З якої причини Славко запізнився в театр, незважаючи на те, що хлопець щодуху поспішав? Чи визнала б Лілі таку причину серйозною?

4. Які почуття охопили Беркуту, коли він зрозумів, що квапився марно? Що б ви зробили на місці Славка: те саме, що й Беркута? Підійшли б до Лілі, привітали з успіхом й пояснили свою відсутність?

5. Чому Беркута не пояснив Лілі причину своєї відсутності в театрі навіть наступного дня?

6. Якою поставала Лілі Теслюк в уяві закоханого в неї Славка Беркути?

7. Як ви розцінюєте зустріч Лілі з Беркутою на аеродромі? Чому Славко вкотре не зізнався, що насправді дуже квапився, щоб привітати її після театральної вистави, але добіг до театру надто пізно?

8. Чим саме карикатура в шкільній стінгазеті обурила Стефка Вуса? Як він розправився з карикатуристом? На чийому боці в такій ситуації ви: на боці „чижика” чи Стефка? Чому?

9. З якої причини Стефко позаздрив Юлькові? Яка річ для Вуса-молодшого уявилася недосяжною розкішшю?

10. Чому Стефко Вус вирішив провідати сороку? Чи сподобалася хлопчикові Надія Григорівна й про що вони розмовляли зі старенькою вчителькою?

11. Чим старенька вчителька нагадувала Стефкові його покійну бабусю? Що він хотів, але так і не зміг сказати Надії Григорівні?

12. Що найбільше муляло Славкові після спортивної невдачі?

13. Яку клятву дав собі Беркута? Про що це рішення свідчило?

14. Чому однокласники не дорікали Беркуті поразкою, а висміював його тільки Юлько?

15. Як ви розцінюєте бій на шпагах між Ващуком і Беркутою? Хто спровокував поєдинок, а кому довелося відповідати за нерівний двобій?

16. Чому Славкова мама наполягала на тому, щоб син відвідав пораненого однокласника? Чи порозумілися Юлько і Славко? Чому?

17. Яка замітка в газеті вибила Юлькові землю з-під ніг? Чому? Чи знаєте ви, що таке плагіат? Знайдіть значення цього слова в тлумачному словнику або словнику іншомовних слів.

18. Чому ситуацію з плагіатом у повісті подано так, ніби ніхто з однокласників не дорікає Юлькові вчинком його батька? Більше того, читачам здається, наче ніхто з школярів чи їхніх батьків не читав ту газету, у якій плагіатора було розвінчано і поганьблено? А що зробили б ви, якби прочитали в пресі подібне про близького родича свого однокласника?

19. Чому напередодні змагань у Харкові тренер запропонував Славкові схрестити шпаги особисто з ним? Чи був цей бій для Беркути важким? Прочитайте вголос відповідний уривок.

20. Що ви довідалися про Грицька Лопуха? Як ви думаєте, Лопух - прізвище чи прізвисько? Якщо прізвисько, то на якій рисі підлітка наголошено?

21. З якої причини Славко Беркута повернувся зі змагань не лише без кубка, а й навіть без значка? Чи розумів і визнавав причину своєї поразки? Про що це свідчить?

22. Як ви можете пояснити слова Славка Беркути: „Я ж не паровоз, щоб рівно, як по рейках. Я людина”?

23. Чому саме Юлька запитав Славко про його максимальне навантаження? Що хотів почути від колишнього товариша й що почув насправді?

24. Чому Славко Беркута втік після поєдинку з Ващуком у коридор, а згодом узагалі залишив тренування? Чи правильним було його рішення?

25. Як поставилися Юлькові батьки до поєдинку на шпагах і поранення сина? Чому Юлько вже не вірив показному обуренню рідного батька? А словам матері? Які висновки зробив для себе?

26. З якої причини Ващук-молодший вважав, що в житті Беркути все просто, а в нього - складно, бо Юлько - інший і кращий за усіх? Надуманою чи реальною була ця причина? Доведіть це.

27. Як ви розцінюєте життєву позицію Лілі Теслюк, яка сказала Юлькові правду в вічі? Прочитайте відповідний уривок вголос. Чому письменниця наголошує, що „Лілі не хоче удавати”?

28. Стефко Вус не любить свого тата, Славко Беркута гордиться своїм батьком. А як ставиться до батька Юлько Ващук на початку твору й після звинувачення в літературній крадіжці? Прочитайте уривок повісті від слів „Навіщо ти так зробив, тату?..” до кінця абзаца. Чи правильну позицію обрав Юлько? Чому? Чи зміг би так само думати Славко Беркута або Стефко Вус, якби їм довелося щось подібне пережити й робити вибір між рідною людиною і думкою свого оточення?

29. Чому вся сім'я Ващука вдає, ніби нічого не сталося? А як, на вашу думку, мали б найрідніші люди реагувати на подібну ганьбу?

30. Як ви вважаєте, Юлько прагне знайти істину й жити за законами совісті чи лише вдає носія правди?

31. Блискучі Юлькові черевики в сцені зустрічі Ващука і Вуса - це художня деталь, що відіграє важливу роль. Доведіть це, користуючись „Літературознавчим словничком” і текстом повісті.

Мистецькі діалоги

Розгляньте картину української художниці Ольги Кваші (нар. 1976) „Осінь в моєму місті”. Як ви думаєте, Львів на цьому полотні змальований з любов'ю і благоговінням чи тільки точно відтворено міську панораму на задньому плані картини і осінню пору - на передньому? Чому ви зробили саме такий висновок? Чи такі ж почуття до Львова леліють у своїх серцях герої повісті Ніни Бічуї „Шпага Славка Беркути”? Хто саме? Доведіть свій висновок цитатами з тексту.

Ольга Кваша. Осінь в моєму місті (2011)

Тоді була п'ятниця

Суд? Будуть судити Славка Беркуту? Хто? Десятикласники? І двоє з восьмого? А сьомий „Б” відмовився? Ставились до події по-різному. Одні з посиленим інтересом: аякже, страшенно цікаво - суд! Інші дивувалися: „Беркута хороший хлопець, що він міг зробити? За що його судитимуть?” Ще інші випитували: „А хто такий Славко Беркута?” Можна було гукнути з відчаю:

- Ну, так, це я, я, я - Славко Беркута! А чого вам треба? Ну, ось я! Дивіться, коли вам це так цікаво!

А можна було просто взяти й піти геть, геть із цієї осоружної школи, а вона ж була колись, - де там колись, усього кілька днів тому, - рідною школою...

Розміри Славкової провини зростали від перерви до перерви.

- Що він зробив?

- Кажуть, поранив шпагою товариша, Юлька Ващука.

- А потім напився з якоюсь компанією, гуляв по місту і бешкетував.

- Вітрину розбив, це правда?

- Яка там вітрина! У нього знайшли ножа!

Славкові про це все невідомо. Коли прийшов цей лист, Беркуту викликали до директора. Директор весь час повторював:

- Негідник! Спершу поранив товариша. І гадаєш, коли вибачили, то можна що завгодно тепер чинити? Честь школи тобі не дорога, можеш забиратися геть!

Потім директор трохи заспокоївся, викликав Варвару Трохимівну і звелів прочитати листа в класі: „Учень вашої школи Ярослав Беркута був затриманий членом народної дружини о 21 годині 23 листопада цього року. Він пиячив у під'їзді з кількома іншими підлітками...”. Вдруге Славко зовсім байдуже слухав того листа. Ніби і не його звинувачували. 23 листопада? То була п'ятниця. Звичайно у п'ятницю о дев'ятій закінчується тренування. Але Славко тоді вже перестав ходити на тренування. З того самого дня, як трапилася та історія з Юльком Ващуком. Обминав навіть вулицю, де був спортзал. Просто щастям для хлопця стали мамине тривале відрядження і татові дальні рейси, з яких той повертався дуже втомлений і не дуже спостережливий. Так-так, тоді була п'ятниця, і він удав, ніби йде на тренування, і ніхто на світі не міг би підтвердити, що він того вечора не пив якогось вина у темному підворітті з якимись вуличними хлопцями. Він і сам не міг би нічого довести.

А сьомий „Б” збунтувався. Першою почала Лілі, а потім усі сперечалися, кричали і обурювались, категорично відмовлялись бути суддями і взагалі протестували проти суду. Директор приписав це поганому впливу Славка Беркути. Насправді ж Беркута до бунту не спричинився, а з останнього уроку взагалі пішов. Думав: „А що, коли зовсім не повертатися уже? Отаборитись, приміром, у печері, і жити, як доісторична істота, нічого не бачити, крім сталагмітів і кажанів”. Думав і все одно, як звичайно, приходив до школи, сідав за парту, відсунувшись аж на самий краєчок, щоб і не торкатися часом Юлькового плеча.

Силкувався згадати, що він усе-таки робив тієї п'ятниці? Тинявся парком?.. Їздив тролейбусом з одного кінця міста в другий, а потім знову назад? Але ж ні, здається, того вечора він зустрівся врешті з Андрієм Степановичем, майже біля самої своєї брами зустрівся, і зразу шпигонула думка: „А коли б мама чи тато довідалися, що я не ходжу на тренування?” Хотілося повернутись - і навтікача уздовж вулиці.

Андрій Степанович сказав:

- Добре, що зустрілись. Я до тебе йду.

- Добрий вечір, - мовив хлопець.

- Як справи, Беркуто? - запитав Андрій Степанович.

- Та так, нічого. Зима вже. Сніг випав...

- Але ти розумієш - я не це мав на увазі. Чому на тренування не з'являєшся?

Хлопець глянув знишка на Андрія Степановича і побачив, що той не сердиться, навіть ніби сам трохи ніяковіє, і вперше усвідомив, що тренер не надто вже й старший від нього самого, сім-вісім років різниці, як старший брат. Старший брат, якому все можна сказати, ні з чим не криючись, нічого не затаюючи, такого не можна дурити, бо то ніби самого себе дуриш. Збиваючись, затинаючись і гублячи слова, почав пояснювати Андрію Степановичу - про себе, про Юлька Ващука, про той випадок у спортзалі, і як він, Славко, просто не міг прийти у зал і глянути у вічі Андрію Степановичу, і як думав, що Андрій Степанович не захоче з ним навіть розмовляти, не те що тренувати.

Рука Андрія Степановича лежала на Славковому плечі, тренер слухав свого учня, не перепиняючи й словом, ступалося по тоненькому снігу на тротуарі легко й приємно; гарно ставало хлопцеві, бо вже не треба буде ходити містом, уникаючи всіх довкола, - навіть мами і батька, - не треба нікому говорити неправду, бо Андрій Степанович ніби мовчки погоджувався прийняти й на себе Славкову біду.

- Ви... ви колись казали: підступності немає місця у справжньому, великому спорті. Нечистими руками шпагу не втримаєш.

Славко несамохітно глянув на свою руку, звичайна хлоп'яча рука, широка долоня з міцними пальцями, з м'яким рухом у зап'ясті - рука, звикла уже до шпаги. Чорнильна плямка на середньому пальці: ручка погана.

- Казав. І завжди казатиму, - погодився тренер. - Слухай, тобі, мабуть, додому час, хвилюватимуться там, правда? Мало не забув попередити, тренування починається о шостій, після нас будуть працювати рапіристи. Ми на тебе чекаємо, Беркута!

...Чи не було це тієї п'ятниці? Саме тієї!

Може, попросити Андрія Степановича: „Скажіть їм, скажіть, що не стояв я з хлопчаками у підворітті, не п'ю взагалі ніякого вина. Однак ні, не говоріть нічого. Невже вони думають, що Беркута отак знікчемнів?”

Напередодні

О дванадцятій годині дня:

Обурений Антон Дмитрович переконував Варвару Трохимівну:

- Ви цього не зробите! Ви просто не повинні так робити!

Звівши вгору брови-рисочки, Варвара Трохимівна дивувалась:

- Ви берете під захист хулігана?

- Хулігана? Який же Беркута хуліган? Ви ж класний керівник сьомого „Б”, ви краще від інших повинні знати своїх учнів. Навіть коли б і трапилося щось подібне, то ж треба було спершу з самим хлопцем поговорити, нехай би пояснив!

- Він просто мовчить. Та коли дитина не винна, вона знаходить тисячу доказів, щоб виправдатись, а в Беркути просто нема таких доказів.

- А не припускаєте ви інше - хлопець, може, занадто амбітний, щоб виправдовуватись?

- Один раз вибачили - і ось наслідок! Не минуло й двох тижнів, а хлопчисько знову встругнув штуку! Ганьба для всієї школи. Якщо ми не покараємо його, то в місті говоритимуть, ніби наша школа - розсадник хуліганства, і ми потураємо малолітнім п'яничкам.

Забувши про тактовність, Антон Дмитрович гучно грюкнув дверима учительської і швидко пройшов сходами вгору, до директора. Директор, як і Варвара Тро- химівна, розводив руками і дивувався:

- Ви збираєтеся стати на захист хулігана?

- Беркута не хуліган. Хіба можна чіпляти до хлопця образливе слово, навіть не спробувавши все як слід зрозуміти? Та навіть коли й трапилося те, - я не вірю, але припустимо, - то чи слід влаштовувати дитячий суд над дорослою людиною? Поставте себе на місце батьків Беркути. Вони - розумні, порядні люди. І раптом тринадцятирічний хлопчак звертається до них з такими словами: „Ви погано виховали свого сина!”.

- Товариські суди практикувалися у багатьох школах, і це давало добрі наслідки...

- Дозволяти дітям бавитись у дорослих і чинити суд над старшими, вартими всілякої поваги людьми, - це навіть страшно. Так можна травмувати дитину. Беркута вже навіть зараз не схожий на себе. Славко Беркута ніколи так не дивився. Ви розумієте, що це значить?

- Ясна річ: закономірна поведінка для упертого шибеника!

- Чому шибеника?..

- Можливо, все почалося давно, а ми не помітили, не знали, тому й змушені тепер вирішувати справу колективно.

О другій годині дня:

Втомлена немолода жінка мружила очі з короткими віями, постукувала за звичкою олівцем по столу. Робота в дитячій кімнаті міліції привчила її до уважності. Запам'ятовувала обличчя і інтонації, звертала увагу навіть на жести і одяг. Ця дівчинка, що сиділа зараз перед нею, мала дуже чорні - аж зіниць не видно - очі і світлу гривку волосся над темними бровами. Дівчинка говорила:

- Беркута не міг так. Та не міг він пити! Я розумію, може, він там стояв з ними, а потім не хотів називати їхні прізвища, може, він і справді не знав... запитайте у наших, кого завгодно з сьомого „Б” запитайте. Всі вони стоять на вулиці. Беркута не такий, це просто непорозуміння.

- Я хочу тобі вірити, дівчинко, мені подобається, що ти прийшла захищати товариша. Та коли людина відмовляється од того, що насправді було, як ти гадаєш, що це означає?

- Беркута не відмовляється, він каже: „Якщо ви мені не вірите, я не буду нікого до цього змушувати”. І коли буде оцей суд, то...

- Який суд? Про що ти говориш, дівчинко? Я написала листа у вашу школу, порадила директорові звернути на хлопця увагу. Власне кажучи, він справив на мене досить приємне враження, бо анітрохи не скидався на хулігана.

- Він фехтувальник. І спелеологією цікавиться...

- Поясни, що ти мала на увазі, коли згадала про суд, - попросила жінка.

...На вулиці до дівчинки стрімголов кинулися дівчата і хлопці з сьомого „Б”.

- Що вона тобі сказала?

- Дзвонила в школу. Директор сказав, що тепер він уже нічого не може і не хоче змінювати. Ця жінка обіцяла обов'язково прийти на суд.

- Вона захищатиме Славка чи навпаки?

- Звідки я знаю, що вона робитиме.

Також о другій годині дня

- Це ти несеш папірець до мене додому?

- І взагалі, пусти мене, Беркута!

- Слухай, віддай мені цей папірець. Я сам передам його.

Але хлопцеві здавалося, що коли мама прочитає цей папірець, раптом світ піде шкереберть. Коли б можна було так зробити, аби мама нічого не знала!

Але дівчинці зовсім дарма, бо вона мусить виконати доручення. І дівчинка ступила крок убік, щоб рушити далі, а Славко переміг у собі бажання заступити їй дорогу, і видерти портфель, і відібрати осоружну записку, де говориться, що мама повинна прийти на суд.

О третій годині:

- Вам повістка на суд, - сказала дівчинка і подала Славковій матері конверт.

- Як, як? - перепитала Марина Антонівна. - Який суд?

- Шкільний, - незворушливо мовила посильна. - Судитимуть Славка Беркуту.

- Як судитимуть? За що судитимуть?

- А там довідаєтесь, - пообіцяла дівчинка. - До побачення!

Увечері, десь близько дев'ятої години:

Славко Беркута прийшов додому.

- На тебе тут чекали, сину, - Славко зрозумів, що мама знає все.

- Хто, мамо?

- Лілі Теслюк. Хотіла з тобою про щось поговорити.

- А тато вдома?

Мама продовжувала удавати, ніби нічого не трапилось. Тато довго ходив по кімнаті. Тато узяв сина за підборіддя, підвів його голову:

- Сину, що ж це? Як ти мені все поясниш, мій хлопчику?

І від лагідного батькового руху, від ласкавого „мій хлопчику” Славко раптом відчув себе сильним і здатним довести власну правоту.

- Я не пив. Я не був там, тату, я нічого такого не робив!

Тато вірив. Навіть не запитав, де Славко був того вечора, йому не треба було встановлення алібі1, тато сказав:

- Нікуди ви не підете! Ні ти, ні мама! Я сам піду!

Він просто хотів прийняти удар на себе, врятувати Славка і пояснити усім, що його син не міг бути винен. Але син не погодився. Він навіть усміхнувся:

- Ні, я не хочу ховатися. Я не винен у тім - навіщо мені ховатися? Пам'ятаєш, ти... тоді... тоді ти казав про максимальне навантаження? Ну от, не треба замість мене йти завтра в школу, тату!

Суд

За столом, усвідомлюючи вагомість своєї місії, сиділи юні судді. Вони супили брови. Стискали вуста. Їм було доручено вершити, вирішувати і судити. Вони пройнялися повагою до себе і деякою зневагою до решти світу, якій не було надано права вирішувати чиюсь долю.

Варвара Трохимівна сказала, що в їхній школі це випадок, подібного якому ще ніколи не було, і тому вирішено саме так, усім разом обміркувати, якої кари заслуговує Ярослав Беркута. А потім викликали Славка Беркуту. Може бути, він не витримав би нервового напруження, зірвався б і крикнув щось, але в залі сиділа мама. Здалеку вона дуже була схожа на школярку, і Славко боявся чомусь за неї. А сьомий „Б”? Сьомий „Б” сидів у залі, як одна людина.

- Не здавайся, Беркута! Скажи, що ти не винен! - порадив хтось із сьомого „Б”.

Головуючий дев'ятикласник, круглолиций і рум'яний, аж надимався від серйозності. Постукав олівцем по столу.

- Прошу без реплік із залу! Порушники порядку будуть виведені! Ярославе Беркута, що ти можеш сказати товаришам? Прошу відповідати по суті!

- Нема мені що багато говорити - я не був у кімнаті міліції, я не бачив ніколи людини, яка писала цього листа, я не робив нічого з того, що там написано. Я даю вам слово честі. А коли мені не вірите, то... то...

Безліч разів повторював ці слова подумки і був певен, що мусить переконати усіх, не можуть вони не повірити - він каже правду, абсолютну правду, але раптом побачив, що всі його слова немовби відскакують від слуху суддів, як тенісні м'ячики від ракеток.

Але що він пояснить, коли зовсім нічого не було?

Головуючий знову насупив короткі брівки і знову мовив дивними для хлопчака словами:

- Бажано було б послухати матір Ярослава Беркути про те, як виховувала його і як він дійшов...

Гнучко підвівшись із місця, встав Антон Дмитрович:

- Дозвольте спершу мені, вчителеві вашому і Беркути, розповісти про те, як я виховував його... І вас також.

1 Алібі - доказ про перебування в іншому місці на момент злочину.

Головуючий розгубився.

- Діти, - сказав Антон Дмитрович, - ви знаєте Славка Беркуту?

Ніби розбуджений від злого сну звичними буденними словами, зал озвався сотнею голосів:

- Знаємо!

- Який він?

- Хороший! - ствердив сьомий „Б”.

- Можна йому вірити?

- Можна!

А потім біля дверей зчинився ще дужчий гомін, хтось сказав: „Пропустіть, пропустіть!” - і повз ряди школярів пройшла до столу, де сиділи вчителі, немолода втомлена жінка. Вона тихо вибачилася, що запізнилась до початку, їй миттю подали стілець, жінка сіла і поглянула в зал. Потім подивилася на Славка, про щось запитала, їй відповіли. Жінка раптом аж злякалась, відсахнулась і знову щось сказала. Зал мовчки стежив за незрозумілою пантомімою1.

- Вибачте, - непевним голосом втрутилася втомлена жінка. - Трапилася велика, страшна прикрість - ви... власне, ми, бо й моя вина в тім - ми даремно образили цього хлопця, Славка Беркуту. Він справді не був у нас ні того, ні іншого вечора. Ми з ним ніколи не зустрічалися.

Сьомий „Б” кричав, як сто тисяч хлопчаків на стадіоні. І тільки Юлько Ващук не кричав. Юлько Ващук нахилився, щоб зашнурувати черевик.

Як усе було насправді

А тепер ми майже дійшли до того місця, з якого почали розповідь. Пригадуєте? Вечір, лапатий сніг...

Стефко Вус, вбраний і взутий, лежав на ліжку в непаленій хаті. У двері хтось дуже тихо і делікатно постукав.

На порозі з'явився Юлько Ващук. Він ніколи не зазирав до Стефка і тепер здивовано розглядався по кімнаті.

- О, якого гостя маю нині! Чого вам треба, вельможний пане?

- Справді, хочу попросити щось. Ти ж, мабуть, у таких справах бистрий. Треба одному типові... вуха нам'яти. Добре, щоб вік пам'ятав.

Був Юлько якийсь ніби затятий, сам не свій, ніби вдавав когось іншого. Не того мамія пещеного бачив Стефко перед собою і не того пишака 2, що міг виставити перед Стефків ніс нового черевика і вдарити під крило сороку, - якийсь дивний був Юлько.

- Він мене скалічив. І взагалі...

1 Пантоміма - вид театрального мистецтва, який ґрунтується на безсловесній пластиці тіла й жестів.

2 Пишак (діалектне) - пан, вельможа, гарно вдягнений нахаба.

- Ага, то це свята помста? Коли сам не годен за свою кривду відплатити, то йди до Лопуха. Чув про Лопуха? Той кому хоч вуха пообриває. Маєш адресу...

- Можна сказати, що ти мене прислав?

- Та кажи, мені що? А кого ти бити збираєшся? Бо Лопух має таку руку, що той усе життя потім на аптеку працюватиме.

- Е, Стефку, чи тобі не однаково? Та ти його, здається, бачив. Пам'ятаєш, у Стрийському парку?

Стефко свиснув, потер щоку:

- Отой? Ну, коли б я знав, то...

- Шкода стало?

- Нікого мені не шкода! Робіть собі що хочете, про мене, то й зовсім зникніть...

Юлько повернувся, щоб вийти, і на самому порозі наштовхнувся на Вуса-тата.

- Вибачте, - сказав Юлько, схиляючись за порогом.

- То ти вже тепер і таких колег маєш? - сказав, ніби кепкуючи, старший Вус. Він стріпав з шапки сніг, стягнув з широких плечей ватянку.

І раптом Стефко зірвався, схопив шапку:

- Давайте гроші, куплю вже того хліба!

Щодуху біг Стефко до Лопухового дому, поминувши хлібну крамницю. Та даремно вже було поспішати. Коли Стефко, задиханий та засніжений, постукав у двері, Лопуха не було вдома.

- Щойно вийшов. Крок у крок перед тобою, - сказала Лопухова мати. - В хаті не втримаєш, на мою голову тая біда...

Додому вернувся без хліба. Батько лаявся, та Стефко і його не слухав.

Троє хлопчаків вийшли з гастроному - їм було дарма, що сніг лапатий і пухнастий. Юлько намагався триматися якнайдалі від Лопуха та його приятеля.

Лопух зрозумів. Він порадив Юлькові: нехай не відстає, не розглядається довкола, удаючи, ніби він сам собі йде. Однаково ясно, що вони відтепер одною ниткою в'язані, і нікуди від цього не дінешся. Зайшли в браму. Пляшка вина, булка і оселедець - Лопух хотів підкріпитися, перш ніж рушати на ту вулицю, котрою Славко Беркута мав повертатися додому з тренування. Все було обдумано й виглядало дуже просто і легко.

Жінка-міліціонер запитала в Юлька прізвище. І він раптом, бгаючи спітнілими долонями шапку, назвався Славком Беркутою. А в шкільному залі втомлена жінка сказала Славкові:

- Я думаю, ти зумієш вибачити. Розумію - таке забути важко, але ти повинен нам вибачити.

Коли вона так сказала і подивилася в зал, Юлько Ващук схилився, щоб зав'язати шнурок. Зав'язував довго й старанно, аж доки не почув, що жінка відсунула стілець і сіла. Тоді лиш Юлько випростався, але намагався зробитись маленьким і непомітним, ніби хотів врости у крісло.

Кінець щасливий, немов у казці

Був вечір. Синій зимовий вечір. Тіні на снігу - безвітря - як накреслені на ватмані1 химерні, незрозумілі знаки. Сьомий „Б” йде притихлим гуртом - не дбає про сніг, про гарний вечір, про льодову доріжку на тротуарі. Сьомий „Б” замислений.

Славко Беркута з матір'ю - трохи оддалік. Сьомий „Б” не відважується наблизитися, може, тому, що Славко йде з матір'ю, а може, через те, що всі розуміють - Славкові треба побути самому. Часом так трапляється: треба побути самому.

Закінчилося все ніби гарно і просто. Так несподівано просто і легко усе розв'язалося. Прийшла ота жінка, і подивилась, і сказала, що той інший зовсім не він, не Славко Беркута. Усе ніби так просто, так гарно. Як у казці. Судили - вибачили - помилилися, не гнівайся - завтра задачу скажуть на дошці записати. Задача задачею, а що, коли це хтось із сьомого „Б”? Тільки б не з сьомого „Б”, бо як же тоді? Як тоді? Хлопцеві страшенно кортить озирнутися, десь там на другому кінці вулиці - сьомий „Б”, усі разом, хтось би подумав, що вони живуть в одному домі, що їм усім по дорозі із Славком Беркутою, не наздоганяють, але й не розходяться. Славкові кортить озирнутись і водночас дуже важко зробити це, мовби хто притримує долонями обличчя - не озирайся, не озирайся.

- Ні, ви скажіть - ми добре зробили, що пішли до тієї жінки в міліцію! Подумати тільки, коли б Антон Дмитрович не підказав, що так треба зробити, - ні, ви тільки подумайте, як би все обернулось, чілдрен! - у тому гурті Лілі розводить долонями в білих рукавичках.

- Коли б я знала, хто це зробив, ну як він міг, як у людини язик повернувся - зробити щось паскудне і прикритись чужим іменем? Я б йому... я б йому...

- Що? - питає Юлько і раптом спиняється. - А що б ти йому зробила?

- Щось би таке зробила, аби він на все життя за падлюку самого себе мав, щоб він сам на себе не міг би ніколи подивитись.

Білі рукавички миготять Юлькові перед очима, одна, дві, десять. Дурниці, звідки десять рукавичок? Завтра та жінка увійде в клас і вкаже на нього, на Ващука.

- А коли б то був я? - ворушить важким, кам'яним язиком у роті Юлько.

- Чілдрен, він каже...

- Мовчи! - Юлько намагається впіймати білу рукавичку. - Лілі, мовчи! Чуєш?

Нехай завтра, нехай не сьогодні. Ще не сьогодні.

- Юльку, чекай, куди ж ти, Юльку, ну, скажи, що то неправда!

- Славку, Беркуто, почекай! - десь там попереду гукає сьомий „Б”, відважившись нарешті наздогнати Славка.

Біла рукавичка поволі зводиться вгору для відповіді: наздожену. Ковзнувши по втоптаному сніжку, хтось перехибнувся і мало не впав. Сміється сьомий „Б”. Всміхається Славкова мама. Ловить краєчком ока вираз синового обличчя. Славкове обличчя трохи розпогіднюється. Білі рукавички зовсім вгамувалися. Не злі тають вгору до розсміяного рота. Бо то не так, як у казці. Вулиця стелиться білим сувоєм полотна. Холодним і чистим. Будинки обігріті жовтим світлом, вікна - як відхилені дверцята печей. Вулиця дихає, вулиця - розтулена долоня міста, по якій можна прочитати його життя.

1 Ватман - лист паперу високої якості для креслення.

Діалог із текстом

1. Чому про Славка Беркуту несподівано заговорила вся школа?

2. Які злочини приписували Беркуті? Чому підліток не виправдовувався?

3. З якої причини сьомий „Б”, у якому вчився Славко Беркута, збунтувався?

4. Як ви розцінюєте факт, що Славко не міг пригадати, що з ним у ту злощасну п'ятницю відбувалося, де він був і хто може засвідчити його алібі?

5. Улюблений учитель Антон Дмитрович категорично виступив проти товариського суду над Беркутою. Доведіть, що цей педагог мав рацію, адже подібне дійство насправді є самосудом.

6. Чи можна звинувачувати Стефка Вуса в тому, що він скерував Юлька Ващука до Лопуха і з цієї хвилини життя й здоров'я Славка опинилося під загрозою? Як саме намагався Стефко виправити свою помилку? Чому це йому не вдалося?

7. Як ви розцінюєте той факт, що в міліції Юлько Ващук видав себе за Славка Беркуту? Чи змогли б зробити ви щось подібне на шкоду своєму однокласникові?

8. Повість Ніни Бічуї „Шпага Славка Беркути” - художній твір не тільки про шкільні роки, а й про перше кохання. Між ким воно спалахнуло? Чи варті юні закохані одне одного? Чому ви так вважаєте?

9. Юлько готовий провалитися крізь землю з ганьби, зректися батька, щоб люди не впізнавали в ньому сина злодія, а Славко в найкритичніші моменти не ховався від очей недоброзичливців, хотів крикнути: „Ну, так, це я, я, я - Славко Беркута! А чого вам треба? Ну, ось я! Дивіться, коли вам це так цікаво!”. Про що свідчать діаметрально різні життєві позиції хлопців?

10. Як учительський колектив зреагував на лист із міліції, у якому Славка Беркуту звинувачували в розпиванні спиртних напоїв? Позицію яких учителів ви підтримуєте?

11. Чому саме розмова з тренером виявилася для Славка надзвичайно важливою? Якою людиною постав молодий тренер у цій ситуації?

12. Як ви розцінюєте факт, що Беркуті хотілося відібрати силою записку в дівчинки, яку прислали зі школи, щоб повідомити Славкову маму про суд, але він таки стримався?

13. Як відреагували Славкові батьки на те, що їхнього сина збираються судити? Чому повірили тільки йому? З якої причини батько сам зібрався на суді захищати чесне синове ім'я?

14. Як ви розцінюєте той факт, що Славко найбільше боявся за маму, а тому вирішив з'явитися на суд сам? Про що свідчила поведінка батька Беркути?

15. Що порадив семикласникам учитель географії? Чому до дитячої кімнати міліції пішла саме Лілі Теслюк?

16. Що під час товариського суду над Беркутою, на ваш погляд, виявилося страшним, а що - смішним? Чому?

17. Як ви розцінюєте слова жінки - працівника дитячої кімнати міліції: „Я думаю, ти зумієш вибачити. Розумію - таке забути важко, але ти повинен нам вибачити”? Чи змогли б ви пробачити в такій ситуації тих, хто повірив у вашу насправді неіснуючу вину? З якої причини вчинили б саме так?

18. Чому сьомий клас довго не наважувався підійти до Славка Беркути після судилища над хлопцем?

19. Як саме Юлько видав себе перед Лілі? Чому Теслюк не збиралася приховувати його злочину, хоча Ващук дуже просив дівчину про це?

20. Чи простять Славко, Лілі та їхні однокласники Юлькові його підлий вчинок? А ви особисто простили б? Чому?

21. Доведіть, що розділ „Як усе було насправді” на початку повісті - це екскурс у майбутнє героїв. Яку роль у цій повісті відіграє такий розлогий екскурс?

22. Як ви думаєте, для чого Ніна Бічуя використала таку художню деталь, як білі рукавички Лілі Теслюк?

23. Речення, які в повісті авторка бере в лапки, є внутрішнім мовленням Славка, його справжньою реакцією на чиїсь судження, внутрішнім протистоянням хлопця чужій оцінці. Як ви думаєте, для чого служить такий художній засіб у творі? Для кращого розуміння цього терміна скористайтеся „Літературознавчим словничком”.

24. В останньому виданні повісті Ніна Бічуя визначила жанр твору „Шпага Славка Беркути” як шкільний роман. Як ви вважаєте, письменниця мала на увазі романний жанр твору чи шкільну любов? Свою відповідь належно обґрунтуйте.

25. У „малих” групах належно обміркуйте поведінку вами обраного персонажа повісті Ніни Бічуї і доручіть лідерові вашої „малої” групи виступити від імені цієї дійової особи твору, пояснюючи свою життєву позицію в найбільш критичних епізодах твору.

Діалоги текстів

1. Спростуйте або доведіть слушність такого висновку Валентини Вздульської, сучасної української письменниці, яка також пише для дітей: „Відчуття іншої епохи, тієї, в яку писалася "Шпага Славка Беркути”, під час читання дуже гостре. Діти й підлітки тих часів дорослішали раніше, а до життя ставилися з якоюсь особливою серйозністю. Сцена шкільного суду наприкінці книжки змушує читача не тільки кривитися від несправедливості, а й відкриває можливості для численних інтерпретацій”.

2. Як ви розумієте слова літературознавця Наталі Сидоренко: „"Вічні” мотиви боротьби честі та безчестя, добра і зла є основою внутрішнього драматизму майже всіх творів Н. Бічуї”? Що ви вважаєте проблемами добра і зла?

3. „Уже сама назва повісті "Шпага Славка Беркути” асоціюється з "вічними” проблемами лицарської честі й мужності, які у ній є основними. На це вказує наскрізний символічний образ шпаги й "характерологічні” ім'я та прізвище головного героя, мотиви випробування, запозичені з лицарського роману”, - зазначає Наталя Сидоренко. А що ви можете сказати про назву повісті, ім'я та прізвище головного героя цього твору?

Мистецькі діалоги

1. Розгляньте ілюстрацію до твору. Як ви вважаєте, кого саме з героїв „Шпаги Славка Беркути” змалював художник? Пофантазуйте, що відбувається між підлітками. Про що вони розмовляють?

2. Розгляньте фото, на якому зображено Львів із висоти пташиного польоту. Зробіть словесний опис міста від імені Славка Беркути, який летить на спортивні змагання до Харкова, або Лілі Теслюк, яка з батьком летить на літаку і бачить Львів з-під хмар.






Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.