Українська література 8 клас - Слоньовська О. В. - Літера ЛТД 2016 рік

Володимир ДРОЗД (1939-2003) - З УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ

Митцем може стати лише яскрава особистість, яка не боїться визнавати правду або свої помилки, вірити в себе і сумніватися, дерзати і каятися, часто все починати заново. З талановитою людиною нелегко рідним, знайомим, найближчим друзям. „З янголів письменників не буває. Про що писатиме янгол, якщо душа його - наче білосніжний аркуш паперу, свята?” - запитував Володимир Дрозд. Не зможе стати письменником і той, хто не пережив особисто горя й кривди, у кого високий больовий поріг і черства душа.

Володимир Григорович народився 25 серпня 1939 року на мальовничій Чернігівщині в сім'ї колгоспників. Рідне село письменника - Петрушин - межує з Росією та Білоруссю, тому мова мешканців цього населеного пункту унікальна - змішана, „петрушинська”, як пізніше називав її В. Дрозд, вважаючи, однак, земляків і себе українцями з діда-прадіда. Завдяки тонкій спостережливості і начитаності, наполегливій праці, непересічному таланту Володимир Дрозд став унікальним письменником.

Коли хлопчикові було два роки, фашистська Німеччина напала на СРСР, дуже швидко загарбавши значну частину України. Батька Володі забрали на фронт, і три роки сім'я не мала про нього жодної звістки. Мати з двома дочками й маленьким сином дуже бідували під час окупації. Старшу сестру Любу німці тричі вивозили на каторжні роботи до Німеччини, однак дівчина щоразу тікала й поверталася додому. Певна річ, що жодних приємних спогадів про той час ні в кого не залишилося. Уже зрілим письменником Володимир Дрозд писав: „Дитинство моє, якби йшлося про фільм, можна знімати лише на чорно-білу плівку”. Біди та горя довелося зазнати понад міру. Здавалось би, пережиті страждання мали озлобити, але добра, милосердна до всього живого мати подавала дітям приклади людяності навіть у непростих ситуаціях. Володимир Дрозд згадував випадок, що стався після війни, коли в колгоспі працювали колишні німецькі солдати:

„Полонені всідалися на моріжку край дороги й сьорбали суп із солдатських казанків. А ми, дітвора, гасали по дорозі. Курява з-під наших ніг летіла у бік німців. І підійшла до нас мати моя, і сказала сердито: “А геть відси! Не бачите - люди їдять, а ви їм - пісок в очі!..'' Мати, яка дивом убереглася від куль німецького автоматника. Мати, яка немало натерпілася у роки окупації і від холоду, і від голоду. Мати, яка, провівши за село влітку сорок першого року батька нашого, не мала од нього вісточки до осені сорок четвертого. ЛЮДИ обідають. Щось таки є у душі народу нашого від Бога. Народ наш - великий - хоч би вродженою добрістю своєю”.

Про рідну неньку у Володимира Дрозда залишилося багато добрих спогадів. Була вона людиною щирою і щедрою, не тримала образи ні на кого, тягнулася до високого й прекрасного, навчала дітей дивитися на світ широко розплющеними очима, бачити в ньому насамперед те, що дає сили жити й вірити в людей.

Підручники старших сестер стали для Володі-дошкільнятка першими книжками, адже сільську бібліотеку німці знищили, школу сплюндрували. У повоєнні часи нова дитяча книжка була неабиякою розкішшю. До школи Володя ходив у сусіднє село, за будь-якої погоди долав вісім кілометрів туди й назад. Підручників не вистачало, учні писали на газетах, навіть сірий обгортковий папір вважався якісним зошитом. Проте Володя вчився успішно, був найкращим учнем у класі.

Коли хлопчикові минуло вісім років, померла мати. Батько одружився вдруге. Старші сестри повиходили заміж і жили окремо. Володимир матеріально повністю залежав від батьківської сім'ї. Треба було платити за навчання в старших класах, а хто грошей на освіту не мав і залишав навчання, мусив без вихідних і свят працювати в колгоспі. Володимир сподівався, що творчість може дати якийсь підробіток. Один із його віршів надрукували в місцевій газеті, і підліток вирішив стати письменником: „Здається, відколи пам'ятаю себе, я мріяв писати книги. Книги увійшли в моє життя природно - як повітря, вода, сонце...”.

Володимир Дрозд закінчив середню школу, однак документа про це не отримав, бо не заплатив за навчання в десятому класі. Правда, на роботу до районної газети його прийняли. Ставши журналістом, юнак вирішив дібрати собі псевдонім. Один із його предків мав прізвисько Семирозум. „Так прозивали материного діда, а мого прадіда, який був добрим сільським майстром по дереву, а ще майстрував літаки. - писав В. Дрозд. - На “літакові” з полотняними крилами він спробував злетіти з клуні, перелетів через власний город і впав у вишняку. Я ще встиг записати спогади людей, які бачили цей “історичний” політ. І ось першу свою заміточку про збирання кукурудзи я підписав: В. Семирозум”.

Літературний дебют Володимира Дрозда відбувся в журналі „Дніпро”, де в 1962 році надрукували його повість „Люблю сині зорі” і два оповідання. Уже першими публікаціями прозаїк-початківець заявив про себе як непересічний майстер слова. Водночас Володимир Дрозд здобував вищу освіту в Київському університеті імені Тараса Шевченка. Факультет журналістики він закінчив у 1968 році.

Володимир Дрозд. Ирій (2008)

Згодом талановитого митця, який мав хворе серце і поганий зір, призвали до армії. Про цю несправедливість писала в щоденнику поетеса Ірина Жиленко, дружина: „Ще один удар! Володьку беруть до армії. Мого Володьку, в якого щоночі болить серце, який не може зійти на третій поверх, не засапавшись, який нічого не бачить за три кроки...”

Проходив військову службу В. Дрозд у Забайкаллі, куди в царські часи відправляли політичних в'язнів і де взимку стоять страшні морози. Однак молодий організм витримав усі випробування.

Творчий ужинок Володимира Дрозда - вагомий і щедрий: понад 20 книг повістей і оповідань, чимало з яких перекладено російською, польською та іншими європейськими мовами. Читачам сподобалися його повісті „Семирозум”, „Ирій”, оповідання „Білий кінь Шептало”, проте особливу славу письменникові принесли його останні, певною мірою автобіографічні, книги: „Листя землі” й „Музей живого письменника, або Моя довга дорога в ринок”.

Як і Микола Вінграновський, Володимир Дрозд олюднював у своїх творах свійських тварин і диких звірів. Змальовані ним „брати наші менші” здатні не лише відчувати, як-от лось з однойменного оповідання Євгена Гуцала, а й мислити і страждати, стикаючись із людською жорстокістю. Митець тонко відчував світ, його вразлива душа реагувала на те, до чого інші залишилися байдужими. Про це В. Дрозд відверто писав: „Я схожий на героя свого давнього оповідання “Три чарівні перлини”. Він чув, як плаче зрізана трава і як квіточка попереду коси просить обминути її”.

Кілька років Володимир Дрозд очолював редакцію журналу „Київ”, був першим заступником голови Національної спілки письменників України. Високохудожні твори письменника високо поціновані.

За роман „Листя землі” в 1992 році йому присуджено Шевченківську премію, згодом - Міжнародну премію фундації Антоновичів (США). За активну громадську діяльність уряд України нагородив Володимира Дрозда орденом Ярослава Мудрого V ступеня.

Володимир Дрозд

Герої творів Володимира Дрозда, яких він ставить за взірець читачам, наділені добротою, співчутливістю і навіть жалісливістю. Мати добре серце, на думку письменника, означає бути кращим серед інших, особливим.

Помер Володимир Дрозд 23 жовтня 2003 року. Незадовго до смерті написав заповіт, у якому з доброзичливим гумором давав своїм рідним, а також поціновувачам творчості, зрозуміти, що на цьому світі довго не затримається, бо вже Бог кличе його до творчої співпраці на небесах, а тому хай виконають останню волю покійника: „Я не люблю і не хочу пишних похорон, а п'яне базікання на поминках - просто ненавиджу. Якщо я помру у лікарні, дуже прошу тіло одвезти одразу в крематорій... Те, що залишиться від тіла мого, прошу розсіяти між Халеп'ям і Витачевим, у Калиновому урочищі, де я був впродовж останніх десятиліть щасливим і духовно наповненим. Читайте книги Володимира Дрозда, смійтеся і плачте з прекрасності, недолугості і короткочасності життя земного”.

„Він мав яскраво виражений громадський темперамент. Був далекоглядний аж мовби не по-людськи, бо мав якісь екстрасенсорні здібності: багато що передбачав і у дрібницях, і у значних речах... Завжди жив іще не написаним”.

(Ірина Жиленко)

Діалог із текстом

1. Що ви довідалися про особливості географічного розташування рідного села Володимира Дрозда - Петрушина? Як це місцезнаходження в майбутньому вплинуло на мову творів письменника?

2. Якою постає перед вами мати майбутнього письменника? Який її вчинок вам запам'ятався? Чому?

3. Який відбиток відклали на душі людей воєнне та повоєнне лихоліття? Що ви знаєте про життєві випробування, які випали на долю маленького Володі та його сестер?

4. Коли в юного Володимира Дрозда з'явилося бажання стати письменником? Яким чином він намагався втілити свою мрію у дійсність?

5. Перелічіть назви творів Володимира Дрозда, премії та інші нагороди, якими його було відзначено.

6. Які слова із заповіту Володимира Дрозда вам особливо запам'яталися й чому саме?

7. Що ви можете сказати про Володимира Дрозда як яскравого митця й неординарну особистість?

8. На чому саме наголошує письменник словами: „Коли я змушений косити в саду траву, зойки і крики її шматують мою душу. Психологи кажуть: низький больовий поріг. А який же тоді больовий поріг у безкінечно доброго Бога?!”? До чого Володимир Дрозд закликає нас усіх?

Діалоги текстів

Пригадайте висновок Ніни Бічуї про те, що героям її творів завжди близькі погляди на життя і людей самої авторки. Чи висловлював Володимир Дрозд подібні судження? Знайдіть відповідні цитати обох митців і перепишіть у зошит. Поясніть, як ви особисто розумієте зміст таких тверджень.