ВІТЬКА + ГАЛЯ, або Повість про перше кохання - Валентин ЧЕМЕРИС (нар. 1936) - УКРАЇНСЬКИЙ ГУМОР

Українська література 8 клас - Слоньовська О. В. - Літера ЛТД 2016 рік

ВІТЬКА + ГАЛЯ, або Повість про перше кохання - Валентин ЧЕМЕРИС (нар. 1936) - УКРАЇНСЬКИЙ ГУМОР

(Скорочено)

ЧАСТИНА ПЕРША. ДУЕЛЬ

„Стрілялись ми...”

Євген Баратинський

Ех Вітько, Вітько!..

25 липня 1964 року в селі Великі Чаплі мала відбутися незвичайна подія: о сьомій годині ранку Вітька Горобець буде стрілятися з Петром Білим за селом, біля третього колгоспного ставка... Умови дуелі: 1) Дистанція - 12 кроків. 2) Зброя - вогнепальна. 3) Право першого пострілу - Вітька Горобець. 4) Секунданти: Федько Котигорошко (старший) та Юрко Гречаний. Ой ти, перше кохання!.. Федько Котигорошко вже вкотре намагається оптимістично запевнити Горобця:

- Ти його з ходу клацнеш!..

- А якщо він мене?.. - Вітька задумується.

- Тоді для тебе все найгірше вже буде позаду, - зітхає в темряві секундант. - Тільки носа не вішай. Всі ми колись помремо!..

Вітька, залишившись сам, зітхає... Може, це остання його ніч?..

- Вітька? - чується насмішкуватий батьків голос із-за тину. - Чого ти проти ночі виєш?.. Ану, марш спати.

Вітька понуро поплівся до хати. „Людина, можна сказати, смерті в вічі дивиться, а їм - чого виєш?”

- Іди молока вип'єш, - зустрічає мати в сінях.

Вітька вагається: пити молоко чи не пити? А раптом це не дозволено перед дуеллю? Та голод бере своє. Після молока Вітьці страшенно хочеться спати, так би оце й упав. Де вже там думати про даму свого серця, тут аби на ногах утриматись.

...Ех, Вітько, Вітько, гаряча твоя голова!.. І треба ж було тобі отак відчайдушно закохатись у Гальку Козачок! І взагалі, коли ти, Вітько, встиг закохатися у Гальку? Ну, подумай, коли?. А може, це сталося тоді, як вона вчила тебе свистіти?.. Це тепер вона соромиться і згадувати про те своє вміння, а тоді - ого-го!.. На всі Великі Чаплі лунав її свист!.. А скільки ви з Галькою та з Федьком Котигорошком, теперішнім твоїм секундантом, зробили тоді набігів на баштани та сади; скільки груш, яблук, слив, абрикос, динь та кавунів переносили ви у своїх пазухах; скільки перекупалися у ставку; скільки переходили у школу, перехапали двійок; скільки десятків кілометрів переганяли м'яча... І раптом в один чудовий день ти зовсім-зовсім іншими очима глянув на свою товаришку з довгою косою. На свою біду ти побачив, що в неї гарні чорні очі-оченята, такі жваві, й такі привабливі, і такі бездонні, що прямо диво дивне, як ти міг раніше на них дивитися і не бачити їх?.. Але нащо ж було так закохуватись? Щоб почалося твоє велике страждання?.. Спи, мужчино чотирнадцяти неповних років, а ми розкажемо людям, як довело тебе перше кохання до забороненої законом дуелі.

Творчі муки Федька Котигорошка

Лихом цивілізованого людства, на думку Вітьки Горобця, були перший зубний біль і перше безнадійне кохання за формулою: „Він її любить, вона його - хтозна!” Із зубним болем він ще якось міг боротися... А куди поткнешся з другою хворобою? Де, на якому клаптику землі є станція швидкої допомоги безнадійно закоханим?.. А мовчки страждати від палкого безнадійного кохання у Вітьки вже не було сили: мусив же він відкрити перед кимось свою наболілу душу. І Вітька Горобець вибрав для цього Котигорошка. По-перше, вони були дуже близькі приятелі. По-друге, Федько вмів тримати язик за зубами. Друзі не схожі були один на одного. Вітька - високий, худий, з рідким білявим чубчиком - не міг і хвилини спокійно всидіти на місці. Запальний і рвучкий, він так швидко ходив, що маленький товстий і флегматичний Федько мусив бігати за ним підтюпцем. Цей дванадцятилітній опецьок (якого за смаглявість по-вуличному називали Жучком), здавалося, котився на своїх коротеньких ногах. По-третє, старша Федькова сестра працювала бібліотекаркою в сільському клубі, і Федько змалку мав доступ до тих книжок, яких дітям суворі педагоги не рекомендували давати. Міг терпляче лежати на одному боці цілий день і ще терплячіше читати семисотсторінковий роман, від обсягу якого у Вітьки йшов мороз по спині. Особливо багато читав Котигорошко про кохання і вважав себе в цім ділі знавцем-теоретиком1.

- Ти вмієш берегти страшну таємницю? - поцікавився Горобець.

- Та щоб мені з місця не встати! - Федько підтягнув штани.

- Вірю, - обірвав Вітька потік страшної клятви і сказав з нарочито байдужим виглядом: - Так от, я покохав.

- Хі-і-і!! - аж присів здивований Федько. - Оце здорово! І насправді? А хто ж вона, дама твого серця?

- То не дама, а Галя Козачок.

- Тю! Треба негайно ж їй освідчитись у коханні, бо так заведено. Потрібна серенада! - нарешті твердо сказав Федько.

- Серена-а-да? - в першу мить аж злякався Вітька.

- Так, на даному етапі, як каже наш міліціонер, тебе врятує тільки серенада!

Вітька, бликаючи білявими віями, поворушив губами, ніби пробував на смак, що воно за диво таке - серенада - і зрештою чесно признався:

- Але я н-не знаю, що це таке...

1 Теоретик - той, що все знає тільки з книг, але ніяких навичок застосування цих знань не має.

- О-о, серенада!! - захоплено вигукнув Федько. - Пісня пісень закоханих! Їх у всіх іспанських романах кавалери своїм дамам співають. А ти що - гірший?

Вітька не хотів пасти задніх.

- Тільки де я візьму її? В нашому сільмазі серенад не продають.

- Напишемо, - коротко мовив Федько. - Серенада - це вірш... про кохання.

- Я ніколи не писав віршів! - жахнувся Горобець.

- Але ти маєш друга, котрий за тебе не те, що серенаду напише, в огонь і воду за тебе піде! - з пафосом вигукнув Федько. - Аби у вірші-серенаді „серце билося”, „кров вирувала”. І щоб мені, чи пак тобі, голубе сизий, світ без неї немилим був і щоб я, чи пак ти, палав та благав її покохати тебе.

- Точно! - вигукнув вражений Вітька. - Як у душу мені заглянув... Котигорошко гайнув додому, схопив зошит та олівець, і приятелі подалися під грушу. Вітька не міг спокійно всидіти і, схопившись, закружляв навколо товариша, заглядаючи в зошит.

- Ну, скоро там?.. - запитав через кілька хвилин.

- ...У кожного поета повинні бути творчі муки.

- Пиши, бо я не витримаю...

- Витримаєш, - заперечив Котигорошко. - І врешті прочитав такий вірш:

Дорогая Галю,

Я тебе кохаю.

Серце в грудях б'ється

І до тебе рветься.

В жилах кров вирує.

Світ мені не милий,

І не милі ріки.

Сам стаю не свій,

Ти моя навіки,

Я навіки твій.

- Ну, як? - звівся Федько на ноги.

- Здорово! - зрадів Вітька. - Тільки чому ти написав, що мені не милі ріки?

- А з чимось же я повинен римувати слово „навіки”, - пояснив Федько. - Ось тільки треба, мабуть, поставити Галине прізвище, щоб не нарватися на якусь іншу Гальку. І в кінці ще додати: як покохаєш мене, то я носитиму тебе на руках.

- Е, ні, - запротестував Вітька. - Я не хочу...

- Ти зобов'язаний їй обіцяти золоті гори, а там що буде.

- Золотих гір не хочу обіцяти, бо в мене всього десять копійок.

Вітька повертів у руках аркуш паперу, знизав плечима.

- І що я мушу робити з цією серенадою?

- Тю! - здивувався Федько. - Ти мусиш її проспівати. біля Галиної хати. Під самісіньким вікном, щоб серенада її за саме серце взяла...

- Я не вмію.

- Це вже гірше, - зітхнув Федько.

- Ех!.. - вихопилось у Вітьки. - Пропала моя любов! І це все через твою серенаду!..

- Тобі ведмідь на вухо наступив, а я винен... Зрештою, ти ж не в колгоспній художній самодіяльності будеш виступати, а в Галі під вікном. Соловейки в бузку будуть тьохкати - допоможуть...

- Слухай, Жучок, а сам ти співати вмієш?

- Ну... не вмію. Та заради тебе я готовий на все! Навчуся!.. Як Карузо1, заспіваю! Стривай, потрібна ще й гітара, сомбреро2 і місячна ніч.

Перші двоє питань Федько вирішив швидко: гітару „позичив” у своєї сестри- бібліотекарки... Із сомбреро вийшла невеличка затримка. Треба з'явитися до Галі у всій красі!.. Федько, покрутившись селом, нарешті прицілився до обійстя діда Свирида... На городі в діда Свирида стояло опудало, а на тому опудалі був бриль. Отакезний солом'яний, з великими крисами, прямо іспанське сомбреро!.. Перелізши через тин, Федько миттю „позичив” в опудала бриль, щасливо з ним вибрався на вулицю і покурів додому радий, що тепер уже нарешті можна починати операцію „Серенада”. Правда, потрібна була ще місячна ніч, а її вже не позичиш ні в сестри, ні в діда Свирида. І, як на гріх, після обіду пішов дощ. Як же тепер співати!

- Не міг підождати хоч би день, - бурчав Федько на адресу дощу. - Таку операцію нам зірвав!

Вітька з ненавистю позирав на сльозливі хмари, котрі й не думали розходитися над Великими Чаплями. Минув ще один день, дощ не вгамовувався. Власне, й не дощ, а мжичка... Сіє й сіє... І ні кінця їй, ні краю!

- Дідька лисого на такому дощі заспіваєш серенаду, - бурчав Федько.

...А тут Федькова сестра почала бідкатися, де це, мовляв, зникла її гітара, і чомусь надто підозріло позирала на Федька, й той посилено сопів, уникаючи зустрічатися з нею поглядом... Далі - гірше... Дід Свирид, накинувши на голову й плечі мішок замість плаща, ходив по селу й питався, чи ніхто не бачив, яка це трясця потягла з опудала бриля, котрого він виплів ще в молодечі роки, коли підбивав клинці до своєї баби Параски. А небо і не думало розпогоджуватися.

На п'ятий день дощі вгамувалися. Ще кілька днів чекали місячної ночі, бо Федько авторитетно заявив, що без місяця не те... Одного вечора вигулькнув молодик. Федько довго критично його розглядав і нарешті махнув рукою:

- Підійде!..

Серенада

Як уляглось село і перший сон уже господарював у Великих Чаплях, дві постаті нечутно прошмигнули вулицею і спинилися біля тину, з-за якого визирав розквітлий бузок і сповнював все навколо звабливими пахощами. Над селом плив молодик, і від дерев, тинів та хат падали довгі, чорні тіні... Тиша... Тільки чути, як десь на ставку невгамовно кумкають жаби...

1 Карузо - Енріко Карузо (1873-1921), видатний італійський оперний співак.

2 Сомбреро - широкополий капелюх, елемент мексиканського національного чоловічого одягу.

- На даному етапі потрібне соловейкове тьохкання, а не жаб'яче кумкання, - резонно зауважив Федько, - але стерпимо... Ти, Вітько, не позіхай на всю вулицю. Ти повинен... від любові трепетати... Можна починати!..

- Як це п-починати? - аж заїкнувся від хвилювання Вітька.

Вітька тільки хотів було розкрити рота, як бриль діда Свирида з'їхав йому на лоба, а потім і на плечі.

- Задирай вище голову, щоб бриль не сповзав, - порадив Федько. - І гітару візьми.

- Так я ж гра-грати не вмію, - в останню мить згадав Вітька.

- Бренькай, як зможеш, - знайшов вихід Федько. - Аби в тебе душа співала! Вітька нерішуче провів рукою по струнах, ті в різнобій загриміли, ніби скаржились...

- Давай, давай, - підбадьорював його Федько.

Вітька зажмурився і - наче у воду з мосту стрибнув - щодуху загорлав:

Дорогая Галю,

Я тебе кохаю.

Серце в грудях б'ється

І до тебе рветься...

- Тю, тю! - злякано закричав позад нього Федько. - Ти ревеш, як бугай! Соловейком Вітька заливатися не міг, а тому й далі кричав під тином.

- Ти ж не граків лякаєш на городі, а даму свого серця із хати викликаєш! Зненацька рипнули двері, і на ганок хтось вийшов.

- Галя вибігла... - прошепотів Федько. - Тепер не підкачай...

Вітька, сам себе оглушуючи, піддав жару.

Раптом почувся хриплий крик:

- І яка вона трясця виє серед ночі під хатою?! Сірко, Сірко, та хоч гавкни, іродова душа! А ті виють під бузком, як на погибель!..

- Тю! Та це ж баба Хівря! - крикнув Федько. - Ми переплутали хати! Тікаймо!.. Вони тільки полопотіли холошами... Аж біля Фединої хати отямились і довго відхекувались та прислухались до собачого гавкоту, що здійнявся в селі...

- І як ми переплутали двори? Пропала серенада ні за цапову душу!

- Це ти винен! - накинувся на нього Вітька. - Починай, починай! Для баби Хіврі!

- Що з воза впало, те пропало, - махнув Федько рукою. - Добре, хоч гітари не загубили... - І, позіхнувши, додав: - Ходімо спати, а завтра щось придумаємо...

І тут його наче струмом ударило:

- Ідея!.. Давай відішлемо поштою вірш у газету, його надрукують - от Галя й дізнається, що ти її кохаєш! Га? Здорово?

Так і домовились.

Вітька не знаходив собі місця. Чи надрукує газета їхній вірш? Не пропускав жодного номера, жадібно гортав сторінки, до болю в очах вдивлявся в рядки...

- Та чи вони сплять там у своїй газеті?.. Дочекаються, що Галя покохає когось іншого!.. - скаржився він Котигорошкові, а той тільки руками розводив.

Одного ранку приятелі вирішили піти на пошту і запитати, чи немає їм листа. Раптом Вітька застиг на місці: з бічної вулички, широко усміхаючись, прямо на них ішла Галя. Через плече висіла сумка з газетами, журналами, листами - під час літніх канікул Козачок працювала листоношею.

- Привіт, орел! - дзвінко крикнула Галя і вдарила оторопілого Вітьку журналом по спині.

Вітька розгублено мовчав. Як на біду, всі думки повилітали з голови. Ой любов, що ти тільки не робиш з нещасним хлопцем!.. Вітько, не стій стовпом, говори, говори. Чортів Вітька, мовчить! Мовчить та червоніє так зрадливо, що навіть білявий чубчик і той робиться червоним... Ех, Вітько, якби ти так не розгублювався, то побачив би, що й Галя якось змінюється, зустрівши тебе. Чомусь підозріло робиться веселою, а щоки у неї ледь-ледь рожевіють. І оченята спалахують якимось сяйвом. І ніяковіє... Ну, говори що-небудь, Вітька! То перше слово важко витягти з себе, а далі піде легше. Ех, любов, мучителько людська! І до чого ж ти тільки довела балакучого і бойового хлопця? На яку ж ти муку поставила його стовпом посеред дороги і, немов віником, підмела у голові, не лишивши жодної думки...

- Ти, напевне, не виспався, - пирхнула Галя, - та дорогою досипляєш?..

Федько ображено засопів за Вітьчиною спиною.

- А, й ти тут?.. - сплеснула Галя руками (о, ті прекрасні дівочі руки!). - А чого це твій орел сьогодні на мокру курку схожий?..

- А Вітька закохався! - Федько незчувся, як зірвалися в нього необачні слова.

Прикусив, було, язика, та вже пізно. І тої ж хвилини Вітька зірвався з місця і чкурнув, тільки курява піднялася.

Галя наздогнала Федька і заторохтіла, ласкаво зазираючи йому у вічі:

- Не сердься на мене. Скажи, в кого Вітька закоханий?

Мовчить Федько та сопе.

- Халви куплю! - у відчаї запропонувала дівчина. - Ти ж любиш халву, правда?..

- Ти хочеш, щоб я за солодку халву сказав, що Вітька в тебе закоханий? - закопилив Федько губу. - Я свого друга навіть за тонну халви не видам...

І гордий Федько потрюхикав далі, радіючи, що встояв перед атакою, не спокусився халвою, яку понад усе любив. Не встиг ще гаразд насолодитися своєю перемогою, волею і мужністю, як Галя вдруге наздогнала його.

- Ой, я забула за лист! - Галя уникала дивитися на Федька, не піднімала очей, щоб не видати себе. - Тут лист прийшов... Вітьці... Візьми передай... - А халви я тобі куплю!

І, тицьнувши Федьку голубого конверта, Галя не пішла, а полетіла, ледь торкаючись землі білосніжними черевичками. Здвигнув Федько плечима та нараз, глянувши на адресу, ойкнув.

- Вітько-о-о! - закричав на всю вулицю і покотився, вимахуючи конвертом. - З редакці-і-ї лист!..

- „Шановний товаришу Горобець!” - жадібно читав Вітька. - Ого! „Ознайомились з вашим віршем "Як я Галю Козачок здорово кохаю””. На жаль, твір не підходить нам по темі”. Тобто як це не підходить?

- А це їм, мабуть, Галька не підходить. Знала б вона, якого листа мені давала!

- „Дивно, що ви, живучи в селі, - читав далі Вітька, - не бачите, що зараз весна і довгоносики знищують посіви цукрових буряків. А замість боротьби з довгоносиками Ви пишете вірші про кохання. Напишіть нам краще актуальну байку й засобами сатири затавруйте в ній довгоносиків”.

- Ні-і-чого не розумію, - здвигнув Вітька плечима. - А що там ще за мудрі поради?

- „Вивчайте класиків. З повагою. Літ-кон-сульта-ант...” І якийсь підпис.

Федько готує агресію

Минув ще один день безнадійного Вітьчиного кохання. Галя Козачок пташкою пурхала по Чаплях, розносячи пошту, й не відала і не гадала, яку тільки диверсію готував для неї тихий та непомітний Федько Котигорошко, той вольовий Федько, котрого вона так марно намагалася спокусити солодкою халвою і котрий все- таки проговорився, у кого закоханий Вітька.

- Ех, ти, панікер! - докоряв Горобцю. - Та якби ти тільки чув, як вона вчора допитувалася, в кого ти закохався! Я сьогодні цілу ніч не спав та в поті чола писав до неї любовне посланіє. Звичайно, від твого імені.

- І написав? - стрепенувся Вітька. - Ану, читай!

Федько мовчки витяг із пазухи аркуш паперу, відкашлявся, надав своєму обличчю урочистого вигляду і почав: „Дамі серця мойого. Найпрекраснішій серед найпрекрасніших Галі Козачок од Вітьки Горобця любовне посланіє. О Богине!.. Доношу до Вашого відома, о найпрекрасніша серед усіх Дів вашого району, що я безтямно і до смерті закохався у Ваш образ і гину без Вас, як гине мандрівник у пустелі без краплини живлющої й зцілющої водички...”

- Ну, як? - не втерпів Федько. - Дух забиває?

- Забиває, - згодився Вітька. - У мене аж в очах потемніло. Але чому Галя найпрекрасніша лише в районі?

- Добре, звеличу її в масштабах усієї землі! - охоче погодився Федько. - Мені це нічого не коштує. Слухай далі: „О мадонно!.. Ваші очі сяють для мене, як дві зорі серед мороку ночі, а Ваші губи - морські корали, а Ваші дрібні зубки - як два разки дорогого намиста, а шия у Вас лебедина, стан Ваш гнучкий, як тополя, мова - як спів струмочка весняного, як спів соловейка на вранішній зорі, а посмішка Ваша - як теє яснеє сонце! Прохаю Вас, розтопіть своєю посмішкою кригу моєї самотності, зігрійте моє одиноке серденько...”

- Підожди, підожди! - перелякано замахав Вітька руками.

- Потерпи, - заспокоїв Федько. - Я теж мало не очманів, як писав. „Тож закликаю Вас відгукнутися на зойк мойого палкого серденька і призначити рандеву”.

- А де призначити - тут чи на тому світі? - не зрозумів спантеличений Вітька.

- А взагалі яке враження?

Вітька довго стояв, як прибитий, безпомічно кліпаючи білими віями.

- Сильно! - врешті сказав він.

- Від такого посланія й цариця впала б замертво, не те що Галька.

- Але гляди, якщо з Галею що трапиться, то головою відповідатимеш! І листа віднесеш сам, прямісінько їй у руки, - сказав Вітька.

- Гаразд. Візьму перший удар на себе... Жди мене або живого, або з перебитими ногами. Коли ж зовсім не повернуся, не поминай лихом!

Діалог про підготовку до штурму

- Ну?.. Що?.. Та не тягни... Віддав?..

- Віддав...

- Прочитала? Та не тягни, Жучок!

- Ну, прочитала, а я стою. І вона стоїть. І дивиться...

- На кого дивиться?

- Та на мене ж...

- Та що ти за цяця, щоб вона на тебе довго дивилася?.. Диво яке?

- А я хіба винен? А вже потім як опам'яталася, то як засміється!.. Трохи не впала.

- А далі що? Плакала?

- А далі каже: „Передай Вітьці Горобцю, щоб він сьогодні о п'ятій годині наніс мені візит”. До тебе дійшло?

- Ой, ти молодець, Федько!

- Тепер все залежить від тебе... Значить, так. Сядете ви на лавочці і на місяць будете дивитися, а ти на додачу ще й зітхатимеш.

- І поки зітхати?

- Поки витримаєш... Називай її „зіронько”, „сонечко моє яснеє”, „ясочко” і так далі.

- А якщо не любить?

- Якщо не любить?.. Тоді кажи так: „У-у, зміюко лукавая!”

- Зміюко лукавая?

- Але коли назвеш зміюкою, то одразу ж тікай. Бо жінки - вони такі, на все здатні. Он дядька Митрофана жінка так сковородою по голові гуркнула, що отакезна гуля вискочила!

- Я готовий до всього!

Коли б автор писав ліричну повість про перше кохання, то він так би закінчив цей розділ: „О, де взяти слів і як тими словами передати ту бурю, той тайфун 1 що здійнявся в душі Вітьки Горобця! Подумати тільки, Галя Козачок призначила йому перше побачення! Перше побачення першого кохання! Раз-бо в світі буває перше кохання і перше побачення! Неймовірна подія в чотирнадцятилітньому житті Вітьки Горобця! Тільки Вітька Горобець більше розгубився й злякався, аніж зрадів. Куди й поділася його хоробрість. Одне діло самому тихенько кохати, а друге, коли вона каже „приходь”.

Діалог із текстом

1. Хто із двох друзів над усе в світі любив читати книги і в що вилилося це захоплення?

2. Чому Вітько вирішив розповісти про свою любов до Галі Козачок Федькові?

3. Доведіть, що саме Федько - великий фантазер й ініціатор 2 любовних пригод і клопотів Вітька.

4. Детально опишіть виконання серенади Вітьком. Як ви думаєте, чи обов'язково треба було переодягати виконавця? Що особливо смішне в цьому епізоді?

5. Як зреагувала бабуся Хівря на нічні співи під її вікнами?

6. Чому Вітько не хотів обіцяти Галі золоті гори навіть у пісні? Знайдіть відповідну цитату в тексті повісті, прочитайте її вголос і зробіть висновок про те, які риси характеру домінують у вдачі підлітка.

7. З якої причини вірш про любов до Галі друзі надіслали в газету? На що вони наївно сподівалися?

8. Посилаючись на описи поведінки дівчинки, доведіть, що Галя не була байдужою до Вітька.

9. Яка відповідь прийшла з редакції газети? Чи сподобалася вона друзям? А вам особисто? Що в цій відповіді було справедливим, а що викликало у вас прикре розчарування в працівникові газети?

10. З якої причини після кожної почутої фрази із листа редакції Федько маневрує і маніпулює його змістом перед своїм другом? Чи відчуває писака свою вину за ганьбу, яка звалилася на голову Вітькові Горобцю? Що і чому під час цього епізоду викликає у вас сміх?

11. У яких випадках Федько радив другові звертатися до коханої дівчини „зіронько”, „сонечко моє яснеє”, „ясочко”, а в яких - „у-у, зміюко лукавая!”? Чому з останніми словами радив бути обережним?

12. Розкрийте поетику назви повісті.

13. Пригадайте, що таке екскурс у минуле й що таке ліричний відступ. Знайдіть у тексті відповідні уривки. Що нового додають ці позасюжетні елементи до характеристики стосунків Вітька і Галі?

14.З якої причини творчі муки Котигорошка письменник подає з гумором? Знайдіть у „Літературознавчому словничку” визначення понять „гумор”, „іронія”, „жарт” і проілюструйте їх цитатами з твору.

Діалоги текстів

Найбільші мудреці світу переживали велике кохання. Прочитайте їхні висновки про це почуття.

• „Любов - це теорема, яку необхідно щодня доводити” [Аристотель].

• „Щастя - це коли тебе розуміють, велике щастя - це коли тебе люблять, справжнє щастя - це коли любиш ти” [Конфуцій 3).

• „Любити і бути мудрим - неможливо” [Френсис Бекон 4).

• „Усяка перешкода коханню лише підсилює його [Вільям Шекспір). Який із висловів найкраще підходить для увиразнення стану закоханого Вітька?

1 Тайфун - стихійне лихо, руйнівна негода.

2 Ініціатор - той, хто щось пропонує, до чогось наполегливо підштовхує.

3 Конфуцій (Кун Фу-цзи, 551-479 рр. до н. е) - давньокитайський мудрець і політик.

4 Френсис Бекон (1561-1626) - великий англійський філософ і політичний діяч.

Мистецькі діалоги

Розгляньте та опишіть картину голландського художника Хендріка Тербрюггена (приблизно 1488-1629) „Лютняр”. На основі зображеного доведіть, що закоханий юнак освідчується своїй дамі серця дуже зворушливо й чуйно. Чому Вітько не міг вчинити щось подібне?

ХендрікТербрюгген. Лютняр (1624)

На Голгофу1!

І пішов Вітька Горобець на перше побачення до Галі Козачок, як на страту. Ой, та й довга ж дорога! Ну, візьми себе, Вітько, в руки. Всі ми, смертні, пройшли й пройдемо по цій дорозі. В одних ця дорога з гороб'ячий скік, а в других тягнеться через багато земель, і вони блукають по ній десятки років. Але йдуть. Іди й ти, білявий хлопчику!.. Ну, сміливіше, Вітько! Оглянься, в цю гамлетівську 2 для тебе хвилину - „бути чи не бути” - за тобою покірно котиться вірний Федько. Він також намагається підняти твій настрій.

- Ві-і-тько, ну хіба так можна? - докоряє він, йдучи слідом. - У тебе такий вигляд, як у Саливона, коли його з мішком дерті 3 спіймали...

- Вертайся! - не обертаючись, каже Вітька. - Далі я сам піду. Що буде, те й буде.

- Ну, гляди ж, Вітько! Повертайся з щитом або на щиті 4!

Сів Федько край дороги, підпер голову руками і, дивлячись услід Вітьці, важко зітхнув: ой, прийдеться ж колись і йому йти по цій дорозі...

Кажуть, що на перше побачення летять на крилах кохання, і ще кажуть, що в ту ніч тьохкають соловейки і звабливо сяє красень місяць. Може, воно й так. А тільки Вітька не летів, а ледве ноги тягнув, бо, видно, зовсім відмовили йому крила. І, як 1 Голгофа - назва гори, місце страти Ісуса Христа, символ найважчих людських мук і страждань.

2 Гамлетівська - від імені героя Вільяма Шекспіра Гамлета, який у дуже складній ситуації мучився й вагався перед вибором честі чи безчестя, порядності чи ницості.

3 Дерть - подрібнене зерно для годівлі худоби.

4 „З щитом або на щиті!” - за легендою, такими словами у Спарті матері проводжали синів на війну. Це побажання означало повернутися або з перемогою живим (з щитом), або мертвим героєм (на щиті).

на гріх, жодний соловей не тьохкав. Лише на телефонному стовпі сиділа стара скуйовджена ворона з двома пір'їнами у хвості й так недоречно каркала... Раптом хата з голубими півниками сама починає рухатися йому навстріч. Ні, немає вже назад путі, тільки вперед!.. Ось уже пропливають кущі бузку, посаджені колись руками Галі, ось уже пливуть різьблені ворота, хвіртка... Ну, сапни повітря, хлопчику, і заходь. Дивись, для тебе відчинена хвіртка. Ну, сміливіше!.. Та ноги несуть його далі... Він уже минає хвіртку, як раптом дзвінке, веселе:

- О! Вже й на нашій вулиці орли літають!..

І Вітька в першу мить зажмурюється од дівочої посмішки.

- Добривечір! - гойдається Галя на воротях. - Куди це ви путь-доріженьку тримаєте і які думи оповили ваше ясне чоло?

- Я... е-е... прогулююсь. Свіжим повітрям дихаю.

- А я й не знала, що біля мого двору таке свіженьке повітрячко!

О Галько! Та хоч не вбивай хлопця так одразу і так наповал!

- А я думала, що ти замість себе Федька пришлеш.

Тягнучи ноги, Вітька заходить у двір. Нічого поки що не бачить.

- Дихай, орлику, свіженьким повітрям, - ласкаво запрошує Галя. - У дворі воно ще свіжіше. Тільки не стій так рівно, а то мені аж страшно стає. Сідай.

Вітька сідає на лавочку. Галя теж присідає на краєчок. Перше хвилювання потроху зникає. До хлопця знову повертається здатність мислити, говорити.

- Яка сьогодні гарна була погода, - нарешті каже він.

- Як у холодку лежати, то навіть дуже гарненько, а я поки пошту рознесла, думала, згорю на сонці.

І тут тільки Вітька помічає, що в дворі повно квітів, різнобарвних, запашних. Тут айстри, жовті гвоздики, висока рожа, чорнобривці, нагідки, черевички, майори...

- Ти лю-любиш квіти? - чомусь шепотом питає хлопець.

- Лю-люблю, - також пошепки відповідає дівчина.

Вітька скошує очі і бачить близько себе тоненьку дівочу шию з маленькою синьою жилкою. Та жилка швидко-швидко пульсує. Потім його погляд надибує дівочі ямочки на рожевих засмаглих щоках з ледь помітним ніжним пушком біля вух, ще вище Вітька бачить тонку брову, мов крило чарівної птиці... Галя нараз повертає до Вітьки обличчя з очима, повними сміху і ще чогось невловимого, од чого радісно стискається серце, з напіввідкритим маленьким ротом - і хлопець мало не задихається... Яка ж вона гарна!.. „Пора вже зітхати”, - спохвачується хлопець і, набравши побільше повітря в легені, натужно зітхає. Та Галя щось продовжує розповідати про свою пошту. А вже за третім разом Вітька передав куті меду й гикнув.

- Ти, мабуть, вдавився? - сполошилася Галя. - Давай я стукну по спині.

- Галю!.. - наважився він і, глянувши в її чорні бездонні очі, у яких спалахнули вечірні зірниці, полетів немов у космічну глибінь. - Галю...

- Що, хлопчику? - Галя покуйовдила його білявий чубчик. - Скажи Федьку, щоб більше не писав таких посланій, я все-таки ще хочу жити.

- Галю... Я... - Вітька наважився і взяв її за руку. - Я...

Дівчина ніби й чекала цього.

- Ой, забула! - схопилася. - Мені ж треба повну діжечку води натягати... Може, ти хоч відеречко витягнеш, орлику?..

- Та я! - зривається на ноги Вітька. - Для тебе хоч цілий океан!

- Мені не океан, а діжечку, Вітюньчик.

Так і сказала: Вітюньчик. Та після такого слова можна океан долонями вихлюпати!..

- Діжечка біля сараю, Вітюньчик! - кричить навздогін Галя. - Щоб повну натягав, а я скоро повернуся!..

Діжечка виявилася здоровенною бочкою, відер на тридцять, але що вона означає в порівнянні зі словом „Вітюньчик”? Правда, після десятого відра запал трохи пригас, і хлопець, сівши передихнути, з жалем подумав: чого було не запросити на таке рандеву й Федька. І тільки подумав, а Федько вже із-за воріт виглядає і пошепки запитує:

- Ну, як?

Удвох робота пішла значно жвавіше. Федько витягував відра високим скрипучим журавлем, удвох виважували його на зруб, Вітька виливав у „діжечку”. Так витарабанили і вилили ще п'ятнадцять відер води.

- Я й не підозрював, що кохання таке важке, - зітхав Федько, тягнучи двадцяте відро.

Через годину, коли приятелі, стомлені, мокрі, із стогоном доливали останнє, тридцять третє відро, у двір впурхнула Галя і весело заторохтіла:

- Ой, спасибі вам, хлопчики! Приходьте ще й завтра на рандеву, я буду рада!..

Федько скоса поглянув на діжку й здригнувся. Спали хлопці, як мертві. Вітька

всю ніч бурмотів: „Тягни, тягни, Федько, та не хлюпайся!..” О зміюко лукавая!!! Другого вечора Вітька рубав дрова у Галі Козачок. А що він мав робити, коли, прийшовши на побачення, застав дівчину за прозаїчним рубанням дров. Не міг же він сидіти склавши руки і спостерігати збоку, доки Галя впорається з цим нежіночим ділом?

- Спасибі тобі, Вітюньчик! - заторохтіла, даючи хлопцеві сокиру. - А я думала, що замучусь з клятими дровами. Ти справжній мужчина, Вітюньчик!

І Вітька Горобець в одну секунду злетів на сьоме небо і затанцював там од радощів! Галя назвала його справжнім мужчиною! Та хіба хто відмовиться рубати дрова, почувши оці слова? Сама ж Галя, як і першого вечора, кудись зникла. Та Ві- тька того не помітив. Він рубав дрова, рубав натхненно, наче пісню співав. Сокира так і гуляла в руках, як іграшка, дзвеніла і, здавалося, теж співала. Незчувся, як у двір зайшов Федько з кувалдою і двома клинами в руках.

- Як ти здогадався? - здивувався Вітька.

- Бачив учора, що в неї дрова не рубані, - коротко відповів той.

Ось тут і сталося... Федько саме підняв над головою кувалду, щоб добре розмахнутися. Вітька сидів і тримав клина. Удар затягувався.

- Та бий, чи ти заснув? - крикнув Вітька.

Удару не було. Федько стояв, як дерев'яний, високо над головою тримаючи кувалду, і дивився кудись убік. Вражений Вітька встав, глянув і собі... Остовпів. Закам'янів на місці. Занімів! Городом йшла Галя, його Галя із... Петром Білим! Вона весело сміялася до нього, і Петро теж сміявся. Отой завжди прилизаний, напахчений одеколоном мамин синок, Петро Білий. Отой Петро Білий, ябеда і боягуз, хвалько і брехун, якого Вітька терпіти не міг... І в ту ж мить Вітька відчув, як сповзає із сьомого неба на грішну землю...

- О зміюко лукавая!! - нарешті повернув язиком в пересохлому роті.

Від його голосу й Федько очунявся, кувалда тихо вислизнула з рук, грюкнулася додолу. Повернув до Вітьки посіріле обличчя:

- Ба-бачив?.. - запитав заїкаючись. - Ба-бачив, я-ак ду-дурнів у-учать?.. Нам со-сокиру у руки да-дала, а сама з Пе-петром Бі-білим...

- У-у-у, змія!!! - важко дихав побілілий Вітька. - Отак зрадити? Отак обмануть?.. Як сліпе кошеня... А я ще воду носив, дрова рубав!..

Вітька вискочив з двору, наче окропом ошпарений.

- Це ще пхі! - філософствував Федько, несучи кувалду й клини. - Згадай козака Чаплю. Цей ще більше постраждав, бідолаха, через жінок...

…Кажуть, що на місці нинішніх Чапель був колись хутір запорозького козака Данила. Добрий був козак: не боявся ні меча, ні дикого коня, ні косоокого яничара! І не знав би й горя, якби не його осоружний ніс, довгий та гострий, наче дзьоб. Прозвали Данила через той ніс Чаплею. Спершу хоробрий козак не горював. Коли налітав із Сагайдачним на Кафу громити яничар, то довгий ніс аж ніяк йому не заважав. Та й самі яничари звертали увагу лише на його шаблюку. І все було б добре, якби Чапля, на свою біду, не закохався у дочку шинкарки, красуню Оксану. Сунувся хоробрий козак Чапля до красуні, а та в крик:

- Ой леле!.. Такий ніс на свято ріс, а ти його, козаче, в будень носиш!

Чапля погорював трохи, визнав за краще вдарити з тилу та атакувати шинкарку, щоб з її допомогою вкоськати непокірну Оксану. Але виявилось, що штурмувати Кафу було легше. Правда, шинкарка спершу мовби й не заперечувала проти сватання Чаплі, а лише сказала:

- Ніби й не поганий ти козак, Даниле, і хутір добрий маєш з усією живністю, а хто тебе знає, що в тебе на мислі? Поживемо - побачимо, що ти за їден1, а тоді вже й віддам Оксану.

1 Їден (діалектне) - один.

Повеселілий Чапля захотів показати себе з усіх боків. Знав, що шинкарка понад усе цінила тих козаків, які днювали й ночували в її шинку. І чим більше він пив з приятелями і чим більші компанії з собою водив, тим привітнішою до нього робилася шинкарка. Та коли за літо Чапля таки завоював її симпатії, то виявилося, що свататися до Оксани уже не було рації: хутір поплив за борги прямісінько шинкарці в руки. І назвала вона той хутір Чаплі на згадку про довгоносого невдаху, коли віддала його Оксані в придане, як та одружувалася з молодим сотником...

- Хутір пропав за цю любов, козака жінки вкрутили! А ми ж тільки дрова рубали їй!.. Ех, нещасливе наше село на кохання з самого початку.

- Уб'ю! - раптом стис Вітька кулаки.

- Кого? - повернувся до нього Федько. - Чи ж винувата дівчина, що ми з тобою такі капловухі вродилися? Ні, коли бить, то, по-моєму, треба Петра. І побити добряче, щоб не посмів до Галі і в двір заходити.

- Я готовий! - сказав Вітька, засукуючи рукави. - Він мене запам'ятає!

- Можна Петра застукати в темному місці і...

- Я не злодій, щоб кидатися до нього вночі, - перебив його Вітька. - Що козак Чапля зробив би своєму супернику-сотнику?

- А що б же? - здвигнув Федько плечима. - На герць його викликав. І билися вони на шаблюках!

- Оце по-чесному і по-козацькому! - загорівся Вітька...

- Я читав, як на дуелі б'ються, і знаю правила... А коли хочеш і зовсім бути благородним, то бери мене своїм секундантом.

- А зброя де?

- Ну, шаблюк ми не дістанемо, а самопалів можна. Я ще підчитаю про дуель, і Петрові боком вилізе Галя Козачок!..

...А в автора опустилися руки. Все! Автор чесно виконав свій обов'язок і, як умів, розповів про те, як перше кохання Віті Горобця привело його до першої і, гадаємо, останньої дуелі... А ти все ще спиш, закоханий мій мужчино чотирнадцяти неповних років. Ти спиш останній раз перед дуеллю, спиш і... І сниться тобі похоронна процесія, і духовий колгоспний оркестр, спалахуючи проти сонця міддю, грає траурний марш... Все село проводжає тебе, Вітю Горобець, в останню твою путь! Плаче за труною Галя, побивається: ой, на кого ж ти, мовляв, мене покидаєш?..

- Е-е... Г-га-а?!. - Вітька закричав і схопився. - Що?.. Га?.. Мене вже убили?

- Ще ні, - утішає Федько й оптимістично закінчує, - але можуть... Отож протри очі і ходімо на поле бою.

- Який гарний ранок!

- Як завжди перед смертю... - по-філософському каже Федько. - Трохи не забув... Виходячи з хати, не озирайся, бо потім не повернешся назад... Носа не вішай. Коли раптом що... ну, вгепають тебе, всі будуть казать, що він ішов з гордо піднятою головою в свою останню, так сказать, путь!

І вони попрямували на поле бою.

Вітька Горобець крокує попереду, як і годиться, з гордо піднятою головою, Федько Котигорошко, підтримуючи в пазусі самопал, котиться за ним слідом і важко зітхає. Вітька на ходу роздивляється село і теж зітхає. Гарне ж яке рідне село!.. Надивляється Вітька, може, більше він і не побачить уже Великих Чапель? Федько позад нього шморгає носом.

- Ти чого? - не обертаючись, питає Вітька.

- Жа-жалко... - пхинькає Федько. - А раптом тебе вгепає Петько? Він такий, що на все здатний... Я збережу про тебе світлу па-пам'ять у серці....

Дуель

25 липня 1964 року. Сьома година ранку. Секунданти уточнюють останні деталі дуелі. Дуелянти похмуро стоять біля своїх бар'єрів на березі ставка і стараються не дивитися один на одного. Їх розділяють дванадцять кроків. Дванадцять кроків життя і смерті. Навіть галасливі сороки затихли на вербах і зацікавлено спостерігають, що ж діється біля ставка.

- Увага! - урочисто вигукує Федько і рвучко підсмикує штани. - Через дві хвилини ви будете стрілятися за Галю Козачок! Перший постріл по своєму супернику Петру Білому зробить Вітька Горобець...

- Противники, не дратуйтеся, бо вам ще треба стрілятися, - заспокоює старший секундант. - Дотримуйтесь правил дуелі. Я пропоную вам у цю останню, так сказать, історичну хвилину помиритися.

- Пішов ти к чорту з своїм мирінням! - вигукує Вітька. - Я першим покохав Галю, і вона перша звернула на мене увагу. Якщо Петро хоче миритися, то хай відмовиться од Галі!

- Ніколи в світі! - чвиркає Петро і береться руками в боки.

- Не забувай, що першим стріляю! Я тобі покажу, як до чужих дівчат приставати!

...Дуелянти звели самопали й націлили один на одного... Ще мить - і...

- Юрку! - звернувся Федько до Петрового секунданта. - Відійди подалі од Петра, щоб, бува, й тебе не садонуло!..

Побілілий Юрко, хлопчина років дванадцяти, Петрів сусід, котрий, власне, й пішов у секунданти тому, що винен Петру п'ятнадцять копійок, позеленів, позадкував, а тоді, щось дико вереснувши, чимдуж кинувся тікати до села, тільки штани залопотіли. Ніхто й слова не встиг сказати, як його вже не було.

- Стійте! - раптом закричав Петро і теж почав зеленіти. - Хі-хіба це не гра?

- А-а, ти думаєш, що я гратися з тобою прийшов? - пирхнув Вітька, витягуючи з коробки сірника. - Думаєш, комедію буду розігрувати? Стій!..

- Вогонь! - крикнув Федько і, впавши на землю, обхопив голову руками.

Че-е-ерк!.. Тріснув сірник, спалахнув. Вогник обхопив жовтяву порошину на запалі Вітьчиного самопалу... Вітька звів голову, глянув на Петра і... нікого не побачив. Петро нісся до села в хмарі куряви.

- Боягуз! - застогнав Вітька і в ту ж секунду відчув, як його руку з силою рвонуло вгору...

Ні, самопал не стрельнув, він вибухнув, наче бомба, вибухнув гулко, і клуб чорного кіптявого диму з вогнем вдарив Вітьці в обличчя. Щось з силою дзизнуло 1 його по зубах... Коли Вітька розплющив очі, розірваний, чорний од пороху самопал лежав долі і все ще димів. Гостро пахло порохом. Обличчя пашіло жаром, а на зубах щось тріщало. Вітька сплюнув - і до ніг випав почорнілий од пороху зуб...

- На кий 2 чорт здалася така дуель? - здвигнув він плечима. - Я зуб вигатив.

- Уже? - схопився з піску Федько. - Тобі голови не відірвало? Ану, покажи... Ой-ой, який же ти чорнющий, у сажі...

Федько покрутив Вітьчину голову і, переконавшись, що вона на місці, захоплено вигукнув:

- Ну й бабахнуло ж добряче!.. Мабуть, і в селі чули.

- Чому самопал розірвало? - накинувся Вітька на свого секунданта.

- Н-не знаю, - почервонів Федько.

- Не бреши! Ти насипав пороху більше, ніж треба.

- Ну, дві мірки всипав, - похнюпився Федько. - Я хотів, щоб ти переміг.

- ...Так нечесно, - спльовував Вітька кров. - Могло ж усі зуби повибивати.

- А де ж Петро? - озирнувся Федько. - Уже в раю?

- Боягуз він нікчемний, а не Петро! Хвалько заячий! Та зроду-віку не повірю, щоб Галя такого покохала!

- Але ж ми бачили їх разом? - розгублено кліпав Федько.

- Тут щось не те. Галя не могла покохати боягуза! - азартно доводив Вітька і відчував, що від цього йому трохи легшає.

- Вітько!!! - жахнувся Федько. - Тікай!..

Вітька рвучко оглянувся. До місця дуелі біг чаплівський міліціонер Грицько Причепа, котрий мав вуличне прізвисько Даний Етап, і немилосердно сюрчав.

- Федько!.. Щоб твоєї й ноги тут не було!

- А ти?

- Мені однаково...

- Я теж не тікатиму. Це неблагородно.., - проте прожогом кинувся на другий край ставка, в густі зарослі молодого вербняка.

- Сті-ій!!! - загаласував Причепа. - Стій, на даному етапі, бо стрілятиму!..

1 Дзизнуло (діалектне) - гулко вдарило, дзвінко шмагнуло.

2 Кий (діалектне) - який.

Щоб дати змогу секундантові втекти, Вітька побіг у протилежний бік, перечепився, впав, а доки зводився, підбіг захеканий Причепа і схопив його за руку.

- Та не сюрчіть так дуже, - набурмосився Вітька, - бо мені аж у п'яти шпигає.

- Я ось тебе сюркну по потилиці! - важко хекав Причепа. - У Чаплях дуель! Через якесь... дівчисько... Два дурні, не досягши паспортного віку!..

- А ви не смійте згадувати Галю! - наїжачився Вітька. - З мене питайте, я головний зачинщик!..

- Подумати тільки! Вони стрілялися! І де?.. На території моєї дільниці, де навіть самогонників нема! А коли б голову... одірвало? Як би я мав реагувати? Скласти акт про дуель? Прикласти до нього твою дурну голову? Як речовий доказ?

- Ну, ведіть уже, чи що, - буркнув Вітька.

- Постоїш, не до молодої тебе конвоюватиму. Ти заарештований... Крок вліво, крок вправо вважається втечею. В такому випадку я змушений буду застосувати зброю. Ясно? - і Причепа красномовно ляснув себе по кобурі.

Діалог із текстом

1. З якої причини Вітькові, коли він ішов на своє перше в житті побачення, здавалося, що Галина хата невблаганно наближається до нього?

2. Чому один із найважливіших розділів повісті названо „На Голгофу!”? Який натяк для Вітька міститься у цій назві?

3. Опишіть зовнішність Галі очима закоханого Вітька. Доведіть, що для цього епізоду повісті характерний ліризм і задушевність.

4. З яких переконань Федько добровільно допомагає Вітькові носити воду й колоти дрова? Про що свідчить така його поведінка?

5. Чому Федько і його товариш саме козака Чаплю вважають взірцем для наслідування, хоч насправді хитра шинкарка перевіряла Данила на стійкість і розум, а Чапля сам винен, що втратив повагу в нібито майбутньої тещі й через пиятику навіть позбувся хутора?

6. Як ви розцінюєте відмову Вітька застукати свого суперника в темному місці й добряче відлупцювати?

7. Хто з друзів більше прагне дуелі: Вітько чи Федько? Доведіть це, цитуючи відповідні уривки тексту.

8. Доведіть, що настрій перед дуеллю у Вітька Горобця і його друга Федька діаметрально протилежний. З чим це пов'язано?

9. Чому бідолашний Юрко погодився бути Петровим секундантом? Як повівся під час дуелі?

10. В який момент Петро Білий зрозумів, що дуель - не жарт і не гра? Чи правильно він вчинив, що вирішив тікати? Чому?

11. З якої причини самопал у руках Вітька вибухнув? Чи міг таке передбачати Федько?

12. Друзі вважали втечу від дільничого неблагородною справою, але таки втекли. З яких міркувань? Чому Вітько щосили старався допомогти Федькові не потрапити в руки міліціонера Причепи?

13. Як ви вважаєте, чи варто було Вітькові й Федьку взагалі наражати себе й супротивника на смерть, каліцтво або, в кращому випадку, - на великі неприємності?

14. Чому Причепа мав рацію, коли розцінював дуель як небезпечне явище, а заодно - ганьбу й велику неприємність для учасників цього поєдинку й себе особисто?

15. Як ви розцінюєте те, що Вітько Горобець не дозволяє дільничому негативно висловлюватися про Галю?

16. Яку роль відіграє пейзаж у епізоді Вітькового шляху на перше побачення? Зверніть увагу на художні деталі опису природи.

17. З якою метою автор вводить у твір розповідь про козака Чаплю? Доведіть, що у тексті повісті це вставна частина, яка сюжету не стосується.

Діалоги текстів

Уважно прочитайте епіграф до повісті Валентина Чемериса й зіставте слова російського поета Євгена Баратинського про справжні поєдинки того часу з дуеллю Вітька й Петра. Чому таке порівняння викликає у вас іронічну посмішку?

Арешт

Широкі дубові двері, оббиті хрест-навхрест металевими шпугами 1, відчинилися з противнющим скреготінням. Вітька переступив поріг. Двері з тим же скреготінням зачинилися. Бранець постояв кілька хвилин, звикаючи до темряви, а тоді, нагледівши в кутку солому, присів. Від пострілу, арешту крутилася голова, болів вибитий зуб, і що найгірше - настрій був нікудишній. „Ось і скінчилося моє кохання, - з гіркотою думав Вітька. - Тепер запруть мене в тюрму - і будь здоров!”

Двері знову заскрипіли і впустили... Петра Білого.

- Що, й тебе спіймали? - озвався Вітька.

- Я з повинною прийшов. Це все ти винуватий, - Петро схлипував. - Ти перший викликав мене на дуель і стріляв ти...

- А чого ж ти погодився?

- Так я думав, що це гра якась.

- Було б не лізти до чужої дівчини.

- Я Гальки й бачити не хочу!

- Мало того, що з дуелі втік, так ще й дівчину ганьбиш? - схопився Вітька зі стисненими кулаками. - Говори, чого ти з нею в кукурудзу ходив?

- Полов...

- Що-що?

- Кажу, що полов кукурудзу, - витирав сльози Петро. - Я тільки хотів позагравати з Галею, а вона мені сапу в руки - і в кукурудзу. Ну й довелося виполоти...

Вітька від несподіванки впав на солому і розреготався на весь сарай:

- Ха-ха-ха!.. Кукурудзу полов! Ха-ха-ха!..

- А ти дрова рубав.

- Це хоч чоловіче діло. Ха-ха! А ти полільницею був! Галя здорово тебе провчила, щоб не ліз куди не слід. І виполов?

- Виполов. Вона прийшла й каже: „Дякую. Тепер ти можеш іти додому”.

- Чого ж ти не сказав цього? Так ми б і не билися. А тепер...

1 Металеві шпуги - товсті й міцні залізні планки.

Знову заскрипіли двері. Зайшов Причепа. Двері залишив відчиненими. Сам сів на стільці біля виходу.

- Ну, як справи, дуелянти, на даному етапі?.. Приконвоював я вас не для того, щоб в жмурки з вами в оцім сараї гратися. Хоча й жара, дідько її бери, а доведеться мені прочитати вам лекцію на тему: „Що таке єсть заборонена законом дуель, що таке єсть кохання і що таке єсть дурні”. Заперечень не буде?

- Не буде, - пирхнув Вітька, бо йому починав подобатися Причепа.

- Грицько Семенович? - пролунало знадвору. - Вас можна?

- Не дадуть й лекцію прочитати, - звівся Причепа...

Зненацька за глухою стіною сарая почувся розпачливий вереск Федька Котигорошка. Там щось вовтузилося, а потім стихло. Вітько здвигнув плечима. По хвилі зарипіли двері, і Причепа увів за вухо в сарай Федька з лопатою в руках. Вільною рукою Федько розмазував по обличчю сльози і шморгав носом.

- Ось вони, твої дуелянти, - бушував Причепа, - яких ти хотів, на даному етапі, виручити при допомозі підкопу! Тепер повний ансамбль. Іч, який, сарай підкопувать!.. Я тебе підкопаю, на даному етапі!

- А нащо ж ви заперли Вітьку? - насупився Федько і на всяк випадок сховався за спину товариша. - І прокопав би дірку, якби вас не понесло за сарай...

І в цю мить щось ніби спалахнуло. Ніби сонце вкотилося до сарая. На порозі з'явилася Галя Козачок.

- Вітюньчику?! Ти живий?! - крикнула вона радісно.

І сталося те, чого ніколи-ніколи не забуде Вітька Горобець. Скільки житиме, що не пошле йому доля, які випробування не трапляться на його шляху, а ніколи-ніколи не забуде Вітька Горобець, як Галині руки, наче крила, здійнялися вгору, впали йому на плечі, і Галя рвучко притягла його до себе і припала губами до його обпеченої щоки.

- Ну й дурний же ти, ну й дурненький, Вітько! - не то плакала, не то сміялася дівчина в оторопілого хлопця на грудях. - Ой, та який же ти замурзаний!.. Ходімо, ходімо, тут колодязь у дворі, вмиєшся, дурненький Вітюньчику!

І, сміючись, Галя потягла все ще оторопілого Вітьку за руку з сарая. Причепа, Федько та Петро мовчки переглянулися.

- Лекція відміняється, - першим порушив мовчанку Причепа. - На даному етапі, прибув новий лектор...

Федько встав і, ввертаючись до Петра, сказав:

- Ну, Петре, зроби дяді міліціонеру ручкою і біжи собі додому.

І, підсмикнувши штани, Федько покотився з сарая, не забувши прихопити з собою лопату. Біля колодязя він усівся на камінь, підпер голову руками і зачудовано спостерігав, як Галя метушилася біля Вітьки, як вона щось весело щебетала йому, сміялась і хлюпала на Вітьку чистою холодною водою. Вітька радісно вмивався і відчував, як од тої чистої води, яку зливала йому Галя, у нього за спиною ростуть і ростуть крила; може, ще маленькі-маленькі, може, ще не міцні, може, ще невправні, але таки виростали ті крила, від яких людина стає крилатою.

ЧАСТИНА ДРУГА. ГОЛУБА КУНИЦЯ

Про дуель дізналося всеньке село - старі й малі довго потішалися над дуелянтами й вигадували різні комічні історії. Вітька ладен був тоді світ за очі втекти... Врятували чаплівські дівчата. Вони гуртом витягли Вітьку на високий та почесний п'єдестал „справжнього чаплівського мужчини” і ставили в приклад хлопцям.

- Ах, не говоріть, ми, звичайно, проти дуелей... - грайливо щебетали. - Але по-справжньому може кохати у Великих Чаплях, либонь, один Вітька Горобець!..

На безмежне міліцейське щастя Грицька Причепи, ніхто з чаплівських парубків не відважився взяти приклад з Вітьки Горобця. І той продовжував самотньо стояти на величному п'єдесталі. Справжній мужчина (бодай і в масштабах одних лише Великих Чапель!) - це щось та значило! Вибравши вільну від слави хвилину, Вітька запросив Галю Козачок у кіно. І (о радість!) дівчина, ледь зарожевівши, погодилася. Шаріючи, опустила над темними бездонними озерцями очей пухнасті вії. Вони злегка тріпотіли, бентежно й призивно...

Скільки буде двічі по два?

Ручний годинник у Вітьки Горобця, звісно, ще не водився. Біжучи на побачення, він, за порадою Котигорошка, прихопив хатній будильник. І хоча кишеня відстовбурчувалася, але, як гаряче запевняв Котигорошко, це суща дрібниця. Головне, що Вітька завжди скаже точний час, коли про те раптом запитає Галя Козачок. А поки що будильником користується сам Горобець: раз по раз заклопотано зиркає на нього. Сім годин... П'ятнадцять хвилин на восьму... Галі не видно. Невже не прийде? Але ж обіцяла. І начебто з радістю. Чи, може, тільки так здалося?.. Вітька кружляє й кружляє між вербами. Рукава білої сорочки по-парубочому закачані по лікті. Хлопець мріє про ту щасливу мить, як між вербами з'явиться Галя. От якби їй хто-небудь погрожував. Приміром, сікається до дівчини злющий собака. Вітька відважно йде на того злюку грудьми й рятує кохану... Собака? Теж знайшов небезпеку. Та Галю всі чаплівські собаки знають, бо в кожний двір пошту розносить!

От якби на леваду вискочив лев... О!.. Лев - підходящий об'єкт для Вітьчиного лицарства. Кинувся б тоді хлопець на царя звірів, мов той витязь у тигровій шкурі... Або на леваду вибігає чорна пантера. Або ведмідь, наприклад. Чи, на гірший випадок, снігова людина... А що? За хвилину на мирній леваді клекотіли жахливі битви. На Галю зграями кидались леви, підступно повзли чорні пантери й рикали тигри, важкою ступою сунули африканські слони, звивалися бразильські пітони, скрадалися дивізії кащеїв, ескадрильями налітали баби-яги, повзли семиголові гідри; на беззахисну дівочу голову, до всього, обрушувалися урагани й тайфуни, під ногами в неї провалювалася земля, а в небо шугали вулкани, і, користуючись бідою, з ножами в зубах повзли ще й пірати! Левада гуркотіла, ревла, вила, гула, стугоніла, тріщала, тряслася... Непереможний Вітька Горобець, мов той демон, носився в скаженій круговерті й виносив Галю на руках...

- Добрий вечір, орлику!..

Горобець здригнувся і застиг. Вона підходила до нього, струнка й висока, в білому-білому платті, зашаріла від швидкої ходи, а очі сяяли ніяково й радо.

- Здрастуй, Галю, - опам'ятався нарешті хлопець.

Ходили поміж вербами, і Вітька розгублено мовчав, бо не знав, як поводитись і що говорити. Галя, схиливши голову набік, задумливо перебирала в руках квіти.

- Кажуть, дощ буде... - нарешті видавив а себе хлопець і тут же покартав себе: „Теля! Не міг нічого кращого придумати. Теж мені бюро погоди. І квітів не здогадався принести. Осел!” Дівчина ледь помітно посміхнулася, промовчала. Вітька безпомічно озирнувся. О, де та грізна небезпека, котра загрожувала б його коханій?..

- Вітю! - раптом озвалася дівчина тоненьким голоском. - А скільки буде двічі по два? Вітька від здивування трохи не спіткнувся. - Двічі по два? - кліпав білявими віями, і його голубі очі аж потемніли від подиву. - Та чотири. Чого ти питаєш про це?

- Щоб почути твій голосок, - відповіла дівчина та й затулила сміхотливі вологі губи пломеніючими півоніями...

„Казбек”

І тоді Вітька заговорив. Заторохтів швидко, запально, гаряче, ковтаючи слова і стріляючи ними з кулеметною швидкістю... З його уст так і сипались десятки історій, одна однієї цікавіша, одна однієї неймовірніша. Але це - в думках. А вголос, як не силкувався, а все ще не міг нічого путнього видавити з себе. Йшли вузькою звивистою вуличкою, що вела з левади у центр села до клубу. Вітька був радий, що вірний Федько таки роздобув для нього карбованця, і він тепер купить Галі квиток, як справжній мужчина. А поки що хлопець елегантним жестом (принаймні так йому здалося) витяг з кишені коробку „Казбеку”. Він не курив і терпіти не міг їдкого тютюнового диму. Але всезнаючий Федько авторитетно заявив, що всі закохані неодмінно смалять цигарку за цигаркою у всіх романах, повістях, кінофільмах, бо диміння - то ознака благородного хвилювання. Подавивши в собі огиду до тютюну, Вітька запалив цигарку, затягнувся і хрипло закашлявся...

Тихцем за спиною викинув недокурену цигарку і сапнув свіжого повітря. Трохи полегшало. Та не зробив після того й десяти кроків, як позаду почувся відчайдушний жіночий вереск:

- Рятуйте!!! Якась трясця підпалила!!!

Вітька сполошено оглянувся. Біля двору бігала язиката Пріська Деркач, прозвана в селі за довгий язик Тиліхвоном, і, б'ючи об поли руками, лементувала:

- Пужар!.. Горю!..

Роздумувати було ніколи.

- Я - зараз! - крикнув Вітька до Галі й метнувся у Прісьчин двір. - Відро у вас є?..

Доки знайшов відро та витяг води з колодязя, над тином витанцьовувало полум'я.

- Пужар!.. Горю!.. - не змовкала Пріська, і її лемент долітав до найвіддаленіших закутків, будоражачи все село.

Пожежу загасили швидко. Тину згоріло мало, щось метрів з півтора, а решту рятівники в поспіху розтягли й розкидали по вулиці і навіть ринули було валяти тин у Прісьчиної сусідки. Коли дядьки й тітки галасливо вмивалися біля колодязя, примчала пожежна машина. Дужі хлопці-молодці, аби не везти воду назад, облили на всякий випадок Прісьчину хату і задоволені поїхали догравати у доміно. Тільки тоді Галя розшукала у натовпі Вітьку.

- Ой, який же ти замурзаний! - сплеснула руками. - І вуха у сажі, герою ти мій сміливий, орлику відважний! Ти, мов той лев, накинувся на вогонь.

„Ех, - тяжко думав хлопець. - Єдиний раз трапилось показати себе, та й те, коли сам підпалив бабі Прісьці тин... Чого доброго, міг півсела з димом пустити”...

Коли зайшли до клубу, докручувалася добра половина фільму. Довго в пітьмі шукали вільного місця.., доки їх силоміць не посадили. Аж тоді передихнув і глянув на екран. Безстрашний лицар, молодий і дужий, ефектним випадом шпаги проколював бородатого жахливого пірата. Потім він спустився в трюм і невдовзі виніс на палубу юну красуню принцесу, полонянку морських розбійників... „І везе ж ото людям!.. - мучився Вітька, заздрячи кінолицарю. - А тут...” Губи лицаря-визволителя жадібно потяглися до трепетних уст принцеси. Вся зала принишкла в очікуванні того поцілунку. І раптом у Вітьчиній кишені голосно задеренчав будильник. Певно, від голосного деренькотіння на екрані заворушився один з недобитих розбійників... У залі знявся репет обурення:

- Хто там дзвонить?!

- Заткніть йому горлянку, бо всі пірати оживуть!!!

Герої нарешті поцілувалися. Але ефект був уже не той, і враження було зіпсоване. Це відчули, очевидно, і самі герої, бо чомусь зробилися в'ялими й байдужими, а на екрані поспішно вискочив „Кінець”.

Ой співали цвіркуни, заливалися...

Вони йшли, побравшись за руки, а куди - і самі не знали. Простували просто так, як просто так ходять ночами закохані. Їм було хороше гуляти вдвох під рясними зорями, хороше було триматися за руки й слухати невидимих цвіркунів у серпневій темряві, теплій і лагідній... Невидимі музики були всюди, під кожною травинкою, і здивована, оглушена ніч аж розколювалась від їхньої нестримної дзвінкої радості. І сталося чудо: якийсь особливо меткий і голосистий цвіркун заспівав у Галиних косах. Він співав, заливався, він тріщав, кричав у дівочому волоссі, і Галя стояла зачарована, приголомшена, боячись ворухнутися, навіть кліпнути віями, притискала руки до грудей, аби стримати серце, щоб воно билось не так бентежно й лунко, аби не сполошило цвіркуна. І Вітька застиг зачарований, трепетний, бо також боявся дихнути й жмурився, боячись радісними блискучими очима стривожити співака. Відчув себе найщасливішою людиною. Розумів, що не кінолицарю треба заздрити, а хай той лицар заздрить йому, Вітьці Горобцю, бо не у косах його принцеси, а в Галі Козачок заливається цвіркун, і не принцеса, а Галя - найчарівшша дівчина в світі. Од радості й щастя, що переповнювали його вщерть, хлопець стиха дзвенів юним сміхом.

- Я й не знала, що ти так гарно смієшся, - шепотіла дівчина...

Вітька спрагло зазирав у темні дівочі очі, мов у пречисту криницю, і... незчувся, як припав губами до напіввідкритих, бентежно-тремтливих, але відчайдушно покірних вогників-губ... І здригнулась планета Земля...

Коли з клітки вискакує лев

Щоправда, в ту мить, як здригнулась планета і народився перший поцілунок, біля ставу пролунало здивоване і вражене:

- Хі-і! Оце так Ві-і-тька-а! Ну й дає!..

І вдруге здригнулась планета Земля, а разом з нею й закохані. І відскочили одне від одного так стрімко і рвучко, немовби їм під ноги впала й люто засичала індійська кобра. І від того стрибка враз заніміли цвіркуни, а червонястий місяць, злетівши вгору, побілів з переляку і все навколо засяяло-засвітилося білим дивом-видивом. Кобри ніде не було, а метрів за десять од закоханих, залитий місячним сяйвом, стояв та привітно й добродушно всміхався... Федько Котигорошко. У першу мить Вітька хотів було розкричатися і кинутися на приятеля з кулаками, та, глянувши на його безгрішну і сяючу посмішку, стримався.

- Ти чого тут? - сердито запитав...

- О восьмій вечора передавали по радіо, що з пересувного звіринця в Одесі вискочив лев і його вже три дні не можуть спіймати.

- Так де ж та Одеса, а де Чаплі? - засміялася Галя. - Тисяча кілометрів.

- Еге, - недовірливо відповів Федько. - Хто знає, що стукне звіряці в голову... Ні, ви вже собі цілуйтеся, а я постою на варті. Закохані, відомо, нічого не бачать і не чують...

Вдруге поцілувати Галю Вітька вже не відважувався. Кляв працівників звіринця, що так необачно проморгали в Одесі лева. Довелося під охороною Котигорошка повертатися в село.

Народні прислів'я про кохання

На ранок генеральний план наступу на Галину незалежність і волю було вироблено в цілому, а за деталями Федько помчав до Вітьки Горобця. Той ще мирно спав, і Федько стягнув його за ноги.

- Вставай, бо маю важливу справу, - термосив його за плечі...

- Знову в Одесі тигряку випустили?

- Слухай уважно, - по-змовницьки зашепотів Федько. - Я перечитав усі народні прислів'я про кохання.

- Для чого мені твої прислів'я?

- А як же ти будеш любити Галю, не знаючи скарбів народної мудрості? - захвилювався Котигорошко. - Ти повинен з Галею одружуватися!

- Що ти сказав? - стрепенувся Вітька.

- Не я сказав, а народна мудрість, - поправив Федько. - Слухай уважно: „Коли любиш - так женись, а не любиш - відступись!”

Вітька був здивований і вражений. Навіть його білявий чубчик настовбурчився.

- А то Галя хтозна-що про тебе подумає. Любить, навіть поцілував раз, а женитися не хоче. Ні, треба негайно брати хлібину і йти свататися.

Вітька увібрав голову в плечі і злякано глянув на Федька:

- А гарбузяки вони того... не піднесуть? У них уродили...

- Можна подумати, що ми йдемо до них грошей позичати...

- Так я ж з Галею ще про це не говорив, - завагався було Вітька.

Федько швидко розвіяв його сумніви.

- Але ж ти її вже раз поцілував? Я навіть свідком був. І потім - у кіно водив. Хіба цього не досить? Потім, сват для чого, по-твоєму?.. Я так зроблю, що Галя й писнути не встигне, як буде засватана. О!.. Біжу в сільмаг за хлібиною, потім ще раз перечитаю, що там свати про куницю співають, і...

Турецький мисливець

І сталося диво дивнеє у чотирнадцяте літо Галі Козачок року 1964, дня двадцять п'ятого, місяця серпня. Прикотився в дівочу хату маленький і товстенький весільний сват із білою хлібиною в руках, купленою в сільмазі за двадцять дві копійки, та й став на порозі.

Соломія Кіндратівна, Галина мати, низенька рухлива жінка років сорока, кинула на прибулого веселим чистим оком і співуче, м'яко відповіла:

- Здрастуйте, добрий чоловіче.

- А я вам не добрий чоловік.

- А хто ж ти, коли не добрий чоловік?

- А-а, Федько! - відклала Галя книжку.

- А я вам і не Федько, - насупився гість, переступаючи з ноги на ногу. - Мисливець я турецький. Так, ніби по мені не видно...

- О-о, здалеку пташка до нашої стріхи прилетіла! - похитала головою мати. - А я думаю, де ж я тебе раніше бачила?.. А воно в Туреччині... То куди ж оце, мисливче, путі тримаєте?

- За голубою куницею йду!

- Невже ото з Туреччини аж у Чаплі за голубою куницею?

- За нею, - кивнув Федько головою. - Випала у нас пороша. Пішов я, значить, шукати звіриного сліду. Йду та й іду собі, коли це навстріч мені князь. „Ей ти, мисливець, - каже він, - поможи мені, бо не сплю, й не їм, і спокою не маю. Трапилась мені голуба куниця - красна дівиця. Пособи мені спіймати тую куницю. Десять городів тобі дам, тридев'ять скарбів золота”.

- Багатий, - прокоментувала Соломія Кіндратівна.

- Пішов я по сліду, - торохтів Федько, входячи в роль і нічого не бачачи й не чуючи навколо себе. - По всіх городах був, усі царства облазив - ніде не видно голубої куниці. - Федько розвів руками і тяжко зітхнув. - Немає, мов крізь землю провалилась!.. Кажу князю: „Треба іншу куницю шукати”. А князь і слухати не хоче. „Мені, - каже, - тільки Галю Козачок, бо іншої куниці й даром не хочу”. Пішов я вдруге по сліду та й напав. У ваш двір слід мене привів, у вашій хаті голуба куниця сховалась. І кажу я вам: віддайте за нашого князя та вашу куницю!

Сват змовк, стомлено сопучи та спідлоба чорними очима поблискуючи...

Галя так знітилась, що не знала, що й діяти. Жарт це чи серйозно?.. Ах, яка там серйозність, звичайно, жарт. Але чому при матері? А втім, коли Вітька відважився з-за неї на дуель іти (їй і досі заздрять усі чаплівські дівчата), то чому б і не пожартувати з сватанням? А гарно виспівує цей Федько. Ну й утнув же!..

- То що відповіси, голуба кунице? - звернулася до неї мати. - Чому мовчиш?

- Облиш свої витівки, Федько! - випалила дівчина і почервоніла так, що, здавалося, ще мить - і згорить на очах у турецького мисливця...

- Буду я заради жартів купляти в сільмазі білу хлібину за двадцять дві копійки, коли є за шістнадцять.

- Дорога далека, то білий хліб не завадить, - розсудила мати. - А що ж це ви, мисливче, забули сказати про вашого князя?

- Та це Вітька Горобець! - відповів Федько. - Він, правда, не князь, але хлопець - о! То віддасте за нього свою куницю?

- Як вам, свате-мисливцю, і сказати? - задумалась мати. - Потім, шановний старосто, застукали ви нас зненацька.

- Я ж не корову у вас купую. Народна мудрість ясно з цього приводу говорить: любиш - так женись!..

Мати спершу ніби й погодилась.

- А ви самі бачите, як розгубилась наша куниця. Дайте нам часу гарненько обдумати ваші слова. Та років отак через десяток і приходьте.

- Тю! Та за десять років вони можуть і розлюбитися, - вигукнув Федько... Виряджаючи свата, Соломія Кіндратівна в сінях щось насипала йому в кишеню.

- Від куниці, - шепнула, покуйовдивши сватів чубчик. - Думала, дитина... А вона вже куниця...

„Вітька + Галя”

Стояли Вітька й Федько під явором, похнюпивши голови, мов ті полководці, котрі щойно програли важливу битву.

- Все? - безнадійно перепитав Вітька і пересмикнув гострими плечима...

- Ну, розумію, фіаско1... Та Наполеону гірше прийшлося під Ватерлоо, і то витримав. Або згадай козака Байду. Турки його гаком за ребро чіпляли... Ми й через десять років своє візьмемо. А що таке десять років? Пхі - і все, коли брати в історичному масштабі.

- Добре, що хоч гарбуза не піднесли.

- А гарбузового насіння для чогось насипали повну кишеню. Але мені здається, гарбузового насіння мені для того насипали, щоб ми з тобою полузали і гарненько подумали.

Сват із молодим лузали й думали. Десять років - час величенький, але що вдієш. Треба чекати. Справжня любов все життя чекає.

- Еге! - раптом сказав Котигорошко, уважно розглядаючи явір, і з цими словами витяг з кишені складений ножичок.

- Ти що надумав? - стривожився Вітька.

- Те, що закохані роблять, - спокійно відповів Котигорошко і видряпав на корі „Вітька + Галя”.

- Ось, - задоволено мовив, впоравшись із своїм ділом. - Для історії. Так би мовити, для майбутніх поколінь. А то тільки й знають: „Ромео + Джульєтта”.

- Для чого ти псуєш дерево? - образився Вітька.

Але Федько діловито перебив:

- А ти хочеш ніякого сліду в історії не лишити?.. Хай усі знають: „Вітька + Галя”. „Вітька + Галя”, або повість про перше кохання. От!

Він би й на небі написав оте „Вітька + Галя”, та нема підходящої драбини.

- Чого тобі сумувати? Сказано, „Вітька + Галя” - і ніде твоя куниця від тебе не дінеться! - А потім подумав і закінчив: - Як не будеш гав ловити!..

І сниться Вітьці Горобцю дивний сон. Біжить куниця - голубі іскри розсипає. Біжить степами, ярами, лісами, а він - за нею. Голубі іскри так і сиплються, і куниця аж спалахує дивним голубим сяйвом. А він - за нею. День біжить... Два біжить... Три біжить... І вже на десятий день здоганяє голубу куницю. Ось-ось схопить її... А позаду пихтить Федько і хникає:

- Вітько-о, я закохався...

1 Фіаско - повна невдача, остаточний провал.

Вітька застиг, як укопаний:

- І ти, Бруте 1?.. І в кого?..

- Не знаю... Ще не знаю у кого, але відчуваю, що закохався.

...Спи, Вітько, справжній мужчино Великих Чапель... І не сумуй. Мав рацію Федько: ти ж не Ромео. І твоя Джульєтта мирно спить у цю ніч і, мабуть, як і ти, з нетерпінням чекає, доки спливуть десять років. І вона буде прибігати у твої сни голубою куницею, швидкою, як вітер, і бентежною, як прекрасна казка.

Діалог із текстом

1. Під арештом опиняється не лише Вітько, а й Петро. Чому? Як ви розцінюєте вчинок Білого?

2. Чи насправді була причина для поєдинку між Вітьком і Петром? Коли саме і як це з'ясувалося? Як ви розцінюєте вміння Галі спонукати закоханих хлопців виконати замість неї важку роботу?

3. Дільничий міліціонер справді збирався прочитати хлопцям лекцію щодо їхньої поведінки чи лише строго вичитав би бешкетникам за хуліганство й небезпечне поводження з саморобною зброєю?

4. Про що свідчить прихід Галі до заарештованого Вітька? Як поставився дільничий міліціонер Причепа до приходу дівчини?

5. Яким чином Федько виявив себе як вірний друг і потенційний рятівник заарештованого Вітька? Про що така поведінка Жучка свідчить?

6. Як село розцінило дуель і чому авторитет Вітька в очах односельців виріс?

7. Що стало причиною згоди Галі піти з Вітьком у кіно?

8. Детально розкажіть, про що саме мріяв Вітько, чекаючи Галю під вербами.

9. Як саме ви розцінюєте бажання Вітька в очах Галі виглядати героєм?

10. Чому в присутності коханої дівчини Вітько зовсім розгубився й невлад завів бесіду про дощ. Про що свідчила поведінка Горобця?

11. Федько порадив другові обов'язково в присутності Галі палити цигарки, щоб виглядати дорослішим і знервованим від любовних почуттів. Як ви вважаєте, Вітькові треба було це робити? Чому?

12. Хто виявився палієм бабусиного тину? Чи здогадувалася про це Галя? Чи знав Вітько? Чому?

13. Як саме проявив себе Вітько при гасінні пожежі на обійсті Пріськи Деркач? Чому Вітько не відчував задоволення від проявленого героїзму? Прочитайте рядки, в яких звучать докори його сумління.

14. З якої, на вашу думку, причини Федько виявився свідком першого поцілунку закоханої пари? Як пояснював Вітькові свою небажану для друга та його дівчини присутність?

15. Дайте оцінку подіям, які розвивалися під час перегляду фільму. Як ставиться закохана пара й сам автор до кінокартини про піратів? У яких рядках повісті виявилося їхнє ставлення?

16. Доведіть, що Федько також мріє про кохання.

17. З якою метою автор пропонує своїм читачам сни Вітька Горобця? Чим вони цікаві?

18. Дайте свою оцінку культурі спілкування закоханих підлітків.

19. Завершальні розділи повісті - „Народні прислів'я про кохання” й „Турецький мисливець” - надумані, адже свататися до дівчини в чотирнадцять років жоден хлопець не буде. Проте саме цій частині твору засобами сміху автор розкрив образи Вітька й Федька всебічно. На основі тексту доведіть, що Котигорошко поданий як людина з яскравою творчою уявою, а Вітько - як романтик.

1 Брут - Марк Юній Брут, римський політичний діяч, який завдав першого удару своєму високопоставленому другові Цезарю. Передсмертна фраза „І ти, Бруте?” засвідчила здивування Цезаря, несподіваність такого підлого вчинку від найкращого друга.

20. Детально розкажіть про сватання від імені Вітька, Галі або від імені її мами. Чому оцінка сватання й Федька у ролі свата цими персонажами буде різною?

21. Опишіть матір Галі Соломію Кіндратівну. Як ви розумієте її слова: „Думала, дитина... А вона вже куниця...”? Чи справді закоханість означає, що дитина стає дорослою?

22. На якому етапі пожежі, спричиненої кинутим Вітьком недопалком цигарки, автор використовує гумор, а на якому - сатиру. Зачитайте відповідні уривки.

23. Розділ „Ой співали цвіркуни, заливалися...” - найліричніший у повісті. Доведіть це, користуючись „Літературознавчим словничком” при аналізі художніх засобів у цьому розділі. Чому цей розділ закінчується гіперболою: „І здригнулась планета Земля...”?

24. Яким чином проявляється авторська позиція у творі? Знайдіть у „Літературознавчому словничку” визначення терміна „авторська позиція” і застосуйте ці відомості для аналізу повісті Чемериса.

25. Доведіть, що автор повісті опоетизовує перше почуття любові свого героя, своїм твором ненав'язливо виховує, вчить читачів культури спілкування.

Діалоги текстів

1. Як і в творі Ніни Бічуї, в повісті В. Чемериса події відбуваються в середині 60-х років минулого століття. Чому ж герої цих українських прозаїків і їхні юнацькі проблеми дуже цікаві й актуальні для вас зараз, якщо від того часу минуло понад п'ятдесят років? Чи в любовних почуттях юних за такий великий проміжок часу відбулися якісь зміни?

2. Зіставте першу любов героїв повісті „Шпага Славка Беркути” Ніни Бічуї з почуттями закоханої пари в щойно прочитаному творі „"Вітька + Галя”, або Повість про перше кохання”.

Мистецькі діалоги

Розгляньте картину українського художника Миколи Пимоненка (18621912) „Свати” й доведіть, що народний обряд сватання великою мірою відбувався саме так, як його намагався відтворити Федько.

Микола Пимоненко. Свати (1893)






Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.