Українська література 8 клас - В. І. Пахаренко - Грамота 2016 рік

УКРАЇНСЬКІ НАРОДНІ ДУМИ - УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ

Предметом особливої гордості кожного великого, духовно багатого народу є його прадавній героїчний епос, тобто великі поетичні твори, що оповідають про історію народу, важливі події, славетних героїв. Греки пишаються „Іліадою“ та „Одіссеєю“ Гомера (про ці твори ви довідаєтеся незабаром на уроках зарубіжної літератури), індійці „Махабхаратою“ і „Рамаяною“, французи „Піснею про Роланда“, карели та фіші „Калевалою“, вірмени „Давидом Сасунським“, киргизи „Манасом“, українці ж неповторними билинами й думами.

Завдання основного рівня. У курсі зарубіжної літератури торік ви вивчали билини. Пригадайте жанрові особливості цих творів. Які є цикли билин? Про що розповідає билина „Ілля Муромець і Соловей-Розбійник“?

Думи як жанр. Приблизно з XV ст. в Україні замість билин набули популярності думи. Цей жанр існує тільки в нашому фольклорі.

Теорія літератури

Думи — це великі народні пісенно-розповідні твори історико-героїчного й соціально-побутового змісту, що виконувалися речитативом.

Речитатив (від латин, читати вголос) — протяжний спів-проказування.

Епічна розповідь про певні події в думі часто супроводжується ліричними, суто пісенними уривками, тому співець і використовував речитатив: окремі рядки протяжно промовляв, а інші — проспівував.

Основні художні особливості дум:

1. Речитативний спосіб віршування це наспівне промовляння, при якому головні наголоси та їх кількість у рядку визначає мелодія: коли мелодія повільна, наголосів менше, якщо швидка більше.

2. Нерівноскладовість рядка переважно від 9 до 13 складів.

3. Відсутність строфи (куплета), натомість поділ тексту на окремі уступи (або тиради, періоди), у яких висловлюється певна завершена думка, кожен із них містить від 2 до 20 рядків.

4. Усталена композиція: заспів (заплачка); розповідь з численними ліричними відступами; кінцівка (славослів'я). Оскільки заспів розповідає переважно про якусь трагічну подію, то його й називають ще заплачкою; наприкінці ж думи зазвичай прославляються, звеличуються її герой і слухачі, тому й іменують цю частину славослів'ям.

5. Традиційні поетичні засоби: переважно дієслівна рима; постійні епітети й порівняння („Ой у святу ж то було неділю не сизі орли заклекотали,/ Як то бідні, безщасні невольники у тяжкій неволі заплакали“); тавтологічні звороти (думає-гадає, хвалить-вихваляє); риторичні звертання, повтори („Татарко, татарко! Ой чи ти думаєш те, що я думаю?..“).

Думи споріднені з історичними піснями. У них подібна тематика, часто одні й ті ж персонажі, але думи більші за обсягом, мають складніший, детальніший сюжет, їх викопують речитативом, тоді як пісні співають.

До нашого часу дійшло майже 50 сюжетів дум із численними варіантами, хоча в давнину їх існувало значно більше. Уперше дума згадується в польському літописі 1587 р. Найдавніший же запис зразка цього жанру, що зберігся досі, датовано 1984 р. Це „Дума про козака Голоту“. У науковий обіг термін „дума“ увів перший ректор Київського університету М. Максимович 1827 р.

За змістом думи поділяють на дві основні групи; історико-героїчні й соціально-побутові.

Основні теми історико-героїчних дум:

1) турецько-татарська неволя („Невольницький плач“);

2) утеча з ворожого полону („Втеча трьох братів з города Азова“);

3) визволення невільників („Дума про Марусю Богуславку“, „Дума про Самійла Кішку“);

4) боротьба з татарсько-турецькими завойовниками („Дума про козака Голоту“);

5) смерть козака-воїна („Дума про Івася Коновченка“);

6) соціальні суперечності серед козацтва („Козак нетяга Фесько Ганджа Андибер“);

7) події Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького („Хмельницький та Барабані“, „Іван Богуй“, „Перемога під Корсунем“);

8) Революція 1905 р. в українському селі („Чорна неділя в Сорочинцях“);

9) трагедія колективізації й Голодомору 1933 р. („Дума про голод“).

У соціально-побутових думах поетично відтворено проблеми родинних взаємин, добра і зла, правди та кривди („Бідна вдова і три сини“, „Сестра і брат“).

Українські кобзарі. Духовними вчителями, наставниками більшості народів у прадавні часи були їхні співці (поети-музики). Вони зберігали й передавали наступним поколінням знання про минуле, віру, традиції предків, були попередниками нинішніх журналістів. Постійно подорожуючи, першими дізнавалися про новини й ділилися ними з багатьма людьми. Отже, формували громадську думку. У Стародавній Греції це були поети-кіфареди, у Скандинавії скальди, у Монголії, Середній Азії акини, у середньовічній Європі — трубадури, а в Україні кобзарі.

Виконання дум особливо складне мистецтво. Тому до нього вдаються лише обдаровані й спеціально підготовлені вмільці. Традиційно думи виконують у супроводі таких народних інструментів, як бандура, кобза й ліра. Через те й виконавців дум називають бандуристами, кобзарями, лірниками. Узагальнено ж усіх українських народних співців прийнято іменувати кобзарями.

Скориставшись матеріалами вашої бібліотеки й Інтернету, підготуйте повідомлення про бандуру, кобзу й ліру — будову, специфіку кожного з цих Інструментів, їх історію, можливо, продемонструйте й запис звучання.

Кобзарське мистецтво зародилось у сиву давнину, ще в руські часи. Кожен козак зазвичай був не лише досвідченим воїном, а й удатним співаком і музикою (пригадайте традиційний образ козака Мамая з народних картин).

У XVI XVIII ст. творцями й виконавцями дум були скалічені, сліпі чи просто старі козаки, тобто учасники й очевидці змальованих подій. У ХІХ-XX ст. кобзарством займалися наділені талантом народні співці, переважно літнього віку сліпці. Вони виконували думи, історичні пісні, псалми (християнські пісні), розповідали легенди, перекази, казки, повідомляли останні новими.

Найчастіше кобзаря супроводжував поводир (чи міхоноша). Це були хлопчики, іноді й дівчатка-сироти, які допомагали старому в дорозі.

Коли в село чи місто заходив кобзар, це було справжнім святом для всієї громади. Люди залишали нагальні справи й збиралися на майдані. Звеселяли душі, слухаючи жартівливих пісень, або й під запальну музику бралися танцювати „Гопака“ чи „Метелицю“, сумували, слухаючи думу чи пісню про страждання й подвиги наших предків. Так діти, молоді люди довідувалися про тяжку турецьку неволю, про завзятого козака Голоту, що боїться ні огня, ні меча, ні третього болотам, про великого гетьмана Б. Хмельницького та його полковників-побратимів Кривоноса, Богуна, Нечая, Морозенка, про безстрашних гайдамаків. Переконувались, яка непростима ганьба зрада свого народу. Скажімо, на прикладі гетьмана Івана Барабаша, якого за прислужництво полякам навіки затавровано в „Думі про Хмельницького й Барабаша“. Слухаючи думу „Буря на Чорному морі“, пересвідчувалися, що гідною є лише та людина, яка шанує батька-матір, рід, громаду, Бога, береже свою честь.

Бандура

Кобза

Ліра

Прочитайте поезію Т. Шевченка „Перебендя“ та коментар до неї (наприклад, в Інтернеті за адресою: http://lltopys.org.ua/shevchenko/shev111.htm). На основі цього твору розкажіть і процитуйте, як спілкувалися з людьми кобзарі, які твори виконували, чому Іноді намагалися залишатися на самоті.

В Україні завжди дуже поважали цих сивих мудреців, називали Божими людьми. Кожен господар уважав за честь запросити до себе в дім мандрівного співця, нагодувати, прихистити на ніч. Ці співці супроводжували козаків у походах розраджували на дозвіллі, а в бою підтримували звитяжний дух і лицарську доблесть. На Запорозькій Січі, а потім і на Кубані, була навіть спеціальна кобзарська школа, де готували співців-воїнів. Відомий переказ: якось у лютій битві між козаками й турками ніхто ніяк не міг здобути перемогу. Тоді отаман дав наказ кобзарській сотні підтримати вояків. Як заграли кобзарі „Метелицю“ під градом стріл і куль, неначе хто підмінив утомлених козаків. З гиком і свистом вони рушили в контратаку. Вороги не ви тримали навального удару й у паніці кинулися тікати.

Кобзарі зазвичай не мали свого дому. Їхнім майном були посох, торбина із сухарями та „дружина мальована“ кобза, бандура чи ліра. На старість вони впрошувалися до добрих людей дожити віку або й помирали край дороги. Тоді небіжчика хоронила громада найближчого села, його улюблений інструмент було прийнято залишати на могилі.

О. Сластіоп. Портрет кобзаря Самійла Яшного, 1903 р.

Незважаючи на це, народні співці сприймали своє покликання служити громаді, Україні й мистецтву як Божий дар і високо цінували. Увійти до їхнього товариства було не так просто. Кобзарі утворювали братства, у яких діяли свої закони й традиції. Братчики поділялися на майстрів та учнів. Супроводжуючи майстра, учень кілька років опановував кобзарське мистецтво.

Закономірно, що образ кобзаря став живим утіленням українського духу. До нього постійно звертаються професійні митці письменники, композитори, художники, майстри театру й кіно.

Як визнавав най видатніший український поет Т. Шевченко, його талант зростав па думах і піснях кобзарських. Невипадково свою славетну поетичну збірку митець назвав „Кобзар“ і відкрив її саме віршем „Думи мої, думи мої...“. Образ кобзаря як духовного провідника української нації наскрізний у творчості генія.

Найвідоміші кобзарі XIX XX ст. Остап Вересай, Михайло Кравченко, Гнат Гончаренко, Єгор Мовчан, Євген Адамцевич та ін.

Для допитливих

„Гомером у селянській свиті“ називали в XIX ст.

Остапа Вересая (1803-1890), який кобзарював майже 70 років і прославив Україну по всій Європі. Він народився в с. Калюжницях на Полтавщині (тепер Чернігівщина) у сім'ї кріпаків. Його батько був незрячим і наробляв на про життя грою на скрипці. У чотирирічному віці Остап теж утратив зір. Змалку хлопець захопився музикою й співом під впливом батька та кобзарів, які часто зупинялись у їхній хаті. Учився почергово в трьох кобзарів. Умів виконувати пісні чи думи з особливим емоційним напруженням.

Кобзар був знайомий із письменниками П. Кулішем і П. Чубинським (автором слів Гімну України), композитором М. Лисенком, художником О. Сластіоном і з іншими видатними діячами вітчизняної культури. Вони записали від О. Вересая безліч фольклорних скарбів, популяризували його творчість. Довідавшись про цього народного самородка, Т. Шевченко надіслав йому грошей та свого „Кобзаря“ з автографом.

Знаменитий кобзар дожив віку в с. Сокиринцях на Чернігівщині, де П. Чубинський на власний кошт збудував йому хату.

Дивовижний талант „українського Гомера“ високо цінували не лише співвітчизники, а й зарубіжні гості, яким таланило його слухати. Скажімо, французький професор Луї Леже, уражений Вересневими думами й піснями, почав гаряче пропагувати українську культуру, читав курс української мови. На надзвичайній цінності творчості кобзаря наголошував професор Оксфордського університету Вільям Морфілл. А австрійський письменник Райнер Марія Рільке відтворив його образ в оповіданні „Пісня про правду“.

У всі часи вороги люто переслідували й карали кобзарів, розуміючи, що вони пробуджують в українців жагу до волі, до незалежності. Так, після розгрому Коліївщини поляки в містечку Кодня впродовж сорока днів катували й страчували гайдамаків. Серед інших лицарів прийняли там мученицьку смерть, не скорившись ворогу, і багато кобзарів. Збереглися імена деяких із них: Прокіп Скряга, Петро Соковий, Василь Варченко.

Переслідувала кобзарів і російська імперська влада. Скажімо, Емським указом 1876 р. їм було заборонено виступати на сцені. Поліція нещадно била сліпих співців, які намагалися зайти до великих міст.

Після встановлення комуністичного режиму кобзарів оголосили „неблагонадійними елементами“ й, прирівнявши до жебраків, піддавали гонінням. Усі спроби встановити над ними контроль і перетворити на оспівувачів влади закінчилися нічим. Багато кобзарів загинуло під час Голодомору 1933 р. Нарешті взимку 1934 р. народних співців скликали в м. Харків (тодішню столицю радянської України) нібито па з'їзд. Усіх „делегатів“ повантажили в ешелон і вивезли за місто, де заздалегідь були викопані траншеї. Кобзарів і їхніх малолітніх поводирів вишикували в шеренгу й розстріляли. Музичні інструменти спалили поруч із закиданими траншеями. Загалом у часи сталінського терору було знищено, за різними підрахунками, від 200 до 337 народних співців.

Пам'ятник С). Вересаєві в с. Сокиринцях. 1978р.

Гурт кобзарів. Світлина. Початок XX cт.

Пам'ятник репресованим кобзарям у м. Харкові. 1997р.

До початку Другої світової війни в Україні не залишилося жодного мандрівного кобзаря.

Згодом кобзарське мистецтво почало відроджуватися в іншій, професійній, формі. Багато років виступає в Україні й по всьому світу уславлена Національна заслужена капела бандуристів ім. Г. Майбороди. Її особливість полягає в тому, що, як було заведено здавна, артисти одночасно співають і грають на бандурі, нині в колективі працює понад 50 співаків-музикантів.

З державним відродженням України з'явилися й талановиті постаті нових кобзарів, які продовжують традиції великих попередників, викопують і сучасні патріотичні пісні на слова поетів-класиків. Серед таких майстрів брати Василь і Микола Литвини, Василь Нечепа, Михайло Коваль, Василь Жданкін та ін. Уже понад чверть століття працює школа кобзарського мистецтва в с. Стрітівці на Київщині.

Отже, справджуються пророчі слова Т. Шевченка: „Наша дума, паша пісня/ Не вмре, не загине.../От де, люде, наша слава,/Слава України!“