Українська література 8 клас - В. І. Пахаренко - Грамота 2016 рік

Ніч перед боєм - ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО 1894-1956 - З УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ

(Скорочено)

— Товаришу командире! Завтра ви поведете нас у бій. Ми всі ось тут і старі, що вже но півроку на війні, і молоді, ось як Овчаренко, що йтимуть до бою вперше, — усі ми знаємо, що завтра бій буде великий і дехто з нас, звичайно, загине. Чи правду я кажу?

Іван Дробот, молодий танкіст із надзвичайно приємним і скромним лицем, хвилювався.

— Правду, — одповів просто й спокійно Герой Радянського Союзу знаменитий їхній командир Петро Колодуб.

— Я хотів спитати вас, хоча про вас і пишуть у всіх газетах і на зборах говорять як про людину безстрашну й невтомну, хоч ви на вид такі, пробачте, і маленькі, і не дуже неначебто н здорові, так от, звідки воно у вас береться, оте все... Де ваш не бойовий, а, так би мовити, внутрішній секрет? (...)

Усі бійці й командири, — а їх було в землянці чоловік тридцять, раптом заворушились і. розташувавшись для довгого приємного слухання, притихли. Командир умів оповідати. Вони були добрі бійці, і Петро Колодуб любив їх. Поклавши на похідний столик люльку, він трохи почекав, поки стало зовсім тихо.

— Це було на Десні, — почав знаменитий капітан, усміхнувшись. Да... одним словом, звичайний наш український дід-рибалка перевернув мені тоді всю душу. Хто з бійців, що пізнали весь тягар торішнього німецького вторгнення. не пам'ятає цього діда? Пригадуєте осінь? Що не ріка, то й драма, то й діди, мов добрі річні духи. Вони були сміливі, діди оті, сердиті й не боялися смерті. (...)

Ми відходили без зв'язку, без артилерії, ми відступали на схід день і ніч. Ворожі кліщі мали от-от замкнутися перед нами. Ми несли на плечах своїх поранених товаришів, падали з ними, проклинали все на світі й ішли далі. Ніде правди діти, були такі, що й стрілилися од розпачу, і гордості, і жалю. Були й такі, що кидали зброю й з гіркою лайкою повзли до рідних хат, не мавши сили духу пройти мимо.

Завдання основного рівня. Поміркуйте, чому вояки так по-різному реагували на відступ. Чи можна знайти виправдання тим, хто не витримував, ламався?

Колодуб примовк замислившись.

— Нас було небагато, чоловік п'ятнадцять. (...) Я був тоді ще командиром танка, що залишивсь у німців з пробитим мотором. А до війни я був садівником.

Капітан Колодуб так тепло й разом з тим з такою тонкою, знайомою всім іронією всміхнувся, що за ним тихо всміхнулася вся землянка.

Ми вибилися із сил. Ноги вже не несли, наступала ніч. Перед нами за селом велика ріка. А німці були недалеко. Чимало з пас не вміло плавати. Нам показали хату перевізника.

Тікаєте, бісові сини? спитав пас дід Платон Півторак, який виходив уже із сіней з веслом, сіткою й дерев'яним ковшем для виливання води з човна.

Багато я вже вас перевіз. Ой багато, та здорові все, та молоді, та все перевези та перевези. Савко! —крикнув Платон до сусідньої хати. — Ходім, Совко. Треба перевезти, нехай уже тікають. Га?.. Ходім, ходім! Це вже, мабуть, останні.

Завдання основного рівня. Чи виправданим вам видається саме таке звертання діда до солдатів? Про що воно свідчить?

Савка вийшов із своєї хатки й дивився на нас, як намальований. Було йому літ сімдесят чи, може, і більше. Вій був маленький, з підстриженою борідкою. Був би вій сильно схожий на святого Миколу-угодника, коли б величезна, мов коров'ячий кізяк, стара кепка не лежала в нього на ушах і землистого, такой мовити, кольору светр не висів па ньому, як па хлопчику батьків піджак. За дідом Савкою виходив чималий хлопець з двома опачинами1.

— Еге-ге! Щось ви, хлопці, не той, не як його, не туди неначе йдете, сказав дід Савка й хитро подивився на нас. Одежа ось нова, і торбочки, і ремні, еге, і самі ось молоді, а звертаєте неначе не туди, га?! (...)

Не знаю, чого вони оце так тікають, — сказав дід Платон, ідучи за Савкою до річки, так ніби нас тут зовсім не було. — Чого вони так тієї смерті бояться? Раз уже війна, так її нічого боятися. Уже якщо судилася вона кому, то не втечеш од неї нікуди.

— Еге! — погодився Савка. — Уже, казав той, ні в танку не сховаєшся, ні в печі не замажешся.

— Душа несерйозна, розбалувана, — сердився Платой. — Візьми мого Левка. Як вій на Кохии-Голі2 тих, як їх, бачив? Усіх до одного вичистив. Читав листа? Полковник Левко Півторак я понімаю! А це казна-що, не люди.

Ми йшли стежкою мовчки в густих лозах. Діди йшли попереду із сітками дуже повільно, ніби на звичайну нічну риболовлю, і, здавалося, не звертали жодної уваги ні на гарматну стрілянину, ні на рев німецьких нахабних літаків, — одним словом, увесь німецький феєрверк, що так замучив нас за останні дні важкого відступу, для них ніби не існував зовсім.

— Слухай, батьку! Ти не можеш іти трохи швидше? звернувся до Платона Троянда.

Платон не відповів.

— Слухайте, діду, ви не можете йти трохи швидше? стримуючи дрижаки, спитав Троянда ще раз.

Ні, не можу, одповів Платой. — Чого пак ви отакий швидкий стали, хто вас знає? Старий я вже швидко ходить. Одходив уже своє. (...)

Перед нами була тиха широка Десна. За річкою крутий берег, а далі, праворуч, другий висип і лози. За лозами темпі ліси, а над річкою й над лісами вечірнє небо, якого я ніколи таким ще не бачив.

Сонце давно вже зайшло. Але його проміння освітлювало ще з-за горизонту верхи велетенського нагромадження хмар, що насувалися із заходу на все небо. Хмара була важка, темно-темно-синя, унизу зовсім чорна, а самий верх її, самий вінець майже над нашими головами, було написано шаленими крученими криваво-червоними й жовтими мазками. Величні німі зловісні блискавиці горобиної ночі палахкотіли, не вгасаючи, між шарами хмар. І все це відбивалося у воді, і здавалося, що ми стояли не на землі, що ріки немає, а є міжхмарний темний простір, і ми, розгублені в ньому, малесенькі, як річні піщинки. Небо було надзвичайне. (...)

1 Опачина — весло.

2 Ідеться про Халхин-Гол — переможні бої радянської армії в конфлікті з японцями на річці Халхин-Голі 1939 р.

Завдання основного рівня. Який символічний зміст цього пейзажу в оповіданні?

— Ну, сідайте, повезем. Чого стали? — сказав дід Платой. Він стояв уже біля човна з веслом. — Повезем уже, а там, що Бог дасть. Не вміли шануватися, так уже повезем, тікайте, чорт вашу душу бери... Куди ти хитаєш? Човна не бачив, воїне! — загримав дід на когось із нас.

Ми розсілися в човні мовчки, і кожний думав свою невеселу думу. (...)

— А хмар наперло... Ач, що робиться! Страшний суд, чи що починається? Дід Платон подивився па небо й плюнув у долоню. Потім він узяв весло й сильним рухом одштовхнувся від берега.

Савка з онуком гребонули опалинами.

Човен був великий і старий-престарий. Він увесь був просмолений смолою й покарбований часом.

Я сидів у човні близько коло діда Платона. Я дивився на тиху чарівну річку, і па берег, і па суворого кормчого діда, що піднімався наді мною па фоні урочистого неба. Мені здалося, що мене перевозять на той світ. Сором, і розпач, і невимовний жаль, і безліч інших гострих ночувань охопили мою душу, і скрутили її, і пригнули. Прощай, моя рідна, дорога Десно.

Завдання основно рівня. Поясніть сповз Колодуба: „Мені здалося, що мене перевозять на той світ”. Які почуття вирують у душі солдата?

Мене вивів із думи голос Платона. Він продовжував із Савкою свою розмову, образливу й гірку для нас. Видно, щось сильно його мучило, щось хотілось йому додумати до кіпця. Він ніби думав уголос:

— Чорт його знає, що воно таке почалося. Сьогодні вранці заходить до хати (...), та все кругом у зброї та в ремінні, та не в абиякому ремінні, а новому. (...) „Уставай, каже, вези, годі спати”. А я три ночі не спав, возив.

Платов трохи помовчав.

— А оце недавно, перед вечором, перевозив із Митрофаном одну партію. Так одно, чорти його батька бери нехай, вроді отого, що коло тебе в очках сидить, теж у новому ремінні, так ще револьвер витягло та кричить: „Вези, каже, мерщій, куркуль!” їй-богу, правда. А в самого руки тремтять і очі викарячені. немов у носаря чи в окуня, од страху. От пак людина, хай Бог милує.

— А чорті-що.

— Еге. Так товариші заступилися, спасибі їм. Що ж ти, кажуть, чортів син, діда обижаєш? Та чуть не побили. Так притихло. Отака пустота, ну ти подумай... О, здорово гуцає. — Прислухався Платон до гарматних пострілів. — Скоро, мабуть, появиться герман5. (...)

1 Герман — німець.

— Еге, — підхопив Савка. — А не знають, трясця їх матері, що вже кому па війні судилося вмерти, так не викрутишся, ніякий човен тебе не врятує. Не здожене куля, здожене воша, а війна своє, казав той, візьме... Бери вліво, бистра велика, — загрібав Савка опачиною.

— Беру. Коли б оце Левко із своїм полком та був тут, той би не одступив, ні. Той би цього човна повернув назад, та но шиях, по шлях! — розсердився Платон і наліг на весло. Той не одступить, ні, чорта з два!

— Еге! Отакий і мій Демид. Його огнем печи, на шматки ріж, ну не одступить. Куди твоє діло! — сказав Савка й плюнув на долоню. — А ці думають урятуватися, а воно, мабуть, вийде на те, що харкатимуть кров'ю довго... Це ж усе доведеться забирать назад!

— А доведеться! підхопив Платон і гребонув веслом з усієї сили три рази. — Шутка сказать, скільки землі доведеться одбирати назад. А це ж усе кров!

Я дивився на діда Платова та з насолодою слухав кожне його слово. Дід вірив у нашу перемогу. Він був для мене живим грізним голосом нашого мужнього народу.

— Наша частина змушена була відступити, — сказав полковник.

— Балакай. Не вміли битися. От тобі й відступ, — сказав Платон. — Що у військовому статуті сказано про війну — ну? Хто скаже? Мовчите, вояки. Сказало: коли цілиш у ворога, возненавидь ціль.

— А де ваша ненависть? підхопив Савка.

— Еге, а вмирать боїтеся. Значить, нема у вас живої ненависті. Нема! — Дід Платой але крякнув і підвівся на кормі. (...)

— Я, діду, ненавиджу фашизм усією душею, — крикнув Троянда й навіть устав од хвилювання.

Значить, душа в тебе мала, сказав Платон. — Душа, хлопче, вона буває всяка. Одна глибока й бистра, як Дніпро, друга — як Десна ось, третя — як калюжа, до кісточки, а часом буває, що й калюжки нема, а так щось мокреньке, неначе, звиняйте, віл покропив. (...)

Завдання основного рівня. Який вид комічного використано в цих словах перевізника: гумор чи сатиру? Відповідь обґрунтуйте.

Пропливли трохи мовчки. Платон почав сильно гребти веслом. Видно, йому хотілося щось і ще сказати, чимось перебити своє невдоволення.

— Ти собі подумай, Савко, як оце народу дивитися на отаке паскудство. Він же надіявся на їх усіх, як я на свого Левка, а воно он що виходить: „Діду, перевези”!

Еге, — промовив Савка. — Скільки літ їх учили, ти подумай, Платоне. А вони тікають. От він і каже тепер, що ж це ви, каже, робите? Стійте! Чим же далі ви тікаєте, тим більше крові проллється! Та не тільки вашої, солдатської, а й материнської, і дитячої крові.

— Не знаю, як ти, Савко, — сказав Платон, — а мене б з Дніпра чи з Десни не те що Гітлер, а сам нечистий би не витав, прости Господи, не при ночі згадуючи.

— Легко сказати, діду, а от побачили б ви танкетки1! — виправдувався лейтенант Сокіл.

— Ну і що ж? перебив його Платон Півторак, очевидно, не маючи ніякого бажання вислуховувати нас. — Скільки вона вас там може вбити, тая танкетка? Усе одно вам же доведеться її розбивати, не мені. Я своє одвоював. А от мій Левко на Кохнн-Голі, чули, що зробив з тими, як їх?.. Танкетки, розгнівався дід. Людська душа молодецька сильніша за всяку танкетку! Була, єсть і буде! Як то в піснях про Морозенка співають: „Де проїхав Морозенко кривавая річка”. О! Ото був воїн!

Завдання основного рівня. На початку року ви вивчали пісню „Ой Морозе, Морозенко”. Яким постає її головний герой? З якою метою дід Платон нагадує пісню солдатам?

Я не витримав далі дідових розмов, — так важко було мені його слухати. У цю мить він здався мені жорстоким і несправедливим дідом.

— А хіба ви думаєте, діду, що нам не важко? Хіба ви думаєте, що біль і жаль не роздирають паші душі, не печуть нас пекельним вогнем? простогнав я йому в самі очі.

— А що мені думати? — подивився на мене дід Платон. — Думайте ви. Життя-бо ваше вже, а не моє. А тільки я так скажу вам па прощання. Не з тієї пляшки наливаєте. П'єте ви, як бачу, жаль і скорботи. Марно п'єте. Це, хлопці, не ваші напої. Це напої бабські. А воїну треба напитися зараз кріпкої ненависті до ворога та презирства до смерті. Ото ваше вино. А жаль це не ваше занятіє. Жаль підточує людину, мов та шашіль. Перемагають горді, а не жалісливії — сказав дід Платон і примовк. Він висловив нарешті свою думку. Це була його правда. Він стояв па кормі з веслом, суворий і красивий, і дивився вперед поверх нас. (...)

Завдання основного рівня. Як ви розумієте цю дідову правду? Чому справжній воїн має бути гордим, а не жалісливим? Нежалісливий і безжальний — це синоніми?

Човен м'яко вткнувся в річний пісок. Я вийшов із човна на берег абсолютно спустошений і разом з тим якийсь неначе зовсім інший, новий. Я неначе втопив у Десні і свій жаль, і тугу, і розпач відступу. Я оглянувся. За Десною горіло. І червона заграва пожежі якось по-новому освітила мою душу. Нестерпний огонь пропік мене наскрізь. На одну мить мені здалося, що кинься я зараз назад до Десни і вода б розступилася переді мною. Цього я, хлопці, ніколи не забуду...

Ми стали прощатися з дідами, поспішаючи в лози.

— Постійте трохи, — сказав Платой, спершись на весло. — Так що ж прикажете передати герману? Як стрічать його, як у вічі дивитись?

— Передайте, що ми повернемося. Не дрейфте, діду. Повернемося! — спробував підбадьорити діда Троянда.

Дід подивився якось мимо планшеток Троянди й легенько сплюнув. (...)

1 Танкетка — невеликий швидкохідний танк, оснащений кулеметами.

Ми пішли в лози.

Я йшов останнім і думав про діда Платона. „Спасибі йому, — думав я, — що не пожалів нас, не окропив нашу сумну стежку сльозами, що викресав з мого серця огонь уночі... Правдо, чом же ти часом така гірка та солона?!”

Потім я побіг назад, до Десни. Я мусив щось сказати на прощання дідові Платону. Я вибіг на висип.

Платон стояв на березі по кісточки у воді з веслом, як пророк, нерухомий, і дививсь, очевидно, нам услід.

— Прощайте, діду. Простіть нас, що не доглянули вашу старість, сказав я. задихаючись. — Ми вас, діду, ніколи...

— Іди, не крутися перед очима, сказав Платон Півторак, навіть не подивившись на мене. По сухому темному його лицю текли сльози й падали в Десну.

Завдання освного рівня. Чому дід Платой плаче? Насправді він уболіває за солдатів, співчуває їм? Відповідь обґрунтуйте.

— Оце, друзі мої, і все. Оце й увесь секрет, — сказав капітан Колодуб і запалив люльку. Усі в землянці зітхнули.

— Зараз я Герой Радянського Союзу. Багато я знищив ворога, що й говорить! Багато постріляв у наступі й гусеницями подушив багато. Часом бувало так, що нудно робилось од хрусту фашистських кісток. І сам попадав у бувальці не раз. Але, де б я не був, як би не гули навколо мене ворожі вихори, їм ніколи вже не затушить того вогню, що викресав з мене колись у човні дід Платон... Що наше життя? Що наша кров, коли страждає вся наша земля, увесь народ? — голос каштана зазвучав, як бойова сурма. Я, хлопці, у бою сторукий, помножений стократ на гнів і ненависть!.. Так. — Капітал Колодуб усміхнувся. А все ж таки нічого у світі я б так не хотів, як після війни поїхати на Десну до діда Платона і... І поклонитися діду Платону в ноги за науку.

Стало тихо. Ніхто порухався, наче всі танкісти були ще думками на Десні.

— Ні, товаришу капітане, не поклонитеся ви діду Платону, — зітхнув молодий танкіст.

Усі обернулись. Це був Іван Дробот. Він стояв у самому кутку землянки. Він був якось особливо схвильований.

— Діда Платова, товаришу капітане, уже нема живого, сказав Дробот. Ото як ви пішли в лози, через годину прийшли німці. Довго вони били діда, що перевіз вас, хотіли розстріляти, а потім був наказ негайно переправитися на другий берег. Ну повезли. Насіло їх ущерть. Випливли на середину Десни. Тоді дід Платон і каже:

— Савко, прости мене!

— Бог простить.

— Прости й ти мене, Платоне, сказав дід Савка.

Бог простить. (...)

Та як повиймали вони весла, та як стрибнули на правий борт, та й перекинули човна. Усе потонуло — і кулемети, і німці, і діди. Один тільки я виплив на наш берег.

— А хто ж ти такий? — тихо спитав капітал Колодуб.

— Я онук діда Савки. Я сидів на другій опачині...

— У статні скомандував Колодуб.

Усі встали. Цілу хвилину сім'я бійців стояла мовчки. Колодуб був блідий і урочистий. Він стояв із закритими очима. Потім на мить він став на одне коліно, і всі послідували за його рухом.

— Готові до бою? спитав Колодуб і виріс перед бійцями, як дід Платон нa Десні.

— Готові на будь-який огонь!!!

Тихо стало в землянці. Тихо й на позиції. Тільки далеко па обрії гойдався в небі вогненний знак прожектора.

Завдання основного рівня

1. Про зустріч Петра Колодуба з дідами Платоном і Савкою ми довідуємося не від автора, а від самого Колодуба. Як це впливає на розуміння й сприймання твору?

2. Яку характеристику дає Колодубові Іван Дробот на початку твору? Як тут використано прийом контрасту?

3. Хто, за словами Петра Колодуба, „перевернув йому всю душу”? Якими були обставини їхньої зустрічі?

4. З якими міфічними персонажами порівнює Колодуб дідів-перевізників? Чому?

5 Знайдіть в оповіданні портрет Савки. Про що свідчить той факт, що старий нагадав оповідачеві святого Миколая? Чи тільки його зовнішність викликала такі асоціації?

6. Як Платон і Савка виказують своє ставлення до бійців, що відступають? Доведіть цитатами.

7. Чи мали право, на ваш погляд, Платон і Савка так суворо критикувати вояків? Чому? Можливо, насправді вони співчували солдатам, а гострим словом тільки намагалися зміцнити їхній дух?

8. Кого перевізники ставлять за приклад утікачам? Що ми довідуємося про Левка й Демида? Які їхні риси викликають у дідів повагу й гордість за синів?

9. Платон Півторак згадує пісні про Морозенка. Які риси Морозенка захоплюють старого?

10. Який важливий моральний урок продемонстрували діди-перевізники своєю героїчною загибеллю?

11. Визначте провідну ідею твору.

12. На уроках зарубіжної літератури торік ви вивчали повість В. Викова „Альпійська балада”. Чим співзвучний цей твір з оповіданням О. Довженка?

13. Оповідання починається відразу з репліки персонажа, й основу твору становлять діалоги. Що дає цей прийом? Чи робить він твір динамічнішим?

14. Чи багато у творі розлогих, докладних портретів, пейзажів, інтер'єрів? Чому, на ваш погляд, письменник обрав лаконічну форму вислову?

1. Подискутуйте про те, у яких формах може виявлятися патріотизм і героїзм у воєнний і мирний час.

2. Платон стверджує, що найважливіше на війні — ненавидіти ціль. Чи згодні ви з такою позицією? Чи може ненависть до загарбника виявитися руйнівною не лише для нього, а й для самого захисника? А з іншого боку, чи вдасться перемогти ворога, не відчуваючи до нього ненависті?

3. Дослідіть, які з названих вище ознак стилю О. Довженка виявилися в оповіданні „Ніч перед боєм”.

4. О. Довженко писав: „Історія народів учить нас, що та держава велична, у якій велична зла людина. Ми сміливо можемо сказати всьому світові, що наша держава велична тому, що малі люди в ній величні”. Висловте ваші міркування про роль „малої” людини в боротьбі за свободу рідної землі в часи Другої світової війни та в наш час.

5. На ваш погляд, чи позначилося на оповіданні захоплення автора малюванням? Відповідь обґрунтуйте, використовуючи текст.

Підсумуйте вивчене

1. Що ви довідалися про життя та творчість О. Довженка?

2. Які особливості композиції оповідання „Ніч перед боєм” ви помітили?

3. Сформулюйте тему й ідею твору.

4. Охарактеризуйте образи Платона та Савки.

Прочитайте на дозвіллі

1. Довженко О. Україна в огні. — К.: Рад. письменник, 1990.

2. Сашко Дерманський про Авіценну, Олександра Суворова, Олександра Довженка, Уолта Диснея, Пеле. — К.: Грані-Т, 2007.

♦ Перегляньте в Інтернеті документально-ігровий фільм про долю митця „Довженко в огні”.