Українська література 8 клас - В. І. Пахаренко - Грамота 2016 рік

Шпага Сланка Беркути - НІНА БІЧУЯ Народилася 1937 р. - З УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ

( Скорочено )

ПРО ТЕ, ЩО СТАЛОСЯ ПІЗНІШЕ

Був вечір. Звичайний вечір із першим, дуже раннім і дуже лапатим снігом. Ліхтарі па дротах понад бруківкою гойдалися від вітру, і з ними разом гойдалися тіні на землі, і густа, мереживна, подібна до театральної, завіса снігу. Угорі вона була біло-прозора, а внизу, ближче до тротуарів, — зелена й синя від неонового, студенішого за сніг вогню реклами.

Однак трьом хлопчакам, які вийшли з магазину, було зовсім байдуже, якого кольору сніг. В одного кишеня відстовбурчувалася, він ласкаво поплескав по ній і прицмокнув:

— Гарний набуток! Я ж вам казав Надя дасть пляшечку. Мене тато завжди до Наді посилає, коли хоче промочити горло.

1 Урбаністичний (від латин. міський) — пов'язаний із містом.

Один із супутників „бувалого” хлопчини голосно реготав, зачіпаючи плечем перехожих, а другий високий, у хутряній шапці — увесь час намагався йти осторонь, мовби хотів показати, що не має анінайменшого стосунку до тих двох.

Урешті вони звернули в якусь напівтемну браму. Пройшли на подвір'я, де добули з кишені булку, оселедця й пляшку вина.

Хлопець у хутряній шапці відмовився нити:

— Ні-ні, я не хочу.

— Боїшся — мама битиме? Чи, може, компанія не та? — насмішкувато запитав один.

— Що ти! Розумієш, я...

— Тихої — раптом шикнув третій. — Хтось іде!

Двоє кинулися тікати: двір був прохідний, мабуть, вони знали про це. Третій, високий, спіткнувся об ящик...

У дитячій кімнаті міліції записали прізвище затриманого, його адресу, номер школи. Учнівського квитка хлопець при собі не мав. Немолода жінка втомлено мружила очі, ніби надто довго дивилася на яскраве світло:

— І що ж, хлопче, було дуже весело? Отак, як бездомні кошенята, на чужому подвір'ї, біля смітника, —дуже весело? І компанія чудова, такі виховані джентльмени, правда? Утекли, а тебе покинули... Нічого не скажеш вірні друзі.

Хлопець мовчав. Знервовано м'яв шапку й подивився на жінку. (...)

ЧОТИРИ ПОРТРЕТИ

Юлько Ващук

Малювалися хлопцеві коні. Билинні, гривасті, — таким тільки богатирів носити на широких спинах. І тонконогі, з підтягнутими животами, з гарячими, розтривоженими кругами очей. І маленькі, тихі, з похиленими головами, з непідкованими копитами.

— Що ти малюєш?

Долонею прикрив папір і дивився спідлоба.

— Не покажу. Не покажу. Мої коні. Неприборкані, пооб'їжджені. Чому коні? А хтозна. Коні та й годі. (...)

Шексгіір сказав: „Тільки погані люди не люблять і не розуміють музики”.

Це звучить як оскарження. Годинами хлопчик сидить за роялем і вимолює в клавішів пісню, щоб зрозуміти й полюбити її, а клавіші нічого не дарують, і навіть копі перестають малюватися, гублять щось живе й справжнє. Хлопець шматує папір, шпурляє геть олівці, а потім знову знаходить — червоний, синій, — малює коней, синіх із червоними гривами, і в тому полум'ї раптом чує музику, якої не дарували клавіші. Може, не такий уже він поганий? Просто музика буває різна?

Толстой сказав: „Усмішка робить обличчя гарної людини ще кращим, у добрих людей — добрий сміх”. Крадькома хлопчик усміхається дзеркалу й миттю стягає губи в сердитій гримасі, — ні, від усмішки його обличчя не кращає. Не буде він сміятися, та й хіба це обов'язково? Можна бути іронічним і суворим. Трохи вниз куточки уст і вгору ліва брова (гримаса виходить жалібна. ображена), хлопцеві здається, що він виглядає, як римський імператор Гай Юлій Цезар на малюнку в підручнику історії.

Виходить у двір, де бавляться однолітки, і дивиться з іронією на безплідну біганину за м'ячем, а мати кличе:

— Юльчику, дитинко, ходи додому, чуєш, Юльчику!

Хлопець вертається, і мама просить:

— Не ходи на подвір'я, то не для тебе компанія, не твоє коло. Ти зовсім інший, синку.

І подумки Юлько вимальовує доокруж себе коло — заворожене, як у казці, — не переступиш ані ззовні, ані зсередини...

Приїхала в гостину родичка. Плоске обличчя й ніби наклеєний зверху качиний ніс. Двоє тьмяно-сірих очей, вузькі підмальовані губи.

— Ах, який же ти великий! Я й не знала, що ти вже такий великий!

Хлопець чемно вітається, однак уникає обіймів, прослизає до дверей — і раптом підозріло лагідний голос батька:

— Синку, привітайся!

Попудрене плоске обличчя, немов перекреслене впоперек усмішкою, схиляється для поцілунку.

Хлопець кричить:

— Не буду цілувати, не хочу!

— Який дивний хлопчик! — удає, що не образилася, тактовна родичка й питає: Однак ми ще станемо друзями, правда?

Юлько зустрічає погляд батька, і той погляд змушує хлопця до лицемірства.

Так, — погоджується над силу Юлько й затискає уста, підводить угору ліву брову — тепер це вже самооборона, захист, — дивиться насмішкувато й говорить неправду, про котру всі знають, що це неправда, але чомусь удають довірливих: — Так, ми будемо друзями. (...)

Як же встановити різницю між добрим вихованням і лицемірством? Коли тобі тільки десять років? (...)

...Туман і мжичка. Дрібні дощинки немов нанизані на довгі блискучі питки, що звисають із самого неба до землі. Ідеш, відгортаючи нитки, тугі й неподатливі, так грають на арфі, а поміж нитками невиразне блимання ліхтарів.

Батько любить таку погоду. Він каже, що вона гармонує з настроєм міста, із сірим тлом будинків. У новому Львові будинки за татовими проектами, а тато все одно дуже любить старий Львів, зовсім не подібний до нового.

У таку погоду вони часом ходять у старий Львів. (...)

— Чи прийде хто на поклін до моїх будинків, як ми сюди ходимо? — сказав одного дня батько, і стало Юлькові трохи сумно й трохи дивно.

— Коли людина не певна, що її робота залишиться навіки, то, може, не треба братися за ту роботу?

Спробував хлопець щось відповісти, а батько засміявся:

— Мовчи, сину, то я сам до себе...

І було Юлькові сумно й навіть страшно чомусь, а вдома він ударив пальцем по клавішах: „сі”, „сі”, „ля” — баси, густі й серйозні, і делікатне „соль” у верхній октаві.

— Я більше не гратиму...

— Чому? — здивувався батько.

—Бо... бо з мене не буде... Ріхтера1...

— Звичайно, не буде, — сказав батько, але що з того?

Юлько не відповів. Думав, що люди говорять різні, зовсім протилежні речі, розмовляючи самі із собою — і даючи поради іншим. Принаймні так вийшло в тата.

Завдання основного рівня

1. Яких коней малює Юлько? Чи виявляє ця художня деталь певні риси вдачі хлопця?

2. Чи згодні ви з тим, що Юлько дещо зверхньо ставиться до однолітків? Чому?

3. Як батьки впливають на становлення характеру хлопця?

4. Чому Юлько відмовився грати на роялі? Як ви вважаєте, чи правильним було це рішення?

Ділі Теслюк

(...) Сьомий „Б” тоді ще був четвертим, коли Лілі вперше з'явилася на порозі класу. Просунулась у двері світло-руса пелехата голова, і тоненький голос повідомив:

Хелло! А мене вам зараз представлять!

Через десять хвилин четвертий „Б” довідався, що йому неймовірно пощастило, — нова учениця виявилася просто-таки незвичайною дівчинкою. По-перше, знала англійську мову так само добре, як українську, бо, бачите, її брат учить англійську в університеті. По-друге, безліч разів виступала по телевізору в дитячих передачах, по-третє, знімалася в кіно. По-четверте, учиться в балетній студії театру.

Під час перерви вона сідала на вчительський стіл, гойдала довгими ногами в строкатих панчохах і, страшенно горда із загальної уваги, перелічувала всі свої таланти. (...)

А потім усі звикли до розповідей Лілі, і Славко Беркута якось навіть махнув рукою й сказав:

— Закінчуй хватитися! От я вмію на руках ходити! Е! А ти вмієш? Ні? От бачиш! (...)

Boнa... не довго ображалася, що її перестали слухати й розпитувати про знімання в кіно. Мугикала пісеньки на уроках, носила в клас паяца з великим червоним ротом від вуха до вуха: натягне клоуна на долоню, а він вклоняється, плеще короткими ручками й показує язика: спробуй тоді відповідати урок, як тобі клоун язика показує!

А після кожного зауваження за якийсь вибрик кумедно морщила ніс і дуже щиро обіцяла: „Я більше не буду, от побачите!”

1 Святослав Ріхтер (1915-1997) — усесвітньо відомим, видатним піаніст.

Часом траплялося, що Лілі раптом серйознішала, її захоплювали незвичайні ідеї, і вона завзято бралася їх здійснювати.

— Чілдрен, — сказала Лілі, я відкриваю курси англійської мови. Записуйтеся. От побачите — я буду найкращою у світі вчителькою.

Діти приходили на заняття, ніби це й справді були курси. Лілі повчала їх із поважною міною, почепивши па носа невідомо де роздобуті окуляри. Розмовляла тільки англійською мовою й вимагала у відповідь того ж.

Цілих два тижні па уроках ніхто не порушував дисципліну.

А потім дівчинка не з'явилася на заняття. Діти сиділи й чекали. Разів п'ять повторили смішну англійську лічилку. Хтось уже запропонував іти додому, коли на порозі врешті стала „вчителька”. Обличчя в неї аж палахкотіло рум'янцем, коротка зелена куртка вся змокла від снігу, а в руках Лілі тримала зв'язані докупи ковзани.

— Хелло, чілдрен! А я на ковзанах їздила. Славний був лід!

Й обвела товаришів безтурботним, упевненим поглядом людини, якій усе легко минається.

— Ми тут час гайнуємо, а ти на ковзанці!

— Як тобі не соромно!

Правду мовивши, Лілі було дуже соромно, але ж хіба годиться отак відразу каятися!

— А хто вам велів сидіти? Ішли б і собі на ковзанку! — не дуже впевнено порадила вона.

Славко Беркута підвівся з-за парти, мовчки натягнув пальто й мовчки вийшов із класу. І за ним, немовби й не помічаючи своєї „вчительки”, рушили геть усі ображені „курсанти”. Лілі стояла, недбало хмикаючи, доки вони виходили, а потім жалібно схлипнула, сіла за парту й, затулившись мокрим холодним рукавом, довго плакала в порожньому класі.

А іншого разу вона надумала ставити п'єсу про Попелюшку, і, звичайно, головна роль належала їй. Однак виявилося, що Попелюшці необхідно співати. А Лілі, на жаль, уміла все на світі, крім нього. Вихід із становища знайшли Лілі стоятиме біля самої завіси, старанно ворушачи губами, а за завісою буде співати дівчинка Ліда. І раптом в останній момент, коли вже навіть афіші намалювали, Лілі Теслюк не прийшла до школи. (...)

— Я хвора, кволим голосом повідомила Літі й показала градусник.— У мене температура тридцять вісім. І не пищіть — я вас не підвела, нехай Ліда замість мене грає, вона всю роль знає від початку до кінця. Нехай вона вам заграє й заспіває...

Потішені артисти не вчули гіркоти в словах Лілі. Вони були раді, що вистава не провалиться. І ніхто з них не здогадувався, що Ліда напередодні говорила Попелюшці:

— Добре тобі, ти будеш па сцені, а я за завісою... Стій і співай, ніхто й не здогадається! Коли хочеш знати, я всю роль вивчила, я все не гірше від тебе...

Лілі все зрозуміла. Вона півночі зітхала, а вранці нагріла градусник біля груби, і мама здивовано обмацувала їй голову, примушувала говорити „а” й „с”, аби переконатися, чи немає в доні ангіни, а Лілі морщила носа й запевняла, заплющивши очі:

— Страшенно болить. Напевно, десь там глибоко, тому не видно, мамо.

У день вистави Лілі почувала себе справжньою Попелюшкою. Бідна, бідна дівчинка! Ніхто її не любить, не відає, яка вона хвора та самотня! (...)

Завдання основного рівня

1. Чи можна назвати Лілі легковажною й самовпевненою? Обґрунтуйте відповідь.

2. Які риси виявляє дівчина в ситуації зі шкільною виставою?

Стефко Вус

Стефко та його сестра Пастка залишилися без матері й жили в бабусі в селі. Він був щасливий, радів простим речам: співові бджіл у старезній липі, купанню в річці, збиранню грибів... Але бабуся померла.

Приїхав із міста за ним і Насткою тато. Стефко досі бачив його зрідка, батько лише на свята часом приїздив, привозив коли-не-коли якогось гостинця, котрого Стефко немовби кому навкори1 зразу ламав і нищив.

Від батька завжди тхнуло горілкою, він був величезний, з густим голосом і недобрим сміхом; Стефко заховався від нього на липі, що співала, і не хотів злазити та їхати з татом. Чіплявся потім за одвірок, за ребристий тин. за дерево при дорозі, а батько віддирав його руки, сердито й голосно сварився:

— Матимеш у мене, поганий нескребо!

І подумав Стефко, що вже ніхто його не любить: ані теля, ані сонце, ані співуча липа, бо не заховали від батька, — хлопець дивився скоса, затято мовчав і довго пам'ятав той день, коли його відірвали від дерева при дорозі.

Батькова квартира була незатишна й забарложееа2; малі Настчині руки не могли там дати лад, а батько про той лад і не дбав ніколи. Траплялося, приходив додому п'яний і то сварився, то раптом починав жалісливо каятися перед дітьми. Стефко йшов собі геть. Тинявся вулицями, затискала його нехіть до власної домівки, книжок, повчань і настанов, кілька днів не з'являвся до школи, і тоді вчителька приходила до них додому. Стефко дивився знову скоса, однак ішов на уроки, розгортав поплямлені книжки, шукав там чогось такого, що зацікавило б.

У п'ятому класі залишився на другий рік. Носив у кишені цигарки що батько забував на столі, те й потрапляло до Стефкової кишені.

— Не кури, Стефку, не треба, — просила Настка.

— О, маю ще одну вчительку, — гнівався Стефко, але не дуже, бо була Настка маленька, худа, варила на трьох, як уміла, борщ і картоплю, обгортала в чистий папір Стефкові книжки та латала його подерті штани й сорочки. Настка одна залишилася з давніх часів, та ще спомин про бабу, холодний потік і співучу липу.

Завдання основного рівня. Як ви думаєте, Стефко — позитивний чи негативний

персонаж?

1 Навкри — наперекір.

2 Забарложений — як ведмежий барліг: брудна, неприбрана.

Славко Беркута

Славко дна місяці пролежав у лікарні через хворобу суглобів.

Аж до зими був слухняний і покірний, ковтав якісь ліки, ходив на кварц і щоранку прокидався з надією: „Ану ж минулося?” Надія розвіювалася, як тільки ступав на підлогу й робив перший крок. Ноги стали худі, тоненькі, як дві тички, Славко якомога скоріше натягав штанці, аби не бачити своїх ніг.

Почалася зима. Тоненький ясенець1 постягував калюжі, а потім ударив справжній мороз, і хлопчик не витримав більше послуху. Натягнув черевики з ковзанами. Ноги підгиналися, не слухалися, кривуляли. Прикушував губу, стояв якусь мить зажмурки з болю, а тоді таки йшов. Вибирався з дому крадькома, аби ніхто не довідався, повертався, коли вже геть сили не мав, а наступного дня знову йшов на лід. Спершу біля дому, неподалік, пізніше — у парк і врешті на ковзанку.

Ноги ставали міцнішими, м'язи пружніли, і вже не доводилося весь час думати: „Як добре великим і сильним їх ніхто не штовхає...”

Мама потім ніяк не могла повірити, що хлопець сам себе вилікував. (...)

Тільки ж не завжди буваєш переможцем. Не розв'язувалися задачі з арифметики — кортіло списати в Юлька Ващука. Не запам'ятовувався вірш напам'ять — і як же вранці не хотілося вставати з ліжка й іти до школи, а потім спідлоба поглядати на вчительку: викличе не викличе, запитає не запитає... — і думати при цьому: „Добре Юлькові, завжди вій усе знає”.

Юлько вміє гарно малювати. Славко бравсь і собі. Нічого не виходило.

— Шкода паперу, — сміявся тато, — спробуй краще вистругати літака, ось тобі дощечка, ніж... І ніколи не намагайся робити щось тільки тому, що це роблять інші. Своє шукай, — сказав тато.

Своє знайти нелегко. Як відчути його серед безлічі речей і справ, які захоплюють, поривають, а потім рантом перестають подобатися? Хлопчаки хапаються за все цікаве й не відчувають, як минає час, — вони поводяться з ним вільно, як із своєю власністю.

Та Славко одного разу раптом відчув, що час таки тікав.

Хлопець ішов із мамою повз свій дитячий садок і зупинився.

— Дитячого садка вже не буде, — чи то запитав, чи то ствердив. Раніше не міркував над тим, що чогось може вже ніколи не бути.

Про це він думав і згодом, але вже значно чіткіше й свідоміше. Вони були всім класом у природничому музеї, Славко побачив мамонта. У дерев'яній клітці стояв скелет, прикритий темно-сірою, мовби просмоленою шкірою, однак уявився справжній мамонт, сумний і замислений, він хитав хоботом... Поклав портфель на східці, сів поруч і довго дивився на те, що зосталося від величезної могутньої тварини, і бачив щось прадавнє, незрозуміле, що колись виглядало тривким, дужим і минуло, щезло. (...)

Мамонт забувся, коли почалося фехтування. Потрапивши вперше на змагання шпажистів, Славко раптом подумав, що бачить справжнісіньких марсіaн, — такими дивними здалися йому спортсмени в білих костюмах і масках. А потім прийшло захоплення, усе приковувало увагу: уже закінчилося змагання, розходилися спортсмени, а Славко стояв, переживаючи побачене. Знав із першого ж вечора: фехтування — це те, без чого тепер не обійдеться. І як тоді, коли відважився на хворі попі натягти важкі черевики з ковзанами, розумів, що мусить домогтися свого.

1 Ясенець — перший тоненький льодок на річці, ставку тощо.

Завдання основного рівня

1. Доведіть, що Славко — борець, готовий долати життєві труднощі, розвиватися й рухатися далі.

2. Як усвідомив хлопець плинність часу? Чому, на вашу думку, його вразив саме мамонт?

3. Життя кого з героїв можна назвати найважчим? Обґрунтуйте, використовуючи текст. Об'єднайтеся з однокласниками в групу й зробіть спільний висновок.

ДВОЄ ДІТЕЙ І МІСТО

Юлько й Лілі гуляють містом, вія розповідає їй про історію Львова.

Юлькові приємно: він говорив про речі, яких Лілі навіть не знала, і почувався першовідкривачем, учителем. Знишка позирав на дівчинку, аби впіймати її погляд і знати, чи уважно вона його слухає, однак бачив тільки біле пасмо волосся над тонкою бровою, зав'язану довкола шиї зелену хустину та жовтий листок, який Лілі тримала в губах.

— Слухай, — сказав Юлько. — Слухай, Лілі, я прочитаю тобі вірші... Хочеш?

— Хм...

— Я їх ще нікому... Це мої вірші, я тобі першій...

— Хм.

Юлько ковтнув слину, відкашлявся, бо раптом пересохло в горлі:

Очима таємничими, як підземні озера,

Ти мене вабиш кудись і кличеш.

Я хочу розгадати символ твого обличчя,

Я хочу знати, куди мене кличеш...

— Хм... Це ти про кого?

— Так. Ні про кого.

— А ти бачив підземні озера? Ні? Це тобі Беркута розповідав, — що вони таємничі?

Жовтий клемовий листок здригався на губах, коли дівчинка говорила.

— Чому Беркута? Ніхто мені нічого не казав.

— Бо він, мабуть, бачив ті озера. Він же спелеологією цікавиться.

— Знаю, сказав Юлько. — Це я йому ідею підкинув. (...)

Завдання освного рівня

1. Чому Юлькові речення неповні? Про що це свідчить?

2. Про кого, на ваш погляд, ідеться в Юльковому вірші?

БЛАКИТНІ ПЕЧЕРИ

(З точки зору Славка Беркути)

(...) Антон Дмитрович завжди починає уроки якось несподівано. Візьме й запитає, наприклад:

— Вам відомо, що ріка Конго двічі перетинає екватор? Вона протікає на території...

Я знав: надовго запам'ятається те, що ріка Конго двічі перетинає екватор, і те, які народи живуть на берегах величезної ріки. І хто перший досліджував Африканський континент, і хто писав книжки про Африку. Я запам'ятовую все, що говорить на уроках учитель географії, й аж ніби всередині щемить від того, що не може людина за своє життя обійти цілий світ. (...)

Антон Дмитрович викликав до карти Ващука. Юлько не затинається зовсім. коли відповідає урок, мовби йому це завиграшки. Говорити він уміє гарно, це правда, та й узагалі немає нічого такого, що Юлько робить погано. Хіба що просто знає, чого не втне, — і не береться за те. Знову я про Юлька так думаю, що він сказав би: „Чого чіпляєшся до мене, Беркута?” А я не чіпляюся, я сам не знаю, у чому справа.

Коли він на мене часом поглядає, ніби запитує: „Ну що ти вмієш?” — то я аж починаю знічуватись або сперечатися, хоча й потреби не було. А часом, коли справді треба сперечатись і навіть щось різке йому сказати, то я мовчу, мовби нічого не трапилося.

Саме так було, коли ми надумали йти до Блакитних печер. (...)

Про Блакитні печери я почув під одного восьмикласника, який вибирався туди зі своїми приятелями, і попросився й собі з ними. (...)

Варто було послухати, як Юлько захотів у той похід:

— Наука про печери! Спелеологія! Це найцікавіша у світі справа. Немає нічого привабливішого! Раптом візьмеш і відкриєш па стіні малюнки первісних людей. А підземні озера! А сталактити! А несподівані повороти й западини!

Дуже хотілося запитати — чи він бачив ті печери колись? Однак я не зробив цього, бо ще знову скаже: „Чого ти завжди до мене чіпляєшся, Беркута?” А мені зовсім не хотілось ані чіплятися, ані сваритися з Юльком.

Одним словом, було вирішено: ідемо до Блакитних печер. Юлько обіцяв навіть принести фотоапарат із бліцом1 і два ліхтарики один для Лілі, інший для себе... (...)

Хлопці й Лій чекали Юлька на зупинці, але він не прийшов.

Славко зателефонував і дізнався, що той ще спить.

Наступного дня Юлько навіть словом не заїкнувся про печери. Може, чекав, що я запитаю, чому він не прийшов? Але я i не запитав.

Я думав: „Хто з нас змінився? Чи то я раніше не помічав, який Юлько, чи то він був інший? А може, я справді чіпляюся до нього не знати чого?” (...)

1 Бліц — фотоспалах.

Завдання основного рівня

1. Чому дружба хлопців руйнується?

2. Чому Славко так болісно переживає цю проблему?

МАКСИМАЛЬНЕ НАВАНТАЖЕННЯ

Літак, випробуванням якого займався тато Славка, зник. Славко й мама дуже тривожилися. Потім з'ясувалося, що літак здійснив вимушену посадку, а зв'язку не було через пошкодження рації. З татом усе гаразд, а другий пілот загинув.

Увечері Славко чекав на мамине повернення з чергування в друкарні. Прийшов механік з аеропорту Комарин. Він був п'яний, дуже переживав через катастрофу.

Але тут знову подзвонили. Славко кинувся до дверей і ледве встиг відхилити їх, а вже міцні татові руки підняли його вгору, як у дитинстві. Йому тоді здавалося, що він летить аж під хмари, і дух захоплювало, і всередині аж лоскотно стало. А від тата знову пахло хмарами, небом і трохи втомою.

Вони стояли один перед одним — і батько, мабуть, відчув, що сипові зараз хочеться бути знову малим, і забути про пережите, і не думати про другого пілота.

— Ну от, — сказав тато, — от я і вдома.

І коли він помітив сльози на синових очах, то відвернувся, ніби йому обов'язково треба було відвертатися, скидаючи плащ, і син зрозумів, що батько ставиться до нього, як до дорослого, не хоче бачити його слабкості.

— А-а-а! сказав Комарин і рушив до батька. — А я прийшов до тебе.

— Бачу, сказав тато й посторонився від Комарина.

—Ти чого? Чого ти? Я от йому вже казав, я малому казав, нехай підтвердить: я тут ні при чому, чуєш?

— Мало казати. Мало казати, Комарин. Треба самому вірити в те, що говориш. А ти віриш?.. Ішов би ти додому, га, Комарин? Нічого тобі тут робити! П'яний ти, гидкий і п'яний!

— Я ж усе: від автопілота до...

— Усе, кажеш? Усе перевірив? А ти пригадай, ти пригадай, Комарин, чи не був ти трохи, розумієш, зовсім трохи, неуважний?

— Брешете! — раптом закричав Комарин. — Вам так простіше — на механіка все, вам так простіше!

Диким здавалося, що великий кремезний чоловік може кричати тонким, пронизливо-безсилим голосом. (...)

Комарин затулив обличчя шапкою і, п'яно стогнучи, вийшов із кімнати. (...)

Голос у тата був спокійний, і тільки набухла жилка на скроні тремтіла й билася під шкірою.

— Ну, розповідай, — сказав тато. — Як ви тут? Чи все гаразд, голубе?

Славко зрозумів: розмови про аварію не буде. Звичайно, розмови про аварію не буде. Не про все, мабуть, можна говорити із сипом, паніть якщо вій став дорослим. І все-таки наважився запитати:

— Це через... Комарина?

Запаливши сигарету, батько якусь мить думав, що сказати.

— Бачиш, сипу... ти чув про максимальне навантаження? У цього, — тато кивнув на стілець, де сидів перед тим Комарин, — у цього максимум дуже незначний. Максимальне навантаження справа —важлива. Це вимір характеру й людських сил... Пхинькає він, як немовля, ходить п'ятій і всіх запевняє — не винен. Боїться, слимак поганий! Відповідальності боїться, а не того, що людина... Так, сипку, максимальне навантаження — така річ... (...)

Розмовляючи з Комариним, тато не попросив Славка вийти. Раніше такого не траплялося. Славко не бував присутній при розмовах старших, коли ті розмови не стосувалися його. Так повелося ще а раннього дитинства. А тепер хлопець став свідком важкої, серйозної розмови дорослих людей і почувався належним до світу, де ніхто не має права легковажно, безвідповідально й нерозсудливо ставитися до життя. Міркував над отим максимальним навантаженням, про яке говорив тато після відвідин Комарина, по-іншому оцінював, зіставляв і зважував слова та вчинки. Несподівано дрібниця могла набрати значного змісту, а те, що досі здавалося важливим, ставало тільки додатком до чогось найголовнішого, чого Славко, може, досі ще й не осягнув. (...)

Завдання освного рівня

1. Як ви зрозуміли розповідь батька Славка про максимальне навантаження? Чому в різних людей воно різне?

2. Які риси характеру виховує батько в Славка?

СОРОКА З ПЕРЕБИТИМ КРИЛОМ

Антон Дмитрович повів школярів на прогулянку до парку.

Славко залюбки ступав м'якими, вогкими стежками; ішов собі так, без мети, нічого не шукаючи й усе примічаючи, від густого, мов перестиглого, запаху повітря й землі до зламаних галузок червоно-жовтих кетягів горобини. Ліворуч, на повороті стежки, побачив Юлька й ще якогось незнайомого високого хлопчака в обтріпаному пальті навіть зоддалік він виглядав нечесаним і занедбаним. На тлі цього нечупари різко вирізнялася Юлькова модна куртка й начищені до блиску черевики.

О, Беркута — озирнувся Юлько. Ти глянь, яке опудало ми тут знайшли.

Славко підійшов на побурілому листі, аж сама ніби побуріло-брудна, сиділа сорока. Скоса, мовби чекаючи, що вчинять із нею ці незрозумілі двоногі істоти, блимала голубуватим оком.

Крило в неї, мабуть, перебите, сказав нечупара та пхинькнув широким ротом. Я йому кажу нехай до себе візьме, поки крило загоїться, я сам узяв би... та... хтозна, чи мій татуньо не здумає її на суп обскубти. Хлопець засміявся зі свого жарту, аж по ясна показуючи великі білі зуби. Однак сміявся тільки його широкий, з припухлими губами рот, а в погляді синіх очей мовби але колючки ховалися.

Ви що, знайомі? здивувався Славко, добре знаючи Юлькову вибагливість у виборі знайомих.

— В одному домі живемо, трохи неохоче пояснив Юлько. — Можу відрекомендувати: це Стефко Вус, соловей-розбій ник із нашого двору. Стою та й дивуюся: чогось такий добрий став, у дворі хлопчаків мало не ломакою б'є, а тут над сорокою розчулюється! Метаморфоза.

— Ти б менше натякав, балакайло мудрий, — буркнув Стефко. Колючки в погляді стали ще гострішими. — Бери сороку, у вас удома місця досить.

— Авжеж, тільки сороки мені й бракувало! — з огидою скривився Юлько й тицьнув птаху черевиком. Вона відстрибнула вбік.

— Слухай, Ващук, ти що? Май трохи розуму!

— О, — протяг Юлько, стріпуючи рукав, мовби Славкові пальці могли залишити там слід, — а ти не тільки спортсмен, спелеолог і таке інше, ти ще й друг живої природи?

Та Славко вже не слухав, схилившись над птахом, узяв його до рук.

Славко й Стефко відносять сороку до вчительки Надії Григорівни, яка завжди готова допомогти.

Завдання освного рівня

1. Зверніть увагу на портрет Стефка в цьому розділі. Назвіть портретні деталі. Як вони характеризують хлопця?

2. Якими постають персонажі в історії із сорокою?

ЮЛЬКО ВДОМА

(...) Коротенькі розділи в підручниках були зрозумілі, задачі розв'язувалися легко, з домашніми вправами значно менше клопоту, аніж з тими кольорами, що їх бачив заплющеними очима. Або з тими розмовами, що їх починає Беркута, з тими його причіпками. Чого хоче від нього Славко Беркута? Колись готовий був за Юлька у вогонь й у воду скочити, тепер не бажає цього робити; не треба, не велика біда, але навіщо чіплятися? Юлько знову заплющив очі й став придивлятися до кольорів у густо-коричневій сліпій темряві.

Узимку вони якось грали в сніжки, до пізнього вечора мокли в липкому снігу, і десь там зосталася Юлькова шапка — чи то збили суперники, чи то сам загубив, уже й гра скінчилася, а Юлько зі Славком шукали шапку, і врешті Славко віддав йому свою.

— Ти бери, бери, тобі кажуть! Я ніколи не простуджуюся, сам знаєш.

І пішов Юлько додому в Славкові” шапці, вона була геть мокра, одне вухо майже обірвалося, однак рятувала від вітру й морозу. Одним словом, шапка...

А одного разу, — Юлько напевно знав, що так воно й було, — Беркута під час турніру програв йому партію в шахи, навмисне програв, аби Юлько став чемпіоном серед п'ятикласників.

Тепер спробуй запитати: „Чого ти чіпляєшся, Беркута?” — обов'язково почуєш: „Не чіпляюся, а маю рацію..> і нехай, Юлько все одно тієї рації не визнає. Яка там рація? І в чому?

СТЕФКО ВДОМА

— Прийшов, заволоко? Де тинявся?

— Де хотів, — буркнув Стефко, шпурнувши в куток шапку. — А що, татуньо скучили за мною?

Старий Вус засміявся, мовби почув приємний жарт.

— Авжеж, скучив! По цигарки нікому піти. Твоя сестричка встромила носа в книжку й не хоче з місця зрушити, хоч ти їй що!

— Я уроки роблю, — тоненьким світлим голоском пояснила Настка. — Та мені й не дадуть тих цигарок, я ж казала, тату, дітям не продають.

Стефко подивився на дівчинку, вона приставила до підвіконня стілець, умостилася па ньому колінами. Писати на високому підвіконні було страшенно незручно, але на столі ще гірше. Стіл гойдався н ледве стояв у кутку; тато Вус ніяк не міг зібратися приладнати до столу четверту ногу.

— Нехай учиться, — сказав Стефко. — Ідіть самі по цигарки, я не піду, бо змерз і їсти хочеться. (...)

Стефко взяв склянку молока й украяв байду1 хліба: тим досита не наїсися; однак хлопець охоче жував свіжий хліб, запиваючи його молоком. Дивився на сестру — і дівчина повернула, урешті, до брата вузеньке личко з яскравими цяточками веснянок біля носа (мов їй хто бризнув на обличчя фарбою).

— Знову десь ходив, Стефку, книжки до рук не брав, учителька приходила, питала, де ти. Доки так буде, Стефку? Прошу тебе, прошу, а ти все по-старому... Учора з третьої квартири казали, що ти в них під дверима палив щось.

Хлопець мовчав. Допікає Настка, мов жигавка2, якби не Настка отак говорила, він не стерпів би: нікого не обходить, чи робить він уроки, чи ні, сидить сиднем удома, чи десь ходить. А Настки просто не слухає. Плеще язиком дівчисько — нехай плеще. На те воно й дівчисько, аби язиком плескати.

— Стефку, вела своє Настка, — я піду в школу-інтернат. Не можу я тут більше.

Настка, видно, готова була розплакатися, але тільки кліпала очима; і раптом згадалася Стефкові ота птаха на мокрому листі — аж самому щось підступило до горла, і він закашлявся, мовби захлинувшись молоком.

— Я думаю, тобі також треба до інтернату. Марія Петрівна казала, що поговорить із тобою. Ходімо разом, Стефку, буде так гарної. Перестав жувати хліб, обмірковуючи Настилі слова. Не про те думав, що справді було б добре до інтернату, ні, уявив раптом цю кімнату без Настки, без її тоненького голосу („Знову десь ходив, Стефцю”), подумав, що ніхто йому не поставить молока та хліба на стіл, і зробиться ще тісніше в цій кімнаті, не буде загідника3 в їхніх сварках із батьком, бо Настка завжди намагалася їх мирити... Не мав Стефко до батька доброго серця, бо й від батька ніколи не було ані ласки, ані якої лакоминки4, ані поради. (...)

Завдання основного рівня. Чому Настка нагадала Стефкові поранену сороку?

1 Байда — шматок.

2 Жигавка — кропива.

3 Загідник — той, хто примиряє.

ТЕАТРАЛЬНА ВИСТАВА

Ліні запросила клас на премєру „Лускунчика”, де вона грає роль маленької Маші.

В антракті однокласники вітали її. У Юльковій кишені лежала бурштинова балерина, яку він хотів подарувати Лілі після вистави. Не було тільки Славка, бо він готувався до змагань і мав прибігти аж наприкінці вистави.

СКАЖИ, ХТО ТВІЙ УЧЕНЬ...

Коли Славко вперше побачив шпажистів, його захопив один із спортсменів, який згодився взяти його у свою групу.

Якось чув, що тренер говорив одному зі старших спортсменів:

— Покажи мені своїх учнів — і я скажу тобі, хто ти.

За якихось нівроку тренувань про Беркуту говорили, що він найздібніший учень Андрія Степановича...

Похапцем одягав Славко тренувальний костюм. Мабуть, уперше за весь час він хотів, щоб тренування закінчилося скоріше. Зараз на сцену виходить Лілі, і сьомий „Б” сидить на гальорці, і тільки його, Славка Беркути, немає в залі. Ех, коли б не прикидка перед змаганням, то можна було б попередити Андрія Степановича, не прийти, він би зрозумів, звичайно, але ж сьогодні вирішується питання, хто з львів'ян поїде на юнацькі змагання до Харкова. (...)

ПІСЛЯ ВИСТАВИ

(Очима Славка Беркути)

Добігши після тренування до театру, Славко побачив, як Лілі з батьками й Кільком вийшли з театру.

Може, треба було побігти за ними? Пояснити, чому я не міг прийти на виставу й запитати, як Лілі вдалася роль, і навіть похвалитися, що поїду на змагання до Харкова? Але я не побіг за ними слідом, а стояв і дивився, як-вони віддаляються, і рантом відчув, що страшенно втомлений, ще більше, ніж у спортзалі. М'язи не напиналися струпами було так, ніби я цілісінький день пролежав на сонці; захотілося пити, і я вже не знав, що краще, виграти бій і поїхати до Харкова чи подивитися, як Лілі Теслюк танцює на великій театральній сцені. (...)

Завдання основного рівня. Як ви вчинили б на місці Славка — пішли на тренування чи в театр?

ПОКИ ЛІТАК ЛЕТИТЬ ДО ХАРКОВА

Славко летить на змагання. А тим часом...

Стефко Вус... сидить удома. Голодний, самотній і сердитий. Настка перейшла-таки в школу-інтернат, хлопцеві сумно, усе байдуже, не хочеться навіть узуватись і йти по хліб. Тато ще вранці кудись подався та нехай би не повертався, Стефко навіть не жалкуватиме. Лежить Стефко й розмірковує, може, покинути все на світі: і халупу, де кожен кут остогид, і школу, і навіть місто — та її податися кудись геть? (...)

Стефко Вус вирішив піти подивитися, чи загоїлося крило в сороки. Він ступав поволі, а тим часом Юлько Ващук устиг купити газету, щоб подивитися, які кінофільми йдуть у місті. Він купив газету, розгорнув її, переглянув заголовки. Раптом спинився, ніби спіткнувся, і сірі рядочки застрибали в нього перед очима, наче їх смикали. Що побачив Юлько в газеті? Чому стрибали в нього перед очима сірі рядочки? Про це Юлько не хотів би казати нікому на цілому світі, якби міг — зібрав би всі газети в місті, щоб ніхто не прочитав того, що він.

Юльків тато написав невеличку книжку про Львів. Юлько читав ту книжку, і пишався нею, і любив її, а в тій книжці — говорилось у газеті — було безліч думок, яких тато не сам дійшов. Скористався чужим, як злодій користується чужим годинником чи чужими грішми, списав думки й факти зі старих журналів, що виходили колись у Львові. А хтось інший упіймав тата на крадіжці й розповів про те цілому місту, цілому світові, перелічив прізвища людей, думками яких скористався тато, і говорив про це холодним, злим топом.

Нікого не хотів бачити тієї миті Юлько Ващук і боявся, аби хтось його не помітив, аби не кинув зневажливо: „Ага, це він, син того Ващука...” І не хотів Юлько Ващук зватися Юльком Ващуком, і не хотів, аби перед ним громадилося високими сірими стінами те місто, яке він так любив, вулицями якого ходив із батьком. Нічого не хотів Юлько, бо перед ним ніби раптом упало оте погане Кобольдове дзеркало з прочитаної в дитинстві казки — і весь світ виглядав гидким, спотвореним і чужим, і Юлько, не сперечаючись, повірив, що таким він і є. (...)

ЧОМУ ТИ ТАК ЗРОБИВ, ТАТУ?

Завтра всі знатимуть. Завтра всі говоритимуть: „Он Юлько Ващук, це його батько...”

„Не ходи, Юльчику, у двір, не бався з тими хлопчаками, ти інший, сину, вони не з твого кола...”

Юлько бачив себе в колі — мовби відділений від решти, розумніший, кращий, здібний. „Он Юлько Вашук — то його тато!”

Добре б завтра прокинутися раптом кимось іншим — не Юльком Ващуком, ні, ким завгодно, аби не Ващуком. (...)

Був би ти хлопцем, я б знав, тату, що казати, і як розмовляти з тобою. Удавати, ніби нічого не трапилося? Можна й удавати. (...)

„Коли людина не певна, що її праця зостанеться надовго, то чи варто взагалі братися за ту працю?”

„Мовчи, сину, то я сам до себе...”

Ти самого себе ошукав, тату? Сам до себе...

Навіщо ти так зробив, слухай, ти можеш сказати, навіщо ти так зробив?

То твій тато, Юльку, та признайся, то ж твій тато!

Неправда. Дурниці Хіба ви не бачите я не маю часу розмовляти з вами. Дайте мені спокій, я ж вас просив уже, здається. Якщо мій тато користується чужими думками, то запитайте в нього, навіщо він так робить, а я не маю найменшого стосунку до всієї цієї історії.

Яке мені діло до цього? Ну й що з того, що я Ващук? Що з того, скажіть, будь ласка?

А вдома? Як удома? Мама:

— Трапилося щось, синку? Якась прикрість, Юльчику?

— Ні, мамцю, нічого. (Ніби ти, мамо, не знаєш сама, що трапилося!) (...)

Зрештою, може, це й не так важко: удавати. Усі троє удаватимуть.

Усі троє удаватимуть (ніби нічого не трапилося).

Чому ж ти так зробив, тату? Ти тоді не думав, що я існую на світі?

„Мовчи, сину, то я сам до себе...”

Завдання основного рівня

1. Коли вперше виник прихований конфлікт між Юльком і батьком? Що стало його причиною? Який батьків учинок розчарує сина?

2. Чому в цій ситуації Юлько переживає насамперед про себе та свій авторитет?

БИТИСЯ З БЕЗЗБРОЙНИМ

(Розповідає Славко Беркута)

Славко на змаганнях завоював тільки четверте місце, хоч усі очікували на його перемогу. Хлопець сам собі поклявся через рік увійти до республіканської збірної, а також вирішив ще зайнятися легкою атлетикою, щоб збільшити навантаження.

Юлько й Лілі прийшли до нього на тренування.

Я повернувся на доріжку. І раптом відчув, що страшенно хвилююся. Костюм наче став тісний і заважав рухатися. Уперше подумав, чи гарно виглядаю? Чи не здається дикою та смішною фігура людини в такому незвичному одязі? (...)

Коли бій закінчили, я підійшов до них знову. Маску вже не скидав — лоб мокрий, не хотілося, аби Юлько бачив, як я втомився.

— Лілі мене сюди привела, сказав Юлько, ніби вгадав мої думки. — Не лихопомна, забула, що ти не прийшов на прем'єру.

Добре, що на мені зараз маска. За маскою нічого не видно.

— Я не міг. У мене прикидка була перед змаганням.

— А я думав, що спортсмени не ходять до театру.

Я, мов дурник, повторював:

— Слово честі, не міг, це було дуже відповідальне змагання. І тоді якраз вирішували, хто має їхати.

— Міг би й не їхати, — сказав Юлько, усе одно кубка не привіз.

— Не твоя турбота, — відрізав я. Привіз чи не привіз тобі хіба не все одно!

— Не треба, хлопчики, попросила Лілі, вона поглядала якось ніби злякано. — Юльку, не треба, ми ж прийшли подивитися.

Якби хтось здогадався мене покликати, усе було б інакше. Нічого, може, не трапилося б. Однак ніхто мене не покликав, тоді я сказав:

— Ну гаразд, треба працювати.

— Працювати? — тепер уже Юлько вчепився за моє слово, як я чіплявся за його. — Ніколи не подумав би, що розмахувати в'язальними спицями зветься роботою!

— Чого ти такий, Юльку? сказала Лілі.

— Уяви, зветься!

— По-моєму, робота — головою думати, а тут голова ні при чому. Вистачить пари довгих ніг.

— Ти впевнений? Хотів би я побачити, чи вистачить тобі твоїх довгих ніг.

— Спробуймо! Я доведу тобі, що ти даремно пропадаєш тут цілими вечорами. За один вечір я...

— Лови шпагу!

— Хлопці! Ну, що ви, хлопці! Не треба! — просила Лілі.

— Нічого, ти побачиш — я виглядатиму не гірше від нього, сказав Юлько, скидаючи пальто.

— Бери маску. Дивись, ось випад. Стань так! Далі, далі, йогу, ліву но...

Навіщо мені твої пояснення? Я не раз чув і бачив, як тебе тут учили. Досить і того.

Юлько витягнув уперед руку зі шпагою. Хлопці поскидали маски, з'юрмилися навколо нас. Вони сміялися, жартувати, давали Юлькові поради, ніхто нічого ще не розумів. А Юлько справді досить швидко затямив перші рухи й зробив непоганий випад, я навіть здивувався.

Бачиш! — засміявся вій. Бачиш, треба просто мати удачу, тоді все в руки саме йде. (...)

Дуже легко було загнати Юлька в кут. Я наступав і наступав, а він відходив даті. Він, мабуть, не розумів, що я спочатку тільки бавився, а тепер справді бився, зі зла бився. Мені хотілося, щоб він по сміявся, не похвалявся, не говорив, ніби все йде в руки саме, без жодних зусиль. Я не думав тоді, не розмірковував, що битися з Юльком — просто нечесно, усе одно, що з беззбройним, він же ніколи шпаги не тримав досі, я мусив йому довести, що сильніший за нього й маю в чомусь рацію, а в чому, тоді ще не міг би пояснити. Ударив щосили своєю шпагою об Юлькову. Мій клинок не витримав удару, розламався навпіл, я не встиг нічого зробити, мабуть, так шофер не встигає часом загальмувати, і мій поламаний клинок наштовхнувся на Юлькове незахищене стегно. Скрикнувши, Юлько випустив із рук зброю й ухопився за йогу. Усе, що відбувалося даті, я пригадую мов крізь сон. Пляма крові на Юлькових штанах. Лікар, мовчанка хлопців, злякане обличчя Лілі. (...)

Я тоді кинувся геть із залу, утиснувся в куток біля одежних шаф, щоб нічого не бачити й не чути. У коридор вийшов Андрій Степанович. Запалив цигарку, покрутив у пальцях почорнілого сірника

Ви... Ви мене тепер відрахуєте?

Це ти! Андрій Степанович дивився на мене так, немов я, Славко Беркута, ніколи не був його найкращим учнем. Навіщо ти вчинив це побоїще? Та ще й заховався після всього. Чого завгодно міг я сподіватися, але щоб Славко Беркута заховався? (...)

Легко говорити про максимальне навантаження, коли все добре. Коли нікому нічого не завинив тоді, звичайно, можна дивитися кожному просто в очі. А тут ледве трапилося таке, за що треба відповідати, я заховався. Як Комарин?

Завдання основного рівня

1. Чому Славко так розхвилювався, коли до нього на тренування прийшли друзі?

2. Чому Юлько так уїдливо говорить із другом?

3. Що цим боєм хоче довести кожен із хлопців?

4. Про що свідчить Славкова втеча після поєдинку?

ЛІЛІ НЕ ХОЧЕ ВДАВАТИ

У Юлька була тільки глибока подряпина.

Його батько збирається йти в школу й добиватися виключення Славка.

Можна й далі вдавати: приємно, коли тебе жаліють; він, Юлько, скривджений; його жаліють. Славко Беркута хуліган — і повинен відповісти за свій учинок. Біль у стегні? О, страшенно болить стегно, неймовірно болить. (...)

Наступного дня після уроків прийшли дівчата й хлопці з 7 „Б”. І Лілі. (...)

— Болить? запитала Лілі, і Юлькові раптом захотілося стати щонайменше героєм, пораненим у важкій кровопролитній битві.

— Не має значення, — мовив Юлько.

— Бачиш, Юльку, от... Я так думаю... Ти сам винен. Ти перший почав. Якби не почав, усього цього не трапилося б...

— Он як! — мовив Юлько й силувано посміхнувся. — Ти справді так думаєш?

— Справді.

Ага, то ти не хочеш удавати, Лілі? Юлько Ващук — скривджений, Славко Беркута — хуліган. Ти не хочеш удавати, Лілі?

ДВА ПО ДВА ЧОТИРИ

(З точки зору Славка Беркути)

Славко вирішив провідати Юлька.

—Беркута, навіщо прийшов? — запитав Юлько. — Жаліти мене прийшов? Мені цього не треба. Чи каятися прийшов? Не сміши мене, Беркута. Слухай, я тобі зараз щось скажу. Я знаю, чого ти до мене чіпляєшся. Ти ж мені просто заздриш, Беркута. Розумієш, ти мені заздриш — от і вся заковика...

— Не вигадуй, Юльку, чого я мав би заздрити?

— Я не вигадую, це правда. Ти тому й за спелеологію взявся, що заздриш. І фехтуванням тому займаєшся. Ти нічого не розумієш, Беркута... У тебе все добре, усе просто, ти думаєш — два по два — чотири, і ніяких сумнівів, хіба ж неправду я кажу? Добре тобі, у тебе все гаразд...

Багато що говорив Юлько. Про те, що всі довкола — звичайні” а йому, Юлькові, хочеться тільки незвичайного, бо він і є якраз та людина, який доступне все складне. Бо ми всі думаємо однаково, а він про кожну річ на світі має свою думку. Свою власну думку. (...)

— Неправда, Юльку, неправда, я не знаю, що робити і як чинити. От замість того, щоб спробувати зрозуміти — і тебе, і себе — шпагою орудував, нічого в мене простого не буває; ні в кого просто не буває.

ТОДІ БУЛА П'ЯТНИЦЯ

Школа гула, перешіптувалася, розкривала широко очі.

Суд? Будуть судити Славка Беркуту? Хто буде судити? Десятикласники? І двоє з восьмого? А сьомий „Б” відмовився? їм тепер знизять оцінки за поведінку, бо вони збунтувались і всім класом пішли з виховної години. Оце-то так!

Ставилися до події по-різному. Одні з посиленим інтересом: аякже, страшенно цікаво — суд! Інші дивувалися: „Беркута — хороший хлопець, що вій міг зробити? За що його судитимуть?” Ще інші випитували: „А хто такий Славко Беркута?” (...)

У школі отримали листа:

„Учень вашої школи Ярослав Беркута був затриманий членом народної дружини о 21 годині 23 листопада цього року. Він пиячив у під'їзді з кількома ІНШИми підлітками...”

Славко згадує, що начебто саме тієї п'ятниці зустрів тренера Андрія Степановича. Хлопець не ходив на тренування після випадку з Юльком, але, поговоривши з тренером, вирішив повернутися. Тепер Славко думає, чи не варто попросити тренера розповісти, що він був із ним.

Невже всі справді вірять, що він, Славко Беркута, дрібненький хуліган? Невже вони думають, що він отак знікчемнів? Та ні, не може цього бути вони ж підходили до нього, говорили, розпитували, але всі просили: „Скажи, Беркута, що це неправда”. А йому хотілося, аби сьомий „Б” ствердив: „Ми знаємо, що це неправда, ми тобі віримо”. Хотів, аби вони так сказали, а не питали, не вимагали підтвердження. (...)

Завдання основного рівня. Як ви оцінюєте позицію Славкових однокласників та інших школярів?

ТАКОЖ О ДРУГІЙ ГОДИНІ ДНЯ

Антон Дмитрович не вірити у Славкову провину й виступає категорично проти суду, але вчиниш й директор його не слухають. Лілі приходить у відділок міліції, захищає Славка й розповідає слідчій про шкільний суд. Та обіцяє прийти.

Школярка принесла Славковим батькам повістку на шкільний суд.

Тато взяв сина за підборіддя, підвів його голову:

— Сину, то що ж це? Як ти мені все пояснит, мій хлопчику?

І від лагідного батькового руху, від ласкавого „мій хлопчику” Славко раптом відчув себе сильним і здатним довести власну правоту. Бо ж могло бути інакше. Бо ж тато міг також сказати: „Один раз повірили — досить. Досить”.

— Я не пив. Я не був там. тату, я нічого такого не робив, я не знаю, що це все означає!

Тато вірив. Навіть не запитав, де Славко був того вечора, йому не треба було встановлення алібі, тато сказав:

— Нікуди ви не підете! Ні ти, ні мама! Я сам піду! (...)

Але син не погодився. Він навіть усміхнувся:

— Ні, я не хочу ховатися. Я не винен — навіщо мені ховатися? Пам'ятаєш, ти... тоді... тоді ти казав про максимальне навантаження? Ну от, не треба замість мене йти завтра в школу, тату!

Завдання основного рівня. Чому батько так твердо вірить Славкові? А ви довіряєте йому?

СУД

(...) За столом, усвідомлюючи вагомість своєї місії, сиділи юні судді. Мабуть, їм хотілося виглядати старшими, серйозними й навіть грізними. Вони супили брови. Стискали вуста. Їм було доручено вершити, вирішувати й судити. Вони пройнялися повагою до себе й деякою зневагою до решти світу, якій не було надано права вирішувати чиюсь долю.

Класний керівник сьомого „Б” прочитала листа ще раз. Варвара Трохимівна сказала, що в їхній школі це випадок безпрецедентний, тобто такий, подібного якому ще ніколи не було, і тому вирішено саме так, усім разом обміркувати, якої кари заслуговує Ярослав Беркута.

А потім викликали Славка Беркуту.

Може бути, він не витримав би нервового напруження, зірвався б і крикнув щось, але в залі сиділа мама. Здалеку вона була дуже схожа па школярку, і Славко боявся чомусь за неї.

А сьомий „Б”? Сьомий „Б” сидів у залі, як одна людина.

— Не здавайся, Беркута! Скажи, що ти не винен! — порадив хтось із сьомого „Б”. (...)

— Нема мені що багато говорити я не був у кімнаті міліції, — я не бачив ніколи людини, яка писала цього листа, я не робив нічого з того, що там написано. Я даю вам слово честі. А коли мені не вірите, то... то...

Безліч разів повторював ці слова подумки й був певен, що повинен переконати всіх, не можуть вони не повірити — він каже правду, абсолютну правду, але раптом побачив, що всі його слова немовби відскакують від слуху суддів, як тенісні м'ячики від ракеток. Судді вимагали фактів. (...)

Схиливши голову, Славко вперто не відповідав на запитання. Що ж, коли йому не повірили, він нічого по говоритиме, йому нічого більше казати, нехай роблять що хочуть. (...)

Судді збиралися викликати Славкову матір, але Антон Дмитрович виступив на захист хлопця.

Він підійшов до „підсудного” й поклав руку йому на плече.

— Діти, сказав Антон Дмитрович, ви знаєте Славка Беркуту?

Ніби розбуджений від злого сну звичними буденними словами, зал озвався сотнею голосів:

— Знаємо!

— Який він?

— Хороший! ствердив сьомий „Б”.

— Можна йому вірити?

— Можна!

Директор щось говорив Варварі Трохимівні, Варвара Трохимівна намагалася спинити Антона Дмитровича, але дарма: зал шепотів, перемовлявся, перегукувався. А потім біля дверей зчинився ще дужчий гомін, хтось сказав: „Пропустіть, пропустіть!” і повз ряди школярів пройшла до столу, де сиділи вчителі, немолода втомлена жінка. Вона тихо вибачилася, що запізнилася, їй миттю подали стілець, жінка сіла й поглянула в зал. Потім подивилася на Славка, про щось запитала, їй відповіли. Жінка раптом аж злякалася, відсахнулася й знову щось сказала. Зал мовчки стежив за незрозумілою пантомімою1.

— Вибачте, — блідим, непевним голосом сказала втомлена жінка. — Я хочу... я змушена перервати. Трапилася велика, страшна прикрість ви... власне, ми, бо й моя вина є в тому ми — даремно образили цього хлопця, Славка Беркуту. Він справді не був у нас ні того, ні іншого вечора. Ми я ним ніколи не зустрічалися.

Сьомий „Б” ошалів.

Сьомий „Б” кричав, як сто тисяч хлопчаків на стадіоні. І тільки Юлько Ващук не кричав. Юлько Ващук нахилився, щоб зашнурувати черевик.

Завдання основного рівня

1. Про кого насамперед турбується Славко в момент випробування?

2. Поясніть Славкову відмову відповідати на запитання. Як ви думаєте, чи правильно він учинив?

ЯК УСЕ БУЛО НАСПРАВДІ

А тепер ми майже дійшли до того місця, a якого почали розповідь. Пригадуєте? Вечір, лапатий сніг…

Юлько прийшов до Стефка й попросив допомоги: „Треба одному типові вуха нам'яти”.

— Бач, який хитрий! Чужими руками жар загрібати! Не на того натрапив. Не буду за тебе нікого бити. Хто ти мені брат чи сват?

Стефку, але того типа необхідно побити. Він мене скалічив. І взагалі...

— Ага, то це свята помста? Ну, нехай. Коли сам не можеш за свою кривду відплатити, то йди до Лопуха. Чув про Лопуха? Той кому хоч вуха пообриває. Маєш адресу...

Але довідавшись, що битимуть того хлопця, з яким він познайомився в парку, Стефко пошкодував, що дав адресу.

1 Пантоміма — вистава без слів, у якій зміст розкривається за допомогою міміки, жестів і виразних рухів.

Щодуху біг Стефко до Лопухового дому... Та даремно вже було поспішати. Коли Стефко, задиханий і засніжений, постукав у двері, Лопуха не було вдома.

— Щойно вийшов. Крок у крок перед тобою, — сказала Лопухова мати. — У хаті не втримаєш, на мою голову тая біда... (...)

Троє хлопчаків вийшли а гастроному — їм було дарма, що сніг лапатий і пухнастий. Юлько намагався триматися якнайдалі від Лопуха та його приятеля хоча вулиця чужа, ніхто не повинен перестріти, але не хотілося йти в одній компанії з Лопухом. (...)

Вони зайшли в браму. Пляшка вина, булка й оселедець — Лопух хотів підкріпитися, перш ніж рушати на ту вулицю, котрою Славко Беркута мав повертатися додому з тренування. Усе було продумано й виглядало дуже просто й легко.

— Як два по два — чотири.

Утомлена жінка запитала в Юлька прізвище. І він раптом, бгаючи спітнілими долонями шапку, назвався Славком Вернутою. А в шкільному залі втомлена жінка сказала Славкові:

— Я думаю, ти зумієш вибачити. Я розумію — таке забути важко, але ти повинен нам вибачити.

Коли вона так сказала й подивилася в зал, Юлько Ващук схилився, щоб зав'язати шнурок. Зав'язував довго й старанно, аж доки не почув, що жінка відсунула стілець і сіла. Тоді лише Юлько випростався, але намагався зробитися маленьким і непомітним, ніби хотів урости в крісло.

КІНЕЦЬ ЩАСЛИВИЙ, НЕМОВ У КАЗЦІ

Був вечір. Синій зимовий вечір. Тіні на снігу — безвітря — як накреслені на ватмані химерні, незрозумілі знаки. Сьомий „Б” іде притихлим гуртом не дбає про сніг, гарний вечір, вислизгану льодову доріжку на тротуарі. Сьомий „Б” замислений.

Славко Беркута з матір'ю — трохи оддалік. (...)

Закінчилося все ніби гарно й просто. Так несподівано просто й легко все розв'язалося. Прийшла ота жінка, і подивилась, і сказала, що він — це зовсім це він, власне, ні, не так, той інший зовсім не він, не Славко Беркута. Усе ніби так просто, так гарно. Як у казці. Судили вибачили помилилися, не гнівайся завтра задачу скажуть на дошці писати. Задача задачею, а що, коли це хтось із сьомого Тільки не із сьомого „Б”, бо як же тоді? Як тоді? (...)

— Ні, ви скажіть — ми добре зробили, що пішли до тієї жінки в міліцію! Подумати тільки, якби Антон Дмитрович не підказав, що так треба зробити, — ні, ви тільки подумайте, як би все обернулося, чілдрен! — Лілі розводить долонями в білих рукавичках.

— Якби я знала, хто це зробив, ну як він міг, як у людини язик повернувся — зробити щось паскудне й прикритися чужим іменем? Я б йому... я б йому... я сама не знаю, що я зробила б?

— Що? — питає Юлько й раптом спиняється. — А що ти йому зробила б? — Він стоїть і дивиться на Лілі — смикаються губи й ніяк не вкладаються у звичну зневажливу гримасу.

— Не знаю. Щось таке зробила б, аби він на все життя за падлюку самого себе мав. щоб він сам на себе не міг би ніколи подивитися.

Білі рукавички миготять Юлькові перед очима, одна, дві, десять. Дурниці, звідки десять рукавичок? Завтра та жінка ввійде в клас і вкаже на нього, на Ващука.

— А якби то був я? — ворушить важким, кам'яним язиком у роті Юлько.

— Ні. ви тільки послухайте, послухайте, що вій говорить! Чілдрен, він каже...

— Мовчи! — Юлько намагається впіймати білу рукавичку. — Лілі, мовчи!

— Чуєш?

Нехай завтра, нехай не сьогодні. Ще не сьогодні.

— Юльку, чекай, куди ж ти, Юльку, ну, скажи, що це неправда! — просить Лілі, однак не біжить услід за Юльком, не наздоганяє, стоїть зламана й самотня, білі рукавички на темному тлі зимового пальта. Лілі стоїть, і тінь її на снігу накреслена химерно картина.

— Славку, Беркута, почекай! — десь там попереду гукає сьомий „Б”, відважившись нарешті наздогнати Славка.

Славко спиняється. Озирається. Ще раз, тепер уже сміливіше. Славко Беркута чекає.

— Егей, Лілі, Юльку, а ви чого відстали? — вимахує хтось рукою. Біла рукавичка поволі зводиться вгору для відповіді: наздожену. Ковзнувши но втоптаному сніжку, хтось спіткнувся й мало не впав. Сміється сьомий „Б”. Усміхається Славкова мама. Ловить краєчком ока вираз синового обличчя.

Славкове обличчя трохи розпогоднюється. Білі рукавички зовсім угамувалися. Не злітають угору до розсміяного рота. Бо не так, як у казці.

Вулиця стелиться білим сувоєм полотна. Холодним і чистим. Будинки обігріті жовтим світлом, вікна як відхилені дверцята печей. Вулиця дихає, вулиця розтулена долоня міста, по якій можна прочитати його життя.

Завдання основного рівня

1. Проаналізуйте будову твору. З якою метою в ньому порушується лінійність оповіді?

Стисло перекажіть повість, розставивши події в хронологічній послідовності. Який варіант — авторський чи хронологічний — легший для сприймання, а який цікавіший?

2. Який епізод, на ваш погляд, є кульмінаційним — поєдинок чи суд? Чому?

3. Як письменниця використовує прийом зміни ракурсу зображення? Чому деякі розділи написано від імені одного з персонажів?

4. Чому повість має таку назву? Що символізує шпага? Як характеризує цей образ-предмет його власника?

5. У чому, на ваш погляд, причини руйнування дружби Юлька й Славка?

6. Обговоріть взаємини героїв твору з батьками. У кого вони довірливі, а в кого напружені? Чи позначається це на вдачі й поведінці персонажів?

7. Які риси персонажів розкриваються в кульмінаційному епізоді?

8. Що стає максимальним навантаженням для Славка? А для Юлька? Як вони поводяться в складних ситуаціях? Як долають випробування?

9. Намалюйте в зошиті й заповніть таблицю.

Персонаж

Риси характеру

Юлько


Лілі


Стефко


Славко


10 Поясніть назву останнього розділу — „Кінець щасливий, немов у казці”. Слово щасливий тут ужито буквально чи іронічно? Обґрунтуйте свою думку.

1. Чи згодні ви з Юльком, що для більшості людей життя є дуже простим, і тільки окремі обдаровані особистості мають про все власну думку? Обґрунтуйте свою відповідь.

2. Опишіть Лілі: якою її бачать однокласники, а якою — учителі. Чи збігаються ці характеристики?

3. Подискутуйте про те, чи відповідальні батьки за вчинки своїх дітей, а діти — за вчинки батьків.

4. Епілог у повісті відсутній. Придумайте його. Як, на ваш погляд, далі складуться стосунки Славка з однокласниками та вчителями? Чи покається за свою підлість Юлько?

5. Чим, на ваш погляд, ця повість може допомогти молодій людині в становленні як особистості?

Підсумуйте вивчене

1. Яку повісті „Шпага Славка Беркути” розкрито проблеми дорослішання людини, стосунків батьків і дітей, справжньої дружби, взаємопідтримки й морального вибору?

2. Охарактеризуйте образи Юлька, Стефка, Лілі й Славка, використовуючи цитати з твору.

3. Укажіть, як утілилися в повісті названі вище ознаки стилю Н. Бічуї?

Прочитайте на дозвіллі

1. Бічуя Н. Звичайний шкільний тиждень; повість та оповідання / Н. Бічуя. — К.: Веселка, 1973.

2. Бічуя Н. Яблуня і зернятко: повісті та оповідання / Н. Бічуя. — К.: Веселка, 1983.

3. Бічуя Н. Великі королівські лови : новели та візії / Н. Бічуя. — Львів : Піраміда, 2011.