Українська література 8 клас - Л. I Коваленко - Оріон 2016 рік

Надія національної драми

Навчальний маршрут розділу:

У цьому розділі ви:

· прочитаєте, а за можливості перегляньте трагікомедію Івана Карпенка-Карого „Сто тисяч”

· вивчите, що таке драма як рід художньої літератури та її основні жанри; дізнаєтеся про розвиток українського театру в другій половині XIX ст., діяльність „театру корифеїв” та роль І. Карпенка-Карого в становленні української національної драми;

· навчитесь аналізувати трагікомедію;

· характеризуватимете образи дійових осіб п'єси;

♦ визначатимете прийоми сатиричного зображення дійових осіб у трагікомедії

Після опрацювання розділу ви краще розумітимете особливості розвитку драматургії та театру другої половини ХІХ ст. в Україні.

Визначте, які завдання із запропонованих вище ви вважаєте найважливішими. Додайте до них інші, що є значущими саме для вас. Подумайте, як досягатимете запланованого.

Поясніть, як ви розумієте вислів Робера Лепажа1: „Людина сьогодні йде в театр для того, щоб залишатися людиною”. Обміняйтеся думками із сусідом по парті.

У цьому розділі ми говоритимемо про театр як один із видів мистецтва, що відображає життя за допомогою гри акторів. Але театральна вистава не відбудеться без драматурга, режисера, композитора, художника, хореографа. Отже, театральне мистецтво синтетичне2 за своєю суттю. Усі твори, які втілюють у театрі, називають драматичними.

Драма (від грец. — „ДІЯ”) — літературний рід, що зображує дійсність безпосередньо через висловлювання та дію самих персонажів.

Автор у такому творі майже нічим себе не виявляє, а дійові особи розкриваються через вчинки, діалоги та монологи, характеристику їх іншими дійовими особами чи самохарактеристику, мову тощо. Щоб вистава захопила глядачів, робота драматурга має бути філігранною3. Йому необхідно обрати момент у житті дійових осіб, коли найсильніше виявляються характери героїв та протиставлені їхні погляди. Драматург має написати репліки дійових осіб так, щоб дія була динамічною й захопливою.

У цьому розділі ви вивчатимете п'єсу І. Карпенка-Карого „Сто тисяч”, створену 1889 р., тому особливості драми розглянемо па прикладі класичних п'єс XIX ст.

Драматичний твір поділяється на дії (акти), кожна з яких, своєю чергою, — на яви4. Поява нової дійової особи відділяє одну яву від іншої. У класичному драматичному творі невелика кількість дійових осіб й одна сюжетна лінія. Події зазвичай розгортаються від минулого до майбутнього, місце дії залишається переважно незмінним. Рушієм дії в драматичному творі є гострий конфлікт між дійовими особами. Свої зауваження й доповнення (місце дії, особливості гри акторів тощо) автор передає через ремарки5.

1 Лепаж Робер (нар. 1957, Квебек) — канадський режисер театру й кіно, актор, драматург і сценарист.

2 Синтетичний — той, що з'єднує окремі елементи, частини в єдине ціле.

3 Філігранний — продуманий або опрацьований до найменших деталей, дрібниць.

4 Ява — частина акту, дії драматичного твору, у якій склад виконавців лишається незмінним. Поділ на яви у творі не є обов'язковим.

5 Ремарка — авторська примітка в тексті п'єси, що містить стислу характеристику обставин дії, зовнішності та поведінки дійових осіб. Зазвичай у тексті її виділяють курсивом.

За характером конфлікту драматичні твори поділяють па трагедію, комедію та власне драму.

Трагедія — це драматичний твір, що ґрунтується на непримиренному конфлікті особистості з представниками протилежних суспільно- політичних поглядів або виразниками інших моральних переконань.

У ній позитивни герой кидає виклик людині, групі людей або цілому суспільству й майже завжди гине.

Протилежна до трагедії комедія — сатиричний твір, у якому викриваються негативні явища в житті людини або суспільства.

У комедії автор висміює вади суспільного буття, тому головна зброя комедії сміх. Він може бути доброзичливим (іронія) або злим (сарказм).

Ознаки трагедії й комедії поєднує в собі трагікомедія. У ній, як у комедії, висміюються недоліки людини чи суспільства, але часто, як у трагедії, головний герой опиняється на межі життя і смерті. Трагічні події в трагікомедії, як правило, в загостреному вигляді виявляють характер героя.

Драма як жанр займає проміжне місце між трагедією та комедією. Драма змальовує життя ширше й різноманітніше, ніж трагедія й комедія, які вибирають протилежні, крайні сторони людського буття. Френк Капра1про драму сказав: „Я думав, що драма — це коли героїня плаче. Я помилявся. Драма — це коли плачуть глядачі”. Насправді сльози наприкінці вистави — це не обов'язковий атрибут драми, адже в ній автор зображує буденне життя людини. У п'єсі, звичайно, можуть бути комічні чи драматичні ситуації, але вони не доведені до надзвичайного загострення. Фінал власне драми для головного героя може бути і щасливий, і трагічний. Як бачимо, драма не має чітко окреслених ознак. Незмінною є одна умова: вона не повинна залишати читача або глядача в театрі байдужим!

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Поясніть, чим драма як рід літератури відрізняється від лірики.

2. Назвіть жанри драми та коротко розкажіть про особливості кожного з них.

Історичні координати

„Розум людський ніколи і нічого не винайшов благороднішого і кориснішого за театральні видовища і для вдосконалення, і для очищення характерів”,— писав Вольтер2. Істинність його висновків підтвердили віки. Навіть бурхливий розвиток кіномистецтва у XX ст. не витіснив із людського життя великого чарівника на ім'я ТЕАТР. Він захоплює, виховує, змушує думати й переживати.

Для українського народу театр ніколи не був лише розвагою. Він — складова його життя, арена боротьби за національні інтереси, школа виховання патріотичних почуттів.

1 Капра Френк Рассел (1897-1991) — американський кінорежисер і продюсер італійського походження, лауреат премії „Оскар”.

2 Вольтер, справжнє ім'я — Марі Франсуа Аруе (1694-1778) — французький письменник і філософ.

В умовах колоніального поневолення в першій половині XIX ст. театр повністю занепадає. Невелика кількість п'єс і поодинокі постановки не могли протистояти широкому наступу реакції на українську культуру. Але потяг народу до театралізованих вистав залишався.

Але в другій половині XIX ст. з'явилися тенденції до відродження театру.

У деяких містах України поступово починають зароджуватися аматорські гуртки: у 1 858 р. при Київському університеті Святого Володимира (керівники — тоді ще студенти М. Лисенко2, М. Старицький3і П. Чубинський4); 1861 р. — „Товариство, кохаюче рідну мову” в Чернігові (керівники — Л. Глібов5, О. Маркович6); 1863 р. — „Артистичне товариство” в м. Бобринці (керівники — М. Кропивницький та І. Тобілевич), театральні гуртки в Єлисаветграді, Харкові, Одесі. „Увага”

царського уряду до україномовних театральних колективів була особливо пильною. Ще з кінця 1860-х років вона взяла їх під таємний нагляд, щоб не допустити, вільнолюбства й українофільства7.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

Чому так багато визначних діячів української культури розпочали свою діяльність саме зі створення драматичних гуртків? У чому сила театру?

Узаконив репресії проти української культури Емський указ (1876), який заборонив постановку театральних вистав українською мовою: „Воспретить различные сценические представления и чтения на малорусском языке, а равно и печатание на таковом же текстов к музыкальным потам”. Після цього вистави українською зникають зі сцен Києва, Полтави та Чернігова, але періодично продовжують відбуватися в Харкові та Єлисаветграді.

Заборона українських театральних вистав викликала обурення народу, тому в 1881 р. уряд змушений був піти па деякі поступки, хоч збереглися певні обмеження для українських постановок:

1 Аматорський — любительський, не професійний.

2 Лисенко Микола Віталійович (1842-1912) — український композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч.

3 Старицький Михайло Петрович (1840-1904) — український письменник (поет, драматург, прозаїк), театральний і культурний діяч. Один із корифеїв українського побутового театру.

4 Чубинський Павло Платонович (1839-1884) — український фольклорист, поет, громадський діяч, автор слів Гімну України.

5 Глібов Леонід Іванович (1827-1893) — український письменник, поет, байкар, видавець, громадський діяч.

6 Маркович Опанас (1822 —-1867) — український фольклорист, етнограф, громадський діяч, член Кирило-Мефодіївського братства.

7 Українофільство — напрям, склад думок і дій прихильника українців і всього українського.

1. Перед спекти клем українською мовою обов'язково показували виставу російською. За дотриманням цієї вимоги стежили спеціально приставлені жандарми, які повинні були бути присутні на всіх постановках. Оскільки театральні вистави тривали по п'ять-шість годин, терпіння чиновника часто вистачало лише на спектакль російською мовою, на українську ж частину приходили прості люди та місцева інтелігенція.

2. Вистава не повинна зображувати минуле українського народу чи життя інтелігенції. Цензура забороняла ставити драматичні твори, у яких би згадувалося слово „козак”. Дозвіл цензури найшвидше отримували низькохудожні п'єси побутового характеру, де переважали народні пісні й танці, гуляння, горілка, любовні сцени тощо.

3. Не можна було перекладати драматичні твори з інших мов на українську та ставити їх на сцені. У такий спосіб українську літературу й театр на тривалий час було позбавлено контактів зі світовою драматургією, а отже, українській культурі було закрито шлях до засвоєння надбань інших народів.

4. Для постановки вистави театральний колектив мав отримати дозвіл від місцевої влади. У такий спосіб до цензурних заборон додавалися ще й адміністративні. Прикладом таких подвійних перепон може бути заборона в 1883-1893 рр. ставити п'єси українською мовою в Київському генерал-губернаторстві (а це була майже третина території Наддніпрянської Українці).

Отже, український театр заганяли в прокрустове ложе побутово-етнографічного примітивного дійства. Царські укази обмежували розвиток драматургії, збіднювали її тематично та жанрово, знижували якісний рівень художніх творів.

Указ 1881 р., всупереч жорстким обмеженням, легалізував постановку вистав українською мовою. Це був невеликий крок уперед.

Працю театральних діячів у цих несприятливих для розвитку української культури умовах можна назвати героїчною. Вражає їхня самопожертва в ім'я мистецтва. Серед великої кількості ентузіастів найвидатнішу роль у другій половині XIX ст. відіграли театральні діячі, що увійшли в історію під назвою „корифеї1”.

1 Корифей — у старогрецькій трагедії — керівник і заспівувач хору; перен. провідний, видатний діяч науки, мистецтва тощо.