Розвиток писемності після хрещення Руси-України - Давня література - Духовний шлях народу в пошуках самого себе: Давня література

Українська література 9 клас - Л.Т. КОВАЛЕНКО - Оріон 2017

Розвиток писемності після хрещення Руси-України - Давня література - Духовний шлях народу в пошуках самого себе: Давня література

Народжене під переважним впливом Візантії, це письменство, одначе, в ХІ-ХІІІ сторіччях розквітло багатим і своєрідним цвітом, який... у своїх найкращих витворах усе-таки був позначений безсумнівною печаттю. українського духу.

Іван Франко

Попрацюйте в парі!

Обміняйтеся думками із сусідом по парті з приводу того, чи корисно сучасній людині читати художню літературу минулого. Чим саме? Як твори красного письменства допомагають розвитку духовного світу людини?

Історичні координати

У „Повісті минулих літ“ під 988 роком розповідається, як князь Володимир підкорив Корсунь1 і хотів одружитися з Анною, сестрою двох імператорів-співправителів Візантії — Василя й Костянтина. У відповідь на це вони вимагали, щоб київський правитель прийняв християнство, яке на той час було панівною релігією в імперії. Літописець про цей випадок переповідав так: „І, це почувши, Володимир мовив посланим цесарями: Скажіте обом цесарям так: “Я охрещусь, тому що раніше від сих днів іспитав я закон ваш, і він мені єсть до вподоби, і віра ваша, і служба"“.

Зрозуміло, що таке рішення князя Володимира не було спонтанним і не мало лише приватний характер. Існувало кілька вагомих причин для прийняття в Київській Русі християнства як державної релігії. З одного боку, цей акт допомагав об'єднати розрізнені племена в єдину централізовану державу, а отже — зміцнював владу київського князя як правителя. З іншого — відкривав можливості для контактів з європейськими країнами, що на той час були вже християнізовані й намагалися уникати економічних і політичних відносин із „поганською“ Руссю.

1 Корсунь — слов'янська назва старогрецького міста-держави Херсонеса, розташованого в межах сучасного міста Севастополя. Територія Херсонеса на той час належала східній частині Римської імперії, згодом названій науковцями Візантією.

Прийняття християнства дало поштовх для розвитку економіки, політичних стосунків, мистецтва, науки, освіти. На жаль, час знищив більшу частину величезної культурної спадщини наших предків, але навіть ті давні манускрипти, що дійшли до нашого часу, засвідчують високий рівень майстерності їхніх творців.

Український народ має пишатися тим, що є спадкоємцем культури Київської Русі.

Якою мовою розмовляли та читали в Київській Русі?

Для сучасного українця це питання може видатися дуже дивним, адже нині українська мова обслуговує всі сфери буття нації. Нею послуговуємося в художній літературі, науці, у всіх видах професійної діяльності, діловодстві та розмовному мовленні. Ми не відчуваємо суттєвої різниці між усним і писемним варіантами літературної мови. Але так було не завжди.

У Київській Русі залежно від мети спілкування користувалися кількома мовами, які суттєво відрізнялися одна від одної. Існували жива розмовна мова й літературна мова у двох різновидах — старослов'янська й давньокиївська.

Племена, що населяли києворуську державу, у повсякденному житті та при складанні фольклорних творів послуговувалися живою розмовною мовою. Науковці припускають, що існував варіант мови для, так би мовити, міжплемінного спілкування й окремі її діалекти.

Наприкінці Х ст. з Болгарії на Київську Русь разом з релігійними книгами приходить старослов'янська1 — писемна літературна мова, яку створили брати-місіонери Кирило й Мефодій. Нею було перекладено богослужбові книги з грецької, і вона суттєво відрізнялася від місцевих розмовних діалектів. Старослов'янська мова в Київській Русі — це мова релігії, освіти й культури. Її перевага полягала в тому, що вона стала спільною. мовою для всього слов'янського світу, оскільки була для слов'ян зрозумілішою, ніж латина, якою користувалися на Заході.

1 З 863 р. до кінця ХІ ст. існувала старослов'янська мова, з ХІ ст. до кінця XVIII ст. — церковнослов'янська. Це та сама старослов'янська мова, але зі значною кількістю регіональних мовних елементів.

Біографічна довідка

Народилися Костянтин і Михаїл1 у Тесалоніках (нині Салоніки, друге за розміром місто в Греції та столиця грецької області Македонія) в заможній родині. Оскільки містечко було розташоване неподалік від земель, які населяли слов'яни, і поряд із греками мешкало багато болгар, населений пункт мав ще слов'янську назву Солунь.

Обидва брати отримали ґрунтовну освіту у Візантії. Кирило працював бібліотекарем при церкві святої Софії в Константинополі, був викладачем філософії у вищій Константинопольській школі. Мефодій протягом десяти років перебував на військовій службі. Відмовившись від світської кар'єри, брати прийняли чернецтво й присвятили своє життя поширенню християнської віри на слов'янських землях.

У 863 р. князь Великої Моравії Ростислав запросив солунських братів проповідувати місцевому населенню „правди християнської віри їхньою мовою“. Але завдання було не з простих: книги Святого Письма2 потрібно було спочатку перекласти з грецької на зрозумілу слов'янам мову й записати. Для цього Кирило створив штучну старослов'янську мову та самобутню абетку, яку згодом назвали на його честь кирилицею3. В основу старослов'янської мови брати поклали солунсько-македонський діалект староболгарської мови, яким розмовляли в Солуні, звідки вони були родом, доповнивши її моравськими мовними елементами4.

Іван Малишевський. Святі Кирило і Мефодій

1 Після постригу в чернецтво отримали імена Кирило і Мефодій.

2 Святе Письмо — Біблія, інші назви: Слово Боже, Одкровення, Книга Книг, Книга спасіння. Постійна назва — Біблія — утвердилася серед християн із IV ст. н.е. Уперше так її назвав константинопольський патріарх Іоанн Златоуст.

3 Більшість учених вважає, що Костянтин створив глаголицю, а літери, якими користуються слов'яни нині, запропонували його учні зі східної Болгарії й назвали на честь свого учителя кирилицею.

4 Діалекти розмовної мови Київської Русі не були враховані під час формування старослов'янської мови, тому вона, хоч і була зрозумілою, проте сприймалася мовцями як чужоземна.

Місія просвітян не була безпечною, бо в той час лише латинська, грецька та давньоєврейська мови вважалися західною церквою священними. А Кирило й Мефодій проводили відправи в церквах старослов'янською мовою, тому постійно наражалися на переслідування. Звинувачені в єресі, вони вирушили на виклик Папи Римського до Ватикану. Із собою брати везли перекладені на старослов'янську мову книги Святого Письма. Розповідь Кирила й Мефодія про місіонерську діяльність переконала Папу Адріана ІІ в користі їхньої справи, і вони отримали дозвіл здійснювати богослужіння старослов'янською.

Отже, спочатку абетка Кирила і Мефодія була створена спеціально для перекладу священних християнських текстів на слов'янську мову. Але справа, розпочата ними, виходить далеко за межі релігії. Поширення кирилиці сприяло розвитку культур слов'янських народів й утвердженню їхньої рівноправності з-поміж інших європейських народів.

Після прийняття християнства з Болгарії до Києва почали приїжджати перші проповідники. Вони привозили із собою перекладені з грецької на старослов'янську мову книги Святого Письма, інші твори релігійного змісту. Але рукописів було занадто мало, тому в суспільстві виникла потреба в освічених людях, які б переписували релігійні книги й цим сприяли поширенню нової віри серед народу. Першими, хто засвоїв церковнослов'янську мову й почав нею користуватися, були ченці при монастирях. Із часом за наказом князя Володимира вона стала обов'язковим предметом у школі, хоч батьки намагалися чинити тому опір. Про це в „Повісті минулих літ“ розповідається так: „...став він [кн. Володимир] у знатних людей дітей забирати і оддавати їх на учення книжне. А матері ж дітей своїх оплакували, бо іще не укріпилися вони були вірою і, як померлого, вони оплакували“. Із плином часу старослов'янською / церковнослов'янською мовою все більше послуговувалися освічені міські прошарки суспільства і знать.

Старослов'янська мова стала мовою церковних відправ та релігійної літератури. Але найбільше її значення полягало в тому, що вона об'єднувала різні племена в одній державі й виховувала почуття духовної спільноти.

Однак старослов'янська /церковнослов'янська мова не могла забезпечити всі сфери суспільної діяльності наших предків. Якщо для обслуговування церковних обрядів у ній було вироблено необхідну лексику, то в юридично-господарській діяльності — при написанні законів та ділових листів, укладанні договорів, купчих, підписанні грамот — мовцям бракувало відповідної термінології. Джерелом такої лексики стала жива розмовна мова. Так при взаємодії народнорозмовної мови зі старослов'янською сформувалася ще одна літературна мова — давньокиївська (її ще називають староукраїнською, давньоруською). Вона функціонувала в офіційно-діловому стилі, нею послуговувалися в літературі, написанні промов тощо. Це мова таких шедеврів давньоруської писемності, як „Слово о полку Ігоревім“, „Повість минулих літ“, „Руська Правда“ Ярослава Мудрого, „Слово про закон і благодать“ Іларіона, „Поученіє...“ Володимира Мономаха та ін.

Отже, старослов'янська / церковнослов'янська й давньо-київська (староукраїнська, давньоруська) літературні мови виконували різні функції й доповнювали одна одну.

Зробимо одне суттєве застереження: усі пам'ятки києво-руського періоду є писемним варіантом тогочасної мови. Як звучала жива розмовна мова наших предків, у наш час установити неможливо. Але деякі її риси відбиті на сторінках писемних джерел. Спочатку, коли тексти переписували болгарські місіонери або під їхнім наглядом києворуські писарі, вони відтворювали оригінали творів з максимальною точністю. Із плином часу переписувачі припускались помилок, заміняючи не властиві живій розмовній мові звуки старослов'янської мови на звичні їм, і позначали їх відповідними літерами. Тому й натрапляємо на багато прикладів написання слів з ознаками, які властиві українській мові.

Запам'ятаймо, що відмінності між писемною й усною мовами були суттєвими. Тому, читаючи тексти києворуської літератури, не дивуйтеся, що їхня мова мало схожа на сучасну українську. По суті ми читаємо їх на одному з діалектів староболгарської з більшими чи меншими вкрапленнями українізмів.

У вас може скластися враження, що мова рукописів більше схожа на російську, ніж на українську. Але ні Росії, ні російської мови в період Київської Русі ще не було. Пояснюється така схожість тим, що літературна російська мова виникла переважно на церковнослов'янській основі, тобто має багато спільного з нею у фонетиці, граматичній будові та лексичному складі. Староукраїнська літературна мова теж до XVIII ст.

розвивалася значною мірою на церковнослов'янській основі (останнім її представником був Г. Сковорода). Сучасна українська літературна мова формувалася на основі не книжного, а живого народного мовлення. Саме тому сучасний український мовець зазвичай не сприймає староукраїнську літературну мову як рідну, хоча для українця XІV-XVІІІ ст. вона була-таки вкраїнською.

Запам'ятаймо кілька правил читання давніх текстів:

ü літера ѣ (ять) читалася переважно як [і]: д ѣд — дід, лѣто — літо, р ѣка — ріка;

ü літера є (єсть) читалася на початку слова та після голосного як [йе] або після приголосного як [е]: моєго — моєго, єси — єси, блажєн — блажен, рєчє — рече, придє — приде;

ü літерою ы (єри) позначали переважно звук [и]: сын — син, владыка — владика, ныні —нині;

ü літера ь (єрь) у наголошеній позиції читалася як [е]: дьнь — день, у ненаголошеній позначала м'якість попереднього приголосного: амінь, єсть;

ü літера ъ (єр) у наголошеній позиції читалася як [о]: възмолить — возмолить, у ненаголошеній — не читалася: въ гору — в гору, азъ — аз.

Що читали наші предки?

В одній з найдавніших пам'яток києворуської літератури Ізборнику Святослава — міститься запис: „Закінчено цю книгу рукою грішного Іоанна. Вибрано з багатьох книг княжих“. Як бачимо з останнього речення, рукописних книжок на Русі було не мало. В „Ізборнику Святослава“, який містить перший бібліографічний опис, наведено перелік творів християнського змісту, які русичам необхідно було читати, та заборонені книжки. У ньому — дев'яносто чотири назви! І це лише твори релігійної тематики й апокрифи1. Але існувала ще й перекладна світська, а також оригінальна література, найпопулярнішими жанрами якої були літописи, хроніки, повчання, зразки ораторського мистецтва, житійна1 література тощо. За даними дослідників, до нашого часу дійшло 190 рукописних книг києворуської доби. 33 з них датуються ХІ ст., 17 — межею ХІ-ХІІ ст., 85 — ХІІ ст., 40 рукописів — межею ХІІ-ХІІІ ст. і 15 манускриптів написано в 1200-1240 рр. Переважна більшість із них — це перекладні твори релігійного змісту.

1 Апокриф — стародавній релігійно-легендарний твір, зміст якого не цілком відповідав офіційному віровченню і який церква відкидала й не визнавала священним.

У Київській Русі набуття писемності усвідомлювалося як священна дія. Книжка була символом християнства, просвітленості й особливого укладу життя, тому їй належала особлива роль у формуванні поведінки вірянина. Річ у тім, що громадське й особисте життя людини в той час від народження й до останнього подиху було підпорядковане релігійній доктрині. Незалежно від соціального стану, сенсом існування кожного вважалося досягнення вічного потойбічного життя, а способами його здобуття — відмова від усіх земних спокус і боротьба зі „смертними гріхами“. У цих умовах головне завдання книги полягало в утвердженні людини у вірі та християнських добро-чеснотах для порятунку душі. Тому релігійні тексти створювали не лише для церковних відправ, а й для читання в сімейному колі на щодень.

Взірцем для наслідування вважали візантійські манускрипти як носії божественної істини й традицій. Найавторитетнішими книгами були Біблія, релігійні тексти повчального характеру. Із часом на Русь почали приходити також переклади наукових і світських творів. Але і в богослужбових текстах, і в історичних хроніках, й у військових повістях, незважаючи на різну їх тематику, утверджувалась єдина — християнська — система цінностей. Твори ж світського характеру, що не переслідували релігійних і виховних цілей, сприймалися негативно — як „суєтні“. Більше того: у середньовічній літературі ми не знайдемо гумористичних творів, вона „не містить ані краплиночки сміху просто тому, що трактує цей світ як “долину плачу”. Тодішня література жила згідно з гаслом “Христос ніколи не сміявся”“ — зазначає відомий сучасний дослідник давньої української літератури Леонід Ушкалов. Так само києворуська література сором'язливо замовчувала особисті почуття й любовні переживання.

1 Житійна література — життєписи знаменитих єпископів, патріархів, монахів, світських осіб, канонізованих християнською церквою.

Усю літературу Х-ХІІІ ст. поділяють на дві групи: літературу перекладну й оригінальну. Світоглядною основою і першої', і другої було християнське вчення.

Можемо подивуватися різноманітності смаків та уподобань наших предків! У коло читання русичів з перекладною літературою, крім релігійних текстів, увійшли філософські, наукові, історичні праці того часу, енциклопедії та збірники афоризмів. Це і твори давньогрецьких філософів Платона й Аристотеля, і книги про природу: „Шестиднєв“ про створення світу, „Фізіолог“ з біології, „Топографія“ Козьми Індикоплова з географії. Найбільше було творів на історичну тематику: хроніки Іоанна Малали та Георгія Амартола, „Історія іудейської війни“ Іосифа Флавія тощо. Перекладали і збірники, які сучасний читач назвав би енциклопедіями, так звані Ізборники. Давні русичі читали також своєрідні історичні романи „Александрія“ про життя Александра Македонського та „Троянська війна“, присвячену давньогрецькій історії, повчальні романи „Премудрий Акир“ і „Варлаам та Йоасаф“.

Оригінальна писемна література Київської Русі виникла після того, як через переклади були засвоєні культурні надбання інших народів. Києво-руські книжники наслідували візантійські тексти, запозичували сюжети, теми, художні прийоми.

Вони не хвилювалися, що порушують авторські права, коли використовували частини з інших творів, тому що вважали себе лише обраними Господом, через кого Він передає людям свою мудрість. Власне, тому мало книжників указували свої імена під рукописами.

У києворуському мистецтві автори не намагалися бути оригінальними, вони дотримувалися певних усталених правил і зразків. Так, наприклад, у живописі образи Ісуса, Богоматері та святих можна було зображувати тільки в певних незмінних композиціях, зі строго визначеними виразами облич, одягу та кольорової гами. Панування традиції в літературі полягало в дотриманні певних правил зображення героїв. Для змалювання, приміром, образів князів використовували один строго визначений набір слів, для зображення ченців чи ворогів — зовсім інший.

Ікона Вишгородської (Володимирської) Богородиці, виконана в традиціях візантійського мистецтва

Як і де перекладали та переписували книги?

Центром книгописання в Х-ХІІІ ст. став Київ. Спочатку тут II у трьох осередках — Софійському соборі, Печерському й Видубицькому монастирях — диякони та ченці переписували твори релігійного характеру, що мали переважно візантійське й південнослов'янське походження. У скрипторіях1 працювали також художники, добре обізнані з візантійськими традиціями мистецького оформлення рукописів. Це були освічені на той час люди, патріоти своєї землі. Їхня праця набувала справжнього священнодійства. З Києва манускрипти поширювалися по всій Руській землі.

До богослужбових книг і творів релігійних авторитетів ставлення було надзвичайно шанобливе, ченці перекладали й переписували їх дослівно, натомість із текстами світського змісту поводилися значно вільніше. Траплялося, що вони пристосовували їх до власних смаків: редагували фрази, викидали невиразні деталі чи певні епізоди, додавали від себе інші. Унаслідок такого втручання в оригінали виникали нові варіанти (редакції) твору з виразними місцевими ознаками, які могли суттєво відрізнятися одні від одних.

У давньоруському скрипторії (сучасна історична реконструкція)

Підготуйте повідомлення про долю бібліотеки князя Ярослава Мудрого.

1 Скрипторій — майстерня, у якій виготовляли книжки.






Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.