Українська література 9 клас - Л.Т. КОВАЛЕНКО - Оріон 2017

Світлі обрії нової української літератури - У пошуках національного самоусвідомлення: Нова українська література

Слово до читачів

Ще не було епохи для поетів,

Але були поети для епох.

Ці слова сучасної української поетеси Ліни Костенко влучно відображають культурно-історичний період, який ви вивчатимете надалі. Про українських письменників ХІХ ст. не можна сказати, що вони переймалися тільки мистецтвом. Це були більше, ніж трударі на ниві красного письменства. У часи, коли під сумнів було поставлено виживання українського народу, саме вони, національні письменники, узяли на себе обов'язки, які мала б виконувати держава: стояти на захисті прав народу, сприяти культурному піднесенню, розвивати його національну мову. Але в умовах бездержавності саме художня література стала важливим чинником формування національної свідомості народу.

Письменники, яких ви вивчатимете, були людьми звичайними й незвичайними водночас. Вони кохали й страждали, клопоталися про своїх рідних і близьких, мріяли про звичайне людське щастя. Але кожного з них доля додатково наділила високою місією боронити свій народ, його майбутнє. А можливо, не доля, а вони самі вирішили обрати собі такий шлях?

У пошуках національного самоусвідомлення

Навчальний маршрут розділу

У цьому розділі ви:

· ознайомитеся:

з поняттям „нова українська література” та літературним процесом кінця XVIII-ХІХ ст;

· прочитаєте й проаналізуєте твори І. Котляревського, Г Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, М. Гоголя, Т. Шевченка, П. Куліша, Марка Вовчка

· засвоїте поняття з теорії літератури;

· вивчите напам'ять уривок із поеми „Енеїда”; фрагменти поеми „Сон” („У всякого своя доля...”) і послання „І мертвим, і живим, і ненарожденним...”

· станете свідками історичного періоду, коли письменники прощалися з давньою літературою та шукали нових шляхів розвитку української літератури;

· дізнаєтеся, чому українські письменники обрали для своїх творів живу народну українську мову замість традиційної для попередніх століть книжної української;

· навчитеся відрізняти художні твори, що належать до різних стильових напрямів;

· удосконалите вміння аналізувати художні твори; визначати їхні особливості;

· дискутуватимете з актуальних проблем літератури та її зв'язків із сучасним життям

Визначте, які завдання із запропонованих вище ви вважаєте найважливішими для себе. Додайте до них інші, що є значущими саме для вас. Визначте стратегії, за допомогою яких досягатимете запланованого результату.

Світлі обрії нової української літератури

Історія української літератури в ХІХ сторіччі — найповчальніший взірець цього поступового творення нації, національного почуття і національної свідомості літературою.

Іван Франко

Історичні координати

Як ви знаєте, у середині XVIII ст. лівобережна частина України входила до складу Росії на правах автономії, що їй гарантували угоди Б. Хмельницького 1654 р. Катерина ІІ, яка прийшла до влади в 1762 р., не мала наміру зберігати самостійне правління в українських землях. Тому вже через два роки вона ліквідувала гетьманську владу, а одинадцять років потому (1775 р.) — Запорозьку Січ. Утрата Україною автономії завершилася скасуванням у 1883 р. козацького війська та запровадженням у цьому ж році кріпацтва. Після другого (1793 р.) і третього (1795 р.) поділів Речі Посполитої на початок ХІХ ст. переважна більшість українських земель опинилася під владою імперії Романових.

Одночасно із цими подіями тривав наступ на українську культуру, мову й освіту. Започаткував їх нищення російський цар Петро І, Катерина ІІ продовжила його справу. Так, у 1784 р. за її наказом у всіх школах України запровадили вивчення російської мови. Цього ж року релігійні відправи в православних церквах також наказано проводити русифікованою церковнослов'янською мовою (нею в церквах Московського патріархату на території України правлять і досі). З 1804 р. в усіх навчальних закладах забороняють навчання українською мовою. Протягом XVIІІ - першої половини ХІХ ст. на території імперії друкарні не мають права видавати твори будь-якою іншою мовою, крім російської. У 1810 р. уряд перетворює провідну в XVII-XVIII ст. вищу школу — Києво-Могилянську академію — у релігійний навчальний заклад з підготовки священиків. Таким чином українців було позбавлено можливості готувати національну інтелігенцію у вищих навчальних закладах.

Названі вище кроки створювали умови для занепаду двох книжних мов — церковнослов'янської, що нею послуговувалися при релігійних відправах, та книжної української, якою користувалися для творення художньої літератури. Отже, прирікши на зникнення церковнослов'янську та книжну українську мови, влада ставила українців в умови, коли вони змушені були використовувати в усіх сферах життя тільки російську. Унаслідок цього поступово втрачався той духовний „код”, за допомогою якого населення ставало народом.

„Зросійщення ополячених окраїн”, як називала влада русифікаторську політику, було замасковано під офіційну доктрину культурного розвитку „триєдиного руського народу”. Згідно з нею „руським” народом вважали, крім росіян, також українців і білорусів. У такий спосіб було лицемірно приховано колонізаторську політику, спрямовану на позбавлення самобутніх рис двох слов'янських народів. Повіривши в обіцянки влади щодо прав у складі „общерусского” народу, частина освічених культурних діячів уже наприкінці XVIII - на початку ХІХ ст. вважала себе належними і до українців, і до росіян, а переваги в спілкуванні віддавала російській мові.

Менша ж частина, у пам'яті якої ще збереглися події славної козацької минувшини, не відреклася від свого коріння. Національно свідомі українці розпочали роботу, спрямовану на формування в простого народу національної свідомості та виборювання його законного права на задоволення національно-культурних потреб. Завдяки їхнім зусиллям став можливий подальший національно-культурний розвиток. Тільки пройшовши першу стадію — усвідомлення своєї самобутності, народ міг переходити до наступного кроку — державотворення.

Вивчення історичного минулого українського народу

Одним з першочергових завдань патріотично налаштованої інтелігенції було визначено обґрунтування національної самобутності українців. Тому наприкінці XVIII - у першій половині ХІХ ст. українська нація, що народжувалася, шукає свої історичні витоки та культурне підґрунтя.

Зацікавлення дуже коротким історичним проміжком часу, а саме козаччиною, виникає в середовищі української шляхти в останній чверті XVIII ст. Інтерес до минулого був дуже практичний: щоб отримати звання російського дворянина, а з ним і певні привілеї, необхідно було довести своє козацьке старшинське коріння. Тому українська шляхта кидається шукати історичні документи на підтвердження свого шляхетного походження. Імперська влада планувала цим кроком прискорити русифікацію української еліти. Але, крім зради частиною спільноти національних інтересів, вона (ця влада) отримала й деякі неочікувані наслідки. З віднайдених давніх літописів й архівних матеріалів перед українцями постала велич минулого свого народу. Історичні документи давали підставу спростувати великодержавну теорію, згідно з якою „Малоросія” — споконвічна російська земля, а українська історія — це історія великоросійського народу. Велику кількість матеріалів зібрала й систематизувала Тимчасова археографічна комісія, заснована в 1843 р. Оприлюднений „Архив Юго-Западной России” в 35 томах (1859-1914) дав підстави для висновків про самобутність українського народу, етнічну спільність населення, що населяє Лівобережжя й Правобережжя.

Григорій Полетика (1725-1784)

Дмитро Бантиш-Каменський (1788-1850)

Йосип Бодянський (1808-1877)

На основі історичних документів у ХІХ ст. з'являється дві історії України — Дмитра Бантиш-Каменського (1822 р.) та Миколи Маркевича (1842-1843 рр.). Велику роботу з пошуку, опрацювання та поширення історичних джерел здійснив ентузіаст українства Григорій Полетика, якого вважають одним з можливих авторів „Історії русів”. Завдяки зусиллям Йосипа Бодянського були надруковані Літопис Самовидця, козацька конституція Пилипа Орлика, збірки творів Якова Головацького. Йосип Бодянський сам досліджував історію України у своїх наукових працях.

Вивчення фольклору й етнографії здійснювалося в загальному річищі студій з української культури. Підсилювали увагу до них і поети-романтики, основними мотивами творчості яких були народ та історія.

Представники патріотично налаштованої інтелігенції вважали, що національні особливості народу необхідно шукати в традиційній народній культурі. Піонером фольклорних записів став Микола Цертелєв, який у 1819 р. опублікував збірник „Опыт собрания старинных малороссийских песней”.

Ґрунтовні записи народної словесної творчості виконав Михайло Максимович, який підготував до друку збірки „Малоросійські пісні” (1827), „Українські народні пісні” (1834), „Збірник українських пісень” (1849).

Він випускав також альманахи „Денница”, „Киевлянин”, „Украинец”, у яких друкував записані перлини фольклору.

Порівнянню українських та російських народних пісень присвятив свою дисертацію вже відомий вам Йосип Бодянський. У ній він стверджує, що „велика різниця існує між Північчю і Півднем, і... різні народи там живуть”. Народні пісні Харківської, Полтавської та Катеринославської губерній зібрав Ізмаїл Срезневський і надрукував їх у трьох збірниках „Запорожская старина” (18331838). Багата скарбниця творів героїчного епосу, родинно-побутових пісень і календарної обрядовості давала простір для наукових досліджень. Уже із середини XIX ст. настає період ґрунтовного наукового аналізу записаних фольклорних творів.

Культурні діячі надавали особливого значення посиленню уваги до української мови, адже саме вона є тим чинником, за яким ідентифікується народ.

В умовах, коли поступово занепадали церковнослов'янська та книжна українська мови, в української літературної еліти постало два шляхи: або переходити на російську (що й зробила частина письменства), або обрати мову, носієм якої був простий народ. Не можна сказати, що першим це зробив Іван Котляревський, якого прийнято називати зачинателем нової української літератури та української літературної мови. І до нього були автори, що творили українською розмовною мовою. Наприклад, вірші мандрівних дяків, Опанаса Лобисевича тощо.

Микола Цертелєв (1790-1869)

Михайло Максимович (1804-1873)

Ізмаїл Срезневський (1812-1880)

Але заслуга І. Котляревського полягала в тому, що він на основі розмовно-побутового та народнопісенного мовлення сформував взірець мови, якою могли послуговуватися й порозумітися українці незалежно від території, на якій вони проживали.

Саме тому першими трьома частинами „Енеїда” Івана Котляревського, надрукована вперше в 1789 р., розпочинає нову українську літературу та літературну українську мову. Продовжили його здобутки й розширили можливості української мови харківські письменники-романтики Петро Гулак-Артемовський, Євген Гребінка, Левко Боровиковський, Амвросій Метлинський, Микола Костомаров. Своєю творчістю письменники першої половини ХІХ ст. довели здатність української мови передавати найтонші почуття й найскладніші думки. У творах Тараса Шевченка українська мова набула ознак довершеності. На західноукраїнських землях роль реформаторів і „народних будителів” узяли на себе культурні діячі Маркіян Шашкевич (1811-1843), Яків Головацький (1814-1888) та Іван Вагилевич (1811-1866).

У першій половині ХІХ ст. розпочинається також наукова робота щодо вироблення єдиних норм української мови. З цією метою в 1818 р. готує до друку першу граматику української мови Олексій Павловський, у 1823 р. видає український словник Іван Войцехович, а в 1840 р. — Павло Білецький-Носенко. На західноукраїнських землях, що перебували у складі Австро-Угорщини, також з'явилися граматики української мови (автори — отець Іван Могильницький, Іван Левицький, Іван Вагилевич, Йосип Лозинський, Яків Головацький, Михайло Лучкай).

Отже, усі названі вище чинники впливали на формування національної самосвідомості українців, сприяли національно-культурному розвитку.

Подискутуйте з однокласниками

1. Прочитайте уривок з інтерв'ю сучасного українського філософа Сергія Кримського. Назвіть головну тезу цитати. Спираючись на пояснення в підручнику, історичні події та приклади з життя, підтримайте або спростуйте думку вченого. Свою відповідь аргументуйте.

У нас модно зараз казати: „Ось економіка виведе нас із всіх криз...” Я нічого не маю проти економіки, але в жодну епоху, в жодній країні нація не виходила з кризи завдяки виключно економічним чинникам. Лише завдяки культурі, релігії, ідеї державності та національних інтересів.

2. Від 2014 р. в Україні вважається, що гасло „Єдина країна — единая страна” є символом мовної толерантності1 й об'єднує всі території нашої держави. Чи підтримуєте ви цю тезу? Свою відповідь обґрунтуйте.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Поясніть, якими політичними діями Російська імперія ліквідовувала українську автономію. Які події кінця XVIII - першої половини ХІХ ст. свідчать про антиукраїнську політику російського уряду?

2. Чому українська прогресивна еліта велику увагу приділяла національно-культурній роботі?

3. Назвіть напрями, за якими здійснювалася культурно-просвітницька робота наприкінці XVIII - у першій половині ХІХ ст. Наведіть приклади на підтвердження своїх думок.

4. У чому полягає заслуга І. Котляревського перед українською культурою та літературою?

5. Прокоментуйте, як ви розумієте епіграф до цього розділу (див. с. 150).

1. Складіть і запишіть у робочому зошиті складний план статті про розвиток української культури наприкінці XVIII — у першій половині ХІХ ст.

2. Складіть і запишіть у робочому зошиті висловлення, епіграфом до якого будуть слова Ліни Костенко (за бажанням):

Всі люблять Польщу в гонорі і славі.

Всяк московит Московію трубить.

Лиш нам чомусь відмовлено у праві

свою вітчизну над усе любить.

1 Толерантність — терпимість до іншого способу життя, поведінки, звичаїв, ідей тощо.