Українська література 9 клас - Л.Т. КОВАЛЕНКО - Оріон 2017

Особистісна лірика Тараса Шевченка (1847-1861) - ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО 1814-1861 - ТАРАС ШЕВЧЕНКО: ГІДНІСТЬ, ДУХ І ПАМ'ЯТЬ - У пошуках національного самоусвідомлення: Нова українська література

Досі йшлося про Т. Шевченка як поета — виразника дум, мрій і прагнень свого покріпаченого, багатостраждального народу. Вони художньо втілилися в темах філософських, історичних, соціальних, побутових. Проте поет не залишався пасивним спостерігачем, не просто фіксував певні події, навіть найтрагічніші, а й висловлював до них своє ставлення, виливав свою душу. Мається на увазі глибинний ліризм поета, який ще більше виявився в його особистісній ліриці. Вона писалася в найскладніші періоди життя Т. Шевченка — арешт, заслання, заборона жити в Україні. Але в ній нема ані крихти зневіри, жалю, нарікань. Натомість з'являються автобіографічні мотиви — спогади про дитинство, мрії про власну родину, згадки про самотність.

Наприклад, автобіографічний вірш „І виріс я на чужині...” (1848) написано на засланні, в Кос-Аралі. Його задум виник від згадок про першу подорож до України в 1843 р., зокрема про перебування в рідному селі.

Розпочинається цей твір пронизливим зізнанням ліричного героя, голос якого зливається з думками самого поета й нагадує про його долю: „І виріс я на чужині, / І сивію в чужому краї...”. Ці рядки позначені сумом. Проте ліричного героя зігрівають спогади про Дніпро, про далекий рідний край, про „найкраще” село, про матір, яка просила в Бога добра для своєї дитини. Але про свій „талан” насильно відірваної від домівки людини ліричний герой уже сказав. Тому він окреслює долю його рідного села: „…Аж страх погано / У тім хорошому селі…”, адже воно перетворилося на пустку, руїну, згарище. Найстрашніше ж, що люди в ньому нагадують примар, вони

Неначе подуріли,

Німі на панщину ідуть

І діточок своїх ведуть!

Сум ліричного героя доповнюється гнівом, бо вже йдеться не лише про його особисту долю, а долю всього народу, який „...у ярма запрягли / Пани лукаві...”. І, нарешті, найсильніший акорд поезії, у якому особисте відступає на другий план, а на першому виходить палке вболівання за батьківщину: „Погано дуже, страх погано!/ В оцій пустині пропадать. / А ще поганше на Украйні / Дивитись, плакать — і мовчать!”.

Ліричний герой засуджує таку пасивність свого знедоленого народу, він мріє про вільне й щасливе його життя. Тому й говорить про ідеальне майбутнє як гармонію природи й людини, гармонію зовнішнього і внутрішнього. Шлях до цього один — без „сліду панського в Украйні”.

У поезії „Самому чудно. А де ж дітись?” (1847) ліричний герой веде діалог із самим собою. Він далеко від батьківщини, від щирих друзів, позбавлений можливості писати й малювати. Це не добровільне відлюддя й самітництво, а примусове заслання, жорстока покара за волелюбність. Ліричний герой хоче розірвати страшне коло ізольованості. Як наслідок, із самого серця рвуться запитання:

Як же жити

На чужині на самоті?

І що робити взаперті?

Він не знаходить відповіді на них. Проте і не картає тих, хто засудив його, як і не жалкує, що так сталося: „Людей і долю проклинать / Не варт, єй-Богу”. Ліричний герой не відмовляється й далі протистояти жорстким обставинам, як це, власне, засвідчує й факт написання цього вірша в Орській фортеці на засланні всупереч забороні творити. Образом кайданів поет розкриває хвилинні сумніви, що охопили ліричного героя. У тексті вірша цей образ — символ неволі:

Якби кайдани перегризти,

То гриз потроху б. Так не ті,

Не ті їх ковалі кували,

Не так залізо гартували,

Щоб перегризти.

Які сильні емоційно рядки! Заради волі людина здатна зробити нереальне, навіть усвідомлюючи марність своїх зусиль. Емоційне зворушення підсилюється в закінченні вірша: „Горе нам! / Невольникам і сиротам, / В степу безкраїм за Уралом”.

Це вірш-елегія, пройнята психологічно переконливими настроями суму, але не зневіри. Ліричний герой, зливаючись із автором, щиро й правдиво говорить про свої „чудні” почуття. Але навіть хвилинний сум не може зламати його сильну натуру, здатну до духовного опору в засланні.

Вірш „Росли укупочці, зросли...” (1860) написаний у Петербурзі. Він належить до інтимної лірики останнього періоду творчості Т. Шевченка.

За жанром це ідилія — гармонійна картина ідеального подружнього життя, про яке так палко мріяв сам поет.

Поезія композиційно складається із двох строф. У першій відтворено життєву історію якоїсь уявної родини. Спочатку — дитинство, потім — закоханість, шлюб, а далі щаслива життєва дорога:

І тихо, весело прийшли,

Душею-серцем неповинні,

Аж до самої домовини...

Власне, Т. Шевченко в поетичних рядках схарактеризував історію подружнього життя — від знайомства з дитячих років і до смерті, — яка заслуговує романного сюжету. Поет захоплений такою вірністю, красою почуттів. Він убачає запоруку гармонійності життя цього непомітного, тихого подружжя в слідуванні християнським заповідям, наслідком якого є чистота їхніх душ, помислів, як у дитини.

Друга строфа нагадує молитву, основна думка якої — це вдячність Богу за благодать земного життя. Водночас у ній вчувається й поетова туга за родинним щастям:

Подай же й нам, всещедрий Боже!

Отак цвісти, отак рости,

Так одружитися і йти,

Не сварячись в тяжкій дорозі,

На той світ тихий перейти.

Закінчення вірша продовжує й поглиблює цю думку:

Не плач, не вопль, не скрежет зуба - Любов безвічную, сугубу На той світ тихий принести.

Ключовими образами цієї поезії є дорога людського життя, сповнена моральних випробувань, людське серце та любов. Завдяки ним поет піднімається до художнього осмислення християнського ідеалу любові як добра й духовної краси.

Триптих Т. Шевченка „Доля”, „Муза”, „Слава” (1858) — це своєрідний підсумок прожитого, розмова із самим собою про найважливіше. У вірші „Доля” ліричний герой щиро зізнається:

Ти не лукавила зо мною,

Ти другом, братом і сестрою

Сіромі стала.

Нагадаємо: в особистісній ліриці звучать автобіографічні мотиви. Тому неминучим є висновок: поет, незважаючи на тяжкі випробування долі, не скаржиться, не обурюється. Бо він сам творив свою долю і тому вдячний їй за кожний прожитий день. Як за щасливі хвилини, що визначили його життя, так і за трагічні події, які траплялися в ньому. Проте він не докоряє долі, а розуміє її невідворотність, зливається з нею.

Зверніть увагу на фразу, яка повторюється. У ній відбулася заміна займенника „ти” на „ми”. Таке братання з долею означає не фатальну покору обставинам, а свідомий власний вибір життєвого шляху.

Поезія „Доля” належить до медитативної лірики.

Літературознавчі координати

Лірична медитація (лат. meditation — „поглиблений роздум”) — різновид поезії, якій притаманне безпосереднє споглядання буття, спрямоване на його філософське осягнення. Це своєрідний, втілений у художніх образах висновок поета про найсокровенніші закономірності життя. Лірична медитація вимагає від автора душевної зосередженості на конкретному мотиві.

Ліричний герой — це один зі способів розкриття авторської свідомості в ліриці. Він постає як „двійник” автора-поета, який виявляється в ліричних творах. Ліричний герой може втілюватися як особа з конкретною індивідуальною долею, з внутрішнім I світом, відтвореним через різноманітні психологічні стани.

Цікавим є питання про співвідношення біографії поета з його ліричним героєм. Адже емоційний світ людини в ліриці може по-різному розкриватися, як, наприклад, у творах Т. Шевченка:

· від першої особи однини — Як умру, то поховайте...;

· від першої особи множини — Росли укупочці, зросли... тощо.

Отож кого має на увазі поет? Себе? Свій життєвий досвід? Відповідь однозначна — ні. Ліричний текст вибудовується як художнє розкриття почуттів, думок, переживань ліричного героя, внутрішній світ якого може бути цілком вигаданий, а може спиратися й на особисті враження та роздуми поета. Власне, це ми й спостерегли в особистісній ліриці Т. Шевченка.

Водночас ліричний герой ніби огорнений особливою щирістю, він часто самозаглиблений, може сповідуватися перед читачами. Завдяки цьому вони вірять у його реальне людське буття.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Чому у вірші „І виріс я на чужині...” відвідини рідного села Т. Шевченко назвав „лихою годиною”?

2. Як ставиться поет до покірності кріпаків?

3. Поясніть вираз „чорніше чорної землі блукають люди”.

4. Які настрої ліричного героя відтворені у вірші „Самому чудно. А де ж дітись?...”.

5. Яку художню функцію виконують запитання у вірші „Самому чудно. А де ж дітись?...”.

6. Дослідники називають вірш „Росли укупочці, зросли.” ліричним щоденником, пройнятим тугою за сімейним затишком (В. Мовчанюк). Чи згодні ви із цією думкою? Свою відповідь аргументуйте.

7. Проаналізуйте роль дієслів у розкритті авторського задуму (вірш „Росли укупочці, зросли.”).

8. Прокоментуйте думку І. Дзюби про триптих „Доля”, „Муза”, „Слава”: „У них — немовби вербальний1 автопортрет поета. Тут є внутрішній психологічний зв'язок із раннім “Заповітом". Але це вже не заклик до нащадків. Це розмова із собою і з посланцями вічності”.

Схарактеризуйте ліричного героя особистісної лірики Т. Шевченка. Відповідь запишіть у зошит.

Література в колі мистецтв

Розгляньте репродукцію картини Т. Шевченка. Чи є, на вашу думку, перегуки між нею та поезією „Росли укупочці, зросли...?

Тарас Шевченко. Селянська родина

1 Вербальний — словесний.