Українська література 9 клас - Л.Т. КОВАЛЕНКО - Оріон 2017

ПАНТЕЛЕЙМОН ОЛЕКСАНДРОВИЧ КУЛІШ 1819- 1897 - РАТАЙ НА НИВІ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ: ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ - У пошуках національного самоусвідомлення: Нова українська література

ПАНТЕЛЕЙМОН ОЛЕКСАНДРОВИЧ КУЛІШ 1819- 1897

Куліш — першорядна звізда в нашому письменстві, великий знавець нашої народної мови, а при тім добрий знавець язиків та літератур європейських народів.

Іван Франко

Пантелеймон Куліш жив і творив у складний час, коли нова українська література розвивалась усупереч русифікаторській політиці імперського уряду. Спадщина письменника настільки значна, що у 20-і роки ХХ ст. планувалося видання 25-томного зібрання праць (на жаль, друком з'явилося лише три томи). Характер П. Куліша такий палкий, а вчинки такі суперечливі, що на життєвих роздоріжжях письменник губив друзів, робив помилки, змінював погляди, протиставляв себе громаді... Одне залишалося незмінним — наполеглива й титанічна праця на благо рідного народу, яка принесла йому славу одного з найвизначніших інтелектуалів. Діяльність Пантелеймона Олександровича настільки різнобічна, що охопила не лише літературу, а й історію, культуру, видавничу справу, педагогіку, суспільні змагання.

1 Ратай — плугатар, орач. Один із псевдонімів П. Куліша — Павло Ратай.

Життєвий і творчий шлях письменника антелеймон Олександрович Куліш народився 7 серпня (26 липня) 1819 р. в містечку Вороніж Глухівського повіту на Чернігівщині (тепер Шосткинського району Сумської області). Його ім'я, за християнською традицією, визначив день святого Пантелеймона. За язичницькими віруваннями, це й жнивне свято Паликопа, коли грім підпалював збіжжя, спричиняючи великі пожежі. Можливо, тому письменник пізніше називав себе „гарячим Пантелеймоном”, підкреслюючи тим самим не лише зв'язок свого імені з вогнем, полум'ям, а й особливість характеру — невгамовного, бурхливого, палкого й енергійного. Полюбляв він, і коли його кликали „Паньком Олельковичем”, — це підкреслювало зв'язок по батьковій лінії з київськими князями Олельковичами. Деякі зі своїх творів він підписував псевдонімом Пантелеймон Олелькович.

Насправді ж найближчі родинні корені письменника — козацькі. Його батько походив з козацької старшини, а мати — з родини сотника. Дитинство хлопчика овіяне народними піснями, переказами про козацьке минуле, які він чув від матері й сестри, котрих рано втратив. Азам грамоти його навчила сестра, а далі — навчання в Новгород-Сіверській гімназії, у стінах якої П. Куліш знайомиться зі збірником українських народних пісень, виданих М. Максимовичем, першим ректором Київського університету Святого Володимира. Захоплений красою народного слова гімназист сам починає записувати народні пісні, а також читає твори П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка. У гімназії він пише і своє перше оповідання „Циган”, яке стало літературною обробкою почутої від матері казки. Саме фольклор, українська книга визначили його захоплення літературою, його українську ідею.

У 1837-1839 рр. П. Куліш — вільний слухач у Київському університеті Святого Володимира спочатку на словесному, а потім на правничому факультетах. Проте його відраховують із цього навчального закладу, оскільки студент не міг документально засвідчити свого дворянського походження. Починаються роки вчителювання в Луцьку, Києві, Рівному, а на канікулах — мандри Україною, зустрічі з кобзарями, селянами, від яких П. Куліш записував скарби фольклору й народної мови.

30-40-і роки сповнені пам'ятними для письменника подіями. Він створює російськомовний роман „Михайло Чарнишенко”, історичну поему-епопею „Україна”, оповідання „Орися”, розпочинає працювати над своїм найвідомішим твором — романом „ Чорна рада” (створює одразу два варіанти — український і російський). Перші розділи російського варіанту твору публікуються в часописі „Современник” за 1845 р. У 1843-1844 рр. П. Куліш знайомиться з Т. Шевченком, М. Костомаровим, В. Білозерським, долучається до діяльності Кирило-Мефодієвського братства, створеного наприкінці 1845 - на початку 1846 р. І хоча письменник у той час жив і працював у Петербурзі, він і безпосередньо зустрічався з його членами, і листувався з ними, й обстоював роль просвітництва у справі оновлення суспільного ладу.

Окрема сторінка Кулішевої біографії — його дружба з Т. Шевченком. Про першу зустріч із поетом у Києві 1843 р. П. Куліш згадує так: „Одного разу хтось входить до Куліша в парусиновому пальті. — „Здрастуйте!.. Вгадайте — хто до вас?” — „Хто ж іще, якщо не Шевченко?” (А сам ніколи навіть портрета Шевченка не бачив.) — „А от і він!..” І розпочалась бесіда справжніх січовиків, а потім уже й пісні пішли. (У Шевченка був прекрасний голос, а Куліш знав силу- силенну пісень.) Потім вони їздили разом в околиці Києва, малювали, варили рибу за Дніпром”.

Т. Шевченко був боярином на весіллі Пантелеймона Куліша й Олександри Білозерської (відомої в літературі під псевдонімом Ганна Барвінок), зачарувавши всіх щирістю, дотепністю вдачі й майстерним співом. Безумовно, цих талановитих і непересічних людей зблизила любов до України, щире вболівання за її долю, за пригноблений народ, відчуття глибокого зв'язку з ним, проте уявлення про шляхи боротьби в кожного були різні. Про це дуже точно зауважив П. Куліш:

„...зійшовся низовий курінник, січовик із городовим козаком-кармазинником. А були вони справді представителі двох половин козаччини.

Тарас Шевченко. Портрет Пантелеймона Куліша

Андрій Горонович. Олександра Білозерська в молоді роки

Шевченко був із правобережного козацтва, яке ... тікало на Січ і поверталось звідти в панські володіння вже гайдамаками ... Куліш походить з того козацтва, що засідало з царськими боярами, спорудило цареві Петру “Малороссийскую коллегию”, помагало цариці Катерині писати “Наказ” і завести на Вкраїні училища замість старих бурс. Один учився історії просто від гайдамацьких ватажків, читав її з ураженого серця козацького, що рвалось і томилось у підданстві в козацького ворога ляха; другий дорозумівавсь української бувальщини від такого коліна, що предку-віку не знало панщини...”. Тому П. Куліш не поділяв закликів Кобзаря до збройної боротьби, не підтримував його поглядів на козаччину, загалом історичне минуле України. Проте він високо цінував геній Тараса Григоровича, допомагав публікувати й пропагувати його твори. Ідейні розходження друзів поглиблювалися також їхніми різними характерами: Т. Шевченко сприймав світ і людей серцем, душею, а П. Куліш — розумом (про це він сам писав так: „...Шевченко был человеком с горячей кровью, тогда как Кулиш искал равновесия сердца и разума, равновесия хочу и могу”).

Т. Шевченко присвятив П. Кулішеві поему „Чернець”. Куліш видав Шевченкову поему „Наймичка”, не вказавши автора, у той час, коли поетові заборонялося писати, мріяв видати „Кобзар” і „Гайдамаки” за кордоном. Високу оцінку творчості Т. Шевченка його побратим здійснив у „Слові над гробом Шевченка”.

Обоє друзів були заарештовані у справі Кирило-Мефодіївського братства, однак участь П. Куліша в ньому жандармам не вдалося довести. Як провину йому зарахувалася „Повесть об украинском народе”, у якій у дуже толерантній формі стверджувалась думка про самостійність України від російської імперії, а сам твір був надрукований у дитячому журналі „Зірочка”.

Заслання письменник відбував у Тулі, служив дрібним чиновником у канцелярії губернатора, працював як науковець, написав кілька історичних романів російською мовою, активно займався самоосвітою, вивчаючи іноземні мови (знав майже всі слов'янські, а також французьку, англійську, німецьку, іспанську, шведську, староєврейську, латинську), світову літературу (коло його читання — твори В. Скотта, Ч. Діккенса, Дж. Байрона, Ф. Шатобріана, праці Ж.-Ж. Руссо, ідеями якого він захоплювався), історію. У грудні 1850 р. його звільнено під нагляд поліції. Сприяла цьому низка чинників: і клопотання впливових друзів, родичів дружини Олександри Білозерської, і святкування 25-ліття царювання Миколи І, і покаянний лист самого Пантелеймона Куліша. Після заслання його творів не друкували до 1856 р.

У 1857 р. опубліковано роман „Чорна рада”, схвально зустрінутий читачами й критикою. Т. Шевченко із захватом писав про свої враження: „Спасибі тобі, Богу, милий друже мій великий.., за “Чорну раду”. Я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз, і все-таки не скажу більш нічого, як спасибі. Добре, дуже добре ти зробив, що надрукував “Чорну раду” по-нашому. Я її прочитав і в “Руській бесіді”, і там вона добра, але по-нашому лучче”. У цьому ж 1857 р. опубліковано „Граматку” — перший у Східній Україні український буквар, а також підручник з арифметики для народної початкової школи. У передмові до „Граматки” П. Куліш висловив думку про необхідність навчання дітей рідною мовою.

Історичні координати

П. Куліш створив перший український фонетичний правопис, згодом названий „кулішівкою”. Його застосовано в таких працях, як „Граматка”, „Записки о Южной Руси”, у журналі „Основа”. Згідно із цим правописом, замість „ы” на позначення звука [и] писалася літера и (синь, лисиця), замість „ять” на означення звука [і] — і (літо, сіно), звук [е] послідовно передавався літерою е. Звук [ґ] передавався латинською літерою д (дзида), дієслівні сполучення „-ться” — через „-тьця” і „-тця” (вертаютьця, всміхнетця) тощо. „Кулішівка” побутувала до 1876 р. — заборони української мови Емським указом і частково після її зняття в перші десятиліття ХХ століття.

(За матеріалами енциклопедії „Українська мова”)

60-90-і роки позначені для П. Куліша активною й різнобічною діяльністю. Опубліковано двотомник „Записки о Южной Руси”, до якого увійшли фольклористичні, етнографічні, історичні матеріали, художні твори; також двотомну працю „Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя”, російські повісті. Письменник, глибоко переконаний у важливості друкованого слова у справі просвіти народу, засновує в Петербурзі власну друкарню, виявляючи талант і видавця, й організатора літературного процесу, і фахового редактора. Так, він видає творчу спадщину М. Гоголя в шести томах, відредаговані ним „Народні оповідання” Марка Вовчка, низку науково-популярних історичних творів, серію книжок „Сільська бібліотека”.

Водночас письменник мріє про український журнал, але за обставин русифікаторської імперської політики дістати дозвіл на його друк було надзвичайно важко. Спочатку він видає альманах „Хата” з творами Т. Шевченка, Марка Вовчка, П. Куліша, Ганни Барвінок, а в 1861-1862 рр. — журнал „Основа” (його редактором був брат дружини В. Білозерський, якому все-таки вдалося отримати дозвіл на видання цього першого українського двомовного журналу). П. Куліш очолював у ньому відділ критики. Журнал став значною подією в культурному житті України, об'єднавши навколо себе прогресивних інтелігентів, справжніх патріотів України.

У цей період життя П. Куліша виходять його поетичні збірки — „Досвітки” (1862), „Хуторна поезія” (1882), „Дзвін” (1893), а також драматичні твори.

Серед багатоманіття літературних форм найбільшим здобутком Пантелеймона Куліша є проза.

Титульна сторінка журналу „Основа”

У 1897 р. опубліковано збірку „Позичена кобза”, яка складалася з перекладених поезій Й.-В. Ґете, Г. Гейне, Ф. Шиллера, Дж. Байрона. П. Куліш також переклав тринадцять п'єс В. Шекспіра, здійснив мрію свого життя — український переклад Біблії. Ще в 60-70-і роки під псевдонімом Павло Ратай він опублікував окремі уривки зі Старого Заповіту. П. Куліш розумів значення Біблії для справи національного й культурного відродження, для пробудження української самосвідомості.

Останні роки життя П. Куліш провів на хуторі Мотронівка на Чернігівщині, який на честь дружини перейменував у Ганнину Пустинь. Як завжди, невтомно працював над перекладами, художніми творами, науковими розвідками, а також не цурався простої сільської праці. Навіть пожежа, яка знищила хутір, а разом із ним і рукописи, частину перекладів Біблії, не зламала його сильну натуру — багато чого з напрацьованого він відновив із пам'яті.

Помер письменник 14 (2) лютого 1897 р. за робочим столом з олівцем у руці. І нині його внесок у розвиток української культури неоціненний.

„Українець у Європі, європеєць в Україні”

Погляди П. Куліша як історика й громадського діяча суперечливі та неоднозначні, інколи — непослідовні. Це пояснюється багатьма чинниками: походженням, вихованням, особливостями характеру, життєвим колізіями. Скажімо, його кут зору на таку важливу для української спільноти тему, як козацтво, змінювався від позитивних оцінок до негативних навіть в одному творі — романі „Чорна рада”. У ньому письменник прославляє Запорожжя як „серце українське”, як осередок волі. Водночас він стверджує, що це „гніздолицарства козацького” народжує „тільки хижих вовків да лисиць”, які, щоб не господарювати, йшли на Січ, аби „п'янствовать да баглаї бити, а не лицарювати!..”. Тому запорожці — „вражі сини”, „прокляті сіромахи”, „розбишаки”. Зрозуміло, що така оцінка козацтва не сприймалася ні сучасниками, ні нащадками П. Куліша, бо вона не була історично об'єктивною. Проте ці інвективи „гарячого Панька” порушували складну й актуальну проблему українства: його неоднорідності, його фатальної неспромоги об'єднатися в найвідповідальніші моменти історії.

Та й життєві роздоріжжя письменника позначені не завжди послідовними вчинками. Так, постійно обстоюючи право рідного народу на щасливе й вільне життя, добре знаючи причини та наслідки його поневолення, П. Куліш працює в Польщі як імперський чиновник з „обрусительною” місією. Він дозволяє собі возвеличувати царя й царицю, добре розуміючи те, що саме російський царат знищив Запорозьку Січ. Водночас не можна не згадати поетичні слова П. Куліша, які, на перший погляд, — принижувальна характеристика українства. А насправді за цими гостро викривальними рядками ховається справжній біль за упосліджений народ, який лише дещицю може досягти в справі власного визволення від зовнішніх і внутрішніх ворогів:

Народе без пуття, без честі і поваги,

Без правди у завітах предків диких,

Ти, що постав з безумної одваги

Гірких п'яниць та розбишак великих!

І. Франко дуже влучно й образно визначив сутність суперечностей письменника — у П. Куліша „друга половина думки б'є першій в пику”. Більш нейтрально про це ж сказав Микола Зеров: „Кулішеві треба віддати заслужене: з нього був великий майстер дратувати українську громадську думку”.

Та, попри непослідовність деяких вчинків, думок, висновків, П. Куліш залишається монолітним в одному — справі пробудження самосвідомості рідного народу, захисті його інтересів.

Які шляхи для досягнення цієї історичної мети обстоює письменник? Магістральним, на його погляд, є звернення українців до європейського досвіду й рідного слова. У вислів — „рідне слово” — П. Куліш вкладав широке значення. Це і література, й культура, й освіта, і наука. Тобто він проповідував ідеали просвітництва, за якими не кривавою боротьбою, а широким фронтом культурницьких заходів можна змінити долю народу на краще. Власне, усе життя письменника — підтвердження цього його кредо.

Просвітницькі гасла Свободи, Рівності, Братства настільки об'єднали Європу, що це породило відчуття єдиного європейського культурного простору. П. Куліш прагнув європеїзувати українську літературу, тобто ввести її в коло європейських літератур як рівноправну й рівновелику. І зробив перші кроки в цьому напрямі. Зокрема, це виявилося в перекладах Біблії, творів кращих європейських поетів, використанні європейського художнього досвіду у власній творчості.

Пригадайте!

Пригадайте, що вам відомо про специфічні ознаки романтизму як художнього напряму, чинники його розвитку. Назвіть українських і зарубіжних письменників-романтиків.

Романтична основа творчості П. Куліша

Твopчicть П. Куліша, переплітаючись із його просвітницькими ідеалами й водночас заперечуючи їх, розвивалась у руслі романтизму. Наприклад, якщо просвітники прагнули досягти „царства розуму”, пропагували культ знань, науки, то романтики проповідували, навпаки, ірраціональність, стихію, містику.

Найголовніші постулати романтизму, такі як звернення до проблем нації, історичного минулого, фольклору, були дуже близькими П. Кулішеві. Вони сприяли формуванню національної ідеї, пробуджували прагнення до перебудови суспільного буття та звільнення від колоніального поневолення. Позбавлена державності нація не могла не виявити себе в слові, тому письменник вірив у просвітницьку функцію національного слова, у фольклорну традицію як джерело пізнання минулого. Для досягнення такого завдання він спирався і на постулати християнської віри — для романтиків звернення до Бога знаменувало духовність людини, глибину її почувань, її національний дух. Людська душа — це місце спілкування з Богом, творцем усього сущого на землі. Звідси — й авторитетність Біблії, яку П. Куліш, як уже згадувалося, перекладав, а також запозичував з неї символи, мотиви, образи для своїх художніх творів.

Він дуже ретельно студіював минуле з метою зрозуміти й інтерпретувати сучасне йому соціальне життя народу. Історія для нього — тісна сув'язь давнини й сучасності. Письменник був переконаний у необхідності зберегти вічні цінності минулого, зокрема народні традиції. Тому одним із пріоритетів його постійної праці стали дослідження фольклору й історії українського народу, а в царині літературній — їх трансформація в художнє слово.

Уся його багатогранна діяльність підпорядковувалася служінню національній ідеї, для нього, відтак, не існувало напівтонів, коли йшлося про ставлення до України: добро і зло, вороги й друзі, будівники і руйнівники, своє й чуже. Така позиція зумовлювала й антитези у творчості та світогляді, теж характерні для романтизму: минуле — сучасне, хутір — місто, Україна — Захід. Оця остання з названих антитез надзвичайно промовиста й вимагає пояснень. З одного боку, П. Куліш розумів своєрідність й оригінальність рідного слова, хотів зберегти його неповторність, а з іншого, — він прагнув європеїзувати українську культуру. Про це дуже влучно сказав Микола Зеров у сонеті „Куліш”:

Він боре тупість і муругу лінь,

В Європі хоче „ставити курінь”,

Над творами культурників п'яніє...

Водночас П. Куліш обстоював хутірську філософію як своєрідну форму буття саме українців, яка визначала їхній національний характер, в осерді котрого — почуттєвість і глибока релігійність. Хутір — це не лише спосіб господарювання, органічний прояв повсякденного існування українця, а й (і це головне) символ духовного життя людей „свіжих душею” та „чистих розумом”. Для письменника це також ідеал

українського життя, бо в ньому простежується національна самобутність, жива народна мова, вільний дух нашого народу. П. Куліш мріяв про гармонійну єдність людини та природи, бо не схвалював руйнівні тенденції міської цивілізації, її негативний вплив на мораль, духовність людини.

Подискутуйте з однокласниками

Відомий український літературознавець Сергій Єфремов назвав П. Куліша „дволиким Янусом”. Чи згодні ви з такою думкою? Додаткові аргументи для дискусії ви можете почерпнути з фільму на каналі YouTube „Велич особистості (Пантелеймон Куліш)”.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

1. Схарактеризуйте світогляд П. Куліша.

2. Розкажіть, у яких конкретних учинках і діях виявилась надлюдська працездатність і патріотизм письменника.

3. Поясніть, якими були стосунки П. Куліша й Т. Шевченка.

4. Поміркуйте, чому П. Куліш називав себе „гарячим Паньком”, а його життєвим кредо була раціональна ідея.

5. Поясніть, як ви розумієте рядки з поезії П. Куліша „Рідне слово”: „Судити Україну рідне слово буде”.

1. За змістом статті в підручнику запишіть у робочий зошит тези, що відображатимуть основні віхи життєвого й творчого шляху П. Куліша. Стисло розкажіть за ними біографічні відомості про письменника. Доберіть ілюстрації, які б візуалізували найважливіші події.

Пам'ятник Пантелеймону Кулішу в Обласному меморіальному музеї-заповіднику „Ганнина Пустинь” на Чернігівщині

2. Перегляньте на каналі YouTube фільм „Невгамовний Пантелеймон” (у 2-х частинах). Підготуйте повідомлення на урок української літератури про епізоди з життя письменника, які вразили вас.