Українська література 9 клас - Пахаренко В. І. 2017

Іван Котляревський «Енеїда»
Нова українська література

Всі публікації щодо:
Котляревський Іван

З-під пера І. Котляревського вийшло небагато творів: поема «Енеїда», п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», послання-ода «Пісня на новий 1805 год пану нашому й батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну», переклад (уже російською мовою) уривків з праці Дюкела «Євангельські роздуми, розподілені на всі дні року...», переспів вірша давньогрецької поетки Сапфо (теж по-російськи) «Ода Сапфо».

Центральне місце у творчості письменника займає, безсумнівно, поема «Енеїда». Саме вона стала першим твором нової української літератури. Водночас це один із найзагадковіших, найскладніших, найсуперечливіших творів нашого письменства. Від часу появи й до сьогодні, ось уже понад 200 років, поема викликає дуже різноманітні потрактування й оцінки — від найзахопленіших до різко критичних.

Передумови створення та історія видання «Енеїди». Як же так сталося, що бойовий офіцер імперської армії, не раз відзначений особистими подяками царя, узірцевий службовець російської державної машини написав перший твір нової української літератури, поему виразно протиімперську, фактично розпочав могутнє українське відродження, яке через двісті років (1991) таки зруйнувало імперію?

Запитання справді надзвичайно важливе. Якщо ми зрозуміємо мотиви, що спонукали І. Котляревського до написання «Енеїди», — отримаємо ключ до правильного трактування твору.

Будь-яка нація успішно будує державу, тобто засвідчує свою розвинутість, дорослість і життєздатність, лише тоді, коли переважна більшість її представників має високий рівень національної свідомості (патріотизм).

Як ви розумієте це поняття? Наведіть приклади виявів національної свідомості з літературних творів і дійсності.

Намагаючись поневолити якийсь народ, кожен загарбник основні зусилля скеровує на руйнування національної свідомості цього народу.

1 Енеїда — пісня про Енея.

Мало не кожен українець, щоб фізично вижити в умовах варварської імперії, а тим більше — чогось досягнути, мусив пристосовуватися. Часом доводилося говорити те, чого не думаєш, робити, чого не хочеш, маскувати свої справжні думки. Ведучи таку вимушену гру, чимало українців завдяки неабияким здібностям, гострому розуму досягали значних успіхів в імперських структурах, однак при цьому плекали Батьківщину в серці, працювали для неї.

Підготуйте усний виступ про життя, творчість, таємну політичну діяльність видатного українця Василя Капніста.

Високого службового становища досягнув й І. Котляревський.

Отже, світогляд, життєва позиція переважної більшості діячів українського відродження і XVIII, і XIX та навіть XX ст. були подвійними: зовні — лояльність щодо імперії, а в глибині душі — затятий патріотизм. Подвійність цю зуміли подолати Г. Сковорода (повним ігноруванням світу), Т. Шевченко (пожертвувавши свободою й власним життям для боротьби з імперією) і ще кілька справжніх національних героїв.

Не забуваймо також, що національна свідомість проходила певну еволюцію. Хтось починав з несвідомого, суто емоційного, інтуїтивного українства. Не один патріот спочатку вважав, що національні традиції, мову й культуру треба відроджувати в межах імперії, служачи при цьому й «общєруському отєчєству», а потім переконувався, що це неможливо, що необхідно будувати власну державу, чи таких висновків доходили вже його наступники.

Тому, можливо, і є доля істини у твердженні П. Куліша, що І. Котляревський творив несвідомо, підкоряючись «велінню народного духу». Так, напевно, починав, бо не було тоді ще моди на фольклор — просто потягнулася до народної культури весела юнача українська душа.

Поема «Енеїда», навіть початковий її варіант, не є однорідним текстом. У перших двох частинах переважає грубуватий сміх традиційного бурлескного вірша. Значно сильніші третя й четверта частини: тут уже відчувається авторське усвідомлення правильності вибору й вагомість творчих завдань, а тому комізм пом’якшується, стає витонченішим, дошкульною стає національна й соціальна сатира, глибокими — висновки й узагальнення.

«Енеїда» почала швидко поширюватися в рукописних копіях серед різних верств української суспільності. Вона припадала до смаку й тим, хто хотів просто розважитися гумором, і тим, хто побачив за сміхом значно глибший животрепетний зміст.

Пишучи перші розділи поеми, митець не збирався її друкувати. Однак один із численних списків, що поширювалися Україною, потрапив до багатого конотопського поміщика Максима Парпури, який видав його своїм коштом у Петербурзі 1798 р. На титульній сторінці книжки зазначалося: «Энеида, на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским».

Перше видання «Енеїда». 1798 р.

За таке самоправство письменник дуже розгнівався на М. Парпуру й «покарав» його, додавши в третю частину ще одну строфу, у якій цього «крадія», що нібито заради зиску «чужим пустився промишлять» під назвиськом «мацапура» (тобто незграбна, недолуга людина), посадив до пекла, де його чорти нещадно катували.

Чим викликаний такий гнів?

1. Видання було здійснене без згоди автора.

2. Текст мав багато помилок і перекручень, що неминуче при багаторазовому переписуванні.

3. І. Котляревський побоювався, що тепер на поему зверне увагу таємна поліція й помітить її прихований антиімперський зміст, а потім розправиться з автором.

Усі нарікання та побоювання виявилися даремними. М. Парпура, мабуть, і не знав, хто такий І. Котляревський, не планував нажитися на виданні книжки, бо й так був дуже заможним. Він керувався, швидше всього, тільки шляхетною метою — сприяти розвиткові рідного письменства, донести до багатьох земляків патріотичний твір. До того ж на книжці вміщена посвята, яка однозначно засвідчує мотиви видавця: «Любителям малоросійського слова».

Фактично М. Парпура, якого так несправедливо покарав поет, зробив величезну послугу як самому письменнику, так і всій українській літературі, нації загалом. Адже якби він не надрукував твір, той залишився б відомим тільки обмеженому колу читачів рукопису, та й автор не отримав би поштовху для подальшої роботи над ним.

Перше видання швидко розійшлося, тому М. Парпура 1808 р. перевидав поему. Сам І. Котляревський надрукував «Енеїду» 1809 р., доопрацювавши три перші частини й додавши четверту. Однак і після цього продовжував працювати над твором (десь аж до 1825-1826 рр.). Повністю поема побачила світ лише через чотири роки після смерті автора (1842).

Тема й ідея твору, езопівська мова. Тема «Енеїди» — змалювання, осмислення історичної долі українського народу.

Ідея — автор пристрасно закликає земляків пробудити свою національну свідомість, об’єднатися в ім’я відродження Української держави.

Зрозуміло, такий ідейний зміст в умовах пильного імперського нагляду й лютого терору висловити можна було (та й то з ризиком) лише приховано. Тому основний прийом, що використовується в поемі, — езопівська мова.

Теорія літератури

Езопівська мова — це особливий різновид алегорії, спосіб замаскованого вираження думок через алюзії1 для того, щоб уникнути цензурних заборон і переслідувань.

Зрозуміло, що цей різновид алегорії з’являється насамперед в умовах тоталітарного суспільства, духовної несвободи. Термін походить від імені давньогрецького байкаря Езопа, що висловлював свої погляди приховано, через опис вчинків тварин.

1 Алюзія (від латин. жарт, натяк) — художньо-стилістичний прийом, натяк, відсилання до певного літературного твору, сюжету чи образу, а також історичної події з розрахунку на ерудицію читача, покликаного розгадати закодований зміст.

✵ Судження. Олександр Кониський (письменник, перекладач, один з найактивніших діячів українського відродження другої половини XIX ст.): «Якби Котляревський пішов напролом, замість «латинське плем’я» написав «українське», то про видання цього твору, про його поширення не могло б бути й мови, адже українців би відразу позбавили права читати «крамолу», а сам автор опинився б «у хладных финских скал» або на березі Лени. Інак Котляревському не можна було говорити, і ніхто другий з українців тоді не сказав і того, що він».

І справді, кожен читач, залежно від свого світогляду, освіченості, рівня спостережливості й асоціативного мислення, може виявити в «Енеїді» безліч підтекстів1 і домислити ще більше надтекстів2. Отже, це поема, яку кожен, хто читає, має «дописувати» в уяві.

Оця зашифрованість, езопівська мова цілком визначає стильову специфіку твору (жанрову, композиційну, образну, мовну системи).

Жанр і джерела твору. «Енеїда» за жанром — ліро-епічна, героїчно-комічна, бурлескно-травестійна поема.

Теорія літератури

Бурлеск (від італ. жарт) — різновид комічної поезії та драматургії, за основу якого взято свідому, зумисну невідповідність між змістом і формою: величний сюжет передається в зниженому, пародійному плані або дріб’язковий — удавано піднесено.

У бурлескному стилі найчастіше використовуються такі художні засоби й жанри, як пародія, гротеск, травестія.

Пародія (від грецьк. жартівлива переробка) — перебільшено комічне наслідування якогось твору з метою висміяти його недоліки.

Гротеск (від італ. печера, склеп) — художній засіб, що зображує людину та світ у фантастично-перебільшений, спотворено-карикатурний спосіб, поєднання несумісних ознак — рослини та тварини, людини та тварини тощо (пригадайте бодай «Мандри Гуллівера» Дж. Свіфта).

Травестія (від італ. перевдягатися) — серйозна чи комічна переробка відомого твору.

В староукраїнській літературі ці засоби використовували найчастіше мандрівні дяки. У їхніх діалогах і комічних сценках Бога зображували стареньким дідусем, Богородицю — сільською молодицею, святих — селянами, міщанами, козаками, жартівливо перероблялися («перелицьовувалися») псалми, духовні вірші, проповіді та ін.

«Енеїда» — ліро-епічна поема, оскільки це твір: а) великий за обсягом, складається з шести частин, об’єднаних головним героєм (Енеєм); б) віршований; в) багатий на події та яскраві характери; г) має велику кількість персонажів; ґ) має ознаки епосу (сюжет) і лірики (присутність оповідача, його особисте ставлення до героїв і подій).

Чому вона бурлескно-травестійна? Цей прийом був особливо популярним ще в добу бароко. Тоді виокремлювали два види травестіювання: серйозне й комічне.

1 Підтекст — прихований, зашифрований автором у формі натяків смисл, який може не збігатися з прямим значенням тексту.

2 Надтекст — смисл тексту, що виникає поза бажанням автора, на основі асоціацій, досвіду самого читача.

При серйозному на мотиви відомого класичного твору писали новий. Однак композиційна побудова, образи, а часом і стилістика оригіналу зберігалися (наприклад, «Про блаженного Олексія» Т. Прокоповича).

Травестія комічна була, вочевидь, реакцією на серйозну літературу, перетворювала її на жарт. Так високі теми осміювалися або ніби відбивалися в кривому дзеркалі.

Об’єктом травестіювання найчастіше обирали один із найвідоміших, найпопулярніших в Європі впродовж багатьох віків зразок античної літератури — поему «Енеїда» Вергілія.

✵ Завдання основного рівня. Пригадайте вивчене торік із зарубіжної літератури. Що вам відомо про Вергілія? Про історію написання та сюжет «Енеїди»? Що таке гекзаметр?

Протягом XVII-XVIII ст. в різних країнах Європи з’явився ряд комічних травестій «Енеїди» (француза П. Скаррона, німця А. Блюмавера, росіянина Н. Осипова).

«Енеїда» Вергілія була добре знана й в Україні. У середині XVIII ст. невідомий автор зробив серйозну українську травестію під назвою «Діалог Енея з Турнусом». Зрозуміло, ідеологічні настанови Вергілія ні авторів, ні читачів травестій не обходили, не цікавив і сам сюжет (бо весь хід подій був усім наперед відомий). Вирізнялися новизною, привертали до себе увагу варіації окремих сцен та епізодів поеми. У них автори травестій алегорично відображали сучасну їм дійсність, психологію та побут своїх співвітчизників.

Скажімо, у «Діалозі Енея з Турнусом» Троя та троянці — це поетичний образ України й українців, Еней нагадує безпосередньо І. Мазепу, а Турнус — Петра І.

І. Котляревський своїм твором продовжив ці традиції травестіювання. Однак і до самого оригіналу, і до «перелицювань» попередників підійшов творчо. Передовсім значно скоротив поему: у Вергілія 12 пісень (частин), у нього — 6. Тоді, коли це йому потрібно для втілення ідеї, І. Котляревський дуже близько наслідує Вергілія чи травесторів. Однак здебільшого запозичує лише загальну схему, деякі епізоди скорочує, інші поширює, іноді йде власним шляхом. Скажімо, картини пекла та раю (III частина) у нього цілком оригінальні. Тут письменник скористався староукраїнською літературною традицією, насамперед фольклорними джерелами.

Я. Штірен. Дідона і троянці. 1922 р.

Отже, «Енеїда» І. Котляревського — не просто переклад чи переробка, а самобутній, високоталановитий твір. Тому вона й стала етапним явищем в українській літературі, зачарувала й продовжує зачаровувати мільйони читачів.

Якщо Вергілій описує напівлегендарні події римської історії, то І. Котляревський — українську дійсність XVIII ст. Вергілій зобразив богів і героїв убраними в просторі золототкані мантії, узутими в золочені сандалії. І. Котляревський переодягнув їх у національний одяг. Зевс, Нептун, Харон, Еней, троянці носять вишиті сорочки й широкі шаровари, на головах — козацькі оселедці. Венера — в українському дівочому одязі, Юнона — у строї багатої міщанки.

Вергілієві олімпійці споживають лише амброзію («їжу богів») і нектар («питво богів»), що забезпечує їм безсмертя й вічну юність. Боги ж І. Котляревського полюбляють земні страви та напої, і то суто української кухні.

«Перелицьовані» і характери. Вергілій зобразив героїв величними, мудрими й справедливими; в І. Котляревського вони — гультяї, п’яниці, боягузи, хабарники, розпусники. Відповідні й їхні вчинки та стосунки.

Навіть усі подробиці письменник перевів у площину повсякденного українського життя: Прометей «на люльку... огонь украв», «богині в гніві — так же баби», «Еней був парубок моторний і хлопець хоть куди козак», Венера — «мов сотника якогось пані» тощо.

Так само виразно автор уживає лайливі, грубі слова, просторіччя (обтекар, калавур, маніхвест). Тобто стиль твору цілком несерйозний, балаганний. Однак усе це не заважає йому порушувати досить серйозні, злободенні проблеми українського життя.

Український світ «Енеїди». Автор блискуче розкрив обрану тему: український світ описано майже на кожній сторінці поеми — насамперед у мові та цілій низці побутових, історичних і фольклорних подробиць, представлених через мову, у вдачах персонажів, у стильових особливостях. І якраз це найбільше захоплювало й захоплює читачів «Енеїди».

Мова. Якщо навіть не брати до уваги змістовий бік твору, то І. Котляревський зробив величезний внесок в історію української літератури й нації вже тим, що послідовно перейшов до живої народної мови.

Сергій Єфремов: «Читаючи «Енеїду», сучасники Котляревського переконалися, що мова, якою в устах простого народу гордувало вельможне панство та всі ті, щодо нього пнулися й тяглися, мов до сонця, — що та мова в руках у справжнього майстра слова стає чарівним знаряддям краси та глибоких думок».

Мова поеми — надзвичайно барвиста, багата, виразна — дуже вражає. Визначимо найпомітніші мовні пласти та прийоми І. Котляревського.

1. Захоплення синонімічними рядами. Називаючи якесь звичайнісіньке поняття, автор добирає за змогою щоразу інше слово або відразу розгортає низку синонімів чи споріднених за значенням слів.

Ось, наприклад, такі синоніми використано для означення руху людей: ввійшли, вперлися, ганяли, дав драла, ну він драла, дунув во всі лопатки, дмухнім, дав відтіль дропака, доносився, ішов, ліз, рачки ліз, мандрувать, метнувсь, махнула, мчить, несеться, п’ятами накивав, наступала, почухрав, попхався, приплентавсь, підтюпцем ішла, помчалися, помчали, причвалав, побігла, припхались, покотила, стежку протоптала, поплелися, пустилась, поскакав, полізли, пруться, спішить, слонявся, сунувсь, совавсь, тинявсь, дав тягу, чкурнула, чимчикував, шмигнеш, шлялись, швендяють.

2. Чимало в поемі звуконаслідувань (слів, утворених на зразок тих звуків, які слова ці означають): цвенькати, цмок, замекекекав, шокала, мурмотало тощо.

3. І. Котляревський використовував і рідкісні слова (окремі з них сам і пояснював): баскаличитись (супротивитись), дзіндзіверзух (пройдисвіт), пудофет (важкий на підйом), халяндра (старовинний циганський танець), жеретія (гадюка, що лазить по деревах) тощо.

4. Поет утворював і нові слова (неологізми): дружелюбивий, обезглуздив, лицаркуватий, героїти, чортопхайка.

5. Нерідко трапляються в «Енеїді» старослов’янізми, що були дуже характерними для мови тогочасних канцеляристів, священиків і школярів: черв і прах, безчувственно, іскусно, богоугодна, в сіє врем’я, вред, глас, град (місто), надежда, наущали, пресловутий, зріть (бачити) тощо.

6. Розсипаними по тексту росіянізмами І. Котляревський або підкреслював, що вже у XVIII ст. український побут і мова починають зросійщуватися, або характеризував росіян: вблизі, стишок, картьожний, плут, негодяй, убірайся, безтолковий, дуралей, мельком, оплошав, обезьяна...

7. Неймовірне багатство фразеологізмів у поемі (не завжди легко сказати, коли поет уживав поширені вислови та звороти, а коли творив їх сам у народному дусі): надувсь, мов на огні лопух; вертілась, як в окропі муха; гірший від перцю; буцім в болоті чорт засів; надувся, як індик; занудився, як по болоту кулик; слова так сипле, як горох; надоїло, як чумакам дощ восени; тулився, мов од кота в коморі миш; кричав, як в марші кіт; пропали, як Сірко в базарі.

8. Рясніють у поемі й вульгаризми (грубі, лайливі слова): пили, як брагу поросята; в морду тиче; хропти уклався.

9. І. Котляревський був віртуозним майстром мовних іграшок, безпосередньо продовжуючи й заразом бурлескно пародіюючи традицію українського бароко (пригадаймо вірші І. Величковського).

До таких іграшок належать: ✵ римування чужих імен з колоритними українськими словами: Трою — гною, троянців — ланців, Дідона — моторна, пес — Зевес, Амата — хата і т. д.; ✵ українізація чужомовних імен: Еней Анхизенко, Іул Енейович, Зевес Сатурнович, Енеєчко, Ірися, Лавися; ✵ макаронічна мова1, а саме українсько-латинська мішанина:

...І кваре воювать вам мекум!

Латинуса буть путо цекум,

А вас сеньйорес без ума;

Латинусу рад пацем даре,

Пермітто мертвих поховаре,

І злості корам вас нема...

1 Макаронічна мова (від латин. макарони) — перенасичення тексту чужомовними словами, що вжиті за нормами рідної мови автора, а також словами-покручами (наприклад, суржиком). Використовується з жартівливою чи сатиричною метою. Започаткована в Італії (XV ст.) з пародіювання латини.

Сміх. Таке саме всезагальне визнання та захоплення, як і мова, здобув іскрометний сміх «Енеїди». Усмішку, жарт, а часто й гостре кепкування знаходимо мало чи не в кожному рядку твору. «А я ж до жалю не мастак: / Я сліз і охкання боюся І сам ніколи не журюся», — так визначив своє творче кредо в поемі сам письменник.

Автор глузує з численних побутових людських вад (пияцтво, розпуста, сварливість, лінощі тощо), а найрізкіше виступає супроти вад суспільних — хабарництва, визиску, насильства над людиною.

✵ Завдання основного рівня

1. Пригадайте, що таке гумор і сатира. Наведіть приклади використання цих прийомів з української та зарубіжної літератур.

2. Знайдіть гумористичні й сатиричні епізоди в «Енеїді». Якими засобами автор викликає сміх? Які ідейні смисли увиразнюють ці епізоди? Які функції виконує сміх у поемі?

1. Виявляє суть національної душі. Українці завжди були веселими й життєрадісними, уміли щиро посміятися насамперед над собою. А це — найперша ознака морального здоров’я й упевненості в собі. Пригадаймо хоч би наші численні народні жартівливі пісні.

2. Стає засобом замаскованої гострої критики Російської імперії, отого засудженого Г. Сковородою «світу» (потворного міщанського існування) загалом.

3. Творить бурлескно-травестійний стиль. Наприклад, під час прийняття Енеєвих послів цареві Латину й цариці годилося б сидіти на троні, від якого мав би простилатися розкішний килим до брами палацу. В Е Котляревського ж «царя на дзиґлик посадили, цариця ж сіла на ослоні» (дзиґлик і ослін — меблі селянського вжитку, стільчик і переносна лавиця), «Од дзиґлика ж царя Латина Скрізь прослана була ряднина До самой хвіртки і воріт».

Український побут. Читаючи «Енеїду», ніби опиняєшся на Січі або в українському селі XVIII ст. Автор досягає цього ефекту присутності колоритною народною мовою й сміхом, а також накопиченням величезної кількості побутових деталей, їхніми яскравими докладними описами.

Автор мимохідь згадує народні обряди, звичаї: весілля (у Латина були приготовані рушники та всяка всячина, що на сватання давали), поминки (Еней улаштовує сороковини по батькові Анхизові), український звичай ходити в гості з хлібом-сіллю (Юнона — до Еола, посли Енея — до Латина), поширені способи народних ворожінь (у пеклі дівчина ворожить Енеєві на парі з киплячого горщика, у якому різні трави та ремезове гніздо). Згадуються й деякі народні повір’я (на них цілком побудовані картини пекла та раю). Названо також близько сорока народних ігор і танців (у свинки, у Панаса, у хрещика, у горидуба — це ігри, а танці: горлиця, гопак, гайдук, журавель, халяндра...).

Я. Штірен. Дідона й Еней. 1922 р.

Письменник докладно описує чоловічий, жіночий, дівочий одяг і взуття, захоплюючись його красою та зручністю.

З певних причин (про які зазначимо далі) дуже багато уваги приділено в тексті різноманітним українським стравам і напоям. їх тут названо близько 100 (більше, ніж, скажімо, у спеціальній праці етнографа М. Маркевича «Звичаї, повір’я, кухня і напої малоросіян», 1860 р.).

Згадує письменник і традиційні в тогочасному українському суспільстві професії: чумак, паромник, канцелярист, суддя, священик, купець, шинкар, швець, кравець, коваль, косар, бублейниця, військовик.

Дуже прикметний факт: одяг, кухню, професії І. Котляревський, як бачимо, називає не лише селянські, а й «панські», тобто представляє націю загалом.

Високу духовність українців поет підкреслює численними згадками різних жанрів фольклору: прислів’їв, приказок, історичних, козацьких, ліричних пісень і казок.

Національний колорит створює також згадувана вже українізація античних імен і географічних назв, переплетення їх з українськими й довколаукраїнськими: Енеєчко, Еней Анхизович.

Усі події відбуваються на тлі багатої й прекрасної української природи: у творі фігурують традиційні в нашій місцевості рослинність, дерева та кущі (папороть, васильки, петрів батіг, терен, шипшина, липа, дуб, сосна), тварини (вовк, ведмідь, тхір, заєць).

Алюзії на українську історію. Історія України безпосередньо пов’язана з надідеєю «Енеїди». Проте й тут письменник обмежується алюзіями. В одних випадках тому, що факти, на які натякає, були ще добре знані сучасникам, а частіше — з конспіративних (езопівських) міркувань.

Найчастіше згадується Запорозька Січ (Латин говорить про «нашу Січ»; головний герой говорить про себе: «Я кошовий — Еней троянець») і Гетьманщина. Говорить письменник і про зруйнування Січі, про гетьманів Сагайдачного й Дорошенка, Залізняка, битву під Полтавою та Бендерами, тримає в полі зору монголо-татарську навалу (у такий спосіб стверджує безперервність національної історії від княжих часів до його сучасності).

З особливим захопленням і майже неприкритою ностальгією1 відгукується І. Котляревський про козацьку добу. Тут навіть відступає на якусь мить усюдисущий бурлескний стиль.

Персонажі поеми. Усі герої поеми явно алегоричні. Кожен образ — багатогранний: різні погляди читачів висвітлюють різні грані. Тобто один і той же персонаж можна розшифрувати неоднаково, уловити різні рівні підтексту й додати безліч надтекстів.

Таке специфічне образотворення пов’язане з уже підкресленим езопівським підходом автора. Крім того, передає межову неоднозначність, внутрішню суперечність подій і доль тієї бурхливої доби. Нарешті, демонструє грайливу авторську манеру.

А. Базилевич. Ілюстрація до поеми І. Котляревського «Енеїда». 1970 р.

1 Ностальгія (від грецьк. повернення і страждання, біль) — тут: туга за минулим; інше значення — болісна туга людини на чужині за своєю Батьківщиною.

Персонажі «Енеїди» представляють насамперед досить повний зріз українського суспільства XVIII ст. Їх поділяють на три групи: 1) Еней і троянці, у яких угадуються запорозькі козаки; 2) боги, які представляють переважно чиновництво, усемогутній апарат державної влади; 3) царі — поміщицтво. Автор туго переплітає в сюжеті найактивніші класи в тогочасній Україні.

Еней і троянці. Ці образи І. Котляревський змальовує амбівалентно1, тобто й дорікає їм, і захоплюється ними водночас. І тут не варто дивуватися: такими суперечливими натурами й були запорожці.

Прочитайте розділ «Характеристика запорозького козака» з дослідження Д. Яворницького «Історія запорозьких козаків» (Львів, 1990. — Т. 1. — С. 173-180). На основі прочитаного зробіть висновки, якими рисами троянці нагадують козаків, а якими відрізняються від них. Свої судження підтверджуйте цитатами.

Як видно вже із самої назви, головним героєм поеми є Еней. Він — кошовий отаман Запорозького Війська. На початку твору автор характеризує його дуже критичними епітетами й порівняннями: «...на всеє зле проворний, завзятіший од всіх бурлак» (бездомна людина, гуляка), «ланець» (обідранець, халамидник), «поганець», «мутив, як на селі москаль» тощо. Він — любитель бенкетувати й пиячити, гульвіса, «що вміє бісики пускать» (легко зводить з розуму й так само легко кидає Дідону). За розвагами й пияцтвом забуває навіть про найвищу мету свого життя — побудову нової Трої. Так, що Зевс мусить не дуже чемно нагадати йому про це. Водночас Еней виконує волю батька й іде в пекло, хоча це для нього, як і для кожного українця, найжахливіше місце.

Образ показаний у розвитку. Щодалі виразніше проступають симпатичні риси Енея — він «ласкавий, гарний і проворний, і гострий, як на бритві сталь» (тобто дотепний), доброзичливий, легко сходиться з людьми, уміє іронічно подивитися на себе. На якомусь етапі помічаємо, що й сам автор милується героєм: «Прямий, як сосна, величавий, / Бувалий, здатний, тертий, жвавий».

Еней — вимогливий керівник, однак добрий, справедливий, турботливий, винахідливий: «...один за всіх не спав, він думав, мислив, умудрявся (бо сам за всіх і одвічав)». Зрозумівши, що буря може цілком знищити його флотилію, він швидко орієнтується в ситуації, іде на приниження (дає хабара Нептуну), аби тільки врятувати своє військо.

Особливо приваблює прагнення троянського кошового уникати зайвого кровопролиття, для цього він використовує неабиякий дипломатичний хист. Прибувши в Латинію, Еней спочатку намагається мирно порозумітися з тубільним населенням. Він шле до царя Латина послів з подарунками й уміло здобуває його прихильність. Коли через підступність Юнони виникає загроза війни, Еней успішно укладає союз з аркадійським царем Евандром. Так само схиляє на свій бік Латина, чим полегшує становище свого війська й пришвидшує кінець війни.

1 Амбівалентність (від латин. обидва й сила) — суперечливе, двоїсте ставлення до одного й того ж явища (любов і ненависть, радість і сум, захоплення й осуд тощо).

О. Тернавська. Ілюстрація до поеми І. Котляревського «Енеїда». 2011 р.

Коли не допомагає дипломатія, Еней виступає досвідченим, винахідливим і розважливим полководцем. Він уміло організовує підготовку до битви, сам добре володіє зброєю. А найважливіше — готовий іти на самопожертву заради людей. Це переконливо виявляється в кульмінаційній сцені його бою з Турном. Щоб припинити кровопролиття, Еней пропонує суперникові вирішити їхню суперечку за Лавінію поєдинком. Б’ється він завзято, але водночас виявляє людяність, великодушність — готовий відпустити переможеного ворога. І тільки помітивши на Турнові обладунки свого вбитого товариша, безжалісно розправляється з мародером1.

Дуже схожі на свого отамана й троянці-запорожці. Це — ланці, розбишаки, п’яниці, що не їдять, а «лигають», не п’ють, а «хлищуть», не йдуть, а «пруться». Тут явно переважає бурлескний стиль. Однак троянці — міцні, витривалі люди, невтомні в усяких гулянках. Вони знаходять вихід із найскладнішого становища, незважаючи на труднощі, досягають своєї мети.

Троянці — напрочуд дружелюбні й привітні: з усіма народами, з якими стикаються протягом мандрів, зав’язують дружні відносини, навіть родичаються: «Зо всіма миттю побратались, / Посватались і покумались, / Мов зроду тутечки жили».

Еней і троянці живуть насамперед емоціями, серцем: вони щиро, як діти, радіють і гніваються, захоплюються й розчаровуються. За бенкетами, співами, веселощами та залицяннями можуть забути найважливіші державні справи.

Водночас вони дуже дорожать своєю свободою, військовою доблестю, нехтують багатством, почестями, з презирством ставляться до фізичного болю та й до самої смерті. Свого ватажка шанують, ретельно виконують його накази, але ніколи не принижуються й не запобігають перед ним. У боях це справжні лицарі, що виявляють чудеса мужності та здобувають перемогу навіть над значно численнішим ворогом.

✵ Завдання основного рівня

1. Проілюструйте конкретними епізодами з поеми основні риси вдачі Енея та троянців.

2. Випишіть групи епітетів і порівнянь, якими автор характеризує цих персонажів.

3. Які риси української душі виявляються в образах Енея та троянців?

Інші персонажі поеми. При змалюванні інших персонажів поеми амбівалентності все меншає чи й немає зовсім. Боги й царі викликають в основному сміх та осуд. В образах богів (Зевс, Нептун, Еол, Меркурій та ін.) пізнаємо чиновництво з його самодурством, інтриганством, хабарництвом і брутальністю. Царі (Дідона, Латин, Амата, Лавінія, Адест, Евандр, Тури) нагадують поміщиків — хлібосольних, але бездіяльних гуляк, пихатих, манірних, малокультурних, зажерливих і жорстоких у ставленні до простолюду.

1 Мародёр (від фр. грабіж) — грабіжник, який краде на полі бою речі вбитих і поранених чи грабує населення в районі бойових дій.

✵ Завдання основного рівня. Підтвердьте ці висновки відповідними цитатами з «Енеїди».

Прочитання підтексту поеми. Спробуймо крізь зовнішній, езопівський шар тексту побачити підтекст — прихований ідейний зміст.

Письменник уклав у сюжет «Енеїди» алегоричну розповідь про занепад і шлях до відродження української нації у XVIII ст. Мандрівка троянців — це рух поколінь українців у морі-часі. Еней — узагальнений образ козацького провідника. Тому такі різні й Еней, і троянці, а також автор ставиться до них неоднозначно.

Поштовхом до написання поеми, як припускає більшість дослідників, було зруйнування російською армією Запорозької Січі 1775 р. Тоді 5 тис. козаків спустилися човнами по Дніпру до Чорного моря й у гирлі Дунаю заклали нову Січ.

Сучасний літературознавець В. Неборак інакше прочитує підтекст: вихідна подія в поемі — Полтавська битва 1709 р. Адже це тоді українське суспільство розкололося на ворожі табори й відтоді почало невпинно деградувати. Зруйнування Січі — лише одне з відлунь тієї катастрофи. Версія цілком переконлива.

Про все це йдеться на початку поеми. Отже, Троя — це Запорозька Січ і ширше — гетьманська козацька держава. Як відомо, переселенню запорожців за Дунай усіляко перешкоджала Росія. У поемі на шляху троянців різноманітні перепони ставить Юнона. Тому можна припустити, що вона (бодай якоюсь гранню) уособлює Російську державу.

Картина бурі на морі символізує, вочевидь, добу Руїни в українській історії (після смерті Б. Хмельницького), а сходження Енея в пекло — геноцид1 української нації, до якого вдався російський царат у XVIII ст.

Зевс (закон буття, доля, Провидіння) ставить перед Енеєм і троянцями високу мету — «Рима строїть», «збудувати сильне царство», тобто створити нову досконалу Українську державу. Однак троянці не виконують місії. Чому? Мандруючи світом (часом), троянці скаржаться: «Чи бачиш, як ми обідрались, / Убрання, постоли подрались, / Охляли, ніби в дощ щеня».

Отже, на надто тяжкому історичному шляху українська нація поступово деградує — і не лише фізично (побутово, економічно), а насамперед духовно — слабне, розмивається національна свідомість. Тому й не вберігають, зрештою, троянці Трою — українці свою державність.

І. Котляревський дуже гостро критикує рідну націю, підкреслює її суперечливі грані. Разючу галерею моральної деградації українського суспільства XVI-XVIII ст. представлено в описі пекла. У довжелезному ряду грішників автор особливо виокремлює панів, «що людям (кріпакам. — В. П.) льготи не давали / І ставили їх за скотів», а також чиновників, які «...по правді не служили / Та тільки грошики лупили / І одбирали хабарі». Ось та національна еліта, що мала б дбати про свій народ, вона ж, навпаки, допомагає загарбникам його упосліджувати.

1 Геноцид (від грецьк. рід і ...цид) — винищення окремих груп населення за національними чи релігійними ознаками, один із найтяжчих злочинів проти людства.

Г. Сковорода вчив: коли людина занедбує духовність, нею цілком опановує тілесність. Письменник наголошує, що те ж саме може статися з нацією. На жаль, сталося із сучасними йому українцями. Не випадково десятки сторінок поеми присвячено найдокладнішому описові різноманітних бенкетів з участю троянців (у Дідони, Ацеста, Латина, Евандра), навіть обід по померлому батькові Енея перетворюється на восьмиденний бенкет, так само до непристойності бенкетують боги на обіді в Зевса. Отже, це улюблена справа всіх українців доби. І цілком закономірно: об’їдатися, пиячити, а потім байдикувати, запухати від сну чи вдаватися в любовні пригоди — оце і є система цінностей людини суто тілесної. Забувається висока мета, стирається поняття роду, традиції, адже все то категорії духовні. А так в Енея був батько, що «з горілочки помер», є ланці-побратими. Пом’янути батька — це пити так, щоб уже й не бачити «нічого перед собою». От і весь рід, уся традиція.

Такий спосіб існування ставав вельми популярним серед вищих верств українського суспільства наприкінці XVIII ст.

Ще один, значно згубніший, вияв панівної тілесності — міжусобна ворожнеча за ласий шматок або й просто від ледарства (бійка ж бо невіддільна від пиятики).

Більша частина «Енеїди» присвячена описові війни Енея з Турном і Латином, тобто різанини українців з українцями. Адже, якщо троянці уособлюють мандрівну запорозьку верству, то рутульці й латиняни — осідле поспільство Гетьманщини. Оповідач спостерігає за побоїщем зі Шведської могили. Ось фатальна кульмінація ворожнечі (зверніть увагу: 1709 р. більшість гетьманських полків підтримала Петра І, Запорожжя — І. Мазепу). Зрозуміло, що йдеться про криваві міжусобиці Сомка й Брюховецького, Самойловича та Дорошенка, Мазепи й Палія тощо.

Автор добре усвідомлював, що деградування веде націю до фізичного виродження або самознищення. Звідси — їдкий, пекучий сміх, що скерований проти всіх виявів панівної тілесності українців. Особливо ж небезпечна для нації братовбивча ворожнеча. Тому так іронічно, навіть роздратовано-глумливо описує поет військові приготування й битви рутульців-латинян з троянцями:

Для куль — то галушки сушили,

А бомб — то з глини наліпили,

А слив солоних — для картеч;

Для щитів ночви припасали

І дна із діжок вибивали,

І приправляли всім до плеч...

Тому автор зберігає бурлескний і вульгарний тон, навіть описуючи плач матері над тілом Евріала, який сотню земляків із ворожого табору сплячими «посадив на ніж», а потім і сам загинув від їхньої шаблі.

І. Котляревський з болем підкреслює: немає жодної серйозної внутрішньої причини для такої ворожнечі.

✵ Завдання основного рівня. Пригадайте, чому Турн пішов походом на Енея й через яку подію латиняни приєдналися до війни.

А. Базилевич. Ілюстрація до поеми І. Котляревського «Енеїда». 1970 р.

На причину ж зовнішню, реальну автор тільки по-езопівськи натякає: Турна на війну проти Енея підбурює Юнона (Російська держава).

Усіма можливими засобами І. Котляревський дегероїзує цю самовбивчу безглузду різанину. У поемі прочитується просвітницький протест автора проти війни взагалі, бо вона обов’язково виводить за собою з пекла цілий почет лих:

Війна в кривавих ризах тут;

За нею рани, смерть, увіччя,

Безбожність і безчоловіччя

Хвіст мантії її несуть.

Боги поставили перед Енеєм високу мету — побудувати новий Рим (тобто сучасну українську націю й державу). Мети цієї Еней не досягає, бо марнує дорогоцінний час за бенкетами й розвагами, а далі — у безнадійній війні з козаками: Турна. Однак він зводить Нову Трою — Козацьку Україну, а найголовніше — стає на шлях духовного відродження.

Є в поемі разюче пророцтво:

Така богів олімпських рада,

Що ти і вся твоя громада

Не будете по смерть в Рим

?Но що тебе там будуть знати;

Твоє імення вихваляти;

Но ти не радуйся сьому.

Іще ти вип’єш добру повну,

По всіх усюдах будеш ти.

Сивілла віщує Енеєві:

І долю гірку, невгомонну

Готовсь свою не раз клясти.

Юнона ще не вдовольнилась,

Її злоба щоб окошилась

Хотя б на правнуках твоїх;

Но послі будеш жить по-панськи,

І люди всі твої троянські

Забудуть всіх сих бід своїх.

Тут точно передбачена майбутня доля української нації. Справді, діти, онуки й правнуки Енея ще не раз відчули на собі пекельну злобу Юнони (Російської імперії та інших загарбників), побували «по всіх усюдах» сибірських каторг і тільки тепер, через двісті років, починаємо відчувати себе господарями у своєму домі. А Рим, Біле місто, яке бачить в уяві Еней, тобто досконала Українська держава, і для нас поки що — омріяне завтра.

На глибоке переконання Е Котляревського, те «завтра» перетвориться на реальність для троянців, а для нас — лише тоді, коли станемо людьми духовними, житимемо по совісті. Не випадково основне слово в тексті «Енеїди» передостаннє — совість.

Пригадаймо: на думку Г. Сковороди, людину здатна порятувати лише «совість, як чистий кришталь». І. Котляревський розширює цю ідею, твердячи: націю — також. Яскравим видивом отієї майбутньої духовно досконалої, «совісної» України є картина раю в III частині поеми.

Отже, висловлюючись сучасною мовою, І. Котляревський запрограмував успіх грандіозного проекту під назвою «сучасна українська нація».

А. Базилевич. Ілюстрація до поеми І. Котляревського «Енеїда». 1970 р.

«Енеїда» як зразок класицизму

У поетиці «Енеїди» збереглося ще чимало ознак старого барокового стилю:

✵ двопланова багатоярусна композиція;

✵ система підтекстових символів;

✵ мовні іграшки, зокрема численні повтори та гра синонімами.

Однак основа твору вже класицистична. Автор розробляє традиційний для української літератури «низький» класицизм. А звідси:

✵ жанр комічної травестії, стиль бурлеску, що скеровані на руйнування засад бароко;

✵ використання «низької» народної мови;

✵ утілення в життя просвітницької ідеї демократизації літератури.

Визначають стиль твору настанови класицизму:

✵ раціоналістичне змалювання життя, зокрема народного, а не заглиблення в його суть;

✵ раціоналістичне (підозріливе, а то й осудливе) ставлення до людських почуттів, психіки загалом (недооцінка чи осуд позасвідомого);

✵ досить скептичний погляд на людську природу;

✵ гостра соціальна критика з позицій просвітницького гуманізму;

✵ просвітницький ідеал морального вдосконалення людини.

Однак у поемі визрівають навіть деякі зародки майбутнього романтизму:

✵ посилена увага до народного життя як етичної й естетичної цінностей;

✵ увага до національної проблематики, ідеологія націоналізму, а звідси — високий патріотичний пафос1 окремих фрагментів твору.

Подивіться анімаційний фільм «Енеїда» (режисер В. Дахно, 1991 р., адреса в Інтернеті: https://www.youtube.com/watch?v=1fp193W-pbg). Чи сподобався вам фільм? Чому? Які анімаційні прийоми символізму й комізму ви помітили? Які ідеї, мотиви поеми увиразнює й доповнює фільм?

1 Пафос (від грецьк. почуття, пристрасть) — бурхливі душевні переживання, викликані певною ідеєю чи подією.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.