Українська література 9 клас - Пахаренко В. І. 2017

Микола Гоголь
Література українського романтизму

Всі публікації щодо:
Гоголь Микола

(1809-1852)

Гоголь. Трудно, здається, вишукати серед історичних осіб другу більш дисгармонійну постать, так вигадливо сплетену з поверхових і внутрішніх суперечностей і контрастів, як він... Тупий школяр — і геніальний письменник; великий гуморист, сміхотун і вигадник — і не менший песиміст... прихильник особистого морального самовдосконалення — і джерело протесту проти громадського ладу, українець, що з пієтизмом та любов’ю ставився до рідного краю — і виключно російськомовний письменник.

С. Єфремов

Микола Гоголь — геніальний, усесвітньо відомий письменник-мислитель. Він суттєво збагатив не лише вітчизняну, а й російську культуру, переніс у неї сковородинівську філософсько-екзистенційну традицію, підготував духовний ґрунт для появи титанічної постаті Ф. Достоєвського. Завдяки йому Україна стала відомою й популярною практично на всій планеті.

І в долі, й у творчості письменник яскраво виявив характерне для романтизму бачення світу як клубка трагічних суперечностей.

М. Гоголь понад усе прагнув цілковитої гармонії (сонця, світла) для себе, свого народу, людства, але насамперед помічав дисгармонійність у собі й у душах інших людей, у суспільстві. Це основна суперечність світобачення, яка згодом стане для митця фатальною...

Микола Васильович Гоголь народився 1 квітня 1809 р. у родині дрібномаєтного шляхтича й літератора Василя Гоголя-Яновського.

У роду Яновських були і священики, і козацькі старшини, Миколин дідусь Опанас — миргородський полковий писар. Серед предків Миколи — гетьмани Петро Дорошенко й Іван Скоропадський, переяславський полковник Василь Танський, генеральний обозний Петро Забіла.

Раннє дитинство хлопчика минало в родовому маєтку в с. Василівці (Янівщина) на Полтавщині, а ще в с. Кибинці.

Батько працював управителем маєтку, зокрема був директром і актором театру. Написав для нього кілька комедій українською мовою («Простак», «Собака-вівця», «Роман з Параскою»). Дружив з письменниками, патріотично налаштованими дворянами — І. Котляревським, В. Трощинським, В. Капністом, з майбутніми декабристами. Отже, малий Микола ріс у пошані до козацької старовини, народних традицій, у середовищі творчих, культурних і передових людей того часу.

Музей-садиба М. Гоголя в с. Василівці

Ніжинська гімназія вищих наук. Малюнок поч. XIX ст.

Освіту здобував протягом 1821-1828 рр. в елітній Ніжинській гімназії вищих наук — українському відповіднику столичного Царськосільського ліцею.

У гімназії панував російсько-імперський казенний дух. Але й тут М. Гоголь залишався собою: вивчав світову літературу, мистецтво, вітчизняну історію, збирав фольклор, упорядковував словник української мови. Вирізнявся веселою, компанійською натурою, умів розсмішити однолітків чи захопити цікавою історією, грав комічні ролі в аматорському театрі. Писав вірші, поеми, п’єсу, навіть повість. Користувався загальноприйнятою тоді в українських культурних колах літературною мовою — російською. А от жартівливі вірші й епіграми складав по-українськи. Робив це постійно й так вправно, що товариші прозвали Миколу «Рифмачем».

Жити для романтичного юнака означало стати достойним і славетним, невтомно працювати заради людства, «задля щастя громадян». Тому якийсь час він мріяв присвятити себе юриспруденції, щоб боротися з «неправосуддям», але потім знайшов інший, ефективніший засіб для втілення своєї місії — слово.

У Петербурзі. Завершивши навчання, М. Гоголь, як і тисячі інших здібних молодих українців, поїхав підкоряти столицю. З цього, очевидно, і розпочалася низка трагічних суперечностей у долі митця: щиро люблячи Україну, він фактично назавжди добровільно залишив її.

Перший петербурзький досвід виявився невдалим. 1829 р. юний початківець друкує під псевдонімом В. Алов поему «Ганц Кюхельґартен» — явне наслідування німецьких романтиків. І публіка, і критика сприйняли книжку скептично. Розчарований М. Гоголь скупив на останні копійки недопродані примірники й спалив їх (пригадаймо подібні марні намагання Г. Квітки утвердитися в російській літературі).

Після даремної спроби стати актором Микола змушений був задовольнятися роботою дрібного чиновника при різних відомствах. Однак він не залишає намагань добитися успіху й визнання. У цей час набуває популярності романтизм з його увагою до екзотики та фольклору. На початку століття з’являється друком кілька захоплених описів України російськими мандрівниками. Поетичний, таємничий, оповитий фольклорною фантастикою й демонологією1 образ далекої Батьківщини створюють старші українські письменники, які оселилися в Петербурзі: В. Наріжний («Слов’янські вечори», «Бурсак», «Запорожець»), Антін Погорільський («Двійник, або Мої вечори в Малоросії»), О. Сомов («Русалка», «Казка про скарби»). Поступово зацікавлюються українськими темами й росіяни — О. Шаховський, О. Пушкін, К. Рилєєв.

1 Демонологія — система уявлень про злих духів (демонів) у певних релігіях чи народних світоглядах.

О. Шупляк. Політ Вакули. 2011 р.

М. Гоголь радо підхопив цю традицію, адже ще такі свіжі, яскраві його спогади про рідний край, так ятрить серце ностальгія в чужому, непривітному місті. Отож 1830 р. з’являється друком повість «Басаврюк» (пізніше переназвана «Вечір проти Івана Купала»). Нею Гоголь започаткував двотомний цикл повістей та оповідань «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1831—1832). Обидві книжки викликали захоплення й українських, і російських читачів, критики одностайно визнали молодого письменника першої рядним майстром слова. Переважно відзначали його талант гумориста, лірика в змалюванні природи й людських почуттів, глибоку обізнаність з українською міфологією.

Але митець намагався не просто захопити екзотикою, посмішити, розчулити публіку чи настрашити розповідями про чортів, упирів, русалок, відьом і чаклунів. Переважно з такими настановами бралися за українські теми його попередники. М. Гоголь же поставив перед собою значно серйознішу мету, яку далеко не всі й не відразу зрозуміли — художньо осягнути й відкрити читачам суть української національної душі, самої людської природи, корені добра та зла. Через те у «Вечорах...» звичне переплітається з незвичайним, дійсність — зі сновидіннями й міфами. Такі невидимі глибини людського й національного духу, напевно, інакше й не розкриєш.

Український світ письменника — світлий, сонячний, енергійний, злитий з чудовою природою, безоглядний, веселий у радощах і святкових розвагах, пристрасний, ніжний, відданий, дещо наївний у стосунках, сміливий і непримиренний у боротьбі з темрявою.

Зло містичне й людське письменник представляє, за народною традицією, в образах чортів та іншої нечисті. Проте в цьому гармонійному, сонячному світі темні сили — безпорадні, навіть смішні.

Обґрунтуйте чи заперечте щойно наведені твердження на прикладі однієї з повістей — «Сорочинський ярмарок», «Ніч перед Різдвом», «Майська ніч, або Утоплена». Зокрема, зверніть увагу, якою тут змальована українська природа.

Усю силу свого титанічного таланту М. Гоголь зосередив на тому, аби відкрити читачеві сучасному, російському, світовому споконвічний український шлях до щастя через любов і гармонію.

Лише два твори циклу закінчуються трагічно, моторошно — «Вечір проти Івана Купала» і «Страшна помста» — тому, що тут герої не відкидають зло, а піддаються йому.

Проаналізуйте епілог повісті «Страшна помста» (розділ XVI).

1. Як тут розкривається, умотивовується думка, що основою людського зла є гординя й заздрість (егоїзм)?

2. Доведіть, використовуючи текст, що й Петром, і Йваном рухає себелюбство (прагнення «порадувати себе»).

3. Коли вперше автор уживає епітет страшна? Коли помста насправді стає страшною?

У повісті «Страшна помста» М. Гоголь розкриває основну ідею християнської та української народної етики1: не можна мстити, за зло відповідати злом, бо тоді зло замикається в коло — стає нескінченним і непереможним.

Повість прочитується не лише в загальнолюдському, а й у національному ключі: письменник підкреслює, що братовбивство є механізмом українського самознищення.

Ще не раз М. Гоголь повертатиметься до вирішення проблеми, чи можна навіть заради добра вдаватися до насильства, висловлюватиме двоїсті, суперечливі підходи (зокрема в повісті «Тарас Бульба»). Аж поки в останніх творах наважиться сказати, що наблизився до розуміння «людинолюбного закону Христового», котрий велить «понад усе прощати й любити».

Гармонію, життєву силу письменник бачить у старих часах і в здоровому традиційному народному світі. У сучасному ж українському цивілізованому середовищі (серед поміщиків і чиновників) панує байдужість, дріб’язковий егоїзм, духовне гниття. Підкорившись колись ворожій імперії, українська еліта катастрофічно деградує, поринає в тьму. Про це йдеться в повісті «Іван Федорович Шпонька та його тітонька».

Тому навіть у найбільш життєрадісних творах М. Гоголя зринають несподівано сумовиті нотки (зверніть увагу, наприклад, на кінцівку «Сорочинського ярмарку»).

Пора творчого розквіту. Одразу після виходу у світ «Вечорів...» М. Гоголь став одним із найпопулярніших літераторів України й усієї імперії. Окрилений успіхом, він поринає у вир творчої та наукової праці. Улітку 1832 р. відвідує Україну, понад два місяці живе в рідній Василівці, відновлює гармонію в серці, ще ретельніше вивчає мову, побут, звичаї, фольклор і душу свого народу.

У ці роки митець задумує статтю про народні пісні, студіює літописи, збирає матеріали для шеститомної історії України, розпочинає роботу над романом «Бранець», друкує кілька розділів з роману «Гетьман» — про славного козацького ватажка Остряницю, виношує задум роману про І. Мазепу. У статті «Погляд на утворення Малоросії» твердить, що українці — окремий народ, цілком відмінний за характером від російського.

Новим імпульсом для М. Гоголя стали знайомство й щира дружба з М. Максимовичем. Друзі захопилися ідеєю відкриття в Києві університету (це й сталося 1834 р.). Бачили його найпотужнішим центром рідної культури, у який запросять викладати авторитетних українських науковців, розпорошених по різних куточках імперії. Саме М. Гоголь переконав владу призначити не кого іншого, а М. Максимовича ректором нового університету, а сам він планував викладати там історію.

1 Етика (від грецьк. звичай) — норми поведінки, сукупність моральних правил певної національної чи соціальної групи.

М. Гоголь (з листів до М. Максимовича): «Жаль мені дуже, що Ви хворієте. Киньте справді кацапію та їдьте в Гетьманщину. Я сам думаю це зробити й на другий рік махнути звідси. Дурні ми справді, як добре розміркувати. Задля чого й кому ми жертвуємо всім? ... Тепер я взявся за історію нашої єдиної, бідної України... Мені здається, що я напишу її, що я скажу багато того, чого переді мною не говорили...»

«Дякую Тобі за все: за листа, задумки в ньому, за новини й інше. Уяви собі, я теж думав туди, туди! У Київ, у старий прекрасний Київ! Він наш, він не їхній (тобто не росіян. — В. П.). Там або навкруги нього відбувалися події старовини нашої».

На хвилі духовного піднесення М. Гоголь пише й видає продовження «Вечорів...» — збірку повістей «Миргород». Її читачі сприйняли з ще більшим захватом. У новій книжці автор розвинув і поглибив три основні теми попереднього циклу:

✵ духовно багата, героїчна натура українського народу («Тарас Бульба»);

✵ осмислення природи зла («Вігі»);

✵ занепад української провідної верстви («Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем», «Старосвітські поміщики»).

Особливо промовиста й цінна в композиції збірки та й усієї ранньої творчості митця повість «Тарас Бульба». Це був перший після «Енеїди» І. Котляревського гімн козацькому лицарству.

Цим твором письменник закликав українців ставати на шлях не Шпоньок чи двох Іванів, що марнують життя в дріб’язковій гризні, а Тараса Бульби, який пожертвував усім заради України, віри й волі.

Наближення до російської культури. Більшість мрій і задумів в умовах деспотичної імперії М. Гоголю не вдалося здійснити. У Київ письменника так і не пустили. Добре знаючи українофільські настрої обох ініціаторів створення Київського університету, цар сказав: «Вистачить там і Максимовича». Сам же університет, за урядовою програмою, відкрився для зросійщення Правобережної України (хоча патріотична інтелігенція все-таки згуртується в ньому й через кілька років створить таємне Кирило-Мефодіївське братство). М. Гоголя натомість призначили викладачем Петербурзького університету (1834). Наступного року він залишив університет, розуміючи, що це зовсім не та справа, про яку він мріяв з М. Максимовичем. Отже, своїм рішенням цар обрубав культурні зв’язки митця з Батьківщиною.

Письменника щодалі більше розчаровувала пристосовництвом і безкультур’ям тогочасна українська еліта. Здавалося, рідна нація не має вже перспектив для самостійного духовного життя, поступу, невблаганно розчиняється в російському морі.

З іншого боку, добре усвідомлюючи геніальність М. Гоголя, його все наполегливіше затягувала у своє середовище й імперська влада, і російська культурна еліта. Найбільше зусиль для зросійщення митця приклали О. Пушкін, В. Жуковський, М. Погодін, В. Бєлінський, С. Аксаков. Небайдужому до слави письменникові така увага імпонувала. Особливо прислухався до порад О. Пушкіна, якого буквально обожнював за неповторний талант.

Перший у світі пам’ятник М. Гоголю. м. Ніжин. 1881 р.

Якщо підсумувати, М. Гоголь не знайшов рівноваги між національним і загальнолюдським (християнським). Одним пожертвував заради іншого й цим обікрав свою душу. Та ще й християнство, як колись І. Вишенський, ототожнив з православ’ям, а те — виключно з російською церквою. Відтоді зникли світло, гармонія, весела усмішка з Гоголевих творів, натомість з’явилися темрява, сарказм і трагізм.

Очевидно, для самозаспокоєння він придумав таку собі ілюзорну наднацію, надвітчизну — «Русь», котра, на його думку, як лялька матрьошка, уміщає в себе й Україну, і Росію, і деякі інші слов’янські народи. Цій «Русі» митець прагнув служити, але фактично то було служіння російській нації й культурі, розчинення в них усього українського.

✵ Завдання основного рівня. Пригадайте вивчене на початку року: як пов’язані між собою національне й загальнолюдське?

У будь-якому разі після «Миргорода» майстер ніби відвертається від України, натомість починає активно розробляти російські теми — у петербурзьких повістях («Ніс», «Шинель», «Невський проспект», «Записки божевільного»), комедії «Ревізор», у поемі «Мертві душі», інших творах.

1842 р. виходить друком друга, доповнена й змінена редакція «Тараса Бульби». У ній замість топоніма «Україна» з’являється абстрактне «Русская земля», козаки-запорожці вже представляють не українське лицарство, а «русскую силу», «русский характер», «русскую душу», християнство ототожнюється тільки з «православной русской верой», нарешті, Тарас Бульба в передсмертному зверненні до козаків несподівано прославляє «своего русского царя», який нібито незабаром підкорить увесь світ.

Російська еліта дружно заохочувала ці зміни. Імператор особисто виділяв письменникові кошти для його закордонної поїздки. В. Бєлінський захоплювався тим, що в «Мертвих душах» М. Гоголь «цілковито відмовився від малоросійського елементу й став російським національним поетом у всьому значенні цього слова».

Проте ця перемога над М. Гоголем виявилася далеко не однозначною. Звернувшись до російського світу, письменник абсолютно чесно показав його таким, яким побачив з українських позицій — темним, деспотичним, жорстоким, «мертводушним». Звичайно, це не була поверхова, суто публіцистична критика конкретного суспільного устрою. І на новому матеріалі митець продовжував пошуки вічної, божественної гармонії як основи буття (одначе не знаходив), розкривав найглибші таємниці людської душі, основні, понадчасові механізми зла. Тому й залишається він злободенним, популярним, авторитетним у різні епохи в усьому світі.

Отже, перейшовши в російську літературу, М. Гоголь не прославляв імперію, чого від нього чекали петербурзькі покровителі, а казав страшну правду про неї, кинув їй виклик (знову разюче протиріччя). І це обурило багатьох великодержавно налаштованих росіян. Особливо жорстоких цькувань зазнали «Ревізор» і «Мертві душі». Болісно переживаючи звинувачення, М. Гоголь тяжко занедужав. 1836 р. виїхав за кордон, де пробув з перервами цілих 12 років (більшу частину часу — у сонячній, такій подібній до України Італії).

Пекуча Гоголева правда, звичайно ж, була ліками для росіян, хоч і надто гіркими але для тих, хто прагнув духовного оздоровлення своєї нації (таких було і є багато, звідси — масове визнання письменника в цій країні). Інші ж, для яких імперія понад усе, оцінювали ці ліки як отруту.

Ф. Вігель (чиновник, сучасник М. Гоголя, відомий мемуарист): «Малорослий малорос... Не вивівши на сцену жодної чесної російської людини, він виставив нас на вселюдський посміх в особах більше вигаданих наших губернських і повітових чиновників. І за це, о Боже, половина Росії проголосила цього циніка великим».

С. Венгеров (один із найавторитетніших дослідників російської літератури XIX ст.): «Найбільш малоросійське в Гоголі... — загальне ставлення до російської дійсності. Адже в Гоголі жодної краплини любові до того життя, яке він так нещадно зобразив... А ось для Малоросії, для малоросійського побуту, для малоросійської природи, для малоросійської історії, для Тараса Бульби Гоголь мав у своєму серці невичерпне джерело любові й поблажливості. Україну Гоголь огорнув поетичною габою, а Росія для нього — одна лише бридота запустіння, мертве царство мертвих душ... Гоголь ставився до російської дійсності, як іноземець».

Утім, попри всі духовні вагання, М. Гоголь завжди залишався українцем. Любив готувати українські страви для дружніх вечірок, часто співав українських пісень, танцював гопака, у товаристві не раз переповідав наші легенди, анекдоти й думи. Що значно важливіше: за свідченнями М. Максимовича, вважав себе українським письменником, який пише по-російськи. Наприкінці 1830-х років створив (а потім спалив) п’єсу з історії запорозьких козаків «Виголений вус».

Прибувши 1846 р. на курорт Карлсбад для лікування, письменник так зареєструвався в книзі визначних пацієнтів: «Пан Микола Гоголь, українець, що живе в Москві, автор кількох російських комедій» (з фр.).

На початку XX ст. авторитетний російський філолог, професор І. Мандельштам, аналізуючи стиль М. Гоголя, дійшов висновку, що мовою його душі була українська. Це виявляється не тільки в лексиці, а навіть у синтаксисі — думав він по-українськи, а тоді, пишучи, перекладав російською.

Утім, бурхливий, таємничий, трагічний другий, російський, період життя та творчості майстра ви незабаром відкриєте для себе на уроках зарубіжної літератури.

Чий же письменник Гоголь? До революції переважна більшість і українських, і російських читачів, дослідників розглядали М. Гоголя насамперед в українському літературному контексті. У комуністичну ж епоху імперія цілком присвоїла письменника собі. Промовистим є напис на пам’ятнику в Москві: «Великому русскому художнику слова Н. В. Гоголю от правительства СССР». І лише тепер починаємо вивчати М. Гоголя не як зарубіжного, а як українського генія, хоча важко переоцінити його внесок і в російську культуру.

✵ Судження. В. Шевчук: «При національній атрибутації (визначенні належності. — В. П.) того чи іншого письменника треба зважати не тільки на те, якою мовою він писав, а передусім, про кого, як і для кого творив. Так, коли громадянин Речі Посполитої чи Росії писав про українців як про свій народ без чужинецького упередження та відчуження, і його творчість значною чи певною мірою ввійшла в контекст української культури, він — письменник український, незважаючи нате, якою мовою писав. Коли ж письменник так само писав і про народ панівний, польський чи російський, і тим увійшов у ті літератури, то творчість його стає міжнаціональною й нею користуються обидва народи відповідно до своїх контекстів.

У такий спосіб легко вирішити довголітню суперечку, чи був Гоголь письменником українським чи російським? Кожному зрозуміло: вийняти його творчість з української літератури та й українського літературного процесу — річ немислима: і «Вечори», і «Миргород» із «Тарасом Бульбою» — безсумнівно, твори українського контексту. Але мав рацію і Федір Достоєвський, говорячи, що ціле покоління російських письменників вийшло з «Шинелі» Гоголя, і це справді так, бо Гоголь творив і в контексті російської літератури, отже, був не тільки українським, а й російським письменником».

М. Корпанюк (сучасний український літературознавець, професор): «Говорячи, що Микола Гоголь — один із найгеніальніших національних класиків і духовних світочів, переконаний, що він, окрім нас, українців, належить і російській культурі, якій надав виразно демократичного спрямування, вивів її зі шляху монархічно-підданського на загальнолюдський. У цьому і його, і наша сила, бо Україна споконвіку — добрий ангел Божий у цивілізаційному русі людства».







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.