Всі публікації щодо:
Винниченко Володимир

Українська література 10 клас - Семенюк Г.Ф.

«І відкіля ти взявся у нас такий?» (Іван Франко) - Володимир Винниченко (1880—1951) - Українська література 10-х років

Яка то тяжка річ — відродження національної державності! Як вона в історичній перспективі буде уявлятися легкою, само собою зрозумілою, і як трудно, з якими надлюдськими зусиллями, доводиться тягати те каміння державності й складати його в будинок, в якому будуть так зручно жити наші нащадки.

(Володимир Винниченко)

Ім’я Володимира Винниченка як визначного політика, керівника першого українського уряду ввійшло в історію України, а як блискучого прозаїка і драматурга — в історію літератури. Різноманітна спадщина талановитого митця дає нам змогу пізнавати радощі й болі розчарування, які випадали на долю Винниченка в рідній країні й на чужині.

Постать Володимира Винниченка багатогранна й суперечлива. Пізнати духовний світ письменника ви можете, заглибившись у його твори. А вибирати є з чого, адже Винниченко — автор понад сотні оповідань і повістей, 14 романів, 23 п’єс і численних публіцистичних статей. Він знаний і як живописець — автор портретів, пейзажів, натюрмортів.


«І відкіля ти взявся у нас такий?» (Іван Франко)

Володимир Кирилович Винниченко народився 28 липня 1880 року в Єлисаветграді (тепер Кіровоград). Батько — Кирило Васильович — візникував і чумакував, мати — Євдокія Онуфріївна — утримувала заїжджий двір. Сім’я Винниченків була багатодітною і особливих статків не мала. Єлисаветградська околиця, де формувався світогляд Володимира, справила відчутний вплив на вразливого юнака. Після закінчення початкової школи Винниченко із 1890 року навчався в міській чоловічій гімназії і заявив про себе як розумний, дотепний, здібний, вольовий юнак. Незважаючи на зверхнє ставлення паничів до простолюдина, Володимир завжди поводився гідно, не зраджуючи ні рідної мови, ні родинних традицій, ні звичаїв давніх українців. Національно свідомий і свавільний гімназист викликав роздратування у директора і деяких викладачів, тож після 7 класу цей заклад Винниченкові довелося залишити. Упродовж року він мандрував Україною, нотуючи свої враження для майбутніх творів. Склавши екстерном гімназійні іспити, він 1900 року став студентом юридичного факультету Київського університету.

1902 року Володимир Кирилович заявив про себе як літератор, опублікувавши оповідання «Сила і краса» (тепер знане під назвою «Краса і сила»). Цей твір дав назву й першій збірці оповідань «Краса і сила* (1906). Прочитавши її, Іван Франко в газеті «Рада» запитував: «/ відкіля ти взявся у нас такий?» Іван Якович розумів, що «серед млявої, тонко-аристократичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної Генерації сучасних українських письменників раптом виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом, як саме життя, всуміш, українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості». Досвідчений письменник був вражений новизною тем, характерів та засобів зображення тих персонажів, які з’являлися з-під пера Винниченка.

Уже в ранніх творах виявилася така прикметна риса письменника, як своєрідність світовідчуття. Щоб збагнути вирішальне значення цієї мистецької риси, прочитайте уривок з оповідання Винниченка «Зіна»: «Я родився в степах. Там, перш усього, немає хапливості. Там люди, наприклад, їздять волами. Запряжуть у широкий поважний віз пару волів, покладуть надію на Бога і їдуть. Воли собі ступають, земля ходить круг сонця, планети творять свою путь, а чоловік лежить на возі і їде. А навкруги теплий степ, усе степ та могили. А над могилами вгорі кругом плаває шуліка, як по дроту, в ярах спуститься чорногуз м’яко, поважно, не хапаючись. Вечорами я слухав, як співали журавлі біля криниці у ярах, а вдень ширина степів навівала сум безкрайності. В тих теплих степах виробилась кров моя і душа моя».

Уривок із твору ілюструє, чим відрізняються літературно- художні образи словесності від раціональних понять, якими оперує будь-яка ідеологія, що ґрунтується на певних поглядах. У пору дитинства і юності Винниченка Єлисаветград мав репутацію культурного центру — з нього вийшли видатні митці: актори, драматурги — Опанас Саксаганський, Микола Садовський, Іван Карпенко-Карий, Марко Кропивницький, поет Євген Маланюк, прозаїк Юрій Яновський. Тож юний Винниченко не лише вбирав очима степові простори. вдихав на повні груди терпкі запахи, а й бачив вистави, в яких виявляла себе стихія степового краю.

Прагнення Винниченка боротися за побудову незалежної . України привело його 1900 року до лав Революційної української партії. За активну антиімперську діяльність 14 лютого 1902 року Володимира Кириловича заарештували і виключили з університету, запроторивши до Лук’янівської в’язниці. Перебуваючи там півтора року, Винниченко листувався з київською інтелігенцією, передусім з Борисом Грінченком, Євгеном Чикаленком, писав прозові й драматичні твори.

Після звільнення письменник перебував під наглядом поліції, часто змінював місце проживання, виїздив до Росії, Франції, Австрії, Італії, Швейцарії. Винниченка ще не раз арештовували, наприклад, 1906 року за протест проти соціального гніту він відбував ув’язнення разом із літературознавцем Сергієм Єфремовим. В’язень був відпущений за амністією і, оскільки самодержавний режим дещо послабився, домігся відновлення на юридичному факультеті Київського університету, склав іспити й отримав диплом про завершену вищу освіту.

У 1917 році Володимир Кирилович став одним із організаторів і керівників Центральної Ради. Він працював поряд із Михайлом Гру шевським, головним отаманом українських військ Симоном Петлюрою та іншими представниками народної влади, був першим головою українського уряду — Генерального секретаріату (згодом — Директорія Української Народної Республіки). Винниченко написав усі універсали


Перший Генеральний секретаріат Центральної Ради.

Сидять зліва направо: І. Стешенко, X. Барановський, В. Винниченко, С. Єфремов, С. Петлюра; стоять: П. Христюк, М. Стасюк, Б. Мартос; зверху — В. Садовський. Київ, червень 1918 р.



Володимир Винниченко. Портрет дружини

Центральної Ради та відозву «До українського народу». Спостережливий психолог, вдумливий політик, письменник-новатор, свої роздуми він виклав у драмі «Між двох сил» (1909), у мемуарно-публіцистичній праці «Відродження нації», що вийшли вже в еміграції у Відні 1920 року.

Після краху Директорії Винниченко виїхав 1919 року до Австрії, проте незабаром повернувся в Україну, сподіваючись на можливість відновлення національної держави. Прагнучи переконати більшовицьких вождів у необхідності побудови Української держави, Винниченко з 24 травня по 20 вересня 1920 року приїжджав до Харкова і Москви для переговорів. Схилити на свій бік основоположників тоталітарної держави йому, звісно, не вдалося. Глибоко розчарований у всеросійському русі пролетаріату, в політиці його лицемірних лідерів, письменник занотував у «Щоденнику»: «Тут, у соціалістичній совєтській Росії, я ховаю свою 18-літню соціалістичну політичну діяльність. Я їду як письменник, а як політик я всією душею хочу померти».

Митець повернувся до Києва і зробив спробу запровадити національну політику, вступивши до лав КП(б)У та ставши заступником Голови Раднаркому України. Він підготував політичну програму, проте ЦК КІІ(б)У відхилив її. Розгніваний політик залишив Україну і разом з дружиною Розалією Ліфшиць-Винниченко оселився в німецькому місті Целлендорфі. Ставши політичним емігрантом, він, всупереч власним заявам повністю віддатися літературній роботі, активізував політичну діяльність на благо України. Обраний берлінською громадою українців головою Комітету допомоги голодуючим в Україні, він організовував посильну підтримку земляків і надсилав пакунки з харчами для письменників на рідну землю. Головним своїм завданням в цей час він вбачав боротьбу з більшовизмом. З 1923 року Володимир Кирилович випускав журнал «Нова Україна», де друкував твори українських митців, що перебували в еміграції.

Протягом 1921 —1925 років Винниченко створив кілька п’єс, утопічний роман «Сонячна машина», роман про воєнне лихоліття в Україні «На той бік», збірку оповідань на теми народних пісень «Намисто», роман «Поклади золота». Однак особливий резонанс викликав перший в Україні науково- фантастичний роман-утопія «Сонячна машина», в якому письменник створив оригінальну модель майбутнього суспільства. Майбутнє тут пророчо розглядалося крізь призму «сьогоднішнього пекла», що посилиться і призведе до утвердження тоталітаризму, соціальної катастрофи, занепаду економіки, духовності й культури. Роман став сенсацією, привернув велику увагу і масових читачів, і літературознавців: був високо оцінений Миколою Зеровим та Сергієм Єфремовим. Сам Винниченко надавав цьому творові особливого значення, називаючи його «візитною карткою української літератури в Європі». Справді, відчувається зв’язок роману із науково-фантастичними творами Герберта Уеллса, Станіслава Лема, Рея Бредбері, хоча очевидно, що Винниченко створив цілком оригінальну соціально-утопічну ідею.

Хоч Винниченко жив за межами України, він постійно стежив за життям на Батьківщині, навіть домігся видання в Україні 25-томного зібрання своїх творів (1930—1932). Митець прагнув допомагати землякам, публікував твори Григорія Косинки, Валер'яна Підмогильного, Тодося Осьмачки. Дізнавшись про масові репресії в Україні та смерть Миколи Хвильового, Винниченко написав відкритого листа до Політ- бюро КП(б)У, засудивши Сталіна й Постишева як організаторів українського геноциду. Після цього письменника в СРСР оголосили «ворогом народу», а його твори заборонили друкувати і вилучили з бібліотек та шкільних підручників.

З 1934 року сім’я Винниченків проживала у власному скромному будинку в містечку Мужен на півдні Франції. У «Щоденнику» митець називав околицю, в якій жив, своїм «Закутком». Витративши кошти на будинок, Володимир Кирилович жив сутужно, працював у саду і на городі, щоб забезпечити сім’ю найнеобхіднішим.



Володимир Винниченко. Дівчина з квітами



Володимир Винниченко. Зусилля

Живопис знову став Винниченкові віддушиною, джерелом творчого натхнення, провісником мислення фарбами. Раніше митця надихав до малярства Париж, особливо коли наприкінці 20-х років до цього міста з’їхалося 40 тисяч художників з усього світу. У 1927— 1934 роках Винниченко належав до паризької школи «Еколь де парі», що репрезентувала в живописі багатство колористики. Загалом малярська спадщина Винниченка складається із сотні картин та ескізів.

Напередодні наступу фашистської навали на СРСР Винниченко звернувся до ООН з проханням надати Україні європейський захист. Під час окупації німці запропонували Винниченкові співпрацю, але він відмовився від пропозиції стати маріонетковим президентом в захопленій фашистами Україні, за що був кинутий до концтабору. На щастя, його незабаром випустили на волю.

Після війни Винниченко відсторонився від політики, займався в основному мистецтвом. 1949 року він видав роман «Нова заповідь» французькою мовою, статтю «Заповіт борцям за визволення», в якій осмислив сторінки української історії. Його знаменитий роман «Слово за тобою, Сталіне!», написаний 1950 року, побачив світ лише в 1971 році у Нью-Йорку. Також він продовжував робити записи у «Щоденнику» аж до смерті 6 березня 1951 року. На схилі літ Винниченко висловив прохання бути похованим в Україні. Однак радянський уряд надіслав йому брутальну відмову. Тож письменник був похований у Мужені. Дружина згадувала про похорон Володимира Кириловича так:«Перші краплі дощу і білі пелюсточки почали падати на його обличчя. Обличчя його було прекрасне.



Могила подружжя Винниченків у Мужені

Ми положили його на Муженському кладовищі, де він буде лежати до того часу, поки Україна не зможе прийняти його до себе ».

Винниченко, як і інші українські тогочасні письменники, порушував актуальні проблеми, використовуючи розмаїті жанри епосу і драматургії, талановито освоюючи життя і світовідчуття українського народу, ного взаємини з багато- культурним середовищем (оповідання «Студент», «Біля машини», «Голота», «Заручники», «Малорос-європеєць» та інші).

Численних глядачів-театралів досі дивують його гостропроблемні драми «Дисгармонія», «Брехня», «Закон», «Щаблі життя», «Гріх», «Дочка жандарма», «Молода кров», «При- гвожденні», «Великий Молох», «Чорна Пантера і Білий Медвідь» та інші. Читачів захоплюють романи «Чесність з собою», «Рівновага», «Божки», «Хочу», «Записки Кирпатого Мефістофеля», «Сонячна машина», «Поклади золота». Пропонуємо вам ознайомитися з денними зі згаданих творів.

Літературний дебют Винниченка відбувся в 1902 році на сторінках «Киевской старины», коли він подав на конкурс цього часопису оповідання «Сила і краса». Це був справжній вибух у літературі, настільки сильний, що його порівнюють з появою «Кобзаря» Тараса Шевченка! Цей дебют міг і не відбутися, якби не фінансова допомога мецената й патріота Євгена Чикаленка, котрий не сумнівався в силі таланту свого юного земляка і став його «хрещеним батьком» у літературі. Євген Чикаленко висловив докір директорові книгарні «Киевская старина» за недооцінку оповідання Винниченка: «Ви знаєте, що вчора ви прогнали талановитого українського письменника? Ви знаєте, що такої речі, яку оце тримаю я в руках, у нашій літературі ще не було?»

Леся Українка у статті про ранню прозу Винниченка, зупинившись на оповіданнях «Краса і сила», «Голота», «Біля машини», «Голод», підкреслила, що письменник підніс українську літературу до рівня західноєвропейської, розвиваючи літературний напрям неоромантизму. Твори молодого прозаїка викликали великий резонанс і серед громадськості. Не випадково Михайло Коцюбинський влучно зауважив: «Кого у нас читають? — Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки інтереси сходяться на літературі? — Винниченка. Кого купують? Знов — Винниченка». Отже, твори Винниченка стали справжніми бестселерами нової епохи.

До збірки «Краса і сила» (1906) увійшло сім оповідань: «Заручини», «Контрасти», «Антрепреньор Гаркун-Задунайський», «Голота», «Біля машини», «Мнімий господін» й одноіменне оповідання, яке дало назву збірці. Згодом Винниченко випустив «Дрібні оповідання. Книга II», до якої увійшли твори «Дим», «Темна сила», «Хто ворог?», «На пристані», «Уміркований та щирий», «Рабкраси», «Малорос-європеєць», «Голод», «Честь», «Ланцюг». До «Третьої книжки оповідань» митець включив твори «Момент», «Глум», «Рабині справжнього», «Записна книжка», «Купля», «Кумедія з Костем», «Щось більше за нас», «Зіна». Збірка «Твори. Книга IV» містила твори «Дрібниця», «Студент», «Кузь та Грицунь», «Таємна пригода», «Чудний епізод», «Тайна». До наступної збірки «Твори. Книга V» увійшли «Історія Якимового будинку», «Промінь сонця», «Федько-халамидник», «Маленька рисочка», «Чекання», «Таємність», «Виривок зі споминів».

Новаторство «малої» прози Винниченка виявилося передусім у вмінні «читати людські душі», тонко і глибоко проникати у внутрішній світ своїх героїв, чого не вистачало творам побутово-етнографічного характеру, написаним в стилі реалізму. Вражає також соціально різноманітна палітра цих творів, які «пропонують читачеві найширшу галерею характерів й типажів, серед яких і класично «романтичні» герої, що мусять померти, як і годиться «надзвичайним героям» у надзвичайних обставинах» — за давньою прикметою романтизму як напряму ( «Студент» ), і стихійні бунтарі, що спромагаються на голос протесту («Біля машини» ), і спролетаризовані, затлумлені злиденним життям селяни ( «Голота» ). гнобителі і гноблені, «маленькі люди» (як у Чехова) і титани духу, українці і «малороси», жінки-звитяжниці і жінки, викинуті на смітники життя після торгу за любов* (Наталія Паскевич).

Пройдені Винниченком суворі життєві «університети» (наймитування, в’язниці, солдатчина, політична еміграція, концтабір) дали змогу письменникові заглибитись у злободенні соціально-психологічні та філософські (буттєво-екзистенційні) проблеми свого часу: солдатчини («Мнімий господін», «Честь»), тюремних буднів («Темна сила», «Промінь сонця», «Маленька рисочка»), насильства над голодними селянами, пролетарями-заробітчанами («Голод», «Біля машини», «Хто ворог?», «На пристані», «Раб краси»), деморалізації суспільства і деградації людини, побуту і моралі ліберального панства, інтелігенції, провінційних акторів («Заручини», «Уміркований та щирий», «Малорос-європеєць», «Антрепреньор Гаркун-Задунайський»), психології простолюду («Голота»), продажу-купівлі тіла і душі («Біля машини», «Рабині справжнього»), краху смислу життя і суїциду, відчуження, самотності, смерті людини («Федько-халамидник», «Дрібниця», «Студент», «Чекання»), щастя і гармонії буття («Момент»), краси і потворності людини і світу, краси і добра, обдарованості і приреченості долі митця («Краса і сила», «Раб краси», «Чудний епізод», «Кузь та Грицунь»).

На особливу увагу заслуговує романна проза Винниченка, в якій можна умовно виділити дві групи творів. Першу групу складають соціально-психологічні романи, написані Винниченком до еміграції 1920 року, в яких автор глибоко занурюється в складний світ переживань і тривог революціонера- інтелігента після поразки подій 1905—1907 років. Це романи «Чесність з собою», «Рівновага», «Божки», «Заповіт батьків», «Хочу!», «Записки Кирпатого Мефістофеля». Дослідники сходяться на думці, що серед цих творів найбільш цікавим та художньо вартісним є роман «Записки Кирпатого Мефістофеля». Не лише тому, що це останній, найбільш «зрілий» роман Винниченка з циклу ранньої романістики. А передусім тому, що автор порушує важливі загальнолюдські проблеми,які хвилювали й будуть хвилювати завжди: кохання, сім’я, шлюб, перелюбство, конфлікт між розумом та підсвідомими інстинктами, питання свободи і суспільного обов’язку людини, добра і зла.

Окрім того, як прочитується з назви, автор уводить у твір образ Мефістофеля — традиційного уособлення нечистої сили, усілякого зла, спокусника, руйнівника, а водночас символу могутності та непереможності. Образ Мефістофеля викликає у читачів асоціації з «Фаустом» Ґете. Однак Винниченків Мефістофель все ж інакший, більш олюднений (тому й мас псевдонім Кирпатий). Цей персонаж грається зі своїм життям та долею людей, які його оточують, експериментує. Йдеться про колишнього революціонера, а тепер успішного адвоката Якова Михайлюка, для якого сценою гри стало саме життя. У подобі Мефістофеля Михайлюк перебирає на себе різні ролі. Він і спокусник («Мені приємно заманути чоловіка на саму гору і зіпхнути його вниз»), і психолог, котрий створює психологічно достовірний портрет співрозмовника та «програмує» майбутнє, і філософ, котрий по-новому дивиться на світ, життя, мораль та шлюб. Будучи раціональним, як і кожен чоловік, Михайлюк все ж до кінця роману капітулює перед силою інстинкту, символічним уособленням якого у творі є жінка. Але ж Мефістофель не повинен реагувати на людські страждання, Михайлюк реагує — серцем. Отож він «кирпатий» — дещо дитячий, смішний, захоплений, отже, олюднений...

Тонкий психологізм автора, насущні проблеми людського життя, відверто представлені у творі ще на початку XX століття, які можуть вважатися сміливими навіть у XXI, київське тло подій, розповідь від імені самого героя роблять роман жвавим і цікавим.

Другу групу романів Винниченка складають науково-фантастичні, утопічні, пригодницько-авантюрні твори (1924 —1950), написані в еміграційний період. Серед них — «Сонячна машина», «Поклади золота», «Вічний імператив», «Лепрозорій», «Слово за тобою, Сталіне!».

Останнім епічним твором Винниченка став роман «Слово за тобою, Сталіне!», написаний у 1949—1950 роках. Роман має реальну основу, щодо якої сам автор у передмові зазначав: «Зроблено цю працю з найбільшою об'єктивністю, якої вимагає велика мета всіх людей — мир на землі. Події, дійові особи, картини буденного життя в Радянському Союзі представлено в ній на підставі документів, на свідченнях багатьох живих людей, на загальновідомих фактах і на особистому досвіді автора». Дія роману відбувається у 30—40-і роки, у часи сталінських репресій, коли будь-яке інакомовлення та інако

мислення заборонялися, людина постійно перебувала у стані відчаю, страху й тривоги, а петля тоталітарного режиму все більше стискала горло нашого народу. Це показано на прикладі української родини Іваненків — братів Марка, Степана, Сергія та Євгена, а також їхніх сімей. Головна ідея твору — «ідея миру на землі», справедливого суспільства. За актуальністю проблематики та об’єктивністю зображення радянського способу життя як архіпелагу ГУЛАГУ роман «Слово за тобою, Сталіне!» випередив твори Анатолія Рибакова («Діти Арбату»), Олександра Солженіцина («Архіпелаг ГУЛАГ», «В колі першому»), Івана Багряного («Сад Гетсиманський»), Тодося Осьмачки («Ротонда душогубців»), Уласа Самчука («Марія»).

Прагнення письменника якнайглибше проникнути в різні аспекти проблеми людського буття зумовило органічний синтез неореалізму та імпресіонізму в його прозі. Принцип такого синтезу Винниченко пояснив в одному з оповідань: «Людина — це рух переживання, це думка, радість, печаль, мрія, страждання, надія. Техніка? Форма? Давайте її сюди, давайте найкращу, найдосконалішу форму: імпресіонізм, примітивізм, натуралізм, все, що може найкраще окреслити людину, давайте все сюди»







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.