Всі публікації щодо:
Зеров Микола

Українська література 11 клас - Семенюк Г.Ф.

„Поезія глибини і рівноваги“ (Микола Зеров) - Микола Зеров (1890—1937) - Українська література 1920—1930 років


Класична пластика, і контур строгий,

І логіки залізна течія —

Оце твоя, поезіє, дорога.

(Микола Зеров)

Микола Зеров — основоположник неокласичної школи поетів, неперевершений перекладач, історик літератури, блискучий критик. Зеров мав свою концепцію відродження української літератури, яка базувалася на творчому використанні культурних здобутків минулих епох.


„Поезія глибини і рівноваги“ (Микола Зеров)

Народився Микола Костянтинович Зеров 26 квітня 1890 року в родині вчителя у мальовничому містечку Зінькові на Полтавщині. Навчався в одному класі з майбутнім письменником Остапом Вишнею. Брати Миколи Зерова згодом стали


відомими людьми: Дмитро — видатним ботаніком, академіком, Костянтин — гідробіологом, Михайло — поетом, що оприлюднював свої твори під псевдонімом Михайло Орест. Микола Зеров закінчив 1908 року Першу київську гімназію, 1914 — Київський університет Святого Володимира, після чого вчителював у навчальних закладах України. У роки економічної розрухи Зеров працював у Баришівській соціально-економічній школі під Києвом (1920—1923). Тут він написав більшість віршів, що увійшли до збірки „Камена“, здійснив переклади поезій Овідія, Проперція, Катулла, Вергілія, Горація. Відгомін античності відчувається у творчості Зерова, зокрема у вірші „Під кровом сільських муз“, де розкрито тему долі митця, краси у добу лихоліття, коли люди забувають про вічні духовні цінності.

З 1923 року Зеров працював професором Київського інституту народної освіти (ІНО). У перекладах Миколи Зерова з латини вийшла „Антологія римської поезії“ (1920), яка збагатила не тільки українського читача, а й саму літературу. Адже перекладач удосконалив гекзаметр, елегійний дистих, упровадив нові віршові розміри („16-й ексод“ Горація). Зеров видав антології „Нова українська поезія“ (1920), „Слово“ (1923), збірку поезій „Камена“ (1924), нариси „Леся Українка“, „Нове українське письменство“, збірник статей „Adfontes“ (латин. — до джерел; 1926). „До джерел!“ — це був девіз митця, що визначав головну передумову творення новітнього мистецтва.

Видатний речник українського відродження зазнав від влади несправедливих гонінь та переслідувань. Зерова безпідставно звільнили з роботи в Київському ІНО, а в квітні 1935 року заарештували, звинувативши в терористичній діяльності. Поета засудили до десяти років виправних робіт у таборі на Соловках, проте 3 листопада 1937 року його розстріляли.

У поезії Зеров вдало поєднав традицію українського й світового письменства, культивуючи сонети та елегії, писані олександринами, й елегійні дистихи. Шестистопний ямб з цезурою після третьої стопи і суміжним римуванням називається олександрійським віршем. Таким розміром написано „Каменярі“ Івана Франка, чимало творів Миколи Зерова.

Любов поета до канонічних форм пояснюється його класичною освітою, характером творчих уподобань, урівноваженістю почуттів і думок. Збірка „Камена“ —видатне явище української лірики доби національного відродження. Книга пропагувала ідеали свободи, людинолюбства, краси, гармонії, громадянської мужності, розумної волі й самоорганізованості. Це була гуманістична концепція буття, в центрі якої — Людина, цінність її життя, краса. Назва збірки символічна: від латинського camenae — у Давньому Римі так називали богинь, пророчиць,


Олександр де Рікьє. Алегорії Поезії та Музики. Початок XX століття

покровительок наук і мистецтв, муз. Камена — це муза-пророчиця, пісні якої бентежать серця. Олександр Білецький у рецензії на збірку „Камена“ захоплювався її „класичним стилем, високою майстерністю вірша, добірною мовою, прекрасною простотою“.

Композиційно збірка складалася з трьох розділів: сонетів, олександрійських віршів, перекладів творів римських поетів. Тематичне поле поезії Зерова обертається навколо сюжетів з античного світу („Навсікая“,„Тесей“, „Вергілій“), доби Київської Русі („Князь Ігор“, „Сон Святослава“, „Святослав на порогах“) та епохи українського Бароко („Брама Зборовського“, „Турчиновський“, „Київ з лівого берега“). Митця хвилюють філософські проблеми життя і смерті, взаємини людини з природою, їх гармонія й дисгармонія, вічні теми мистецтва, творчості, культури, місця поета в суспільстві („Класики“, „Аристарх“, „Тягар робочих літ“).

Невід’ємною ознакою сонетів Зерова є їхня широка культурологічна сфера. Поет змалював образи митців світової класики (Шекспіра, Діккенса, Жуля Берна, Марка Твена, Уеллса) та діячів української культури (Турчиновського, Заборовського, Куліша, Вороного). У багатьох сонетах митця звучать мотиви мимовільного пророцтва, туги й передчуття неминучої смерті, сибірського заслання („Чистий четвер“). У сонеті „Чернишевський“ Зеров прозрів власну хресну дорогу: „Полярна ніч і волохатий сполох / Над безвістю засніжених долин. / Як терпне серце! Скільки літ один / Німує він у нетрях захололих...“ Сонет „Київ — традиція“ (1923) увійшов до циклу „Київ“, у якому оспівується золотоголове вічне місто — свідчення високої культури народу. Образ Києва Микола Зеров інтерпретував як модель буття в історіософському вимірі (від історіософія — мудрість історії, осмислення історії нащадками), як знак поступу народів. Митець володів особливим даром спиратися на традиції своїх попередників в українському та світовому письменстві. Сонет будується на засадах діалогізму як медитація, розмова ліричного героя з містом, яке персоніфікується. Поет застосував поступальну композицію твору: відповідно до класичного канону сонет складається з чотирьох частин (два чотиривірші та два Три вірші, що відзначаються смисловою викінченістю). Логічно й послідовно розвивається думка про нездоланність Києва перед напасниками: „перший світ осяяв твої висоти, /До тебе тислись войовничі готи, / І Данпариїтадт із пущі виглядав“. Йдеться про готське місто IV століття над Дніпром. Деякі вчені ідентифікують його з Києвом. Перша строфа — своєрідна зав’язка сюжету, в якій говориться про непереможність міста, котре прагнули завоювати готи. У наступному катрені представлені нормани та воїни польського короля Болеслава Хороброго, який 1018 року „щербив меча об Золоті ворота“. Зеров згадує й про те, що Київ 1594 року відвідував Еріх Лясотта, посол німецького імператора Рудольфа II, описавши місто та Україну у своєму „Щоденнику“. Згадується у сонеті й французький інженер Боплан Гійом-Левассер, який з симпатією змалював наші землі в „Описі України“ (1650).

Автор сонета „Київ — традиція“ досягає синтезу у тривірші, що утворює так званий „сонетний замок“, своєрідну кульмінацію твору й підсумок попереднього висловлювання. Митець пов’язує часи від давнини до сучасності. У ліричну оповідь вклинюється іронія. Витримавши важкі випробування часу, Київ „і в наші дні зберіг чар-отруту: / В тобі розбили табір аспанфути — / Кують, і мелють, і дивують світ“ (аспанфути — це асоціація панфутуристів). Національне відродження поет-класик пов’язує не з деструкцією мистецтва, проголошеною футуристами, а з новаторством Павла Тичини, котрий сприймається Зеровим як „головний і юний“, що „животворив душею давній міт (міф)“, прокладаючи своєю поезією шлях у майбутнє. Ідея твору оптимістична: утвердження незнищенності стародавнього Києва, культури, духовних вимірів народу, його безсмертя.

Сонети Зерова відзначаються глибиною змісту, викінченою формою, художнім новаторством. Неокласицизм Зерова був органічним явищем української літератури, виростав з її національних потреб, із її прагнення посісти належне місце у світовому письменстві.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.