Всі публікації щодо:
Рильський Максим

Українська література 11 клас - Семенюк Г.Ф.

Художній світ лірики Максима Рильського - Максим Рильський (1895—1964) - Українська література 1920—1930 років

Лірика Максима Рильського — поетичний універсум, що сягає античних і сучасних часів, Всесвіту і Романівки. Його твори пройняті життєствердною мудрістю, щирим ліризмом, любов’ю до людини. Це зумовило оригінальну поетику Рильського: лаконізм і ліризм вислову, гнучкість образів, яскравість епітетів, досконалість поетичної форми, витонченість почуттів, універсалізм художнього мислення, культурологічну масштабність, уміння поєднати вічне і неперехідне, широкий погляд на світ і людину. У творчому доробку поета є пейзажна, інтимна, філософська та історіософська лірика. Неокласик прагнув по-своєму відповісти на питання взаємозв’язків мистецтва і життя, поезії і сучасності, зокрема у поезіях „До Музи“, „Павлу Савченкові“, „Діана“, „Поете, будь собі суддею“. Рильський створив образ Музи, яка, за словами Леоніда Новиченка, є втіленням недремної і непідкупної совісті, станом духу, який морально звеличує читача й автора.

У вірші „Поетичне мистецтво“ Максим Рильський стверджував, що справжня поезія — це висока простота, „таке єднання точних слів“, коли у серці немає фальші, марнославства, жадоби до наживи: „Коли епітет б’є стрілою / У саму щонайглибшу суть, / Коли дорогою прямою / Тебе метафори ведуть“. Це типово неокласична настанова: естетичний раціоналізм, гнучкість образів, чіткість і врівноваженість форм. У художній практиці такої глибокої змістової та формальної майстерності досяг Рильський- неокласик. Звертаючись до себе самого і до поета-побратима, він стверджував: „Слова повинні буть покірні / Чуттям і помислам твоїм, /І рими мусять бути вірні. / Як друзі в подвигу святім“.

Тема взаємин людини і природи — одна з ключових у творчості Максима Рильського. Він представив свою художньо- філософську картину світу, пройняту любов’ю до життя, відчуттям єдності ліричного героя з довкіллям, вітаїстичним захопленням першими пролісками, буянням садів, таємничими лісами, співом птахів, мальовничими озерами. Через образ природи як життєствердження й оновлення світу і людини поет відбив характерні риси української ментальності. Його герой серцем відчуває спокій, рівновагу і цілісність з природою. Пейзажна лірика Рильського написана в річищі неокласичного естетизму, витонченого гаптування образів, увиразнюється осмисленням людського буття, національної культури, світової поезії, музики, малярства. Водночас споглядання природи для ліричного героя Рильського було імпульсом, який відкривав „золоті ворота серця“, багатство його душі.

За жанром „Молюсь і вірю. Вітер грає...“ — вірш-рефлексія, в якому майстерно відтворено красу почуттів ліричного героя, його єдність з природою, стан закоханості у світ. Поет моделює динаміку його душевного стану, здійснює своєрідний психоаналіз внутрішнього світу персонажа. Вірш пройнятий життєрадісністю, спрагою жагучого серця, вишуканістю почуттів. Перед героєм відкривається неповторний світ: „Молюсь і вірю. Вітер грає / І п’яно віє навкруги, / І голубів тремтячі зграї / Черкають неба береги“. Композиційно твір будується як монолог. Оповідь веде ліричне „я“, звертаючись до „ти“, як до „іншого“, внаслідок чого виникає діалогізм: „І ти смієшся, и день ясніє, / І серце б’ється, як в огні, /І вид пречистої надії / Стоїть у синій глибині“. Життєлюбність охоплює душу героя, спонукає його діяти: „Ще буду жити, поки жити / Мені дозволить дух життя“. Художнє обрамлення вірша допомагає поетові відтворити сонцелюбну вдачу героя, його захоплення голубами „ясної вроди“, які прагнуть досягнути безмежних просторів неба. В українській міфології голуб символізує любов і вірність, плодючість і життя, виступає алегорією душі людини. У вірші виразно проступає неокласицистична поетика: витонченість образів, захоплення красою світу, гармонія думки і почуттів. Твір написано чотиристопним ямбом; чергуються жіночі та чоловічі рими, які увиразнюють звукову тональність вірша.

У сонеті „Запахла осінь в’ялим тютюном“ зображено багату на плоди, запахи і фарби осінь. Поет відтворює владну ходу осені: пору дозрівання яблук, в’яління тютюну, розквіт „свіжої айстри над піском рум’яним“, на лузі „коник, як зелений гном, на скрипку грає“. Це — персоніфікована осінь „зоріє за одчиненим вікном“ (вражаюча метафора!). В уяві ліричного героя образ осені асоціюється з невгамовним пульсуванням часу, нагадуючи про вічну його течію, поєднуючи людину зі світобудовою.

Поезія „Солодкий світ! Простір блакитно-білий“ перегукується з віршем „Блакить“ Стефана Малларме, улюбленого поета українських модерністів, які опоетизовували блакитний колір, що символізує стан душі людини. Вірш пройнятий вітаїстичною енергією, захопленням й естетичною насолодою від споглядання краси природи. Ліричний герой милується „простором блакитно-білим“ — символом ідеального світу, божественною природою світобудови, яку позначають улюблені кольори українців — блакитний і золотий: „/ сонце — золотий небесний квіт / Благословляє дух ширококрилий / Солодкий світ“. Композиція поезії ускладнена епіграфом з Біблії „Солодкий світ“ та цим же рефреном, який обрамлює першу строфу, що й визначає розгортання ліричного сюжету, почуттів і переживань героя, завершуючи твір риторичним запитанням: „Солодкий світ?“. Цей образ персоніфікується, наповнюється щораз новим смисловим значенням. У змалюванні образної картини важливу художню функцію відіграють епітети: солодкий світ, золотий небесний квіт, ширококрилий дух; порівняння: „Твій погляд, ніби пролісок несмілий, / Немов трава, що зеленить граніт, / Неначе спогад нерозумно-милий“. Поступово окреслюється образ дівчини, в якої погляд — „узори надвесняних тонких віт“, вона нагадує йому милий сон, ідеальний світ, який зник. Солодкий світ перетворився на гіркий, проте ліричний герой знову відчуває щастя: „Чи янголи нам свічі засвітили / По довгих муках безсердечних літ, / Чи ми самі прозріли й зрозуміли“ цей непростий „солодкий світ“. Витончений звукопис твору (алітерації с, л, р, асонанси голосних звуків о, и, і) та п’ятистопний ямб підкреслюють динамічність почуттів героя.

Максим Рильський закликав сучасників любити природу „не як символ“, а щиро, від душі, шукати у ній „висоти незміримі / Й святі глибини“, розгадку сенсу буття. Максим Тадейович порушив екологічну проблематику, застерігав від згубної дії людини на природу. Сьогодні, як ніколи, вона актуальна для нас.

Міжпредметні паралелі.

У XIX—XX століттях у світовій поезії активно висвітлювалася тема людини і природи. Поети-урбаністи провіщали тотальну машинізацію життя, яка витіснить природу. Американець Волт Вітмен у збірці „Листя трави“ прославляв красу природи і велич життя, захищав ідею єдності людини і техніки. Англієць Томас Стернз Еліот у поемі „Безплідна земля“ відтворив драматизм буття природи, песимістично прорікав загибель всього живого. Рабіндранат Тагор, закликаючи відчувати незмірний зовнішній світ, передусім природи, проголосив гасло: „Ми відчуваємо себе самих“. Індійський поет показав, як тонко віддзеркалюється природа в людині, як людина сприймає довкілля. Він створив лірику, сповнену гуманістичної віри в щасливе майбутнє.

Інтимна лірика Рильського насичена культурологічними мотивами, через призму яких поетизуються краса, жінка, кохання- мрія: „Моїй Елеонорі“, „Есмеральда“, „Анхізівсин, вклонившися богині“, „Сікстинська Мадонна“, „Афродіта Мілоська“. Шедевром любовної лірики є вірш „Яблука доспіли, яблука червоні!“. В українській міфології яблуко символізує розквіт і плодючість, уособлює вічну молодість, довголіття, безсмертя. За давньогрецьким міфом, заздрісна богиня Еріда підкинула трьом богиням золоте яблуко з надписом „Прекрасній“. Гера, Афіна й Афродіта засперечалися, кому з них має належати цей приз. їхню суперечку вирішив Паріс, який присудив золоте яблуко богині кохання і краси Афродіті. Яблуко стало символом кохання й одруження.