Всі публікації щодо письменника:
Довженко Олександр

Українська література 11 клас - Семенюк Г.Ф.

„Зачарована Десна” - Олександр Довженко (1894—1956) - Українська література 1940—1950 років

Довженко розпочав роботу над кіноповістю „Зачарована Десна” 1942 року, а оприлюднив твір у журналі „Дніпро” в 1956 році. „Автобіографічне кінооповідання” — таке жанрове визначення творові дав автор. Почерк сценариста позначився на специфіці сюжету: замість цілісної сюжетної лінії — набір епізодів, картин, які зринають у пам’яті митця. Спогад є основною формою змалювання життя, композиційним засобом для висловлення різноманітних вражень. До того ж, у повісті нерідко зникає межа між спогадом і дійсністю. Водночас впадає в око сюжетна двоплановість твору. Перший план — основна сюжетна лінія кіноповісті — знайомить читача з малим білоголовим Сашком, передає його дитячі враження, сцени радісного захоплення навколишнім світом. Другий план — ліричні відступи зрілого майстра, в яких філософськи осмислено процес художньої творчості, красу людської праці, взаємозв’язок природи та людини.

Стильовий почерк автора можна визначити як романтично забарвлений, лірично-поетичний, закорінений у національний епос і водночас реалістичний у зображенні побутових деталей. Основний лейтмотив повісті — це гімн людині праці, її духовному багатству і красі, безмежному терпінню. Через увесь твір проходить думка, що митець може сформуватися, тільки пізнавши історію, традиції, культуру рідного народу.

Система характерів. Змалювання роду, сім’ї, де засівалися перші зерна добра і людяності, оптимізму і гумору, любові до батьків і шанобливого ставлення до людей праці, — одна з головних тем Довженкової творчості. „Писалося ж це во ім’я доброго звичаю і з повагою до свого роду”, — зазначав митець ще у „Землі”. З особливою силою зазвучала ця тема в „Зачарованій Десні”. Автор залишив теплі спогади про прадіда і прабабу, діда і дядька, батька з матір’ю, своїх братів. Кожен характер — глибоко народний і водночас індивідуалізований, у кожного є якась особлива риса, свій талант.

„Ціди мої — це щось подібне до призми часу”, — стверджував письменник. Вони у творі виступають живими символами епохи, уособленням народної мудрості, втіленням споконвічних національних традицій. Відкриває цю галерею дід Семен, „дуже схожий на Бога”. Найбільше любив дід сонце і „прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок”.

Дід Семен був письменним, тож часто читав і захоплююче розповідав онукові казки. Повість наскрізь пронизана мотивами гуманізму, любові до „всього живого”. Дід любив гарну бесіду і добре слово, був „добрим духом лугу і риби”, „розмовляв з усім живим, що росло і рухалось навколо”. Він завжди з любов’ю і теплом відгукувався про людей.

Напрочуд колоритно змальовано у творі постать прабаби Марусини. Марусина була маленька й прудка, очі мала такі видющі й гострі, що сховатись од неї не могло ніщо у світі. „їй можна було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити й дня. Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу. Це була творчість її палкої, темної душі”. В авторських інтонаціях чується стільки тепла, жалю та співчуття до багатостраждальної селянки! Коли ж вона віддала Богу душу, її поклали під іконами на столі. І лежить вона, „згорнувши ручечки і теж по-своєму неначе посміхається”.

Чи не найбільше місце в повісті відведено спогадам про батька письменника — Петра Семеновича. Про нього автор говорить як про людину внутрішньо інтелігентну, чия духовна краса була виявом етичної культури всього трудового народу. „Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив”, — писав з гордістю автор. Петро Семенович любив землю і був добрим хліборобом („Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий”).

Елемент краси завжди присутній при змалюванні чи то внутрішнього світу батька, його вчинків, чи портрета. Він був взірцем людської досконалості, виразником і носієм народної моралі. Народженому продовжувати славний козацький рід, батькові довелося поховати дванадцять дітей, що померли від пошесті. „Гірко плакав він над ними: „Дітки мої, соловейки! То чого ж так рано відспівали?..” З чим порівняти глибину батькового горя? Хіба з темною ніччю”. Олександр Петрович, уже як



Кадр із фільму „Зачарована Десна”

зрілий майстер, вдається до аналогій: подібна сила страждання, розпачу і гніву зазвучить у словах Петра Семеновича на початку війни, коли німці захоплять Київ і Україна втрачатиме тисячі своїх безталанних синів-соловейків.

Глибоким, щирим ліризмом пройняті спогади письменника про матір. „У незчисленному ряді жіночих образів образ матері заступив собою всі інші”, — читаємо в „Автобіографії”. У „Зачарованій Десні” мати Довженка постає невсипущою селянкою-трудівницею („Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає саме з землі всяка рослиночка, ото мені радість, — любила проказувати вона”). Щастя світилося на обличчі матері тоді, коли тримала на руках немовля, невимовні горе й розпач — коли ховала синів чи проводжала в далекі світи. Подібно до народного епосу, скорбна матір, що проводжає дітей у далеку дорогу, в повісті порівнюється із зозулею: „Коло хати мати-зозуля кує мені розлуку. Довго-довго”.

Змальовуючи колоритні характери представників нашого народу, Олександр Довженко загострює увагу читачів на тому, що бездержавна українська нація втрачає розуміння самої себе і свого призначення у світі. Проблема самоідентифікації на сторінках „Зачарованої Десни” звучить голосом набату, який попереджає і насторожує. Для прикладу візьмемо нібито побутову розмову сина з батьком: „— Що там за люди пливуть? — Орловські. Руські люди, з Росії пливуть. — А ми хто? Ми хіба не руські? — Ні, ми не руські. — А які ж ми, тату? — А хто там нас знає, — якось журливо проказує мені батько. — Прості ми люди, синку... Хохли, ті, що хліб обробляють... Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зосталось”.

Однією з особливостей „Зачарованої Десни” є та, що автор у творі виступає удвох іпостасях: маленького Сашка, який пізнає світ, і дорослого Олександра Петровича, що коментує колишні події мудро й дотепно, відтворюючи світ реальний і уявний. Найбільше вражає читача світ, витворений буйною дитячою фантазією. Образи незвичних коней, чию розмову підслухав Сашко, і казковий образ яблукатого коня з різдвяної колядки. Творча уява дитини примушувала зірку скотитися з неба, рибу — скинутися в річці, лева — з’явитися на березі Десни.

Почуття гумору було родинною ознакою Довженків. „Основна риса характеру нашої сім'ї — насміхатись над усім і в першу чергу один над одним і над самим собою”, — згадував письменник. Тож у повісті „Зачарована Десна” багатьма барвами ожило образне, іскрометне слово Довженка.

Митець не ідеалізував патріархальне село, не був прихильником стародавніх способів землегосподарства. Проте Довженко був переконаний, що жодна людина, яку б посаду не обіймала, ніколи не повинна забувати свого національного коріння, сімейних традицій, сили рідного слова.

Один із визначальних чинників формування світогляду митця — природа, відчуття її краси. Природа в повісті — одухотворена, все в ній живе, промовляє, виконує якусь функцію (Пірат був пес-трудяга: допомагав по господарству; ворона завідувала погодою; коні й качки розмовляли, як люди). Рікою життя, символом рідної України для Довженка була Десна. Ця прекрасна повновода річка з її запашними луками, багатими сінокосами становить вагому частку життя героїв повісті.

Зачаровує читачів і сьогодні Довженкова думка про те, що велике щастя — бачити зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах. Вона споріднена з думкою німецького філософа Іммануїла Канта про найвищі постулати людини — моральний закон у собі й зоряне небо над головою.

Міжпредметні паралелі.

У 1964 році на кіностудії імені Олександра Довженка було знято художній фільм „Зачарована Десна”. Режисер Юлія Солнцева ввела нових колоритних персонажів — Колодуба (актор Володимир Гусєв ) і полковника (актор В'ячеслав Воронін). Роль матері Довженка вдало зіграла Зінаїда Кирієнко, самого Олександра Петровича — Євген Самойлов, малого Сашка — Володя Гончаров.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.